I never thought that a final farewell with a person could be so solemn.
The first of February. February is a countdown that each of us, Ukrainians, wants to leave behind as soon as possible. Seeing the numerous reminders on social media, how we were anticipating the great war a year ago, how we were preparing our bug-out bags … Seeing our archives, reliving our memories, and finally closing the one-year cycle to move on.
The first of February. The morning begins with a final farewell to a soldier in our yard. He died in the war. A message about this appeared in the neighbor chat yesterday, indicating the building number and the entrance. High-rise buildings, just like low-rise ones, can’t avoid loss in wartime. There are more than 800 apartments in our building. Is there at least one unaffected by the war?
Men in military uniforms walk by our house all the time; khaki cars drive past it every day; residents regularly collect money to support certain military units.
This morning, February 1, reveals: one of our neighbors has given his life for us all. Every day he crossed this yard to come home and today he is being taken away from here for the last time. The farewell ceremony takes place very early, around 8:00–9:00 am, before parents with children go out for a morning walk.
At the entrance, there are farewell wreaths with blue and yellow symbols, with the military standing on both sides of the flowers. There are a lot of them — two-thirds. Our houses have 16 floors, and, standing opposite each other, they serve as a wall, when people shout out “Heroes do not die!” three times.
These words are clear, like a shot, hovering up above us, reverberating. They are going up, to the upper floors. I am standing with my daughter, who was born a few days before the great war in February 2022, at the window opposite to that entrance and watching from the height of the sixth floor a coffin being loaded into a small van. The military line up to form a passageway and kneel on one knee, their heads down. This is how we in Ukraine pay last respects to those who gave their lives for us — for those who live in these 16-storey buildings.
I get down on my knees just like everyone else — passers-by and those watching this farewell ceremony. Everyone freezes when the car with the soldier leaves the courtyard for the final journey.
The slogan echoes again: “Glory to Ukraine! Glory to Heroes!”
And even louder: “Ukraine above all!”
My child, watching this from the window, is surprised to see so many people and tries to say something. She will soon be one year old, as old as the great war.
…As a child, I knew all the graves in our cemetery by name. I refer to it as “our”, because there are the graves of my relatives that we often visited. This is why my sister and I knew everything around these graves, because while the adults were taking care of the grandfather’s headstone, we would walk around the cemetery holding hands. And each time we would tell each other the stories of people who passed away. We sorted through the names, read them from the gravestones, remembered those who we had known when they were alive. It was a traditional and necessary ritual of paying respects that we performed every year.
Ever since childhood, I have seen that death comes at different ages. However, funeral processions always terrified me, especially when I encountered them on the street. Grief is an experience that you instinctively want to avoid. But now in Ukraine, death leaves us no choice.
In our cities or along our roads, flags fly on numerous military cemeteries. Now I don’t feel the need to stay as far away from this crater in life as possible, rather I want to come closer and kneel, my head down.
Author: Svitlana Stretovych, Ukrainian essayist, program director of Litosvita
Translator: Halyna Bezukh
Illustrator: Victoria Boyko
Content Editor: Maryna Korchaka
Program Directors: Julia Ovcharenko and Demyan Om Dyakiv Slavitski
Дорогою ціною
Раніше не думала, що прощання назавжди з людиною може виглядати так урочисто.
Перше лютого. Лютий — це відлік, який кожному з нас, українців, хочеться пошвидше пережити. Подивитися численні нагадування у соціальних мережах, як ми передчували велику війну рік тому, як готували тривожні валізки… Подивитися свої архіви, пережити спогади і нарешті закрити річний цикл, щоб рухатися далі.
Перше лютого. Ранок починається з того, що у нашому дворі прощаються з бійцем. Він загинув на війні. Про це звечора у спільному месенджері повідомляють сусіди. Пишуть номер будинку, під’їзду. У високих будинках, як і в малоповерхових, на війні без втрат бути не може. А у нашій будівлі загалом понад 800 квартир. Чи є хоч одна з них, яку не дістала війна?
Поруч з нашими будинками постійно ходять чоловіки у військовій формі, щоденно снують автівки кольору хакі, мешканці регулярно збирають гроші на забезпечення якогось військового підрозділу.
Цей ранок, першого лютого, констатує: один із наших сусідів віддав життя за нас усіх. Він ходив щоразу додому через цей двір, а сьогодні його везуть звідси востаннє. Прощання із загиблим відбувається зовсім рано, з 8:00–9:00, поки батьки з дітьми ще не встигають вийти на ранкову прогулянку.
Біля під’їзду шикують прощальні вінки з синьо-жовтою символікою, стоять по обидві сторони від квітів військові. Їх дуже багато — дві третини. Наші будинки в 16 поверхів, що стоять один навпроти одного, слугують стіною, коли на всю гучність лунає тричі: «Герої не вмирають!»
Ці слова чіткі, наче постріл, зависають у горі, від них йде луна. Вони котяться увись, до верхніх поверхів. Я з донькою, яка народилася за кілька днів до великої війни у лютому 2022, стою біля вікна навпроти і з висоти шостого поверху спостерігаю за тим, як вантажать у невеликий бусик труну. Військові злагоджено вишиковуються в коридор і стають на одне коліно, прихиливши голову. Так у нас в Україні проводжають на щиті тих, хто віддав своє життя за нас — за тих, хто живе в цих 16-поверхівках.
Я стаю на коліна так само, як і всі, хто йде випадково вулицею чи спостерігає це прощання. Всі завмирають, коли авто з бійцем при останній дорозі виїжджає зі свого двору.
Луною знову котиться: «Слава Україні! Героям Слава!»
І ще гучніше: «Україна понад усе!»
Моя дитина, яка спостерігає за цим із вікна, дивується великій кількості людей, намагається щось говорити. Їй скоро буде рік, як і великій війні.
…У дитинстві на нашому цвинтарі я знала всі могили поіменно. Називаю його «наш», бо там могили рідних, до яких ми постійно навідувалися. Відповідно навколо цих могил ми з сестрою знали все навколо, бо поки дорослі доглядали за пам’ятником дідуся, ми бралися за руки і вирушали в обхід кладовища. І кожен раз переповідали одна одній історії людей, які пішли у засвіти. Перебирали імена, читали їх з могильних плит, згадували тих, кого знали за життя. Це було традиційне й необхідне коло пошани, яке ми здійснювали щороку, як ритуал.
З дитинства я бачила: смерть приходить у різному віці. Хоча поховальна процесія мене щоразу лякала, особливо коли я з нею стикалася на вулиці. Горе впритул — це досвід, якого інстинктивно прагнеш уникнути. Але тепер в Україні смерть не залишає нам вибору.
Серед міста або край наших доріг на численних військових цвинтарях майорять прапори. Розминутися з цією вирвою у житті тепер не виникає бажання. Скоріше, підійти ближче й прихилити голову, ставши на коліно.
