English
…Following the Early Thunder Strikes…
There is no joy without alloy (there is a blessing in disguise). That’s what always happens. It is an unbreakable law for one’s stay in this world. Whether you believe or not in the evolutionary concept, you have to admit that any mishap rather adds the diversity of properties and abilities than takes them away. In that sense, even the so-called degrading is of benefit because it offers the simplified adaptation to all challenges and threats of today’s age.
After all, the civilization assumed certain functions of natural evolution. Even if it is a full-fledged confrontation. For what nature recognizes as false will be adjusted by the civilization to the defining evaluation scale. After all, the entire history of civilization is a system protecting those who could be considered failing in the course of the evolution.
There is another dimension that does not apply to either evolution or civilization. It is totally covert, and can be revealed only to those who go beyond statistics. For example, it is about understanding disability as an added value rather than the reduction of abilities. In other words, when I have a disease or a pathology, or a disorder (and I do have plenty of them that is why I think of them as of infinitely big numbers), I treat it as an acquisition rather than a loss.
In that case, every war taking place on our lands is cancelling certain things, but at the same time, it is an open chance for other things. Sounds cruel but calamity and tension can not only exhaust you but also inspire. Like cutting the Carpathian virgin forests. That’s it, this forest will no longer exist. It’s even hard to think of it as it used to be there all the time, and it was everything. You could make so many things of that beechwood… And the new saplings will grow here in some ten years from now. And they will be left in peace for another hundred years, while they grow big enough, but we will no longer exist.
Some ten years ago, when on the train from Vinnytsia, I was watching the landscapes passing by and thought, oh, my, why do they look like the war had raged over. The more to the east, the more war-like it looked. The cities, very beautiful cities, because they are all grown in greenery, look like the reclaimed ruins. And people looked like veterans discharged from some uncontrolled army.
That is why the horrendous destructions that moskals dare to cause in our steppes, when no one can convince them out of it because they are moskals, should be taken as a chance. It is not only about the nation building, not as a dramatic opportunity to change the entire lifestyle you would never try in the agreeable settings, and you would have kept struggling with things that had, in fact, long gone.
It’s clear that nothing is clear. What will be Ukrainian over there, in the open steppes? What shall we stay with, and what shall remain under the ongoing threat of new destructions? And for how many more years to come? And those coming years – is that a lot or a little? Is it enough or does it even pay to start all over again?
But. When thinking about the future, I keep in mind several thousand decent and talented Ukrainian architects. Despite any ideas about the common experience, the war always divides people into millions of shatters. Your abundant war experience will never compare to the same grand experience of another person staying one step away from you. Several waves of defensives and offensives pass. The deminers will pass collecting explosives from hectares of land; they will be taking out the explosives-mutilated children for several years to come…
Meanwhile, decent architects have already started thinking about the future beauty of the country, when in lieu of destroyed monsters, they will build something we have long been waiting for. We’d better not make the artificial haste. And the new construction concept should rather match the readjustment of artillery to new calibres.
Written on: 09.06.2022
First published within “Wars. Ukrainians. Humanity” on: 16.02.2023
Author: Taras Prokhasko
Translator (from Ukrainian to English): Svitlana Bregman
Illustrator: Yuliya Tabenska
Copy Editor: Yuliia Moroz
Proofreader: Tetiana Vorobtsova
Content Editors: Maryna Korchaka, Natalia Babalyk, Oleksii Pryimak
Programme Directors: Julia Ovcharenko and Demyan Om Dyakiv-Slavitski
Original language: Ukrainian
Translation language: English
Українська (Cyrillic)
…за першим громом…
Нема такого злого (поганого), щоб на добре не вийшло. Так буває завжди. Це непорушний закон тривалості перебування у світі. Віриш чи не віриш в еволюційну концепцію, а мусиш погодитися з тим, що всі неприємності зі всілякими видами не так віднімають, як додають розмаїтих властивостей і здатностей. Навіть так звана деградація в цьому сенсі йде на користь, бо дарує спрощення адаптації до всіх викликів і загроз нашої ери.
Зрештою, цивілізація перейняла на себе певні функції природної еволюції. Навіть вступивши з нею в повноцінну суперечність. Бо те, що природі видається хибним, цивілізація вміє підпасувати до визначальної шкали оцінювання. Ціла історія цивілізації, урешті, є системою захисту тих, кого можна вважати програшним у тракті еволюції.
Є ще один вимір, який не стосується ні еволюції, ні цивілізації. Він цілком таємний і відкривається тільки тим, які виходять поза межі статистики. Ідеться про розуміння, наприклад, каліцтва як додавання спроможностей, а не їхнього мінусування. Тобто коли я маю якісь хвороби, чи патології, чи порушення (а я їх маю досить багато, тому й думаю про них у напрямку безконечно великих чисел), то трактую їх як набуток, а не втрату.
У такому разі кожна війна, яка відбувається на наших землях, є одночасно скасуванням чогось і відкритим шансом на щось інше. Жорстоко звучить, але біда й напруження не тільки виснажують, а й наснажують. Як рубання карпатських пралісів. Усьо, цего лісу білше ніколи не буде. Тєжко навіть подумати, бо ж цілий чєс він там був, і то було всьо. Але що ж з тих буків можна всякого зробити… Та і які файні зарості будуть на зрубі вже через десіть років. І будут мати спокій ще сотку років, заки підростуть, а нас уже точно не буде.
Ще десять років тому, їдучи потягом з Вінниці, дивлячись на околиці, я собі думав: йой, мамко, та чого то так здається, ніби війна щойно перейшла. А ще східніше — ще воєнніше. Міста — гарні міста, бо дуже зарослі зеленню — видаються освоєними руїнами. А люди — демобілізованими з якогось безконтрольного війська.
Тому та страшна руйнація, яку собі дозволяють москалі в наших степах, а їх ніхто не може від того відрадити, бо вони москалі, мала б сприйматися як шанс. Не тільки націєтворення, не тільки яко драматична можливість змінити весь триб життя, на що б ніколи не наважився в лагідних умовах, і так би мордувався з тим, що насправді давно закінчилося.
Ясно, що нічого не ясно. Що буде українським там, у степах? Що лишиться нам, а що буде під постійною загрозою свіжого руйнування? І на скільки років? І ті роки прийдешні — це багато чи мало? Достатньо чи навіть не варто зачинати?
Але. Думаючи про майбутнє, думаю про кілька тисяч порядних і талановитих українських архітекторів. Війна — попри всі уявлення про спільність досвіду — завжди розділяє людей на мільйонні друзки. Твій багатющий досвід війни ніколи не порівняється з таким самим тотальним досвідом когось іншого, який за крок від тебе. От пройде кілька хвиль оборони й наступу. Пройдуть сапери, які забиратимуть гектари вибухівки, виноситимуть покалічених на тій вибухівці дітей ще кілька років…
А тим часом порядні архітектори вже думають, якою гарною може бути країна, коли на місці розвалених потвор збудувати те, чого насправді давно чекалося. Тільки б не робити фальшивого поспіху. І щоб нова концепція будівництва збігалася з уявленням про перелаштування артилерії на нові калібри.
Текст написано: 09.06.2022
Вперше опубліковано в програмі Wars. Ukrainians. Humanity: 16.02.2023
Автор: Тарас Прохасько
Ілюстраторка: Юлія Табенська
Літературна редакторка і коректорка: Тетяна Воробцова
Відповідальна редакторка: Юлія Мороз
Контент-редактори: Марина Корчака, Наталія Бабалик, Олексій Приймак
Програмні директори: Юлія Овчаренко та Дем’ян Ом Дяків Славіцькі
Ukrainian (Latin)
Transliteration: the BGN/PCGN 1965 System for Ukrainian
…za pershym hromom…
Nema takoho zloho (pohanoho), shchob na dobre ne vyyshlo. Tak buvaye zavzhdy. Tse neporushnyy zakon tryvalosti perebuvannya u sviti. Virysh chy ne virysh v evolyutsiynu kontseptsiyu, a musysh pohodytysya z tym, shcho vsi nepryyemnosti zi vsilyakymy vydamy ne tak vidnimayut’, yak dodayut’ rozmayitykh vlastyvostey i zdatnostey. Navit’ tak zvana dehradatsiya v ts’omu sensi yde na koryst’, bo daruye sproshchennya adaptatsiyi do vsikh vyklykiv i zahroz nashoyi ery.
Zreshtoyu, tsyvilizatsiya pereynyala na sebe pevni funktsiyi pryrodnoyi evolyutsiyi. Navit’ vstupyvshy z neyu v povnotsinnu superechnist’. Bo te, shcho pryrodi vydayet’sya khybnym, tsyvilizatsiya vmiye pidpasuvaty do vyznachal’noyi shkaly otsinyuvannya. Tsila istoriya tsyvilizatsiyi, ureshti, ye systemoyu zakhystu tykh, koho mozhna vvazhaty prohrashnym u trakti evolyutsiyi.
Ye shche odyn vymir, yakyy ne stosuyet’sya ni evolyutsiyi, ni tsyvilizatsiyi. Vin tsilkom tayemnyy i vidkryvayet’sya til’ky tym, yaki vykhodyat’ poza mezhi statystyky. Idet’sya pro rozuminnya, napryklad, kalitstva yak dodavannya spromozhnostey, a ne yikhn’oho minusuvannya. Tobto koly ya mayu yakis’ khvoroby, chy patolohiyi, chy porushennya (a ya yikh mayu dosyt’ bahato, tomu y dumayu pro nykh u napryamku bezkonechno velykykh chysel), to traktuyu yikh yak nabutok, a ne vtratu.
U takomu razi kozhna viyna, yaka vidbuvayet’sya na nashykh zemlyakh, ye odnochasno skasuvannyam chohos’ i vidkrytym shansom na shchos’ inshe. Zhorstoko zvuchyt’, ale bida y napruzhennya ne til’ky vysnazhuyut’, a y nasnazhuyut’. Yak rubannya karpats’kykh pralisiv. Us’o, tseho lisu bilshe nikoly ne bude. Tyezhko navit’ podumaty, bo zh tsilyy chyes vin tam buv, i to bulo vs’o. Ale shcho zh z tykh bukiv mozhna vsyakoho zrobyty… Ta i yaki fayni zarosti budut’ na zrubi vzhe cherez desit’ rokiv. I budut maty spokiy shche sotku rokiv, zaky pidrostut’, a nas uzhe tochno ne bude.
Shche desyat’ rokiv tomu, yiduchy potyahom z Vinnytsi, dyvlyachys’ na okolytsi, ya sobi dumav: yoy, mamko, ta choho to tak zdayet’sya, niby viyna shchoyno pereyshla. A shche skhidnishe — shche voyennishe. Mista — harni mista, bo duzhe zarosli zelennyu — vydayut’sya osvoyenymy ruyinamy. A lyudy — demobilizovanymy z yakohos’ bezkontrol’noho viys’ka.
Tomu ta strashna ruynatsiya, yaku sobi dozvolyayut’ moskali v nashykh stepakh, a yikh nikhto ne mozhe vid toho vidradyty, bo vony moskali, mala b spryymatysya yak shans. Ne til’ky natsiyetvorennya, ne til’ky yako dramatychna mozhlyvist’ zminyty ves’ tryb zhyttya, na shcho b nikoly ne navazhyvsya v lahidnykh umovakh, i tak by morduvavsya z tym, shcho naspravdi davno zakinchylosya.
Yasno, shcho nichoho ne yasno. Shcho bude ukrayins’kym tam, u stepakh? Shcho lyshyt’sya nam, a shcho bude pid postiynoyu zahrozoyu svizhoho ruynuvannya? I na skil’ky rokiv? I ti roky pryydeshni — tse bahato chy malo? Dostatn’o chy navit’ ne varto zachynaty?
Ale. Dumayuchy pro maybutnye, dumayu pro kil’ka tysyach poryadnykh i talanovytykh ukrayins’kykh arkhitektoriv. Viyna — popry vsi uyavlennya pro spil’nist’ dosvidu — zavzhdy rozdilyaye lyudey na mil’yonni druzky. Tviy bahatyushchyy dosvid viyny nikoly ne porivnyayet’sya z takym samym total’nym dosvidom kohos’ inshoho, yakyy za krok vid tebe. Ot proyde kil’ka khvyl’ oborony y nastupu. Proydut’ sapery, yaki zabyratymut’ hektary vybukhivky, vynosytymut’ pokalichenykh na tiy vybukhivtsi ditey shche kil’ka rokiv…
A tym chasom poryadni arkhitektory vzhe dumayut’, yakoyu harnoyu mozhe buty krayina, koly na mistsi rozvalenykh potvor zbuduvaty te, choho naspravdi davno chekalosya. Til’ky b ne robyty fal’shyvoho pospikhu. I shchob nova kontseptsiya budivnytstva zbihalasya z uyavlennyam pro perelashtuvannya artyleriyi na novi kalibry.
