While I am speaking, he keeps looking at my nails and shoes. My nails are red, I am wearing trendy shoes. I am speaking from a low-set stage, our group is small: the audience consists of the people financing projects in Ukraine or opening their regional offices there. They want to understand what is happening.

Going to such meetings is my job this spring, summer, and autumn. The engagement I don’t like since I have a lot of things to do at home, where there is real life, but this work is necessary. From February to May I and my colleagues were evacuating art objects where there still was such a chance, accommodated artists and painters in our residence in the Carpathians while there still was such an opportunity, and I was transferring things not to be mentioned in public to the places where it was still possible to do this. And I also cooked dinner for four displaced, but highly welcome guests in my two-room apartment in Ivano-Frankivsk — back then it was important to manage to go to the supermarket before curfew. In June we arranged tours of music theatres and exhibitions, and I had to send myself to a less spectacular and individual “tour” — to international conferences and meetings behind closed doors. “Cultural diplomacy is important now”, they said, and I packed my suitcase and went on my journey.

While I am speaking, he keeps looking at my nails and shoes. When I finish my presentation, he asks the first question which literally sounds as follows: “And what about Russian?”

– What about Russian?

– It’s less used in Ukraine now.

– Right, many people are voluntarily switching to Ukrainian. And they have the right to do this.

– Yes, but how are you going to read writer XY? Russian means access to a great culture.

– And do you read in Russian?

– No.

– So how do you read writer XY? In translation? We can do that too.

During the break he approaches me with a cup of coffee and asks me not to get him wrong. He seemingly does not know anything about Ukraine and is “trying to cognize it”. I switch to German since that is his native language and I have a fluent command of it, and then I make one more attempt to explain the language issue in Ukraine in the small talk format near the coffee machine. He praises my German and, with astonishment intended to be a compliment, asks me where I learnt it so well. “At the university, — I answer in a little bit of a dry manner, — at Donetsk university”.

I spent the whole spring in Ivano-Frankivsk, with some irregular trips to Kyiv. In Ivano-Frankivsk me and my colleagues were spontaneously organizing some workshops and accommodation for artists who were also urgently preparing some works for the Venice Biennale. “From today for yesterday” we arranged storage facilities for art works that were urgently evacuated from different cities. No more than three persons could be informed about the storage place, and no more than three persons and the artist himself/herself were supposed to know at what time and where the car was going. Most of the works were brought from Kyiv, most often — as the result of the second or third attempt. And the request from Mariupol I recall so often remained unfulfilled. We failed. We managed just to persuade the composer duo we are taking care of to play in the Ivano-Frankivsk radio studio the play “Mariupol” written by them on February 22. The first night took place on the day when Russians shelled the Mariupol Drama Theatre with a super-powerful bomb.

He approaches me with a cup of coffee and asks me not to get him wrong

There was surprisingly a lot of German this spring. Probably, too much. I was given calls from the German radio, connected to live broadcasts of German TV, asked to provide comments by mail. When I tried to give a polite refusal (since I really had a lot of work and real life) and to suggest, instead of myself, some of my colleagues who was a better connoisseur of the topic or was staying closer to the frontline, I got an unexpected answer: “Our viewers (or listeners) find it easier to get the comments from someone who speaks German. That seems to be closer and more emotional for them”. Well, fine, if people would rather trust a person speaking their language I will speak from morning till night. That sprint of mine in communicating with German journalists transformed into a marathon, and since summer I also started getting numerous invitations to speak at conferences and meetings.

I got my own mantras:

“Russia in this war is purposefully attacking cultural heritage since that is the war against cultural identity. And war against cultural identity stands for genocide”. It is desirable to repeat this mantra at the beginning and at the end of each talk for it to really get rooted in the listeners’ minds.

Or: “No “great culture” can stop war, otherwise, Germany would not have launched World War II. Art cannot stop war, and war can be stopped by weapons”. It is important to make a pause after this statement for the last word to hang in the air until it is swallowed by the silence in the first rows.

And one more mantra: “Cultural dialogue between Ukraine and Russia is possible — but after Ukraine gets back to its borders of 1991, after collective responsibility of Russians is recognized and after reparations are agreed upon”. That is the key statement, and all conscious opponents have already agreed thereto.

And finally: “The topic of such future cultural dialogue could be decolonization of the “great culture” and giving their appropriated heritage back to “just cultures”, while the “great” one is becoming normal”. And let the discussion start.

After such statements I hear questions about the Russian language, my vision of the compromise, or, again — about the dialogue between Ukraine and Russia. Suspense can be felt in the room in such moments, and I am prone to interpret it as disagreement on behalf of the rest of the audience. But no matter how progressive the group of listeners is, there will always be someone who will remind you: “It is not you who should decide what language you speak and whom you maintain a relationship with. It is not you but me”. I take a deep breath, put on a polite smile on my face and keep repeating my statements illustrating them with numerous examples from real life. Right, it is so fascinating to have a discussion, that’s why we have gathered here. But discussing such sort of “issues” is boring and tiresome, and is this what we have come here for? For almost twenty years I have been hearing the same speculative question about Russian at different international meetings — speculative in the sense that allegedly it is the language and not the desire to conquer or destroy that has become the starting point for the war. For how long will this continue?

At the meeting with the MPs of the European Parliament one of the MPs asks: “And what about Tchaikovsky, do you support exclusion of his works from the programs of Ukrainian conductors?” I respond that I don’t have the resources and the time for Tchaikovsky now (which is true), but I suggest getting back to this question after we settle more important issues. The topic of that meeting, as stated, was destruction of Ukrainian cultural heritage during the war. Information on evacuated museum collections is not disclosed for security reasons, the same as about the ones that failed to be evacuated. But we already definitely know about the destroyed Skovoroda and Prymachenko Museums, we know about the stolen Kuindzhi’s and Aivazovsky’s works from the remnants of the Mariupol Art Museum. I had seven minutes to tell about the grassroots initiatives aiming to save art objects. I had scrupulously prepared these seven minutes to give all the facts and to also have some time left for personal stories and calls for action. I seem to have fully failed with this task. After the presentation about preservation of the artifacts of the Ukrainian fine arts I was asked about the Russian composer who died long ago and whose cultural legacy is not under threat. “Epic fail”, — I think and try to memorize the surname of this German MP to further google her and find out what party she represents. It appeared that she was from SPD.

On my way in-between conferences I scroll the FB feed. One Ukrainian producer is writing that it is counter productive to criticize the inertia of European politicians and that we should rather praise them. She tells how after her speech one of the German MPs showed her the picture of his dog. Another Ukrainian producer posts his articles criticizing German politics and politicians, and he is told in the comments that “calling Germany‘s policy neo-colonial and imperial is just plainly wrong”. One more Ukrainian writer reminds us of the fundraising campaign for a car for the army — I was lucky to get some royalty for my recent speech, so I opened the online banking application. “Logical designation”, — I think. This money results from unprecedented attention to Ukrainian art, obtained at too high a price on our part. None of us — artists, cultural managers, curators — would ever like to have this attention in such a context. But if we have this attention, it should be converted into the only thing that is life-saving now — into weapons, into iron, into iron people.

This money results from unprecedented attention to Ukrainian art, obtained at too high a price on our part

During some other panel one of the participants does not ask his questions in public. But the moment I leave the stage he takes me to the side and starts endlessly explaining why I should not have been talking from the stage about “German political elites bearing partial responsibility for this war”. He is trying to convince me that, don’t get me wrong, I am on your side. But! Nord Stream 2 has brought damage to Russia only. Well, no, Steinmeier does not have any special sentiment for Russia, where did you get that, where is the evidence? Well, no, Schröder has not breached any single law, why should we formally deprive him of his SPD membership? What is the evidence showing that German companies were evading sanctions, he continues. This is not possible, otherwise they would have been fined. “That is awful and callous that I have to hold such discussions with you — a person at war!” — he finishes, and there are tears in his eyes. That is not the first time that the final argument in the discussion is the argument that I seemingly cannot think rationally “in this situation”. But that is the fist time that my opponent is almost crying at the same time. Unlike me.

By the way, let’s talk about crying. I started thinking about tears of despair already when I started going abroad. Over the first weeks after the full-scale invasion I physically could not cry — what a tricky protective mechanism that switched off this function for the time being. But it’s not even about that. From January to May everything was much simpler in Ivano-Frankivsk because it was clearer: here is black, and here is white, and there was less chaotic fear and more of dry anger, while here we work and memorize, to then cry out all those losses some time in the future. Certainly, after victory. When you cross the border — in particular, Polish-German border — the world seems to turn upside down. There is more of dry, paralyzing fear, and more of chaotic anger that splashes everywhere around. Most often — on those affected by the war, and not those who launched it and can finish it. “What kind of cultural diplomacy, it only hurts the only hurted”, — I think sometime while sitting at an unpleasant discussion. “What kind of cultural diplomacy, I am just a Ukrainian monkey sitting here due to some quota”, — I sometimes write to my friend when it is all over. I go to the bathroom just to knock my hand at the wall several times and try to squeeze the tears of despair and relief. The latter is something I don’t manage, but I feel already relieved on having my tears of despair. I adjust my trouser suit, since if I must be a monkey, it is better to be in a good suit and with the right shoes.

Here I am already in the Frankfurt church at the meeting with one Ukrainian writer. She is reading out her diary about the war which has been recently published in German. Her voice gets mingled with the sounds of some street rally. I can hear some sounds like air alarm there, they are intertwined with the writer’s voice reading out about the shelling of residential buildings. A grey-haired man asks: “If somebody asked you here in the West what Ukraine’s collective fault for this war is, what would you answer?” It takes my breath away. The writer replies that accusation of the victim is the question a psychotherapist could give a better answer to, but not a writer. The facilitator interferes, well, the writer has misunderstood it. Already after the end of the meeting the grey-haired man approaches the author and keeps a loud discussion with others, teaching that the answer to the question could have been as follows. I hurry up to leave the church on a warm — and already quiet — Saturday evening. It is good when social protest and alarms can finish right under the schedule.

Accusation of the victim is the question a psychotherapist could give a better answer to, but not a writer

After another speech of mine — also mainly for the German group — I get some feedback that everything was well-structured and there were a lot of new things mentioned, but “some of our German participants were irritated that you did not speak about your feelings”. Probably, simple facts were not enough to draw the only possible conclusion as to what a live human being could feel like in such a situation. Well, again, that is what I call emotion porn in my mind. That is when even a professional community to which you are telling about the artists who are still staying in Ukraine, or about the evacuation of art objects from Mariupol which you failed to arrange needs your emotions. What did you feel like then, and what do you feel like now? What do your colleagues now feel like? O, you have a daughter, and how is she experiencing such a situation? You have decided not to take her out of Ukraine, and how do you keep living with that?

For people to trust you — you have to speak the same language with them. For people to trust you — you have to tell about your emotions, but not to be an “overly emotional interlocutor”. For people to trust you — you have to show fear, but not to show anger or decisiveness. For people to trust you — you have to meet the expectations of being a victim. There should be a moment of public vulnerability, even if you pay for it with a regular panic attack at one more unfamiliar railway station several hours after the meeting.

At that speech I did not meet the expectation of the image of the victim and refused to tell about my personal life beyond cultural heritage, art residences and exhibitions. I expressed my gratitude to the international community for its support of which a major part was horizontal, peer-to-peer, that is from people to people. I mentioned the responsibility of specific European political elites for their corrupt decisions and praising the dictator. I asked whether the civil society of that European country was ready to resist this.

My nails were in order, my shoes were in order, my lipstick was red again, and, well, I looked nice. Inappropriately nice and surprisingly calm. We, Ukrainians, seem to unexpectedly pull ourselves together, keep our chins up in an impermissible way and look intolerably nice. And thus we irritate those who immediately show their traits of character while meeting us directly, like an instant photo in the light. Though, probably, I have just got it wrong.

The Ukrainian version of the text was written for the online magazine “Dwutygodnik”, translated into English and German for the “Wars.Ukrainians.Humanity.” programme with the consent of the author.

November 2022

Author: Alona Karavai, Culture manager

Translator: Galyna Pekhnyk

Illustration: Fragments of the plasticine panel “Wars. Ukrainians. Humanity” by Olga Protasova

Content Editor: Maryna Korchaka

Program Directors: Julia Ovcharenko and Demyan Om Dyakiv Slavitski

 

***

Verstehen Sie mich nicht falsch! 

 

Während ich spreche, schaut er auf meine Nägel und Schuhe. Die Nägel sind rot, die Schuhe – im Trend. Ich spreche von einer niedrigen Bühne aus, wir haben eine kleine Gruppe, die Menschen im Saal finanzieren Projekte in der Ukraine oder eröffnen dort ihre Regionalbüros. Sie wollen verstehen, was los ist.

Solche Treffen zu besuchen ist mein Job in diesem Frühling, Sommer und Herbst. Das mache ich ungern, weil es zu Hause viel zu tun und das richtige Leben gibt, doch diese Arbeit ist notwendig. Von Februar bis Mai evakuierten wir mit Kollegen Kunstwerke, wo es noch möglich war, brachten Maler und Künstler in unserem Residenzhaus in den Karpaten unter, wenn es noch möglich war, ich gab das, worüber nicht öffentlich gesprochen wird, dorthin weiter, wohin es noch möglich war. Und ich bereitete noch ein Abendessen für vier durch Umstände des Kriegs gezwungene, doch willkommene Gäste in meiner Zweizimmerwohnung in Iwano-Frankiwsk zu – damals war es wichtig, es in den Supermarkt bis zur Ausgangssperre zu schaffen. Im Juni schickten wir Musiktheater und Ausstellungen auf Tour, selbst sollte ich mich auf eine nicht so spektakuläre „Einzeltour“ schicken – auf internationale Konferenzen und Treffen hinter verschlossenen Türen. „Kulturdiplomatie ist jetzt wichtig“, haben sie gesagt, ich packte meinen Koffer und machte mich auf den Weg.

Während ich spreche, schaut er auf meine Nägel und meine Schuhe. Als ich mit meiner Präsentation fertig bin, stellt er die erste Frage, die wortwörtlich so lautet: „Und was ist mit Russisch?“

– Was ist mit Russisch? 

– Es wird immer weniger in der Ukraine gesprochen.

– Ja, viele Menschen wechseln freiwillig ins Ukrainische. Sie haben ein Recht darauf.

– Ja, aber wie werdet ihr den Schriftsteller XY lesen? Russisch ermöglicht den Zugang zur großen Kultur.

– Und lesen Sie auf Russisch?

– Nein.

– Wie lest ihr den Schriftsteller XY? In der Übersetzung? Das können wir auch. 

In der Pause kommt er zu mir mit Kaffee und bittet darum, ihn nicht falsch zu verstehen.

Er sagt, er wisse einfach nichts über die Ukraine und „versuche, sie zu erkennen”. Ich wechsle ins Deutsche, weil es seine Muttersprache ist und ich es fließend beherrsche, und probiere es noch einmal, die Sprachenfrage in der Ukraine im Small-Talk-Format an der Kaffeemaschine zu erklären. Er lobt mein Deutsch und fragt mit Erstaunen, was als Kompliment gedacht ist, wo ich die Sprache so gut erlernt habe. „An der Universität, – antworte ich etwas trocken, – an der Universität Donezk“.

Den ganzen Frühling verbrachte ich in Iwano-Frankiwsk mit unregelmäßigen Ausflügen nach Kyjiw. In Frankiwsk organisierten wir mit Kollegen in aller Eile Werkstätten und die Unterbringung für Künstler*innen, die ebenso in der Eile einige Werke für die Biennale di Venezia vorbereiteten. „Von heute für gestern“ richteten wir Verstecke für die Kunstwerke ein, die schnellstmöglich aus den verschiedenen Städten evakuiert wurden. Die Lage des Verstecks sollte maximal drei Personen bekannt sein, die Abfahrtszeit und das Fahrtziel des Autos – maximal drei Personen und dem Künstler selbst. Die meisten Werke wurden aus Kyjiw gebracht, meistens im zweiten oder dritten Anlauf. Und die Anfrage aus Mariupol, an die ich mich oft erinnere, ist immer noch nicht erfüllt. Wir haben es nicht geschafft. Wir schafften es nur, das Komponistenduo, das wir betreuen, zu überzeugen, im Studio des Frankiwsker Rundfunks das Stück „Mariupol“ zu spielen, das sie am 22. Februar komponiert hatten. Die Uraufführung fand an demselben Tag statt, als Russen eine gewaltige Bombe auf das Mariupoler Dramatheater abwarfen.    

In diesem Frühling gab es erstaunlich viel Deutsch. Vielleicht auch viel zu viel. Man rief mich vom deutschen Radio an, lud zu Live-Sendungen im deutschen Fernsehen ein, bat um einen Kommentar per Mail. Beim Versuch höflich abzusagen (weil es ja viel zu tun und das richtige Leben gibt) und einen Kollegen bzw. eine Kollegin anstelle von mir vorzuschlagen, der bzw. die sich besser im Thema auskennt oder näher zur Frontlinie ist, habe ich eine unerwartete Antwort bekommen: „Für unsere Zuschauer (oder Zuhörer) ist es einfacher, den Kommentar von einer deutschsprachigen Person wahrzunehmen. In dem Fall wird diejenige näher und emotionaler wahrgenommen“. Na gut, wenn die Leute eher derjenigen glauben, die ihre Sprache spricht, werde ich von früh bis spät sprechen. So verwandelte sich mein Sprint im Kommunizieren mit den deutschen Journalisten in einen Marathon und seit dem Sommer folgten zahlreiche Einladungen zu Vorträgen auf Konferenzen und Tagungen.

Ich habe schon eigene Mantras:

„In diesem Krieg greift Russland absichtlich das Kulturerbe an, weil das ein Krieg gegen die kulturelle Identität ist. Ein Krieg gegen die kulturelle Identität bedeutet Genozid“. Dieses Mantra sollte zu Beginn und am Ende eines Gesprächs wiederholt werden, damit es sich wirklich tief im Bewusstsein der Zuhörer einbrennt.

Oder: „Keine ‚große Kultur‘ kann den Krieg beenden, sonst hätte Deutschland den Zweiten Weltkrieg nicht begonnen. Kunst kann den Krieg nicht stoppen, Krieg wird durch Waffen gestoppt“.  Nach dieser These gilt es innezuhalten, damit die letzten Worte in der Luft hängen bleiben, bis sie von der Stille in den vorderen Reihen verschlungen werden.

Und noch: „Der Kulturdialog zwischen der Ukraine und Russland ist möglich, aber erst nach der Wiederherstellung der ukrainischen Grenzen des Jahres 1991, nach der Anerkennung der kollektiven Verantwortung durch die Russen und der Festlegung der Reparationen“. Dies ist eine Grundthese, der alle bewussten Gegner bereits zugestimmt haben.

Und schließlich: „Thema eines solchen zukünftigen Kulturdialogs könnte die Dekolonialisierung ‚der großen Kultur‘ und die Rückgabe ihres angeeigneten Erbes an die ‚einfachen Kulturen‘ sein, bis ‚die große‘ normal wird“. Und lasst die Diskussion beginnen.

Nach solchen Thesen höre ich Fragen zur russischen Sprache, zu meiner Vision eines Kompromisses oder wieder zum Dialog zwischen der Ukraine und Russland. In solchen Momenten herrscht im Saal angespannte Stille, die ich lieber als Nichteinverständnis des restlichen Publikums interpretiere. Doch ganz gleich, wie gebildet die Gruppe der Zuhörer ist, es gibt immer jemanden, der daran erinnert: „Es ist nicht deine Sache zu wissen, welche Sprache du sprechen und mit wem du Beziehungen pflegen sollst. Nicht du, ich weiß es besser”. Ich atme tief ein, setze ein höfliches Lächeln auf und wiederhole meine Thesen noch einmal, illustriert mit zahlreichen Beispielen aus dem Leben. Ja, diskutieren ist spannend, dafür sind wir eigentlich da. Aber solche ‚Fragen‘ zu diskutieren ist langweilig und ermüdend, und sind wir hier wirklich dafür? Seit fast zwanzig Jahren höre ich bei internationalen Treffen dieselbe spekulative Frage zur russischen Sprache – spekulativ in dem Sinne, als ob es die Sprache und nicht der Wunsch nach Eroberung oder Vernichtung der Ausgangspunkt des Krieges wäre. Wie lange noch?

Bei einem Treffen mit Abgeordneten des Europäischen Parlaments fragt eine der Abgeordneten: „Und was ist mit Tschaikowski? Unterstützen Sie es, dass ukrainische Dirigenten seine Werke aus ihren Programmen ausschließen?“. Ich antworte, dass ich momentan nicht die Ressource und die Zeit für Tschaikowski habe (und das ist die Wahrheit), schlage aber vor, zu der Frage zurückzukommen, wenn wir die Hauptfrage klären. Thema dieses Treffens war die Vernichtung des ukrainischen Kulturerbes im Krieg. Informationen über evakuierte Museumssammlungen werden aus Sicherheitsgründen nicht bekannt gegeben, ebenso wenig wie über die nicht evakuierten. Doch wir wissen längst Bescheid über die vollkommen zerstörten Museen von Skoworoda und Prymatschenko, wir wissen von den gestohlenen Werken von Kuindschi und Aiwasowski aus den Ruinen des Mariupoler Kunstmuseums. Ich hatte sieben Minuten, um über die gemeinschaftlichen Initiativen zur Rettung der Kunstwerke zu erzählen. Diese sieben Minuten hatte ich sehr sorgfältig vorbereitet, um sowohl die Fakten aufzuzeigen, als auch die Zeit für die persönlichen Geschichten und einen Aufruf zum Handeln zu haben. Es scheint, dass ich an dieser Aufgabe komplett scheiterte. Weil ich nach der Präsentation zur Bewahrung von Artefakten der ukrainischen Bildenden Kunst zum längst verstorbenen russischen Komponisten gefragt wurde, dessen Kulturerbe nicht bedroht ist. „Epic fail“, denke ich und bemühe mich, mir den Familiennamen dieser deutschen Abgeordneten zu merken, um später zu googeln, aus welcher Partei sie ist. Es hat sich herausgestellt aus der SPD.

Unterwegs zwischen Konferenzen scrolle ich durch Facebook. Eine ukrainische Regisseurin schreibt, es sei unproduktiv, die Trägheit der europäischen Politiker zu kritisieren, man müsse sie loben. Sie erzählt, dass ihr einer der deutschen Abgeordneten nach ihrem Auftritt das Foto von seinem Hund gezeigt hat. Ein anderer ukrainischer Regisseur postet seinen kritischen Artikel über die deutsche Politik und Politiker und in Kommentaren erzählt man ihm, dass „calling Germany‘s policy as neo-colonial and imperial is just plainly wrong“. Ein weiterer ukrainischer Schriftsteller erinnert an die Geldspenden für ein Auto für die Armee – für den letzten Auftritt habe ich glücklicherweise ein Honorar bekommen und ich öffne die Onlinebanking-App. „Ein logischer Zweck“, denke ich.

Dieses Geld ist das Ergebnis einer beispiellosen Aufmerksamkeit für die ukrainische Kunst, für die wir einen exorbitanten Preis zahlen.

Niemand von uns – Künstler*innen, Kulturmanager*innen, Kurator*innen – würde es vorziehen, diese Aufmerksamkeit in einem solchen Kontext zu haben. Doch wenn es sie schon gibt, soll sie in das einzige umgewandelt werden, was jetzt rettet – in Waffen, in Eisen, in eiserne Menschen.

Bei einer anderen Podiumsdiskussion stellt einer der Teilnehmenden seine Frage nicht vor aller Augen. Doch sobald ich die Bühne verlasse, nimmt er mich zur Seite und erklärt unendlich lang, warum ich über „die deutschen politischen Eliten, die teilweise die Verantwortung für den Krieg tragen“, von der Bühne aus nicht sprechen sollte. Er überzeugt mich: „Verstehen Sie mich nicht falsch, ich bin auf Ihrer Seite“. Aber! Nord Stream 2 hat nur Russland Schaden zugefügt. Er sagt, nein, Steinmeiers Haltung zu Russland sei überhaupt nicht warmherzig, warum denken Sie so, wo sind die Beweise? Er sagt, nein, Schröder hatte kein Gesetz verletzt, wofür sollte man ihm seine Mitgliedschaft in der SPD formell entziehen? Welche Beweise gibt es, dass die deutschen Unternehmen die Sanktionen umgangen haben, setzt er fort. Das ist unmöglich, sonst würden sie bestraft werden. „Es ist schrecklich und herzlos, dass ich gezwungen bin, solche Diskussionen mit Ihnen, einem Menschen im Krieg, zu führen!“, schließt er mit Tränen in den Augen. Das ist nicht das erste Mal, als das letzte Argument in der Diskussion darauf beruht, dass ich „in dieser Situation“ angeblich nicht vernünftig denken kann. Zum ersten Mal ist es jedoch, dass mein Gegner dabei fast weint. Im Gegensatz zu mir. 

Apropos Weinen. An die Tränen der Verzweiflung erinnerte ich mich erst dann, als ich begann, ins Ausland zu fahren. In den ersten Wochen nach der Invasion konnte ich physisch nicht weinen – ein merkwürdiger Schutzmechanismus schaltete diese Funktion vorübergehend aus. Es geht aber gar nicht darum. Von Januar bis Mai war alles in Iwano-Frankiwsk einfacher und klarer: dies ist schwarz, das ist weiß, hier weniger von chaotischer Angst und mehr von trockener Wut und hier arbeiten wir und merken uns alles, um irgendwann später alle Verluste zu beweinen. Nach dem Sieg, selbstverständlich. Wenn man die Grenze überquert, – besonders die polnisch-deutsche Grenze – ist die Welt wie auf den Kopf gestellt. Es gibt mehr trockene Angst, die lähmt, und mehr chaotische Wut, die um sich spritzt. Meistens auf diejenigen, die unter dem Krieg leiden, und nicht auf diejenigen, die ihn begonnen hatten und beenden können. „Welche Kulturdiplomatie, it only hurts the only hurted“, denke ich manchmal, wenn ich in einer unangenehmen Diskussion sitze. „Was für eine Kulturdiplomatie, ich bin hier nur ein ukrainisches Quotenäffchen“, schreibe ich manchmal an einen Freund, wenn alles vorbei ist. Ich gehe auf die Toilette, um nur ein paar Mal mit der Handfläche auf die Wand zu schlagen und zu versuchen, dieselben Tränen der Verzweiflung und Tränen der Erleichterung hervorzupressen. Das Zweite gelingt mir nicht, aber von den Tränen der Verzweiflung fühle ich mich schon erleichtert. Ich bringe meinen Hosenanzug in Ordnung, wenn ich schon ein Äffchen sein soll, dann in einem guten Anzug und passenden Schuhen.

Und da bin ich schon in einer Frankfurter Kirche bei einem Treffen mit einer ukrainischen Schriftstellerin. Sie liest aus ihrem Tagebuch über den Krieg, das vor kurzem auf Deutsch erschienen ist. Ihre Stimme vermischt sich mit den Geräuschen einer Protestaktion auf der Straße. Von da hört man Geräusche, die dem Sirenensignal sehr ähnlich sind, sie verflechten sich mit der Stimme der Schriftstellerin, die über den Beschuss von Wohnhäusern vorliest. Ein Mann mit grauem Haar fragt: „Wenn Sie jemand hier im Westen fragen würde, was die Kollektivschuld der Ukraine für diesen Krieg ist, was würden Sie antworten?“. Es raubt mir den Atem. Die Schriftstellerin antwortet, dass die Beschuldigung von Opfern eine Frage ist, die besser von einem Psychotherapeuten und nicht von einer Schriftstellerin beantwortet werden sollte. Der Moderator mischt sich ein, er sagt, die Schriftstellerin habe es falsch verstanden. Nach dem Ende der Veranstaltung geht der grauhaarige Mann auf die Autorin zu. Danach setzt er noch lauthals die Diskussion mit den Anderen weiter fort und belehrt darüber, wie man seine Frage beantworten konnte. Ich beeile mich, die Kirche in einen warmen – und schon ruhigen – Samstagabend zu verlassen. Gut, wenn öffentlicher Protest und Sirenen genau nach Zeitplan enden können.

Nach einer weiteren Aufführung – ebenfalls für eine überwiegend deutsche Gruppe – bekomme ich die Rückmeldung, dass alles strukturiert und neu war, aber „einige unserer deutschen Teilnehmer waren verärgert, dass Sie nicht über Ihre Gefühle gesprochen haben“. Vielleicht genügten die bloßen Fakten nicht, um die einzige mögliche Schlussfolgerung zu ziehen, wie sich ein lebendiger Mensch in solch einer Situation fühlen kann. Also wieder das, was ich in Gedanken „emotional porn“ nenne. Wenn sogar die Fachgemeinschaft, der du über die Künstler, die in der Ukraine geblieben sind, oder über die Evakuierung der Kunstwerke aus Mariupol, die du nicht zu organisieren vermocht hast, erzählst, deine Emotionen braucht. Wie haben Sie sich damals gefühlt und wie fühlen Sie sich jetzt? Wie fühlen sich Ihre Kollegen? Oh, Sie haben eine Tochter, wie überlebt sie diese Situation? Sie haben beschlossen, sie nicht aus der Ukraine zu bringen, wie leben Sie damit? Du musst mit den Menschen die gleiche Sprache sprechen, damit sie dir glauben. Du musst über deine Emotionen erzählen, aber keine „viel zu emotionale Gesprächspartnerin“ sein, damit die Menschen dir glauben. Du musst Angst, aber keine Wut oder Entschlossenheit zeigen, damit die Menschen dir glauben. Du musst den Erwartungen an ein Opferbild gerecht werden, damit die Menschen dir glauben. Ein Moment öffentlicher Verletzlichkeit ist nötig, auch wenn man dafür einige Stunden nach dem Treffen mit einer weiteren Panikattacke an einem weiteren unbekannten Bahnhof bezahlt.

Bei diesem Auftritt habe ich den Anspruch auf die Opferfigur nicht erfüllt und mich geweigert, über mein Privatleben außerhalb von Kulturerbe, Kunstresidenzen und Ausstellungen zu erzählen. Ich bedankte mich bei der internationalen Gemeinschaft für die Unterstützung, die größtenteils horizontal war, also von Mensch zu Mensch. Ich erwähnte die Verantwortung der einzelnen europäischen politischen Eliten für ihre korrumpierten Entscheidungen und das Streicheln der Diktatoren. Ich habe gefragt, ob die Zivilgesellschaft dieses europäischen Landes bereit ist, sich dagegen zu wehren.

Meine Nägel waren in Ordnung, meine Schuhe waren in Ordnung, mein Lippenstift war wieder rot, na ja, ich sah gut aus. Unangemessen gut und überraschend ruhig. Es scheint, dass wir, ukrainische Männer und Frauen, uns alle unerwartet gut halten, unzulässig hoch den Kopf halten und unerträglich schön aussehen. Womit wir diejenigen verärgern, die beim unmittelbaren Treffen mit uns unverzüglich ihre Eigenschaften zeigen, wie eine Fotografie im Licht. Allerdings habe ich das vielleicht nur falsch verstanden.

Übersetzerin: Natalija Schymon

Lektorat: Christine Rahn

Illustration: Olga Protasova, ein Fragment der Plastilinplatte für “Wars.Ukrainians.Humanity”

Kontentredakteurin: Maryna Kortschaka

Programmleitung: Julia Owtscharenko und Demyan Om Djakiw Slawitski

***

Не зрозумійте мене неправильно

Потрібно показати страх, але не показувати злості чи рішучості, щоб люди тобі повірили. Потрібно виправдати очікування від образу жертви, щоб люди тобі повірили. Потрібен момент публічної вразливості, навіть якщо ти заплатиш за нього черговою панічною атакою на черговому незнайомому вокзалі кілька годин після зустрічі.

Поки я говорю, він дивиться на мої нігті та взуття. Нігті червоні, взуття в тренді. Я говорю з невисокої сцени, у нас камерна група, люди в залі — це ті, хто фінансують проєкти в Україні або відкривають там свої регіональні офіси. Вони хочуть зрозуміти, що відбувається.

Їздити на такі зустрічі — моя робота цієї весни, літа й осені. Нелюбе заняття, бо вдома купа справ та справжнє життя, але робота ця необхідна. З лютого по травень ми разом із колегами евакуювали мистецькі об’єкти, де ще була така можливість, заселяли художників та артистів у наш резиденційний будинок у Карпатах, коли ще була така можливість, я передавала те, про що не говорять публічно, куди можна було. А ще готувала вечері на чотирьох вимушених, але бажаних гостей у моїй двокімнатній квартирі в Івано-Франківську — тоді важливо було встигнути в супермаркет до комендантської години. В червні ми відправили в тури музичні театри та виставки, а себе мені довелося відправити в менш видовищний та одиночний «тур» — на міжнародні конференції та зустрічі за закритими дверима. «Культурна дипломатія зараз важлива», казали вони, і я зібрала валізу й вирушила в дорогу.

Поки я говорю, він дивиться на мої нігті та моє взуття. Коли я завершую презентацію, він ставить перше питання, яке дослівно звучить так: «А що з російською мовою?»

– Що з російською мовою?

– Її менше використовують в Україні.

– Так, багато людей добровільно переходять на українську. Вони мають на це право.

– Так, але як ви читатимете письменника XY? Російська — це доступ до великої культури.

– А Ви читаєте російською?

– Ні.

– А як ви читаєте письменника XY? В перекладі? Ми теж так уміємо.

В перерві він підходить до мене з кавою та просить не розуміти його неправильно. Мовляв, він просто нічого не знає про Україну та «намагається її пізнати». Я переходжу на німецьку, бо це його рідна та моя вільна, й роблю ще одну спробу пояснити мовне питання в Україні в форматі small talk біля кавової машини. Він хвалить мою німецьку та з подивом, задуманим як комплімент, питає, де я так добре її вивчила. «В університеті, — відповідаю дещо сухо, — в Донецькому університеті».

Всю весну я провела в Івано-Франківську з нерегулярними виїздами в Київ. У Франківську ми з колегами нашвидкуруч організовували майстерні та житло для художниць та художників, які так само терміново готували частину робіт для Венеційської бієнале. «З сьогодні на вчора» ми організовували сховища для мистецьких робіт, які невідкладно вивозили з різних міст. Про місце перебування сховища мало знати не більше трьох осіб, а про те, в який час та куди саме вирушає машина — не більше трьох осіб та художник. Найбільше робіт вивозили з Києва, найчастіше це вдавалося з другої чи третьої спроби. А той самий запит з Маріуполя, про який я часто згадую, так і залишився невиконаним. Ми не змогли. Лише змогли вмовити композиторський дует, яким ми опікуємося, зіграти в студії франківського радіо п’єсу «Маріуполь», яку вони написали 22 лютого. Прем’єра відбулась у той день, коли на Маріупольський драмтеатр росіяни скинули надпотужну бомбу.

Він підходить до мене з кавою та просить не розуміти його неправильно

Цієї весни було на диво багато німецької мови. Чи не забагато. Мені дзвонили з німецького радіо, підключали на прямі ефіри німецького телебачення, просили про коментар по мейлу. При спробі ввічливо відмовитися (бо ж купа роботи та справжнє життя) й запропонувати замість себе колегу, який чи яка краще знається на темі чи перебуває ближче до лінії фронту, я отримувала несподівану відповідь: «Нашим глядачам (або слухачам) простіше сприймати коментар від когось, хто говорить німецькою. Тоді він сприймається ближче та емоційніше». Ну добре, якщо люди швидше повірять тій, хто говорить їхньою мовою, говоритиму з ранку до вечора. Так мій спринт зі спілкування з німецькими журналістами перетворився на марафон, а з літа послідували численні запрошення виступати на конференціях та зустрічах.

У мене з’явилися свої мантри:

«В цій війні Росія умисно атакує культурну спадщину, бо це — війна проти культурної ідентичності. Війна проти культурної ідентичності означає геноцид». Цю мантру бажано повторювати на початку та на кінці розмови, щоб вона дійсно осіла в свідомості слухачів.

Або: «Жодна “велика культура” не може зупинити війну, інакше Німеччина не почала б Другу світову. Мистецтво не може зупинити війну, війну зупиняє зброя». Після цієї тези важливо зробити паузу, щоб останнє слово зависло в повітрі, поки його не з’їсть тиша з перших рядів.

І ще: «Культурний діалог між Україною та Росією можливий — але після повернення Україні її кордонів 1991 року, після визнання колективної відповідальності росіян та після узгодження репарацій». Це — базова теза, із нею вже всі притомні опоненти погодились.

І наостанок: «Темою такого майбутнього культурного діалогу може бути деколонізація “великої культури” та повернення “просто культурам” їхньої апропрійованої спадщини, поки “велика” стане нормальною». І хай дискусія почнеться.

Після таких тез я чую питання про російську мову, про моє бачення компромісу чи знову — про діалог України і Росії. В такі моменти в залі нависає напружена тиша, яку я волію інтерпретувати як незгоду решти аудиторії. Але якою би прогресивною не була група слухачів, завжди знаходиться хтось, хто нагадає: «Не тобі знати, якою мовою тобі говорити та з ким зберігати відносини. Не тобі, а мені». Я набираю повітря, вдягаю на обличчя ввічливу посмішку та знову повторюю мої тези, ілюструючи їх численними прикладами з життя. Так, дискутувати — захопливо, для цього ми тут є. Але дискутувати з такими «питаннями» — нудно та втомливо, і хіба ми тут для цього? Майже двадцять років я чую те саме спекулятивне питання про російську мову на міжнародних зустрічах — спекулятивне в тому плані, що наче мова, а не бажання підкорити або знищити, стала вихідною точкою війни. Скільки ще?

На зустрічі з депутатами Європарламенту одна з депутаток запитує: «А що з Чайковським, ви підтримуєте те, що українські диригенти виключають його твори зі своїх програм?». Я відповідаю, що не маю зараз ресурсу та часу на Чайковського (і це правда), але пропоную повернутися до цього питання, коли ми вирішимо основне. Темою цієї зустрічі було заявлене знищення української культурної спадщини під час війни. Інформація про евакуйовані музейні колекції не розголошується з міркувань безпеки, про неевакуйовані — також. Але ми вже точно знаємо про вщент знищені музеї Сковороди та Примаченко, знаємо про вкрадені роботи Куїнджі та Айвазовського з залишків Маріупольського художнього музею. Я мала сім хвилин, аби розказати про низові ініціативи з порятунку мистецьких об’єктів. Ці сім хвилин я готувала дуже ретельно, аби й викласти весь фактаж, і мати час на персональні історії та заклик до дії. Здається, це завдання я повністю провалила. Бо після презентації про збереження артефактів українського образотворчого мистецтва мене запитали про давно померлого російського композитора, чиїй культурній спадщині нічого не загрожує. «Epic fail», — думаю я та намагаюся запам’ятати прізвище тієї німецької депутатки, щоби пізніше загуглити, з якої вона партії. Виявилося, що з SPD.

В дорозі між конференціями гортаю стрічку Фейсбуку. Одна українська режисерка пише, мовляв, критикувати інертність європейських політиків контрпродуктивно, їх треба хвалити. Розказує, як після її виступу один із німецьких депутатів показав їй фото свого пса. Інший український режисер постить свою статтю, критичну до німецької політики та політиків, а в коментарях йому розповідають, що «calling Germany‘s policy as neo-colonial and imperial is just plainly wrong». Ще один український письменник нагадує про збір грошей на авто для армії — за останній виступ мені пощастило отримати гонорар, і я відкриваю додаток онлайн банкінгу. «Логічне призначення», — думаю я. Ці гроші — результат безпрецедентної уваги до українського мистецтва, яка оплачена непомірною ціною з нашого боку. Жоден із нас — митців, культурних менеджерів, кураторів — волів би не мати цієї уваги в такому контексті. Але якщо вона є, вона має конвертуватися в єдине, що зараз рятує — в зброю, в залізо, в залізних людей.

Ці гроші — результат безпрецедентної уваги до українського мистецтва, яка оплачена непомірною ціною з нашого боку

На іншій панелі один з учасників не ставить питання на загал. Але щойно я спускаюся зі сцени, відводить мене вбік та безкінечно довго пояснює, чому я не повинна була говорити зі сцени про «німецькі політичні еліти, які несуть частину відповідальності за цю війну». Він переконує мене, мовляв, не зрозумійте мене неправильно, я на вашому боці. Але! Північний потік 2 приніс збитки лише Росії. Мовляв, ні, Штайнмаєр зовсім не ставиться до Росії з особливим сентиментом, звідки ви це взяли, де докази? Мовляв, ні, Шрьодер не порушив жодного закону, за що його формально позбавляти членства в SPD? Які є докази того, що німецькі підприємства обходили санкції, продовжує він. Це неможливо, інакше їх би оштрафували. «Це жахливо та безсердечно, що я вимушений вести такі дискусії з вами — людиною, яка в війні!» — завершує він, у нього на очі навертаються сльози. Це не вперше, коли останнім аргументом у дискусії стає те, що я нібито не можу мислити раціонально «в цій ситуації». Але це вперше, коли мій опонент при цьому майже плаче. На відміну від мене.

До речі, про плач. Про сльози відчаю я загадала вже під час того, коли почала їздити за кордон. Перші тижні після початку вторгнення я фізично не могла плакати — якийсь чудернацький захисний механізм тимчасово відключив цю функцію, але справа навіть не в тому. З січня по травень в Івано-Франківську все було простіше, бо зрозуміліше: тут чорне, а тут біле, тут менше хаотичного страху та більше сухої злості, а ось тут працюємо та запам’ятовуємо, щоби виплакати всі втрати колись потім. Після перемоги, звичайно. Коли перетинаєш кордон — особливо польсько-німецький — світ ніби перевертається догори дригом. Стає більше сухого страху, який паралізує, та більше хаотичної злості, яка розплескується навкруги. Найчастіше на тих, хто страждає від війни, а не на тих, хто її почав та може завершити. «Яка культурна дипломатія, it only hurts the only hurted», — часом думаю я, поки сиджу на неприємній дискусії. «Яка культурна дипломатія, я тут просто українська мавпочка за квотою», — часом пишу я другу, коли все закінчується. Я йду в туалет, тільки щоб кілька разів стукнути долонею об стіну та спробувати вичавити з себе ті самі сльози відчаю та сльози полегшення. Друге не виходить, але від сліз відчаю вже стає легше. Поправляю брючний костюм, бо якщо вже й бути мавпочкою, то в хорошому костюмі та з правильним взуттям.

Ось я вже у франкфуртській церкві на зустрічі з однією українською письменницею. Вона читає зі свого щоденника про війну, який нещодавно вийшов друком німецькою. Її голос змішується зі звуками якоїсь протестної акції на вулиці. Звідти долітають звуки, надто схожі на сирену повітряної тривоги, вони переплітаються з голосом письменниці, яка читає про обстріли жилих будинків. Чоловік із сивим волоссям питає: «Якщо б вас хтось тут на Заході запитав, якою є колективна провина України за цю війну, що б ви відповіли?» Мені перехоплює подих. Письменниця відповідає, що звинувачення жертви — це питання, на яке краще міг би відповісти психотерапевт, а не письменниця. Модератор втручається, мовляв, письменниця неправильно зрозуміла. Вже після завершення події сивочолий чоловік підходить до авторки, а потім голосно продовжує дискусію з іншими й повчає, мовляв, ось так можна було відповісти на його питання, або ж іще ось так. Я поспішаю вийти з церкви в теплий — та вже тихий — суботній вечір. Добре, коли суспільний протест та сирени можуть завершуватися точно за розкладом.

Звинувачення жертви — це питання, на яке краще міг би відповісти психотерапевт, а не письменниця

Після іншого вже свого виступу — також для переважно німецької групи — я отримую фідбек, що, мовляв, усе структуровано та багато нового, але «деякі з наших німецьких учасників були роздратовані, що ви не говорили про свої почуття». Можливо, простого фактажу було недостатньо, аби зробити єдино можливий висновок, як може почуватися жива людина в такій ситуації. Що ж, знову те, що я подумки називаю emotion porn. Це коли навіть фаховій спільноті, якій ти розповідаєш про митців, які лишилися в Україні, або про евакуацію мистецьких робіт з Маріуполя, яку ти так і не змогла організувати, потрібні твої емоції. Як ви почувалися тоді, а як зараз? Як почувають себе ваші колеги? О, у вас є донька, а як вона переживає цю ситуацію? Ви вирішили не вивозити її з України, як Вам з цим живеться? Потрібно говорити однією мовою з людьми, щоб вони тобі повірили. Потрібно розказати про емоції, але не бути «надто емоційною співрозмовницею», щоб люди тобі повірили. Потрібно показати страх, але не показувати злості чи рішучості, щоб люди тобі повірили. Потрібно виправдати очікування від образу жертви, щоб люди тобі повірили. Потрібен момент публічної вразливості, навіть якщо ти заплатиш за нього черговою панічною атакою на черговому незнайомому вокзалі кілька годин після зустрічі.

На тому виступі я так і не справдила запит на образ жертви та відмовлялася розповідати про своє особисте життя поза культурною спадщиною, мистецькими резиденціями та виставками. Я подякувала міжнародній спільноті за підтримку, велика частина якої була горизонтальною, тобто від людей до людей. Я згадала про відповідальність окремих європейських політичних еліт за їхні корумповані рішення та погладжування диктаторів. Я запитала, чи громадянське суспільство цієї європейської країни готове цьому протистояти.

Мої нігті були в порядку, моє взуття було в порядку, губна помада знову була червоною та, що там вже, я виглядала добре. Недоречно добре та на диво спокійно. Здається, ми, українці й українки, всі неочікувано добре тримаємось, недозволено високо тримаємо підборіддя та нестерпно красиво виглядаємо. Чим дратуємо тих, хто в ситуації безпосередньої зустрічі з нами миттєво проявляє свої риси, наче та миттєва фотографія на світлі. Хоча, може, я просто неправильно зрозуміла.

Українська версія тексту написана для інтернет-журналу «Dwutygodnik», англійською та німецькою мовами перекладено в рамках програми «Wars.Ukrainians.Humanity.» за згодою автора.

Листопад 2022

Авторка: Альона Каравай, Менеджерка культури

Ілюстрація: Ольга Протасова, фрагмент пластилінового панно для “Wars.Ukrainians.Humanity.”

Контент-редакторка: Марина Корчака

Програмні директори: Юлія Овчаренко та Дем’ян Ом Дяків Славіцькі