English
Kyiv. March 24, 2022
“I really want that chocolate, but no, I can do without it.” “It doesn’t hurt that much. No need to go to the hospital.” “Don’t take that water. They need it more.” “What do you mean — get some rest? They won’t make it without me.”
Our life is not as horrible as theirs. We are not in the trenches. My loved ones are safe and sound. Electricity is available. Grocery stores are open.
All my friends, close and distant, often (in fact, all the time) talk about a deep sense of shame. A shame to live when others are dying; a shame to eat when people out there are starving; a shame to desire something when so many people have no desires whatsoever.
Psychologists call this feeling “survivor’s guilt.” Well… I would not be so sure. We are “survivors” at this moment. The minute I am writing this line.
At this moment, we are not in the trenches, and the electricity is available. It is curious, though, that the soldiers defending us on the frontlines sometimes (not all the time, I hope) feel guilty too: for doing something not well enough; for not being on the battlefield; for being alive; for not doing more.
I am not thinking about the normal/abnormal state of mental health against the backdrop of a large-scale war with the cannibals.
I am thinking about them, the cannibals “repeating their grandfathers’ heroic deeds” and their slogan: “I am not ashamed.”
Fuck you. Our country is choking on the feeling of guilt for all the could-haves and should-haves, while the I-am-not-ashamed hashtags stick out of the abyss of hell.
Not ashamed to kill, loot, rape, and piss their pants after being captured. Not ashamed to know that they target their missiles and drop their bombs on civilians. Not ashamed to be happy about getting a fur coat looted from an apartment whose owners were most probably murdered. Not ashamed to lie; not ashamed to curse; not ashamed to threaten the whole world with a naked ass crowned with the nuclear button.
But now I understand why.
The feelings of shame and guilt indicate the ability of the brain to process difficult emotions. It has not been established yet whether cats and dogs can feel shame. Well, it’s clear with the cats. At the house where a cat lives, everything belongs to the cat — it is its two-legged slave who must be ashamed. It gets more complicated with dogs. They are believed to pretend to feel shame or guilt. At least, they can fake it.
But russians? No. In the surrounding world, some animals can feel shame, but plants, minerals, and products of human labor — cannot. A rock, a rose, a tank cannot feel ashamed. Can a russian be a rose? Definitely not.
Their bragging about being shameless resonates with what Kyivan prince Sviatoslav said (or is believed to say): “The dead have no shame.” It’s just that the prince said that in a heroic context, not in today’s shitty circumstances.
But the idea is good.
They are not ashamed because they are dead.
Dead.
So, the Ukrainian army not only defends us all — they bring word and deed to the common denominator. If you, an I-am-not-ashamed one, are dead, you belong to the cemetery of russian warships.
Written on: 24.03.2022
First published within “Wars. Ukrainians. Humanity” on: 27.07.2022
Author: Olena Stiazhkina
Translator (from Ukrainian to English): Hanna Leliv
Illustrator: Victoria Boyko
Copy Editor: Yuliia Moroz
Proofreader: Tetiana Vorobtsova
Content Editors: Maryna Korchaka, Natalia Babalyk, Oleksii Pryimak
Programme Directors: Julia Ovcharenko and Demyan Om Dyakiv-Slavitski
Original language: Ukrainian
Translation language: English
Українська (Cyrillic)
Київ, 24 березня 2022 року
«Хочу, так хочу цукерку, але не буду», «не так вже болить, щоб у лікарню», «не бери собі воду, її треба туди», «яке це перепочити? Без мене не впораються»…
У нас не такий жах, як там. Ми не в окопі. Мої рідні — цілі. У нас є електрика. Магазини працюють…
Усі мої — знайомі й не дуже — часто (якщо чесно, постійно) кажуть про почуття глибокого сорому. Сорому жити, коли наші вмирають, сорому їсти, коли там — голодують, сорому бажати, коли в багатьох немає жодних бажань.
Психологи називають це провиною або соромом уцілілих. Ну таке… Не факт. Бо ми вцілілі сьогодні. От цієї хвилини, коли я це пишу.
Не окоп і наявна електрика — також сьогодні. Однак цікаво, що ті, які боронять нас на лінії фронту, теж часом (сподіваюсь, що все-таки не постійно) відчувають сором: за те, що недостатньо добре щось зробили; за те, що наразі не в бою; за те, що живі; за те, що могли б зробити більше.
Я думаю нині не про норму / не норму психічного здоров’я людей у ситуації масштабної війни з канібалами.
Я думаю про них. Про канібалів, які сформулювали для себе актуальне гасло дєдоповторятєлєй: «Мнє нє стидно».
Ну бл*ть же. Наша країна захлинається від почуття провини через недороблене й недодане, а з безодні пекла стирчать хештеги «мнє нє стидно».
Не стидно вбивати, мародерити, ґвалтувати, сцятися через потрапляння до полону. Не стидно знати, що наводять ракети й скидають бомби на цивільних. Не стидно радіти шубі, украденій у квартирі, де, ймовірно, вбили родину. Не стидно брехати, не стидно проклинати, не стидно погрожувати світові голою дупою, увінчаною ядерною кнопкою.
І, зрештою, тепер я розумію чому.
Почуття сорому й провини — це здатність мозку обробляти дуже складні почуття. Відкритим є питання про те, чи відчувають сором коти й собаки. Хоча з котами з’ясовано. У домі кота — усе його, а стидно має бути двоногому рабу. Із собаками складніше. Вважають, що вони радше вдають стид, ніж реально почуваються винними. Однак собаки вміють хоча б удавати.
Ці — ні. У світі, що оточує нас, абсолютно точно не бува соромно флорі, частково — фауні, корисним та некорисним копалинам, а також результатам будь-якої праці людини. Каменю, троянді й танку не стидно. Чи може бути рускій — трояндою? Очевидно, що ні.
Видається, що їхнє хизування браком сорому пов’язане з тим, на чому наголосив (або вважають, що наголосив) київський князь Святослав: «Мертві сраму не імуть». Щоправда, контекст у князя був героїчний, а не гівняний, як у нашому випадку.
Але ж думка — хороша.
Їм не соромно, тому що вони — мертві.
Мертві.
Тож українська Армія не тільки боронить нас усіх, вона зводить до спільного знаменника слово і діло. Якщо ти, «мнє нє стидно», мертвий, то маєш бути на цвинтарі рускіх воєнних кораблів.
Текст написано: 24.03.2022
Вперше опубліковано в програмі Wars. Ukrainians. Humanity: 27.07.2022
Автор: Олена Стяжкіна
Ілюстраторка: Вікторія Бойко
Літературна редакторка: Ірина Шатунова
Коректорка: Тетяна Воробцова
Відповідальна редакторка: Юлія Мороз
Контент-редактори: Марина Корчака, Наталія Бабалик, Олексій Приймак
Програмні директори: Юлія Овчаренко та Дем’ян Ом Дяків Славіцькі
Ukrainian (Latin)
Transliteration: the BGN/PCGN 1965 System for Ukrainian
Kyiv, 24 bereznya 2022 roku
«Khochu, tak khochu tsukerku, ale ne budu», «ne tak vzhe bolyt’, shchob u likarnyu», «ne bery sobi vodu, yiyi treba tudy», «yake tse perepochyty? Bez mene ne vporayut’sya»…
U nas ne takyy zhakh, yak tam. My ne v okopi. Moyi ridni — tsili. U nas ye elektryka. Mahazyny pratsyuyut’…
Usi moyi — znayomi y ne duzhe — chasto (yakshcho chesno, postiyno) kazhut’ pro pochuttya hlybokoho soromu. Soromu zhyty, koly nashi vmyrayut’, soromu yisty, koly tam — holoduyut’, soromu bazhaty, koly v bahat’okh nemaye zhodnykh bazhan’.
Psykholohy nazyvayut’ tse provynoyu abo soromom utsililykh. Nu take… Ne fakt. Bo my vtsilili s’ohodni. Ot tsiyeyi khvylyny, koly ya tse pyshu.
Ne okop i nayavna elektryka — takozh s’ohodni. Odnak tsikavo, shcho ti, yaki boronyat’ nas na liniyi frontu, tezh chasom (spodivayus’, shcho vse-taky ne postiyno) vidchuvayut’ sorom: za te, shcho nedostatn’o dobre shchos’ zrobyly; za te, shcho narazi ne v boyu; za te, shcho zhyvi; za te, shcho mohly b zrobyty bil’she.
Ya dumayu nyni ne pro normu / ne normu psykhichnoho zdorov’ya lyudey u sytuatsiyi masshtabnoyi viyny z kanibalamy.
Ya dumayu pro nykh. Pro kanibaliv, yaki sformulyuvaly dlya sebe aktual’ne haslo dyedopovtoryatyelyey: «Mnye nye stydno».
Nu bl*t’ zhe. Nasha krayina zakhlynayet’sya vid pochuttya provyny cherez nedoroblene y nedodane, a z bezodni pekla styrchat’ kheshtehy «mnye nye stydno».
Ne stydno vbyvaty, maroderyty, gvaltuvaty, stsyatysya cherez potraplyannya do polonu. Ne stydno znaty, shcho navodyat’ rakety y skydayut’ bomby na tsyvil’nykh. Ne stydno radity shubi, ukradeniy u kvartyri, de, ymovirno, vbyly rodynu. Ne stydno brekhaty, ne stydno proklynaty, ne stydno pohrozhuvaty svitovi holoyu dupoyu, uvinchanoyu yadernoyu knopkoyu.
I, zreshtoyu, teper ya rozumiyu chomu.
Pochuttya soromu y provyny — tse zdatnist’ mozku obroblyaty duzhe skladni pochuttya. Vidkrytym ye pytannya pro te, chy vidchuvayut’ sorom koty y sobaky. Khocha z kotamy z’yasovano. U domi kota — use yoho, a stydno maye buty dvonohomu rabu. Iz sobakamy skladnishe. Vvazhayut’, shcho vony radshe vdayut’ styd, nizh real’no pochuvayut’sya vynnymy. Odnak sobaky vmiyut’ khocha b udavaty.
Tsi — ni. U sviti, shcho otochuye nas, absolyutno tochno ne buva soromno flori, chastkovo — fauni, korysnym ta nekorysnym kopalynam, a takozh rezul’tatam bud’-yakoyi pratsi lyudyny. Kamenyu, troyandi y tanku ne stydno. Chy mozhe buty ruskiy — troyandoyu? Ochevydno, shcho ni.
Vydayet’sya, shcho yikhnye khyzuvannya brakom soromu pov’yazane z tym, na chomu naholosyv (abo vvazhayut’, shcho naholosyv) kyyivs’kyy knyaz’ Svyatoslav: «Mertvi sramu ne imut’». Shchopravda, kontekst u knyazya buv heroyichnyy, a ne hivnyanyy, yak u nashomu vypadku.
Ale zh dumka — khorosha.
Yim ne soromno, tomu shcho vony — mertvi.
Mertvi.
Tozh ukrayins’ka Armiya ne til’ky boronyt’ nas usikh, vona zvodyt’ do spil’noho znamennyka slovo i dilo. Yakshcho ty, «mnye nye stydno», mertvyy, to mayesh buty na tsvyntari ruskikh voyennykh korabliv.
