English
At a High Cost
I never thought that a final farewell with a person could be so solemn.
The first of February. February is a countdown that each of us, Ukrainians, wants to leave behind as soon as possible. Seeing the numerous reminders on social media, how we were anticipating the great war a year ago, how we were preparing our bug-out bags … Seeing our archives, reliving our memories, and finally closing the one-year cycle to move on.
The first of February. The morning begins with a final farewell to a soldier in our yard. He died in the war. A message about this appeared in the neighbor chat yesterday, indicating the building number and the entrance. High-rise buildings, just like low-rise ones, can’t avoid loss in wartime. There are more than 800 apartments in our building. Is there at least one unaffected by the war?
Men in military uniforms walk by our house all the time; khaki cars drive past it every day; residents regularly collect money to support certain military units.
This morning, February 1, reveals: one of our neighbors has given his life for us all. Every day he crossed this yard to come home and today he is being taken away from here for the last time. The farewell ceremony takes place very early, around 8:00–9:00 am, before parents with children go out for a morning walk.
At the entrance, there are farewell wreaths with blue and yellow symbols, with the military standing on both sides of the flowers. There are a lot of them — two-thirds. Our houses have 16 floors, and, standing opposite each other, they serve as a wall, when people shout out “Heroes do not die!” three times.
These words are clear, like a shot, hovering up above us, reverberating. They are going up, to the upper floors. I am standing with my daughter, who was born a few days before the great war in February 2022, at the window opposite to that entrance and watching from the height of the sixth floor a coffin being loaded into a small van. The military line up to form a passageway and kneel on one knee, their heads down. This is how we in Ukraine pay last respects to those who gave their lives for us — for those who live in these 16-storey buildings.
I get down on my knees just like everyone else — passers-by and those watching this farewell ceremony. Everyone freezes when the car with the soldier leaves the courtyard for the final journey.
The slogan echoes again: “Glory to Ukraine! Glory to Heroes!”
And even louder: “Ukraine above all!”
My child, watching this from the window, is surprised to see so many people and tries to say something. She will soon be one year old, as old as the great war.
…As a child, I knew all the graves in our cemetery by name. I refer to it as “our”, because there are the graves of my relatives that we often visited. This is why my sister and I knew everything around these graves, because while the adults were taking care of the grandfather’s headstone, we would walk around the cemetery holding hands. And each time we would tell each other the stories of people who passed away. We sorted through the names, read them from the gravestones, remembered those who we had known when they were alive. It was a traditional and necessary ritual of paying respects that we performed every year.
Ever since childhood, I have seen that death comes at different ages. However, funeral processions always terrified me, especially when I encountered them on the street. Grief is an experience that you instinctively want to avoid. But now in Ukraine, death leaves us no choice.
In our cities or along our roads, flags fly on numerous military cemeteries. Now I don’t feel the need to stay as far away from this crater in life as possible, rather I want to come closer and kneel, my head down.
Written on: 17.02.2023
First published within “Wars. Ukrainians. Humanity” on: 20.02.2023
Author: Svitlana Stretovych
Translator (from Ukrainian to English): Halyna Bezukh
Illustrator: Victoria Boyko
Proofreader: Tetiana Vorobtsova
Copy Editor: Yuliia Moroz
Content Editors: Maryna Korchaka, Natalia Babalyk, Oleksii Pryimak
Programme Directors: Julia Ovcharenko and Demyan Om Dyakiv-Slavitski
Original language: Ukrainian
Translation language: English
Українська (Cyrillic)
Дорогою ціною
Раніше не думала, що прощання з людиною назавжди може бути таким урочистим.
Перше лютого. Лютий — це відлік, який кожному з нас, українців, хочеться якнайшвидше пережити. Подивитися численні нагадування в соціальних мережах, як ми передчували велику війну рік тому, як готували тривожні валізки… Подивитися свої архіви, пережити спогади й нарешті закрити річний цикл, щоб рухатися далі.
Перше лютого. Ранок починається з того, що в нашому дворі прощаються з бійцем. Він загинув на війні. Про це звечора в групі месенджера повідомляють сусіди. Пишуть номер будинку, під’їзду. У високих домах, як і в малоповерхових, на війні без утрат бути не може. А в нашому загалом понад 800 квартир. Чи є хоч одна з них, якої не торкнулася війна?
Повз наші будинки постійно ходять чоловіки у військовій формі, щоденно снують автівки кольору хакі, мешканці регулярно збирають гроші на забезпечення якогось військового підрозділу.
Цей ранок першого лютого констатує: один з наших сусідів віддав життя за нас усіх. Він щоразу ходив додому цим подвір’ям, а сьогодні його везуть звідси востаннє. Із загиблим прощаються зовсім рано, з 8-ї до 9-ї, доки батьки з дітьми ще не вийшли на ранкову прогулянку.
Біля під’їзду шикують прощальні вінки із синьо-жовтою символікою, обабіч них стоять військові. Їх дуже багато — дві третіх. Наші будинки на 16 поверхів, що стоять один навпроти одного, слугують стіною, коли на всю гучність лунає тричі: «Герої не вмирають!».
Ці слова чіткі, наче постріл, зависають угорі, від них іде луна. Вони котяться ввись, до верхніх поверхів. Я з донькою, яка народилася за кілька днів до великої війни в лютому 2022-го, стою біля вікна навпроти й з висоти шостого поверху спостерігаю за тим, як вантажать у невеликий бусик труну. Військові злагоджено вишиковуються в коридор і стають на одне коліно, прихиливши голову. Так у нас в Україні проводжають на щиті тих, хто віддав своє життя за нас — за тих, хто живе в цих 16-поверхівках.
Я стаю на коліна, як і всі, хто випадково йде вулицею чи спостерігає за цим прощанням. Усі завмирають, коли авто з бійцем при останній дорозі виїжджає з двору.
Луною знову котиться: «Слава Україні! Героям слава!».
І ще гучніше: «Україна понад усе!».
Моя дитина, яка спостерігає за цим з вікна, дивується великій кількості людей, намагається щось казати. Їй скоро буде рік, як і великій війні.
…У дитинстві на нашому цвинтарі я знала всі могили поіменно. Називаю його «наш», бо там могили рідних, до яких ми постійно навідувалися. Біля цих могил ми із сестрою знали все навколо, бо доки дорослі поралися біля пам’ятника дідусю, ми бралися за руки й вирушали на обхід кладовища. І щоразу переповідали одна одній історії людей, які пішли в засвіти. Перебирали імена, читали їх з могильних плит, згадували тих, кого знали за життя. Щороку це було традиційне й необхідне коло пошани, як ритуал.
З дитинства я бачила: смерть приходить у різному віці. Однак поховальна процесія мене щоразу лякала, особливо коли стикалася з нею на вулиці. Горе впритул — це досвід, якого інстинктивно прагнеш уникнути. Але тепер в Україні смерть не залишає нам вибору.
У місті або край наших доріг на численних військових цвинтарях майорять прапори. Розминутися із цією вирвою в житті тепер не виникає бажання. Радше підійти ближче й прихилити голову, ставши на коліно.
Текст написано: 17.02.2023
Вперше опубліковано в програмі Wars. Ukrainians. Humanity: 20.02.2023
Автор: Світлана Стретович
Ілюстраторка: Вікторія Бойко
Літературна редакторка: Ірина Шатунова
Коректорка: Тетяна Воробцова
Відповідальна редакторка: Юлія Мороз
Контент-редактори: Марина Корчака, Наталія Бабалик, Олексій Приймак
Програмні директори: Юлія Овчаренко та Дем’ян Ом Дяків Славіцькі
Ukrainian (Latin)
Transliteration: the BGN/PCGN 1965 System for Ukrainian
Dorohoyu tsinoyu
Ranishe ne dumala, shcho proshchannya z lyudynoyu nazavzhdy mozhe buty takym urochystym.
Pershe lyutoho. Lyutyy — tse vidlik, yakyy kozhnomu z nas, ukrayintsiv, khochet’sya yaknayshvydshe perezhyty. Podyvytysya chyslenni nahaduvannya v sotsial’nykh merezhakh, yak my peredchuvaly velyku viynu rik tomu, yak hotuvaly tryvozhni valizky… Podyvytysya svoyi arkhivy, perezhyty spohady y nareshti zakryty richnyy tsykl, shchob rukhatysya dali.
Pershe lyutoho. Ranok pochynayet’sya z toho, shcho v nashomu dvori proshchayut’sya z biytsem. Vin zahynuv na viyni. Pro tse zvechora v hrupi mesendzhera povidomlyayut’ susidy. Pyshut’ nomer budynku, pid’yizdu. U vysokykh domakh, yak i v malopoverkhovykh, na viyni bez utrat buty ne mozhe. A v nashomu zahalom ponad 800 kvartyr. Chy ye khoch odna z nykh, yakoyi ne torknulasya viyna?
Povz nashi budynky postiyno khodyat’ choloviky u viys’koviy formi, shchodenno snuyut’ avtivky kol’oru khaki, meshkantsi rehulyarno zbyrayut’ hroshi na zabezpechennya yakohos’ viys’kovoho pidrozdilu.
Tsey ranok pershoho lyutoho konstatuye: odyn z nashykh susidiv viddav zhyttya za nas usikh. Vin shchorazu khodyv dodomu tsym podvir’yam, a s’ohodni yoho vezut’ zvidsy vostannye. Iz zahyblym proshchayut’sya zovsim rano, z 8-yi do 9-yi, doky bat’ky z dit’my shche ne vyyshly na rankovu prohulyanku.
Bilya pid’yizdu shykuyut’ proshchal’ni vinky iz syn’o-zhovtoyu symvolikoyu, obabich nykh stoyat’ viys’kovi. Yikh duzhe bahato — dvi tretikh. Nashi budynky na 16 poverkhiv, shcho stoyat’ odyn navproty odnoho, sluhuyut’ stinoyu, koly na vsyu huchnist’ lunaye trychi: «Heroyi ne vmyrayut’!».
Tsi slova chitki, nache postril, zavysayut’ uhori, vid nykh ide luna. Vony kotyat’sya vvys’, do verkhnikh poverkhiv. Ya z don’koyu, yaka narodylasya za kil’ka dniv do velykoyi viyny v lyutomu 2022-ho, stoyu bilya vikna navproty y z vysoty shostoho poverkhu sposterihayu za tym, yak vantazhat’ u nevelykyy busyk trunu. Viys’kovi zlahodzheno vyshykovuyut’sya v korydor i stayut’ na odne kolino, prykhylyvshy holovu. Tak u nas v Ukrayini provodzhayut’ na shchyti tykh, khto viddav svoye zhyttya za nas — za tykh, khto zhyve v tsykh 16-poverkhivkakh.
Ya stayu na kolina, yak i vsi, khto vypadkovo yde vulytseyu chy sposterihaye za tsym proshchannyam. Usi zavmyrayut’, koly avto z biytsem pry ostanniy dorozi vyyizhdzhaye z dvoru.
Lunoyu znovu kotyt’sya: «Slava Ukrayini! Heroyam slava!».
I shche huchnishe: «Ukrayina ponad use!».
Moya dytyna, yaka sposterihaye za tsym z vikna, dyvuyet’sya velykiy kil’kosti lyudey, namahayet’sya shchos’ kazaty. Yiy skoro bude rik, yak i velykiy viyni.
…U dytynstvi na nashomu tsvyntari ya znala vsi mohyly poimenno. Nazyvayu yoho «nash», bo tam mohyly ridnykh, do yakykh my postiyno naviduvalysya. Bilya tsykh mohyl my iz sestroyu znaly vse navkolo, bo doky dorosli poralysya bilya pam’yatnyka didusyu, my bralysya za ruky y vyrushaly na obkhid kladovyshcha. I shchorazu perepovidaly odna odniy istoriyi lyudey, yaki pishly v zasvity. Perebyraly imena, chytaly yikh z mohyl’nykh plyt, zhaduvaly tykh, koho znaly za zhyttya. Shchoroku tse bulo tradytsiyne y neobkhidne kolo poshany, yak rytual.
Z dytynstva ya bachyla: smert’ prykhodyt’ u riznomu vitsi. Odnak pokhoval’na protsesiya mene shchorazu lyakala, osoblyvo koly stykalasya z neyu na vulytsi. Hore vprytul — tse dosvid, yakoho instynktyvno prahnesh unyknuty. Ale teper v Ukrayini smert’ ne zalyshaye nam vyboru.
U misti abo kray nashykh dorih na chyslennykh viys’kovykh tsvyntaryakh mayoryat’ prapory. Rozmynutysya iz tsiyeyu vyrvoyu v zhytti teper ne vynykaye bazhannya. Radshe pidiyty blyzhche y prykhylyty holovu, stavshy na kolino.
