English
It Is Scary But…
My sister has a university friend, Ania. It means they have been friends for more than half of their lives. So, I consider Ania my friend, too. I know the names of her husband and two sons, even though I have never seen them in person. I love Ania’s fiery temper, though we spoke briefly only a few times. She is a classroom teacher in a school in Kherson region, where she also teaches math.
In the early days of the big war, Ania and her family found themselves under occupation. I could not find the right words to text her, even though I make my living by writing and working with books. I regularly asked my sister how Ania was doing. I was happy when Alia liked or reacted to my Instagram stories. On one of those occasions, I finally dared to text her.
“It’s ok. Explosions are getting closer. It’s scary but… it means our guys are closer, too,” she texted me back.
And then she added: “I haven’t cried even once for the past three months.”
“It’s scary but… I haven’t cried even once for the past three months”
The part of Ukraine where Ania and her family lived was not just occupied by the russian troops and military equipment. They were living eye to eye with the occupiers who settled down in their street, a few houses away from them. The occupiers went to the same grocery store, took the same roads, and looked at them closely each time they met them in the street.
Their smartphones had to be ‘sterile’ because the military could stop by anytime. They searched the houses of civilians for uniforms, weapon, and soldiers. They tried to establish their order wherever they could. For example, the following subjects were supposed to be taught in a Ukrainian school in the temporarily occupied territory of Kherson region starting from September 1: russian language, russian literature, history of russia, math, and PE.
“I hope they will liberate us by September 1,” Ania texted me in May. “Otherwise, I’ll quit.”
In each of her later texts, she said how unwilling she was to leave her home and how much she hoped for the breakthrough of the Ukrainian troops. She asked me not to forget Kherson and write about it in my stories.
“I hope they will liberate us…”
In late summer, I met with my brother. He serves in the army as the battalion commander. He arrived in Kyiv from the frontline for a few days’ leave.
“You just cannot stay on the frontline. People say it’s their house, their property, and so on. But if you stay, there will be nothing left. No house, and no you,” he said.
I thought about Ania at that moment. I hoped it would not come to that.
“They left,” my sister told me one day when I met her walking down the street.
Now Ania and her family are safe.
The journey took them four days. They slept only seven hours over all that time.
Kherson region — Crimean bridge — russia — Latvia.
Sometimes, I re-read Ania’s texts written under occupation and think about a particular one written on a hard day of this big war:
“The war will be over! Soon!!! Write a book!!!”
To me, those exclamation marks represent her tears, her confidence, and her dream.
Over the months we have been texting, she mentioned tears only twice: when she crossed the border of Latvia with her husband and children and on the Independence Day of Ukraine.
Written on: 07.10.2022
First published within “Wars. Ukrainians. Humanity” on: 17.10.2022
Author: Svitlana Stretovych
Translator (from Ukrainian to English): Hanna Leliv
Illustrator: Victoria Boyko
Copy Editor: Yuliia Moroz
Proofreader: Tetiana Vorobtsova
Content Editors: Maryna Korchaka, Natalia Babalyk, Oleksii Pryimak
Programme Directors: Julia Ovcharenko and Demyan Om Dyakiv-Slavitski
Original language: Ukrainian
Translation language: English
Українська (Cyrillic)
Страшно, але…
У моєї сестри є подруга, з якою вони дружать з університету, це вже більша частина їхнього життя. Тому Аню я вважаю і своєю подругою. Пам’ятаю, як звати її двох дітей і чоловіка, хоча синів наживо ніколи не бачила. Дуже люблю її запальний характер, хоч ми лише фрагментарно спілкувалися кілька разів. Вона працює в одній зі шкіл Херсонщини. Вчителька математики, класна керівниця.
З перших днів великої війни Аня із сім’єю опинилася в окупації. Я, попри те що постійно пишу тексти й працюю з книжками, не могла дібрати слів, щоб написати їй. Час від часу перепитувала в сестри, як її Аня загалом. І раділа, коли Аня лайкала розповіді чи реагувала на них. Після однієї з таких реакцій усе ж наважилася їй писати.
«Справи норм. Бахкають уже ближче. Страшно, але… значить, наші ближче», — відповіла вона.
А потім у цьому ж листуванні додала: «Я навіть не плакала за три місяці жодного разу».
«Страшно, але… Я навіть не плакала за три місяці жодного разу»
Окупована територія, де мешкала Аня із сім’єю, не просто в тій частині України, яку зайняли російські військові й військова техніка. Це було перебування фактично очі в очі з окупантами, які жили на їхній вулиці, на відстані кількох будинків. Ходили в ті самі магазини, їздили тими самими дорогами, уважно змірювали поглядом під час зустрічі.
Телефони мали бути стерильні, бо іноді військові приходили до них у дім. Вони шукали в мирного населення форму, зброю, солдатів. Намагалися встановлювати свої порядки всюди. Наприклад, із 1 вересня в українській школі на тимчасово окупованій території Херсонської області мали бути такі предмети: російська мова, російська література, історія вітчизни, математика, фізкультура.
«Я надіюся, що нас визволять до першого вересня. Якщо ні, то я буду звільнятись», — писала Аня у травні.
Тоді в кожному її повідомленні було небажання їхати з дому, надія на швидкий прорив українських військ. Вона просила не забувати про Херсон! Писати про них у розповідях.
«Я надіюся, що нас визволять…»
На закінчення літа ми зустрічаємося з братом. Він військовий, командир батальйону, приїхав із передової до Києва на кілька днів у звільнення.
«Там, де проходить фронт, залишатися не можна. Хоч люди й кажуть, що тут у них будинок і все. Ну а так не буде нічого… Ні будинку, ні тебе не буде», — каже він.
У цей момент я думаю про Аню. Сподіваюся, що все обійдеться.
«Виїхали», — каже одного разу сестра, коли ми перетинаємося на прогулянці.
Тепер Аня із сім’єю в безпеці.
Вони їхали з України чотири дні й спали за цей час лише сім годин.
Херсонщина — Кримський міст — росія — Латвія.
Я іноді переглядаю повідомлення Ані, написані в той час, коли вони були в окупації, і думаю про одне з них, написане у важкий день цієї великої війни:
«Закінчиться війна! Скоро!!! Напиши книжку!!!»
І оці знаки оклику виражають для мене і сльози, і впевненість, і мрію.
За весь час листування вона мені лише двічі писала про сльози: коли перетнула із чоловіком і дітьми кордон з Латвією та на День Незалежності нашої країни.
Текст написано: 07.10.2022
Вперше опубліковано в програмі Wars. Ukrainians. Humanity: 17.10.2022
Авторка: Світлана Стретович
Ілюстраторка: Вікторія Бойко
Літературна редакторка: Ірина Шатунова
Коректорка: Тетяна Воробцова
Відповідальна редакторка: Юлія Мороз
Контент-редактори: Марина Корчака, Наталія Бабалик, Олексій Приймак
Програмні директори: Юлія Овчаренко та Дем’ян Ом Дяків Славіцькі
Ukrainian (Latin)
Transliteration: the BGN/PCGN 1965 System for Ukrainian
Strashno, ale…
U moyeyi sestry ye podruha, z yakoyu vony druzhat’ z universytetu, tse vzhe bil’sha chastyna yikhn’oho zhyttya. Tomu Anyu ya vvazhayu i svoyeyu podruhoyu. Pam’yatayu, yak zvaty yiyi dvokh ditey i cholovika, khocha syniv nazhyvo nikoly ne bachyla. Duzhe lyublyu yiyi zapal’nyy kharakter, khoch my lyshe frahmentarno spilkuvalysya kil’ka raziv. Vona pratsyuye v odniy zi shkil Khersonshchyny. Vchytel’ka matematyky, klasna kerivnytsya.
Z pershykh dniv velykoyi viyny Anya iz sim’yeyu opynylasya v okupatsiyi. Ya, popry te shcho postiyno pyshu teksty y pratsyuyu z knyzhkamy, ne mohla dibraty sliv, shchob napysaty yiy. Chas vid chasu perepytuvala v sestry, yak yiyi Anya zahalom. I radila, koly Anya laykala rozpovidi chy reahuvala na nykh. Pislya odniyeyi z takykh reaktsiy use zh navazhylasya yiy pysaty.
«Spravy norm. Bakhkayut’ uzhe blyzhche. Strashno, ale… znachyt’, nashi blyzhche», — vidpovila vona.
A potim u ts’omu zh lystuvanni dodala: «Ya navit’ ne plakala za try misyatsi zhodnoho razu».
«Strashno, ale… Ya navit’ ne plakala za try misyatsi zhodnoho razu»
Okupovana terytoriya, de meshkala Anya iz sim’yeyu, ne prosto v tiy chastyni Ukrayiny, yaku zaynyaly rosiys’ki viys’kovi y viys’kova tekhnika. Tse bulo perebuvannya faktychno ochi v ochi z okupantamy, yaki zhyly na yikhniy vulytsi, na vidstani kil’kokh budynkiv. Khodyly v ti sami mahazyny, yizdyly tymy samymy dorohamy, uvazhno zmiryuvaly pohlyadom pid chas zustrichi.
Telefony maly buty steryl’ni, bo inodi viys’kovi prykhodyly do nykh u dim. Vony shukaly v myrnoho naselennya formu, zbroyu, soldativ. Namahalysya vstanovlyuvaty svoyi poryadky vsyudy. Napryklad, iz 1 veresnya v ukrayins’kiy shkoli na tymchasovo okupovaniy terytoriyi Khersons’koyi oblasti maly buty taki predmety: rosiys’ka mova, rosiys’ka literatura, istoriya vitchyzny, matematyka, fizkul’tura.
«Ya nadiyusya, shcho nas vyzvolyat’ do pershoho veresnya. Yakshcho ni, to ya budu zvil’nyatys’», — pysala Anya u travni.
Todi v kozhnomu yiyi povidomlenni bulo nebazhannya yikhaty z domu, nadiya na shvydkyy proryv ukrayins’kykh viys’k. Vona prosyla ne zabuvaty pro Kherson! Pysaty pro nykh u rozpovidyakh.
«Ya nadiyusya, shcho nas vyzvolyat’…»
Na zakinchennya lita my zustrichayemosya z bratom. Vin viys’kovyy, komandyr batal’yonu, pryyikhav iz peredovoyi do Kyyeva na kil’ka dniv u zvil’nennya.
«Tam, de prokhodyt’ front, zalyshatysya ne mozhna. Khoch lyudy y kazhut’, shcho tut u nykh budynok i vse. Nu a tak ne bude nichoho… Ni budynku, ni tebe ne bude», — kazhe vin.
U tsey moment ya dumayu pro Anyu. Spodivayusya, shcho vse obiydet’sya.
«Vyyikhaly», — kazhe odnoho razu sestra, koly my peretynayemosya na prohulyantsi.
Teper Anya iz sim’yeyu v bezpetsi.
Vony yikhaly z Ukrayiny chotyry dni y spaly za tsey chas lyshe sim hodyn.
Khersonshchyna — Kryms’kyy mist — rosiya — Latviya.
Ya inodi perehlyadayu povidomlennya Ani, napysani v toy chas, koly vony buly v okupatsiyi, i dumayu pro odne z nykh, napysane u vazhkyy den’ tsiyeyi velykoyi viyny:
«Zakinchyt’sya viyna! Skoro!!! Napyshy knyzhku!!!»
I otsi znaky oklyku vyrazhayut’ dlya mene i sl’ozy, i vpevnenist’, i mriyu.
Za ves’ chas lystuvannya vona meni lyshe dvichi pysala pro sl’ozy: koly peretnula iz cholovikom i dit’my kordon z Latviyeyu ta na Den’ Nezalezhnosti nashoyi krayiny.
