English

Don’t Get Me Wrong

For people to trust you — you have to show fear, but not to show anger or decisiveness. For people to trust you — you have to meet the expectations of being a victim. There should be a moment of public vulnerability, even if you pay for it with a regular panic attack at one more unfamiliar railway station several hours after the meeting.

While I am speaking, he keeps looking at my nails and shoes. My nails are red, I am wearing trendy shoes. I am speaking from a low-set stage, our group is small: the audience consists of the people financing projects in Ukraine or opening their regional offices there. They want to understand what is happening.

Going to such meetings is my job this spring, summer, and autumn. The engagement I don’t like since I have a lot of things to do at home, where there is real life, but this work is necessary. From February to May I and my colleagues were evacuating art objects where there still was such a chance, accommodated artists and painters in our residence in the Carpathians while there still was such an opportunity, and I was transferring things not to be mentioned in public to the places where it was still possible to do this. And I also cooked dinner for four displaced, but highly welcome guests in my two-room apartment in Ivano-Frankivsk — back then it was important to manage to go to the supermarket before curfew. In June we arranged tours of music theatres and exhibitions, and I had to send myself to a less spectacular and individual “tour” — to international conferences and meetings behind closed doors. “Cultural diplomacy is important now”, they said, and I packed my suitcase and went on my journey.

While I am speaking, he keeps looking at my nails and shoes. When I finish my presentation, he asks the first question which literally sounds as follows: “And what about russian?”

— What about russian?

— It’s less used in Ukraine now.

— Right, many people are voluntarily switching to Ukrainian. And they have the right to do this.

— Yes, but how are you going to read writer XY? russian means access to a great culture.

— And do you read in russian?

— No.

— So how do you read writer XY? In translation? We can do that too.

During the break he approaches me with a cup of coffee and asks me not to get him wrong. He seemingly does not know anything about Ukraine and is “trying to cognize it”. I switch to German since that is his native language and I have a fluent command of it, and then I make one more attempt to explain the language issue in Ukraine in the small talk format near the coffee machine. He praises my German and, with astonishment intended to be a compliment, asks me where I learnt it so well. “At the university, — I answer in a little bit of a dry manner, — at Donetsk university”.

I spent the whole spring in Ivano-Frankivsk, with some irregular trips to Kyiv. In Ivano-Frankivsk me and my colleagues were spontaneously organizing some workshops and accommodation for artists who were also urgently preparing some works for the Venice Biennale. “From today for yesterday” we arranged storage facilities for art works that were urgently evacuated from different cities. No more than three persons could be informed about the storage place, and no more than three persons and the artist himself/herself were supposed to know at what time and where the car was going. Most of the works were brought from Kyiv, most often — as the result of the second or third attempt. And the request from Mariupol I recall so often remained unfulfilled. We failed. We managed just to persuade the composer duo we are taking care of to play in the Ivano-Frankivsk radio studio the play “Mariupol” written by them on February 22. The first night took place on the day when russians shelled the Mariupol Drama Theatre with a super-powerful bomb.

He approaches me with a cup of coffee and asks me not to get him wrong

There was surprisingly a lot of German this spring. Probably, too much. I was given calls from the German radio, connected to live broadcasts of German TV, asked to provide comments by mail. When I tried to give a polite refusal (since I really had a lot of work and real life) and to suggest, instead of myself, some of my colleagues who was a better connoisseur of the topic or was staying closer to the frontline, I got an unexpected answer: “Our viewers (or listeners) find it easier to get the comments from someone who speaks German. That seems to be closer and more emotional for them”. Well, fine, if people would rather trust a person speaking their language I will speak from morning till night. That sprint of mine in communicating with German journalists transformed into a marathon, and since summer I also started getting numerous invitations to speak at conferences and meetings.

I got my own mantras:

“russia in this war is purposefully attacking cultural heritage since that is the war against cultural identity. And war against cultural identity stands for genocide”. It is desirable to repeat this mantra at the beginning and at the end of each talk for it to really get rooted in the listeners’ minds.

Or: “No “great culture” can stop war, otherwise, Germany would not have launched World War II. Art cannot stop war, and war can be stopped by weapons”. It is important to make a pause after this statement for the last word to hang in the air until it is swallowed by the silence in the first rows.

And one more mantra: “Cultural dialogue between Ukraine and russia is possible — but after Ukraine gets back to its borders of 1991, after collective responsibility of russians is recognized and after reparations are agreed upon”. That is the key statement, and all conscious opponents have already agreed thereto.

And finally: “The topic of such future cultural dialogue could be decolonization of the “great culture” and giving their appropriated heritage back to “just cultures”, while the “great” one is becoming normal”. And let the discussion start.

After such statements I hear questions about the russian language, my vision of the compromise, or, again — about the dialogue between Ukraine and russia. Suspense can be felt in the room in such moments, and I am prone to interpret it as disagreement on behalf of the rest of the audience. But no matter how progressive the group of listeners is, there will always be someone who will remind you: “It is not you who should decide what language you speak and whom you maintain a relationship with. It is not you but me”. I take a deep breath, put on a polite smile on my face and keep repeating my statements illustrating them with numerous examples from real life. Right, it is so fascinating to have a discussion, that’s why we have gathered here. But discussing such sort of “issues” is boring and tiresome, and is this what we have come here for? For almost twenty years I have been hearing the same speculative question about russian at different international meetings — speculative in the sense that allegedly it is the language and not the desire to conquer or destroy that has become the starting point for the war. For how long will this continue?

At the meeting with the MPs of the European Parliament one of the MPs asks: “And what about tchaikovsky, do you support exclusion of his works from the programs of Ukrainian conductors?” I respond that I don’t have the resources and the time for tchaikovsky now (which is true), but I suggest getting back to this question after we settle more important issues. The topic of that meeting, as stated, was destruction of Ukrainian cultural heritage during the war. Information on evacuated museum collections is not disclosed for security reasons, the same as about the ones that failed to be evacuated. But we already definitely know about the destroyed Skovoroda and Prymachenko Museums, we know about the stolen Kuindzhi’s and Aivazovsky’s works from the remnants of the Mariupol Art Museum. I had seven minutes to tell about the grassroots initiatives aiming to save art objects. I had scrupulously prepared these seven minutes to give all the facts and to also have some time left for personal stories and calls for action. I seem to have fully failed with this task. After the presentation about preservation of the artifacts of the Ukrainian fine arts I was asked about the russian composer who died long ago and whose cultural legacy is not under threat. “Epic fail”, — I think and try to memorize the surname of this German MP to further google her and find out what party she represents. It appeared that she was from SPD.

On my way in-between conferences I scroll the FB feed. One Ukrainian producer is writing that it is counter productive to criticize the inertia of European politicians and that we should rather praise them. She tells how after her speech one of the German MPs showed her the picture of his dog. Another Ukrainian producer posts his articles criticizing German politics and politicians, and he is told in the comments that “calling Germany‘s policy neo-colonial and imperial is just plainly wrong”. One more Ukrainian writer reminds us of the fundraising campaign for a car for the army — I was lucky to get some royalty for my recent speech, so I opened the online banking application. “Logical designation”, — I think. This money results from unprecedented attention to Ukrainian art, obtained at too high a price on our part. None of us — artists, cultural managers, curators — would ever like to have this attention in such a context. But if we have this attention, it should be converted into the only thing that is life-saving now — into weapons, into iron, into iron people.

This money results from unprecedented attention to Ukrainian art, obtained at too high a price on our part

During some other panel one of the participants does not ask his questions in public. But the moment I leave the stage he takes me to the side and starts endlessly explaining why I should not have been talking from the stage about “German political elites bearing partial responsibility for this war”. He is trying to convince me that, don’t get me wrong, I am on your side. But! Nord Stream 2 has brought damage to russia only. Well, no, Steinmeier does not have any special sentiment for russia, where did you get that, where is the evidence? Well, no, Schröder has not breached any single law, why should we formally deprive him of his SPD membership? What is the evidence showing that German companies were evading sanctions, he continues. This is not possible, otherwise they would have been fined. “That is awful and callous that I have to hold such discussions with you — a person at war!” — he finishes, and there are tears in his eyes. That is not the first time that the final argument in the discussion is the argument that I seemingly cannot think rationally “in this situation”. But that is the first time that my opponent is almost crying at the same time. Unlike me.

By the way, let’s talk about crying. I started thinking about tears of despair already when I started going abroad. Over the first weeks after the full-scale invasion I physically could not cry — what a tricky protective mechanism that switched off this function for the time being. But it’s not even about that. From January to May everything was much simpler in Ivano-Frankivsk because it was clearer: here is black, and here is white, and there was less chaotic fear and more of dry anger, while here we work and memorize, to then cry out all those losses some time in the future. Certainly, after victory. When you cross the border — in particular, Polish-German border — the world seems to turn upside down. There is more of dry, paralyzing fear, and more of chaotic anger that splashes everywhere around. Most often — on those affected by the war, and not those who launched it and can finish it. “What kind of cultural diplomacy, it only hurts the only hurted”, — I think sometime while sitting at an unpleasant discussion. “What kind of cultural diplomacy, I am just a Ukrainian monkey sitting here due to some quota”, — I sometimes write to my friend when it is all over. I go to the bathroom just to knock my hand at the wall several times and try to squeeze the tears of despair and relief. The latter is something I don’t manage, but I feel already relieved on having my tears of despair. I adjust my trouser suit, since if I must be a monkey, it is better to be in a good suit and with the right shoes.

Here I am already in the Frankfurt church at the meeting with one Ukrainian writer. She is reading out her diary about the war which has been recently published in German. Her voice gets mingled with the sounds of some street rally. I can hear some sounds like air alarm there, they are intertwined with the writer’s voice reading out about the shelling of residential buildings. A grey-haired man asks: “If somebody asked you here in the West what Ukraine’s collective fault for this war is, what would you answer?” It takes my breath away. The writer replies that accusation of the victim is the question a psychotherapist could give a better answer to, but not a writer. The facilitator interferes, well, the writer has misunderstood it. Already after the end of the meeting the grey-haired man approaches the author and keeps a loud discussion with others, teaching that the answer to the question could have been as follows. I hurry up to leave the church on a warm — and already quiet — Saturday evening. It is good when social protest and alarms can finish right under the schedule.

Accusation of the victim is the question a psychotherapist could give a better answer to, but not a writer

After another speech of mine — also mainly for the German group — I get some feedback that everything was well-structured and there were a lot of new things mentioned, but “some of our German participants were irritated that you did not speak about your feelings”. Probably, simple facts were not enough to draw the only possible conclusion as to what a live human being could feel like in such a situation. Well, again, that is what I call emotion porn in my mind. That is when even a professional community to which you are telling about the artists who are still staying in Ukraine, or about the evacuation of art objects from Mariupol which you failed to arrange needs your emotions. What did you feel like then, and what do you feel like now? What do your colleagues now feel like? O, you have a daughter, and how is she experiencing such a situation? You have decided not to take her out of Ukraine, and how do you keep living with that?

For people to trust you — you have to speak the same language with them. For people to trust you — you have to tell about your emotions, but not to be an “overly emotional interlocutor”. For people to trust you — you have to show fear, but not to show anger or decisiveness. For people to trust you — you have to meet the expectations of being a victim. There should be a moment of public vulnerability, even if you pay for it with a regular panic attack at one more unfamiliar railway station several hours after the meeting.

At that speech I did not meet the expectation of the image of the victim and refused to tell about my personal life beyond cultural heritage, art residences and exhibitions. I expressed my gratitude to the international community for its support of which a major part was horizontal, peer-to-peer, that is from people to people. I mentioned the responsibility of specific European political elites for their corrupt decisions and praising the dictator. I asked whether the civil society of that European country was ready to resist this.

My nails were in order, my shoes were in order, my lipstick was red again, and, well, I looked nice. Inappropriately nice and surprisingly calm. We, Ukrainians, seem to unexpectedly pull ourselves together, keep our chins up in an impermissible way and look intolerably nice. And thus we irritate those who immediately show their traits of character while meeting us directly, like an instant photo in the light. Though, probably, I have just got it wrong.

The Ukrainian version of the text was written for the online magazine “Dwutygodnik”, translated into English for the “Wars. Ukrainians. Humanity” programme with the consent of the author.

Written on: 11.2022 

First published within “Wars. Ukrainians. Humanity” on: 19.12.2022

Author: Alona Karavai

Translator (from Ukrainian to English): Halyna Pekhnyk

Illustrator: Victoria Boyko

Literary Editor: Hanna Leliv

Proofreader: Iryna Andrieieva

Copy Editor: Yuliia Moroz

Content Editors: Maryna Korchaka, Natalia Babalyk, Oleksii Pryimak

Programme Directors: Julia Ovcharenko and Demyan Om Dyakiv-Slavitski

Українська (Cyrillic)

Не зрозумійте мене неправильно

Треба показати страх, але не показувати злості чи рішучості, щоб люди тобі повірили. Треба виправдати очікування від образу жертви, щоб люди тобі повірили. Потрібен момент публічної вразливості, навіть якщо ти заплатиш за нього черговою панічною атакою на черговому незнайомому вокзалі через кілька годин після зустрічі.

Поки я говорю, він дивиться на мої нігті та взуття. Нігті червоні, взуття модне. Я говорю з невисокої сцени, у нас камерна група, люди в залі — ті, хто фінансує проєкти в Україні або відкривають регіональні офіси. Вони хочуть зрозуміти, що відбувається.

Їздити на такі зустрічі — моя робота цієї весни, літа й осені. Нелюбе заняття, бо вдома купа справ і справжнє життя, але робота ця потрібна. З лютого по травень ми з колегами евакуювали мистецькі об’єкти, коли ще була така можливість, заселяли художників та артистів у наш резиденційний будинок у Карпатах, поки могли, я передавала те, про що не говорять публічно, куди можна було. А ще готувала вечері на чотирьох вимушених, але бажаних гостей у моїй двокімнатній квартирі в Івано-Франківську — тоді важливо було встигнути в супермаркет до комендантської години. У червні ми відправили в тури музичні театри й виставки, а себе мені довелося відправити в менш видовищний і самотній «тур» — на міжнародні конференції та зустрічі за зачиненими дверима. «Культурна дипломатія зараз важлива», — сказали вони, і я зібрала валізу й вирушила в дорогу.

Поки я говорю, він дивиться на мої нігті й взуття. Коли я завершую презентацію, він ставить перше запитання, яке дослівно звучить так: «А що з російською мовою?».

— Що з російською мовою?

— Її менше використовують в Україні.

— Так, багато людей добровільно переходять на українську. Вони мають на це право.

— Так, але як ви читатимете письменника XY? російська — це доступ до великої культури.

— А ви читаєте російською?

— Ні.

— А як ви читаєте письменника XY? У перекладі? Ми теж так уміємо.

Під час перерви він підходить до мене з кавою та просить правильно його зрозуміти. Мовляв, він просто нічого не знає про Україну й «намагається її пізнати». Я переходжу на німецьку, бо це його рідна мова, а я вільно нею розмовляю, і пробую ще раз пояснити щодо мовного питання в Україні у форматі «смолток» біля кавової машини. Він хвалить мою німецьку та з подивом, задуманим як комплімент, запитує, де я так добре її вивчила. «В університеті, — відповідаю дещо сухо, — у Донецькому університеті».

Усю весну я провела в Івано-Франківську, іноді навідуючи Київ. У Франківську ми з колегами нашвидкуруч організовували майстерні й житло для художниць і художників, які терміново готували роботи до Венеційської бієнале. «Із сьогодні на вчора» ми організовували сховища для мистецьких робіт, які вивозили з різних міст. Про розташування сховища мало знати не більше ніж три особи, а про те, коли й куди вирушає машина — не більше ніж три особи і художник. Найчастіше роботи вивозили з Києва, вдавалося з другої чи третьої спроби. А той самий запит з Маріуполя, про який я часто згадую, так і не виконали. Ми не змогли. Лише змогли вмовити композиторський дует, яким ми опікуємося, зіграти в студії франківського радіо п’єсу «Маріуполь», яку вони написали 22 лютого. Прем’єра відбулась того дня, коли на Маріупольський драмтеатр росіяни скинули надпотужну бомбу.

Він підходить до мене з кавою та просить правильно його зрозуміти

Цієї весни було на диво багато німецької мови. Чи не забагато. Мені телефонували з німецького радіо, під’єднували до прямих ефірів німецького телебачення, просили про коментар по мейлу. Коли намагалася ввічливо відмовитися (бо ж купа роботи та справжнє життя) і запропонувати замість себе колегу, що краще знається на темі чи перебуває ближче до лінії фронту, я отримувала несподівану відповідь: «Наші глядачі (або слухачі) хочуть почути коментар від когось, хто говорить німецькою. Тоді його сприймають ближче та емоційніше». Ну добре, якщо люди повірять тій, хто говорить їхньою мовою, говоритиму з ранку до вечора. Так мій спринт зі спілкування з німецькими журналістами перетворився на марафон, а з літа пішли численні запрошення виступати на конференціях і зустрічах.

У мене з’явилися мантри:

«У цій війні росія умисно атакує культурну спадщину, бо це війна проти культурної ідентичності. Війна проти культурної ідентичності означає геноцид». Цю мантру треба проказати на початку й наприкінці розмови, щоб вона осіла у свідомості слухачів.

Або: «Жодна “велика культура” не може зупинити війну, інакше Німеччина не почала б Другу світову. Мистецтво не може зупинити війну, війну зупиняє зброя». Після цієї тези важливо зробити паузу, щоб останнє слово зависло в повітрі, поки його не з’їсть тиша з перших рядів.

І ще: «Культурний діалог між Україною та росією можливий, але після повернення Україні її кордонів 1991 року, визнання колективної відповідальності росіян та узгодження репарацій». Це базова теза, з нею погодилися вже всі притомні опоненти.

І наостанок: «Темою такого майбутнього культурного діалогу може бути деколонізація “великої культури” та повернення “просто культурам” їхньої апропрійованої спадщини, поки “велика” стане нормальною». І хай дискусія почнеться.

Після таких тез я чую питання про російську мову, про моє бачення компромісу чи знову про діалог України та росії. У такі моменти в залі повисає напружена тиша, яку я волію інтерпретувати як незгоду решти аудиторії. Але хай би якою прогресивною була група слухачів, завжди є хтось, хто нагадає: «Не тобі знати, якою мовою тобі говорити та з ким зберігати відносини. Не тобі, а мені». Я набираю повітря, натягаю на обличчя ввічливу усмішку й знову повторюю свої тези, ілюструючи їх численними прикладами із життя. Так, дискутувати захопливо, для цього ми тут. Але дискутувати з такими «запитаннями» нудно та втомливо, і хіба ми тут для цього? Майже двадцять років я чую те саме спекулятивне запитання про російську мову на міжнародних зустрічах — спекулятивне в тому плані, що нібито мова, а не бажання підкорити чи знищити стала вихідною точкою війни. Скільки ще?

На зустрічі з депутатами Європарламенту депутатка запитує: «А що з чайковскім, ви підтримуєте те, що українські диригенти виключають його твори зі своїх програм?». Я відповідаю, що не маю зараз ресурсу й часу на чайковского (і це правда), але пропоную повернутися до цього запитання, коли розв’яжемо основне. Темою цієї зустрічі було знищення української культурної спадщини під час війни. Інформацію про евакуйовані музейні колекції не розголошують з міркувань безпеки, про неевакуйовані — також. Але ми знаємо про знищені музеї Сковороди та Примаченко, про викрадені з Маріупольського художнього музею роботи Куїнджі й Айвазовського. У мене було сім хвилин, щоб розказати про низові ініціативи порятунку мистецьких об’єктів. Ці сім хвилин я готувала дуже ретельно, щоб і викласти весь фактаж, і мати час на персональні історії та заклик до дії. Здається, це завдання я повністю провалила. Бо після презентації про збереження артефактів українського образотворчого мистецтва мене запитали про давно померлого російського композитора, культурній спадщині якого нічого не загрожує. «Епік фейл», — думаю я та намагаюся запам’ятати прізвище тієї німецької депутатки, щоби пізніше загуглити, з якої вона партії. Виявляється, з SPD.

У дорозі з однієї конференції на іншу гортаю стрічку фейсбуку. Одна українська режисерка пише, що критикувати європейських політиків за інертність непродуктивно, їх треба хвалити. Розказує, як після її виступу німецький депутат показав їй фото свого пса. Інший український режисер публікує статтю, критичну до німецької політики й політиків, а в коментарях йому розповідають, що «calling Germany’s policy as neo-colonial and imperial is just plainly wrong». Ще один український письменник нагадує про збір на авто для армії. За останній виступ мені пощастило отримати гонорар, і я відкриваю застосунок онлайн-банкінгу. «Логічне призначення», — думаю я. Ці гроші — результат безпрецедентної уваги до українського мистецтва, яку ми оплатили непомірною ціною. Усі ми — митці, культурні менеджери, куратори — воліли б не мати цієї уваги в такому контексті. Але якщо вона є, то має конвертуватися в єдине, що зараз рятує, — у зброю, залізо, залізних людей.

Ці гроші — результат безпрецедентної уваги до українського мистецтва, яку ми оплатили непомірною ціною

На іншій панелі учасник не ставить запитання на загал. Але щойно я спускаюся зі сцени, відводить мене вбік і нескінченно довго пояснює, чому не треба було говорити про «німецькі політичні еліти, які несуть частину відповідальності за цю війну». Він переконує мене, мовляв, не зрозумійте мене неправильно, я на вашому боці. Але! «Північний потік — 2» приніс збитки лише росії. Мовляв, ні, Штайнмаєр зовсім не ставиться до росії з особливим сентиментом, звідки ви це взяли, де докази? Мовляв, ні, Шрьодер не порушив жодного закону, за що його позбавляти членства в SPD? Які є докази, що німецькі підприємства обходили санкції? Це неможливо, інакше їх би оштрафували. «Це жахливо й безсердечно, що я вимушений вести такі дискусії з вами — людиною, яка у війні!» — завершує він, на очі йому навертаються сльози. Уже не вперше останнім аргументом у дискусії стає те, що я нібито не можу мислити раціонально «в цій ситуації». Але вперше мій опонент майже плаче. На відміну від мене.

До речі, про плач. Про сльози відчаю я загадала, уже коли почала їздити за кордон. Перші тижні після початку вторгнення я фізично не могла плакати — якийсь чудернацький захисний механізм вимкнув цю функцію, але справа навіть не в тому. Із січня по травень в Івано-Франківську все було простіше, бо зрозуміліше: тут чорне, а тут біле, тут менше хаотичного страху й більше сухої злості, а ось тут працюємо й запам’ятовуємо, щоб оплакати всі втрати колись потім, після перемоги. Коли перетинаєш кордон — особливо польсько-німецький, — світ ніби перевертається догори дриґом. Стає більше сухого страху, який паралізує, і більше хаотичної злості, яка розплескується навкруги. Найчастіше — на тих, хто страждає через війну, а не на тих, хто її почав і може завершити. «Яка культурна дипломатія, it only hurts the only hurted», — часом думаю я, поки сиджу на неприємній дискусії. «Яка культурна дипломатія, я тут просто українська мавпочка за квотою», — часом пишу я другові, коли все закінчується. Я йду в туалет, тільки щоб кілька разів стукнути долонею об стіну й спробувати вичавити із себе ті самі сльози відчаю чи полегшення. Друге не виходить, але від сліз відчаю стає легше. Поправляю штанний костюм, бо якщо вже й бути мавпочкою, то в хорошому костюмі й у правильному взутті.

Ось я вже у франкфуртській церкві на зустрічі з українською письменницею. Вона читає про війну зі свого щоденника, який нещодавно вийшов друком німецькою. Її голос змішується з гомоном протестної акції на вулиці. Звідти долітають звуки, надто схожі на сирену повітряної тривоги, вони переплітаються з голосом письменниці, яка читає про обстріли житлових будинків. Сивий чоловік запитує: «Якби вас хтось тут, на Заході, запитав, яка колективна провина України за цю війну, що б ви відповіли?». Мені перехоплює подих. Письменниця відповідає, що звинувачення жертви — це питання, яке краще міг би висвітлити психотерапевт, а не письменниця. Модератор втручається, мовляв, письменниця неправильно зрозуміла. Уже після завершення події сивочолий чоловік підходить до авторки, голосно продовжуючи дискусію з іншими й повчаючи, як можна було відповісти на його запитання. Я поспішаю вийти із церкви в теплий — і вже тихий — суботній вечір. Добре, коли суспільний протест і сирени завершуються точно за розкладом.

Звинувачення жертви — це питання, яке краще міг би висвітлити психотерапевт, а не письменниця

Після свого виступу — також для переважно німецької групи — я отримую відгук, що все структуровано, багато нового, але «деякі наші німецькі учасники були роздратовані, що ви не говорили про почуття». Можливо, простого фактажу було недостатньо, щоб зробити єдино можливий висновок, як почувається людина в такій ситуації. Що ж, знову те, що я подумки називаю «емоційне порно». Це коли навіть фаховій спільноті, якій ти розповідаєш про митців, що лишилися в Україні, або про евакуацію мистецьких робіт з Маріуполя, яку ти так і не змогла організувати, потрібні твої емоції. Як ви почувалися тоді, а як зараз? Як почуваються ваші колеги? О, у вас є донька, а як вона переживає цю ситуацію? Ви вирішили не вивозити її з України, як вам із цим живеться? Треба говорити однією мовою з людьми, щоб вони тобі повірили. Треба розповісти про емоції, але не бути «надто емоційною співрозмовницею», щоб люди тобі повірили. Треба показати страх, але не показувати злості чи рішучості, щоб люди тобі повірили. Треба виправдати очікування від образу жертви, щоб люди тобі повірили. Потрібен момент публічної вразливості, навіть якщо ти заплатиш за нього черговою панічною атакою на черговому незнайомому вокзалі через кілька годин після зустрічі.

На тому виступі я відмовилася від образу жертви й не розповідала про особисте життя поза культурною спадщиною, мистецькими резиденціями й виставками. Я подякувала міжнародній спільноті за підтримку, велика частина якої була горизонтальною, тобто від людини до людини. Я згадала про відповідальність окремих європейських політичних еліт за їхні корумповані рішення й погладжування диктаторів. Запитала, чи громадянське суспільство цієї європейської країни готове протистояти.

Мої нігті були доглянуті, взуття — доглянуте, губна помада — червона, що там уже, я мала гарний вигляд. Недоречно гарний і на диво спокійний. Здається, ми, українці й українки, усі неочікувано добре тримаємось, ми нестерпно красиві, а наші  підборіддя недозволенно підняті. Ми дратуємо тих, хто, коли зустрічається з нами, одразу показує всі риси, наче та миттєва фотографія на світлі. Хоча, може, я просто неправильно зрозуміла.

Українська версія тексту написана для інтернет-журналу «Dwutygodnik» та опублікована за згодою автора.

Текст написано: 11.2022

Вперше опубліковано в програмі Wars. Ukrainians. Humanity: 19.12.2022

Автор: Альона Каравай

Ілюстраторка: Вікторія Бойко

Літературна редакторка і коректорка: Ірина Андрєєва

Відповідальна редакторка: Юлія Мороз

Контент-редактори: Марина Корчака, Наталія Бабалик, Олексій Приймак

Програмні директори: Юлія Овчаренко та Дем’ян Ом Дяків Славіцькі

Ukrainian (Latin)

Transliteration: the BGN/PCGN 1965 System for Ukrainian

Ne zrozumiyte mene nepravyl’no

Treba pokazaty strakh, ale ne pokazuvaty zlosti chy rishuchosti, shchob lyudy tobi poviryly. Treba vypravdaty ochikuvannya vid obrazu zhertvy, shchob lyudy tobi poviryly. Potriben moment publichnoyi vrazlyvosti, navit’ yakshcho ty zaplatysh za n’oho cherhovoyu panichnoyu atakoyu na cherhovomu neznayomomu vokzali cherez kil’ka hodyn pislya zustrichi.

Poky ya hovoryu, vin dyvyt’sya na moyi nihti ta vzuttya. Nihti chervoni, vzuttya modne. Ya hovoryu z nevysokoyi stseny, u nas kamerna hrupa, lyudy v zali — ti, khto finansuye proyekty v Ukrayini abo vidkryvayut’ rehional’ni ofisy. Vony khochut’ zrozumity, shcho vidbuvayet’sya.

Yizdyty na taki zustrichi — moya robota tsiyeyi vesny, lita y oseni. Nelyube zanyattya, bo vdoma kupa sprav i spravzhnye zhyttya, ale robota tsya potribna. Z lyutoho po traven’ my z kolehamy evakuyuvaly mystets’ki ob’yekty, koly shche bula taka mozhlyvist’, zaselyaly khudozhnykiv ta artystiv u nash rezydentsiynyy budynok u Karpatakh, poky mohly, ya peredavala te, pro shcho ne hovoryat’ publichno, kudy mozhna bulo. A shche hotuvala vecheri na chotyr’okh vymushenykh, ale bazhanykh hostey u moyiy dvokimnatniy kvartyri v Ivano-Frankivs’ku — todi vazhlyvo bulo vstyhnuty v supermarket do komendants’koyi hodyny. U chervni my vidpravyly v tury muzychni teatry y vystavky, a sebe meni dovelosya vidpravyty v mensh vydovyshchnyy i samotniy «tur» — na mizhnarodni konferentsiyi ta zustrichi za zachynenymy dveryma. «Kul’turna dyplomatiya zaraz vazhlyva», — skazaly vony, i ya zibrala valizu y vyrushyla v dorohu.

Poky ya hovoryu, vin dyvyt’sya na moyi nihti y vzuttya. Koly ya zavershuyu prezentatsiyu, vin stavyt’ pershe zapytannya, yake doslivno zvuchyt’ tak: «A shcho z rosiys’koyu movoyu?».

— Shcho z rosiys’koyu movoyu?

— Yiyi menshe vykorystovuyut’ v Ukrayini.

— Tak, bahato lyudey dobrovil’no perekhodyat’ na ukrayins’ku. Vony mayut’ na tse pravo.

— Tak, ale yak vy chytatymete pys’mennyka XY? rosiys’ka — tse dostup do velykoyi kul’tury.

— A vy chytayete rosiys’koyu?

— Ni.

— A yak vy chytayete pys’mennyka XY? U perekladi? My tezh tak umiyemo.

Pid chas perervy vin pidkhodyt’ do mene z kavoyu ta prosyt’ pravyl’no yoho zrozumity. Movlyav, vin prosto nichoho ne znaye pro Ukrayinu y «namahayet’sya yiyi piznaty». Ya perekhodzhu na nimets’ku, bo tse yoho ridna mova, a ya vil’no neyu rozmovlyayu, i probuyu shche raz poyasnyty shchodo movnoho pytannya v Ukrayini u formati «smoltok» bilya kavovoyi mashyny. Vin khvalyt’ moyu nimets’ku ta z podyvom, zadumanym yak kompliment, zapytuye, de ya tak dobre yiyi vyvchyla. «V universyteti, — vidpovidayu deshcho sukho, — u Donets’komu universyteti».

Usyu vesnu ya provela v Ivano-Frankivs’ku, inodi naviduyuchy Kyiv. U Frankivs’ku my z kolehamy nashvydkuruch orhanizovuvaly maysterni y zhytlo dlya khudozhnyts’ i khudozhnykiv, yaki terminovo hotuvaly roboty do Venetsiys’koyi biyenale. «Iz s’ohodni na vchora» my orhanizovuvaly skhovyshcha dlya mystets’kykh robit, yaki vyvozyly z riznykh mist. Pro roztashuvannya skhovyshcha malo znaty ne bil’she nizh try osoby, a pro te, koly y kudy vyrushaye mashyna — ne bil’she nizh try osoby i khudozhnyk. Naychastishe roboty vyvozyly z Kyyeva, vdavalosya z druhoyi chy tret’oyi sproby. A toy samyy zapyt z Mariupolya, pro yakyy ya chasto zhaduyu, tak i ne vykonaly. My ne zmohly. Lyshe zmohly vmovyty kompozytors’kyy duet, yakym my opikuyemosya, zihraty v studiyi frankivs’koho radio p’yesu «Mariupol’», yaku vony napysaly 22 lyutoho. Prem’yera vidbulas’ toho dnya, koly na Mariupol’s’kyy dramteatr rosiyany skynuly nadpotuzhnu bombu.

Vin pidkhodyt’ do mene z kavoyu ta prosyt’ pravyl’no yoho zrozumity

Tsiyeyi vesny bulo na dyvo bahato nimets’koyi movy. Chy ne zabahato. Meni telefonuvaly z nimets’koho radio, pid’yednuvaly do pryamykh efiriv nimets’koho telebachennya, prosyly pro komentar po meylu. Koly namahalasya vvichlyvo vidmovytysya (bo zh kupa roboty ta spravzhnye zhyttya) i zaproponuvaty zamist’ sebe kolehu, shcho krashche znayet’sya na temi chy perebuvaye blyzhche do liniyi frontu, ya otrymuvala nespodivanu vidpovid’: «Nashi hlyadachi (abo slukhachi) khochut’ pochuty komentar vid kohos’, khto hovoryt’ nimets’koyu. Todi yoho spryymayut’ blyzhche ta emotsiynishe». Nu dobre, yakshcho lyudy poviryat’ tiy, khto hovoryt’ yikhn’oyu movoyu, hovorytymu z ranku do vechora. Tak miy sprynt zi spilkuvannya z nimets’kymy zhurnalistamy peretvoryvsya na marafon, a z lita pishly chyslenni zaproshennya vystupaty na konferentsiyakh i zustrichakh.

U mene z’yavylysya mantry:

«U tsiy viyni rosiya umysno atakuye kul’turnu spadshchynu, bo tse viyna proty kul’turnoyi identychnosti. Viyna proty kul’turnoyi identychnosti oznachaye henotsyd». Tsyu mantru treba prokazaty na pochatku y naprykintsi rozmovy, shchob vona osila u svidomosti slukhachiv.

Abo: «Zhodna “velyka kul’tura” ne mozhe zupynyty viynu, inakshe Nimechchyna ne pochala b Druhu svitovu. Mystetstvo ne mozhe zupynyty viynu, viynu zupynyaye zbroya». Pislya tsiyeyi tezy vazhlyvo zrobyty pauzu, shchob ostannye slovo zavyslo v povitri, poky yoho ne z’yist’ tysha z pershykh ryadiv.

I shche: «Kul’turnyy dialoh mizh Ukrayinoyu ta rosiyeyu mozhlyvyy, ale pislya povernennya Ukrayini yiyi kordoniv 1991 roku, vyznannya kolektyvnoyi vidpovidal’nosti rosiyan ta uzhodzhennya reparatsiy». Tse bazova teza, z neyu pohodylysya vzhe vsi prytomni oponenty.

I naostanok: «Temoyu takoho maybutn’oho kul’turnoho dialohu mozhe buty dekolonizatsiya “velykoyi kul’tury” ta povernennya “prosto kul’turam” yikhn’oyi apropriyovanoyi spadshchyny, poky “velyka” stane normal’noyu». I khay dyskusiya pochnet’sya.

Pislya takykh tez ya chuyu pytannya pro rosiys’ku movu, pro moye bachennya kompromisu chy znovu pro dialoh Ukrayiny ta rosiyi. U taki momenty v zali povysaye napruzhena tysha, yaku ya voliyu interpretuvaty yak nezhodu reshty audytoriyi. Ale khay by yakoyu prohresyvnoyu bula hrupa slukhachiv, zavzhdy ye khtos’, khto nahadaye: «Ne tobi znaty, yakoyu movoyu tobi hovoryty ta z kym zberihaty vidnosyny. Ne tobi, a meni». Ya nabyrayu povitrya, natyahayu na oblychchya vvichlyvu usmishku y znovu povtoryuyu svoyi tezy, ilyustruyuchy yikh chyslennymy prykladamy iz zhyttya. Tak, dyskutuvaty zakhoplyvo, dlya ts’oho my tut. Ale dyskutuvaty z takymy «zapytannyamy» nudno ta vtomlyvo, i khiba my tut dlya ts’oho? Mayzhe dvadtsyat’ rokiv ya chuyu te same spekulyatyvne zapytannya pro rosiys’ku movu na mizhnarodnykh zustrichakh — spekulyatyvne v tomu plani, shcho nibyto mova, a ne bazhannya pidkoryty chy znyshchyty stala vykhidnoyu tochkoyu viyny. Skil’ky shche?

Na zustrichi z deputatamy Yevroparlamentu deputatka zapytuye: «A shcho z chaykovskim, vy pidtrymuyete te, shcho ukrayins’ki dyryhenty vyklyuchayut’ yoho tvory zi svoyikh prohram?». Ya vidpovidayu, shcho ne mayu zaraz resursu y chasu na chaykovskoho (i tse pravda), ale proponuyu povernutysya do ts’oho zapytannya, koly rozv’yazhemo osnovne. Temoyu tsiyeyi zustrichi bulo znyshchennya ukrayins’koyi kul’turnoyi spadshchyny pid chas viyny. Informatsiyu pro evakuyovani muzeyni kolektsiyi ne rozholoshuyut’ z mirkuvan’ bezpeky, pro neevakuyovani — takozh. Ale my znayemo pro znyshcheni muzeyi Skovorody ta Prymachenko, pro vykradeni z Mariupol’s’koho khudozhn’oho muzeyu roboty Kuyindzhi y Ayvazovs’koho. U mene bulo sim khvylyn, shchob rozkazaty pro nyzovi initsiatyvy poryatunku mystets’kykh ob’yektiv. Tsi sim khvylyn ya hotuvala duzhe retel’no, shchob i vyklasty ves’ faktazh, i maty chas na personal’ni istoriyi ta zaklyk do diyi. Zdayet’sya, tse zavdannya ya povnistyu provalyla. Bo pislya prezentatsiyi pro zberezhennya artefaktiv ukrayins’koho obrazotvorchoho mystetstva mene zapytaly pro davno pomerloho rosiys’koho kompozytora, kul’turniy spadshchyni yakoho nichoho ne zahrozhuye. «Epik feyl», — dumayu ya ta namahayusya zapam’yataty prizvyshche tiyeyi nimets’koyi deputatky, shchoby piznishe zahuhlyty, z yakoyi vona partiyi. Vyyavlyayet’sya, z SPD.

U dorozi z odniyeyi konferentsiyi na inshu hortayu strichku feysbuku. Odna ukrayins’ka rezhyserka pyshe, shcho krytykuvaty yevropeys’kykh politykiv za inertnist’ neproduktyvno, yikh treba khvalyty. Rozkazuye, yak pislya yiyi vystupu nimets’kyy deputat pokazav yiy foto svoho psa. Inshyy ukrayins’kyy rezhyser publikuye stattyu, krytychnu do nimets’koyi polityky y politykiv, a v komentaryakh yomu rozpovidayut’, shcho «calling Germany’s policy as neo-colonial and imperial is just plainly wrong». Shche odyn ukrayins’kyy pys’mennyk nahaduye pro zbir na avto dlya armiyi. Za ostanniy vystup meni poshchastylo otrymaty honorar, i ya vidkryvayu zastosunok onlayn-bankinhu. «Lohichne pryznachennya», — dumayu ya. Tsi hroshi — rezul’tat bezpretsedentnoyi uvahy do ukrayins’koho mystetstva, yaku my oplatyly nepomirnoyu tsinoyu. Usi my — myttsi, kul’turni menedzhery, kuratory — volily b ne maty tsiyeyi uvahy v takomu konteksti. Ale yakshcho vona ye, to maye konvertuvatysya v yedyne, shcho zaraz ryatuye, — u zbroyu, zalizo, zaliznykh lyudey.

Tsi hroshi — rezul’tat bezpretsedentnoyi uvahy do ukrayins’koho mystetstva, yaku my oplatyly nepomirnoyu tsinoyu

Na inshiy paneli uchasnyk ne stavyt’ zapytannya na zahal. Ale shchoyno ya spuskayusya zi stseny, vidvodyt’ mene vbik i neskinchenno dovho poyasnyuye, chomu ne treba bulo hovoryty pro «nimets’ki politychni elity, yaki nesut’ chastynu vidpovidal’nosti za tsyu viynu». Vin perekonuye mene, movlyav, ne zrozumiyte mene nepravyl’no, ya na vashomu botsi. Ale! «Pivnichnyy potik — 2» prynis zbytky lyshe rosiyi. Movlyav, ni, Steinmeier zovsim ne stavyt’sya do rosiyi z osoblyvym sentymentom, zvidky vy tse vzyaly, de dokazy? Movlyav, ni, Schröder ne porushyv zhodnoho zakonu, za shcho yoho pozbavlyaty chlenstva v SPD? Yaki ye dokazy, shcho nimets’ki pidpryyemstva obkhodyly sanktsiyi? Tse nemozhlyvo, inakshe yikh by oshtrafuvaly. «Tse zhakhlyvo y bezserdechno, shcho ya vymushenyy vesty taki dyskusiyi z vamy — lyudynoyu, yaka u viyni!» — zavershuye vin, na ochi yomu navertayut’sya sl’ozy. Uzhe ne vpershe ostannim arhumentom u dyskusiyi staye te, shcho ya nibyto ne mozhu myslyty ratsional’no «v tsiy sytuatsiyi». Ale vpershe miy oponent mayzhe plache. Na vidminu vid mene.

Do rechi, pro plach. Pro sl’ozy vidchayu ya zahadala, uzhe koly pochala yizdyty za kordon. Pershi tyzhni pislya pochatku vtorhnennya ya fizychno ne mohla plakaty — yakyys’ chudernats’kyy zakhysnyy mekhanizm vymknuv tsyu funktsiyu, ale sprava navit’ ne v tomu. Iz sichnya po traven’ v Ivano-Frankivs’ku vse bulo prostishe, bo zrozumilishe: tut chorne, a tut bile, tut menshe khaotychnoho strakhu y bil’she sukhoyi zlosti, a os’ tut pratsyuyemo y zapam’yatovuyemo, shchob oplakaty vsi vtraty kolys’ potim, pislya peremohy. Koly peretynayesh kordon — osoblyvo pol’s’ko-nimets’kyy, — svit niby perevertayet’sya dohory drygom. Staye bil’she sukhoho strakhu, yakyy paralizuye, i bil’she khaotychnoyi zlosti, yaka rozpleskuyet’sya navkruhy. Naychastishe — na tykh, khto strazhdaye cherez viynu, a ne na tykh, khto yiyi pochav i mozhe zavershyty. «Yaka kul’turna dyplomatiya, it only hurts the only hurted», — chasom dumayu ya, poky sydzhu na nepryyemniy dyskusiyi. «Yaka kul’turna dyplomatiya, ya tut prosto ukrayins’ka mavpochka za kvotoyu», — chasom pyshu ya druhovi, koly vse zakinchuyet’sya. Ya ydu v tualet, til’ky shchob kil’ka raziv stuknuty doloneyu ob stinu y sprobuvaty vychavyty iz sebe ti sami sl’ozy vidchayu chy polehshennya. Druhe ne vykhodyt’, ale vid sliz vidchayu staye lehshe. Popravlyayu shtannyy kostyum, bo yakshcho vzhe y buty mavpochkoyu, to v khoroshomu kostyumi y u pravyl’nomu vzutti.

Os’ ya vzhe u frankfurts’kiy tserkvi na zustrichi z ukrayins’koyu pys’mennytseyu. Vona chytaye pro viynu zi svoho shchodennyka, yakyy neshchodavno vyyshov drukom nimets’koyu. Yiyi holos zmishuyet’sya z homonom protestnoyi aktsiyi na vulytsi. Zvidty dolitayut’ zvuky, nadto skhozhi na syrenu povitryanoyi tryvohy, vony pereplitayut’sya z holosom pys’mennytsi, yaka chytaye pro obstrily zhytlovykh budynkiv. Syvyy cholovik zapytuye: «Yakby vas khtos’ tut, na Zakhodi, zapytav, yaka kolektyvna provyna Ukrayiny za tsyu viynu, shcho b vy vidpovily?». Meni perekhoplyuye podykh. Pys’mennytsya vidpovidaye, shcho zvynuvachennya zhertvy — tse pytannya, yake krashche mih by vysvitlyty psykhoterapevt, a ne pys’mennytsya. Moderator vtruchayet’sya, movlyav, pys’mennytsya nepravyl’no zrozumila. Uzhe pislya zavershennya podiyi syvocholyy cholovik pidkhodyt’ do avtorky, holosno prodovzhuyuchy dyskusiyu z inshymy y povchayuchy, yak mozhna bulo vidpovisty na yoho zapytannya. Ya pospishayu vyyty iz tserkvy v teplyy — i vzhe tykhyy — subotniy vechir. Dobre, koly suspil’nyy protest i syreny zavershuyut’sya tochno za rozkladom.

Zvynuvachennya zhertvy — tse pytannya, yake krashche mih by vysvitlyty psykhoterapevt, a ne pys’mennytsya

Pislya svoho vystupu — takozh dlya perevazhno nimets’koyi hrupy — ya otrymuyu vidhuk, shcho vse strukturovano, bahato novoho, ale «deyaki nashi nimets’ki uchasnyky buly rozdratovani, shcho vy ne hovoryly pro pochuttya». Mozhlyvo, prostoho faktazhu bulo nedostatn’o, shchob zrobyty yedyno mozhlyvyy vysnovok, yak pochuvayet’sya lyudyna v takiy sytuatsiyi. Shcho zh, znovu te, shcho ya podumky nazyvayu «emotsiyne porno». Tse koly navit’ fakhoviy spil’noti, yakiy ty rozpovidayesh pro myttsiv, shcho lyshylysya v Ukrayini, abo pro evakuatsiyu mystets’kykh robit z Mariupolya, yaku ty tak i ne zmohla orhanizuvaty, potribni tvoyi emotsiyi. Yak vy pochuvalysya todi, a yak zaraz? Yak pochuvayut’sya vashi kolehy? O, u vas ye don’ka, a yak vona perezhyvaye tsyu sytuatsiyu? Vy vyrishyly ne vyvozyty yiyi z Ukrayiny, yak vam iz tsym zhyvet’sya? Treba hovoryty odniyeyu movoyu z lyud’my, shchob vony tobi poviryly. Treba rozpovisty pro emotsiyi, ale ne buty «nadto emotsiynoyu spivrozmovnytseyu», shchob lyudy tobi poviryly. Treba pokazaty strakh, ale ne pokazuvaty zlosti chy rishuchosti, shchob lyudy tobi poviryly. Treba vypravdaty ochikuvannya vid obrazu zhertvy, shchob lyudy tobi poviryly. Potriben moment publichnoyi vrazlyvosti, navit’ yakshcho ty zaplatysh za n’oho cherhovoyu panichnoyu atakoyu na cherhovomu neznayomomu vokzali cherez kil’ka hodyn pislya zustrichi.

Na tomu vystupi ya vidmovylasya vid obrazu zhertvy y ne rozpovidala pro osobyste zhyttya poza kul’turnoyu spadshchynoyu, mystets’kymy rezydentsiyamy y vystavkamy. Ya podyakuvala mizhnarodniy spil’noti za pidtrymku, velyka chastyna yakoyi bula horyzontal’noyu, tobto vid lyudyny do lyudyny. Ya zhadala pro vidpovidal’nist’ okremykh yevropeys’kykh politychnykh elit za yikhni korumpovani rishennya y pohladzhuvannya dyktatoriv. Zapytala, chy hromadyans’ke suspil’stvo tsiyeyi yevropeys’koyi krayiny hotove protystoyaty.

Moyi nihti buly dohlyanuti, vzuttya — dohlyanute, hubna pomada — chervona, shcho tam uzhe, ya mala harnyy vyhlyad. Nedorechno harnyy i na dyvo spokiynyy. Zdayet’sya, my, ukrayintsi y ukrayinky, usi neochikuvano dobre trymayemos’, my nesterpno krasyvi, a nashi  pidboriddya nedozvolenno pidnyati. My dratuyemo tykh, khto, koly zustrichayet’sya z namy, odrazu pokazuye vsi rysy, nache ta myttyeva fotohrafiya na svitli. Khocha, mozhe, ya prosto nepravyl’no zrozumila.

Ukrayins’ka versiya tekstu napysana dlya internet-zhurnalu «Dwutygodnik» ta opublikovana za zhodoyu avtora.