English
Kyiv. March 23, 2022
A “little man” is the alpha and omega of the “great russian culture.” A little, despicable, cowardly, uncomplaining, gray, voiceless someone. Whatever and wherever they are, their ability to act is non-existent.
A burly, deaf and mute Gerasim obediently drowns the only soul that loves him. Looking into his dog’s eyes, he wraps a rope around a brick, makes a loop, and ties it round his neck… He betrays his dog and kills him. He could have taken him somewhere, sold him or given him away. He could have tied the dog to a tree in the forest and visited him every day, feeding and loving him. But no. Gerasim is a little man. He is too weak to resist the circumstances. But he is strong enough to kill.
A “trembling creature,” Raskolnikov decided to measure his largess and height with murder. A murder out of curiosity. He is a little man who believes that he has to kill another person to grow bigger.
A little man is an unknown soldier, a nameless hero, a missing warrior. Their name is legion. And they don’t have a name, at the same time, being fused together into the body of a machine that either devours or kills.
For many decades, the “great russian culture” has been trying to make the world choke on its tears over the destiny of people who trembled with fear, doubt, and helplessness and committed crimes, unable to resist them.
When the war broke out, my older children’s landlords called them and said, “Well, now that this happened, you can pay only for utilities, if you can afford it. It’s alright if you don’t pay the rent. We’re good people, after all.”
I wouldn’t call them good people before the war. The landlords, a mother and daughter, were “half-Vatniks” (Vatnik – a political slur for people with post-soviet mentality who feel nostalgic for soviet times. — Ed.). Lots of people like them lived in Kyiv back in the day. Their opinion about what moscovia did in 2014 fit the pattern of “it’s not so straightforward,” “we’re brotherly nations, after all,” and “we have no power over anything.” I am not sure if their opinion has changed now that the “brotherly nation” is skinning people alive out of curiosity or helplessness. I hope it has.
But even if it hasn’t. They called us to clarify what kind of people they were. Between the “little” (those who don’t decide anything) and the “good” (those capable of doing something), they chose the latter.
Ever since the war started, I have been using the crime series — about riot squads, police departments, and private detectives — as my sleeping pills. They lull me into confidence that good really wins over evil. They drew my attention to the fact that even the most cruel maniacs put the guns down; the filthiest bastards willingly cooperate with the investigation; and the most corrupt police officers admit their treason and often shield their colleagues from bullets to remain — at least for a little bit — good people.
“Are you a good person?” — this question, a key one in the negotiations with the criminals, creates a completely different mirror in which the civilization is looking. Not a nameless soldier, but Private Ryan who has to be saved, for he is his mother’s sole surviving son.
“Am I a good person?” is a question that teenagers and seniors, the rich and the poor, men and women keep asking. What’s more, even zombies from apocalyptic movies say, “I’m a good person,” refusing to bite a child.
This is the difference. The war between “the little” and “the good.” The ruthless, cruel, mindless, unscrupulous, filthy little people — and the good people. If the civilization shaped around the question “Am I a good person?” loses, Gerasim will consistently drown dogs, and Raskolnikov will methodically kill old people. A new Z-swastika, sanctified by the “great russian culture,” will leave no chance for anything human. Anywhere in the world. White Fang will never find its Weedon Scott, and Private Ryan will be buried, unrecognized, in a mass grave.
Written on: 23.03.2022
First published within “Wars. Ukrainians. Humanity” on: 26.07.2022
Author: Olena Stiazhkina
Translator (from Ukrainian to English): Hanna Leliv
Illustrator: Victoria Boyko
Copy Editor: Yuliia Moroz
Proofreader: Tetiana Vorobtsova
Content Editors: Maryna Korchaka, Natalia Babalyk, Oleksii Pryimak
Programme Directors: Julia Ovcharenko and Demyan Om Dyakiv-Slavitski
Original language: Ukrainian
Translation language: English
Українська (Cyrillic)
Київ, 23 березня 2022 року
«Маленька людина» — це альфа і омега «вєлікой руской культури». Маленька, жалюгідна, боягузлива, терпляча, сіра, безголоса. Хоч би де й ким вона була, у неї немає здатності на вчинок.
Могутній німий Герасим покірно топить єдину душу, яка його любить. Заглядає в очі своєму собаці, прив’язує йому камінь до шиї… Зраджує і вбиває. Він міг би кудись його занести, продати, подарувати. Прив’язати в лісі й навідувати щодня, годувати, любити. Але ні. Герасим — маленька людина. Йому несила протистояти обставинам. Але сила — убивати.
«тварь дрожащая» Раскольніков перевіряє свій масштаб і зріст убивством. Убивством із цікавості. Він — маленька людина, яка вірить, що стати великим — це знищити іншого.
Маленька людина — це невідомий солдат, безіменний герой, пропалий безвісти воїн. Їм немає ліку. У них немає імені: вони злиті в єдине тіло машини, яка або жере, або вбиває.
«вєлікая руская культура» десятиліттями пропонувала світові захлинутися сльозами над долею тих, хто здригається від страху, невпевненості, безсилля й через усе це йде на злочин, оскільки не може йому протистояти.
Коли розпочалась війна, власники квартири, яку винаймають мої старші, зателефонували й сказали: «Знаєте, ну раз таке в нас вийшло, платіть, якщо зможете, тільки комуналку. А за оренду не треба. Ми ж хороші люди».
До війни я не взялася б назвати їх хорошими. Вони — мати і дочка — були «напівватними». Таких у Києві тоді було повно. Їхній погляд на те, що скоїла московія у 2014-му, вкладався в схему «не все так однозначно», «ми ж все-таки братські народи», «ми ні на що не впливаємо». Я не знаю, чи змінились їхні погляди тепер, коли «братський народ» — із цікавості й безсилля — знімає із живих шкіру. Вірю, що так.
Однак навіть якщо й ні. Вони зателефонували, щоб визначитися з тим, які вони люди. І між «маленькими» (які нічого не вирішують) і хорошими (які здатні на вчинок) вони обрали друге.
Усю війну замість снодійного я використовую кримінальні серіали: про спецзагони, поліційні відділки, приватних детективів тощо. Вони заколисують і запевняють мене, що добро таки перемагає зло. І саме в них я зачепилась за те, що найгірші маніяки відкладають зброю, найбрудніші покидьки йдуть на співпрацю зі слідством, найкорумпованіші поліціянти зізнаються в зраді й часто прикривають своїх від кулі, щоб залишитися, принаймні хоч трошки, хорошою людиною.
Це запитання — ключове запитання, що раз у раз звучить у переговорах зі злочинцями: «Чи ти хороша людина?» — формує зовсім інше дзеркало, у яке дивиться цивілізація. Не безіменний солдат, а рядовий Раян, який має бути врятованим, оскільки він останній син у матері.
«Чи я хороша людина?» — це запитання ставлять підлітки і старші люди, багаті і бідні, чоловіки і жінки. Ба більше, навіть зомбі з апокаліптичних стрічок воліють сказати про себе: «Я хороша людина», щоб потім відмовитися вкусити дитину.
Відмінність саме в цьому. Війна між «маленькими» й хорошими. Безжалісними, жорстокими, безмозкими, безсовісними, брудними маленькими й — хорошими. Якщо цивілізація, побудована на запитанні «Чи я хороша людина?» — програє, Герасим системно топитиме собак, а Раскольніков — методично вбиватиме старих. Нова Z-свастика, освячена «вєлікой руской культурой», не залишить жодного шансу нічому людському. Ніде. І Біле Ікло ніколи не знайде свого Віддона Скотта, а рядового Раяна зариють невпізнаним у братській могилі.
Текст написано: 23.03.2022
Вперше опубліковано в програмі Wars. Ukrainians. Humanity: 26.07.2022
Автор: Олена Стяжкіна
Ілюстраторка: Вікторія Бойко
Літературна редакторка: Ірина Шатунова
Коректорка: Тетяна Воробцова
Відповідальна редакторка: Юлія Мороз
Контент-редактори: Марина Корчака, Наталія Бабалик, Олексій Приймак
Програмні директори: Юлія Овчаренко та Дем’ян Ом Дяків Славіцькі
Ukrainian (Latin)
Transliteration: the BGN/PCGN 1965 System for Ukrainian
Kyiv, 23 bereznya 2022 roku
«Malen’ka lyudyna» — tse al’fa i omeha «vyelikoy ruskoy kul’tury». Malen’ka, zhalyuhidna, boyahuzlyva, terplyacha, sira, bezholosa. Khoch by de y kym vona bula, u neyi nemaye zdatnosti na vchynok.
Mohutniy nimyy Herasym pokirno topyt’ yedynu dushu, yaka yoho lyubyt’. Zahlyadaye v ochi svoyemu sobatsi, pryv’yazuye yomu kamin’ do shyyi… Zradzhuye i vbyvaye. Vin mih by kudys’ yoho zanesty, prodaty, podaruvaty. Pryv’yazaty v lisi y naviduvaty shchodnya, hoduvaty, lyubyty. Ale ni. Herasym — malen’ka lyudyna. Yomu nesyla protystoyaty obstavynam. Ale syla — ubyvaty.
«tvar’ drozhashchaya» Raskol’nikov pereviryaye sviy masshtab i zrist ubyvstvom. Ubyvstvom iz tsikavosti. Vin — malen’ka lyudyna, yaka viryt’, shcho staty velykym — tse znyshchyty inshoho.
Malen’ka lyudyna — tse nevidomyy soldat, bezimennyy heroy, propalyy bezvisty voyin. Yim nemaye liku. U nykh nemaye imeni: vony zlyti v yedyne tilo mashyny, yaka abo zhere, abo vbyvaye.
«vyelikaya ruskaya kul’tura» desyatylittyamy proponuvala svitovi zakhlynutysya sl’ozamy nad doleyu tykh, khto zdryhayet’sya vid strakhu, nevpevnenosti, bezsyllya y cherez use tse yde na zlochyn, oskil’ky ne mozhe yomu protystoyaty.
Koly rozpochalas’ viyna, vlasnyky kvartyry, yaku vynaymayut’ moyi starshi, zatelefonuvaly y skazaly: «Znayete, nu raz take v nas vyyshlo, platit’, yakshcho zmozhete, til’ky komunalku. A za orendu ne treba. My zh khoroshi lyudy».
Do viyny ya ne vzyalasya b nazvaty yikh khoroshymy. Vony — maty i dochka — buly «napivvatnymy». Takykh u Kyyevi todi bulo povno. Yikhniy pohlyad na te, shcho skoyila moskoviya u 2014-mu, vkladavsya v skhemu «ne vse tak odnoznachno», «my zh vse-taky brats’ki narody», «my ni na shcho ne vplyvayemo». Ya ne znayu, chy zminylys’ yikhni pohlyady teper, koly «brats’kyy narod» — iz tsikavosti y bezsyllya — znimaye iz zhyvykh shkiru. Viryu, shcho tak.
Odnak navit’ yakshcho y ni. Vony zatelefonuvaly, shchob vyznachytysya z tym, yaki vony lyudy. I mizh «malen’kymy» (yaki nichoho ne vyrishuyut’) i khoroshymy (yaki zdatni na vchynok) vony obraly druhe.
Usyu viynu zamist’ snodiynoho ya vykorystovuyu kryminal’ni serialy: pro spetszahony, politsiyni viddilky, pryvatnykh detektyviv toshcho. Vony zakolysuyut’ i zapevnyayut’ mene, shcho dobro taky peremahaye zlo. I same v nykh ya zachepylas’ za te, shcho nayhirshi maniyaky vidkladayut’ zbroyu, naybrudnishi pokyd’ky ydut’ na spivpratsyu zi slidstvom, naykorumpovanishi politsiyanty ziznayut’sya v zradi y chasto prykryvayut’ svoyikh vid kuli, shchob zalyshytysya, prynaymni khoch troshky, khoroshoyu lyudynoyu.
Tse zapytannya — klyuchove zapytannya, shcho raz u raz zvuchyt’ u perehovorakh zi zlochyntsyamy: «Chy ty khorosha lyudyna?» — formuye zovsim inshe dzerkalo, u yake dyvyt’sya tsyvilizatsiya. Ne bezimennyy soldat, a ryadovyy Rayan, yakyy maye buty vryatovanym, oskil’ky vin ostanniy syn u materi.
«Chy ya khorosha lyudyna?» — tse zapytannya stavlyat’ pidlitky i starshi lyudy, bahati i bidni, choloviky i zhinky. Ba bil’she, navit’ zombi z apokaliptychnykh strichok voliyut’ skazaty pro sebe: «Ya khorosha lyudyna», shchob potim vidmovytysya vkusyty dytynu.
Vidminnist’ same v ts’omu. Viyna mizh «malen’kymy» y khoroshymy. Bezzhalisnymy, zhorstokymy, bezmozkymy, bezsovisnymy, brudnymy malen’kymy y — khoroshymy. Yakshcho tsyvilizatsiya, pobudovana na zapytanni «Chy ya khorosha lyudyna?» — prohraye, Herasym systemno topytyme sobak, a Raskol’nikov — metodychno vbyvatyme starykh. Nova Z-svastyka, osvyachena «vyelikoy ruskoy kul’turoy», ne zalyshyt’ zhodnoho shansu nichomu lyuds’komu. Nide. I Bile Iklo nikoly ne znayde svoho Weedona Scotta, a ryadovoho Ryana zaryyut’ nevpiznanym u brats’kiy mohyli.
