Bomb shelters are a place where people take refuge from bomb attacks as well as read poems.
For this year’s XIII International Poetry Festival Meridian Czernowitz, some of my friends have travelled half the country to finally listen to Ukrainian writers live and hear dialogues about war. Everyone, even non-public participants of the event, has a need to talk about war, to word their wartime experiences, and share the feeling of burden with everyone else.
Now, it is not a festival, as it used to be for twelve years in succession, but rather a wartime collective talk and literature therapy session.
When registering, we receive badges. Graphite ones. This year, they come with black ribbons. Dark posters of readings, dark banners everywhere. The mix of black and red on the poster resembles the colors of the flag. Black symbolizes the Ukrainian land, and red represents the blood shed for Ukraine.
One of the key locations hosting the events is Paul Celan Literature Center. There are numerous pictures of writers’ on the wall, Paul Celan being one of them. He knew what wartime mornings were like. It was during his stay in Chernivtsi that he wrote his “Fugue of Death”.
Black milk of morning we drink you evenings …
Black milk of morning.
This year, it is raining heavily for the two days of the literary readings, due to which all events have been moved to shelters. White walls — a huge graphite banner on the stage.
Black milk of a literary shelter.
Here, people will read poetry, quote classic authors and recite poems. Authors’ recital of their poetry is often a far cry from what we expected.
It’s not theatrical.
It’s not artistic.
It’s unadorned.
“I don’t really like it when someone recites my poems,” says one of the poets invited to the talk. “But when I wrote a poem about the war and saw a girl reciting it and loading her machine gun, it was rather impressive.”
The poem kept repeating: “Speak to me, speak to me…”
The voice of the poet is drawing listeners to the shelter, there are so many of them that there is not enough room, so most are standing in the aisles and at the entrance. They are willing to share this conversation about literature and war in order to get through this evening standing close to each other, forgetting that six months ago we all had to keep a distance of 1.5 meters and had no fear.
Author: Svitlana Stretovych, Ukrainian essayist, program director of Litosvita
Translator: Halyna Bezukh
Illustrator: Victoria Boyko
Content Editor: Maryna Korchaka
Program Directors: Julia Ovcharenko and Demyan Om Dyakiv Slavitski
Фуга життя
В укриттях можна ховатися від обстрілів і читати вірші.
На цьогорічні «XIII Міжнародні поетичні читання Meridian Czernowitz» дехто із друзів перетинає півкраїни, щоб нарешті послухати українських письменників наживо та почути діалоги про війну. У кожного, навіть непублічного учасника заходу, є потреба говорити про війну, ословлювати свій воєнний досвід і розділяти відчуття важкості на всіх.
Тепер це не фестиваль, як було дванадцять років поспіль, тепер це, скоріше, колективна терапія розмовою та літературою під час війни.
При реєстрації учасників ми отримуємо бейджі. Графітові. Вони цього року з чорними стрічками. Всюди темні афіші читань, темні банери. Крутнява чорного та червоного на афіші нагадує кольори прапора. Чорний колір символізує українську землю, а червоний — кров, пролиту за Україну.
Одна з головний локації, де відбуваються події, — Літературний целанівський центр. На стіні серед решти письменницьких облич Пауль Целан. Він знав, які ранки під час війни. Саме під час перебування у Чернівцях він написав свою «Фугу смерті».
Black milk of morning we drink you evenings…
Чорне молоко ранку.
Цього року два дні літературних читань періщить дощ, через який всі заходи переносять в укриття. Білі стіни — графітовий величезний банер на сцені.
Чорне молоко літературного укриття.
Тут читатимуть поезію, цитуватимуть класиків і декламуватимуть вірші. Авторське виконання поезії вголос часто далеке від наших уявлень.
Воно не акторське.
Воно не артистичне.
Воно без прикрас.
«Я не дуже люблю, коли мої вірші хтось читає, — каже один із запрошених до виступу поетів. — Але коли я написав вірш про війну і побачив, як його читала дівчина і заряджала автомат, то це справляло враження.»
У вірші повторювалися слова: говори зі мною, говори зі мною…
На голос поета в укриття приходять слухачі, їх багато, вони не вміщаються, тому більшість стоїть між рядами і при вході. Вони готові розділити цю розмову про літературу і війну, щоб цей вечір пережити впритул одне до одного, забувши про те, що ще півроку тому ми всі сиділи на відстані 1,5 метри і не боялися.
