English
My Longest Text Message
Problems, whether intellectual ones and worldview-related, whether strategic or tactical, the problems do not depress me, but rather get me excited. Mostly because the everyday life is filled with absolutely real practices you cannot abandon, like a little kid who requires increasingly more words and sentences to use, like the old mother who requires care, both sanitary and verbal: you need to say something and somehow. Besides, I am lacking resources to support all that microworld, but I cannot achieve more in that sense because I have no time and energy, if I want to be honest in taking care of my mum and my kid. And that is a huge advantage in the times when my home country experiences the full-scale war. People living with hardships will understand that there is no way around, and the troubles will still be there when some more severe challenges come. However keen you are to fight in the front, to the utmost extreme, you cannot abandon your section of the front which is the same significant fragment of the war as any other.
Current developments in Ukraine are truly existential. They are trying to obliterate Ukraine. Not for resources or for settling their people in the lands of plenty. The sole objective is to exterminate it. To destroy the intellectuals, and also the paralyzed old mentally disordered people, and the unconscious children who speak Ukrainian with their parents, for some reason; to destroy the books, documents, memories, intentions, and the ability to enunciate the phrases “I am, I am the way I am.”
The contemporary world literature, and to be more specific, the films as the largest manifestation of literature, have been irritating me for many years with a nasty trend. When employing the historical topics, being of top interest, the authors create the dangerous untruth, even when they precisely follow the facts and details. This kind of most horrible untruth is about the fact that mindset and customs of the past (regardless of whether it is the 12th century, or the 19th, or the late 20th) acquire meaning and interpretations of the film’s production year. Morale and ethics are presented disgracefully: on the basis of the paradigm of the modern and the currently relevant things. The impact of such approach, and such representation, of such an inadequate discourse, is scathing. It blurs the consciousness, and kills the ability to feel what reality is.
Something similar is happening to the russian-Ukrainian war. It is so deeply archaic that no contemporary motivation can explain it. Despite their highly rich and multifaceted history, present-day European people, nations, and countries cannot venture and admit that it is happening so close to them. They cannot realize that the last time Europe could comprehend these mental and, therefore, corporal, things some thousand, three hundred, a hundred, or eighty years ago. To ride this time machine, you need more than empathy and compassion. You need the conscious memory about the skills and reflexes, about fears and horrors, about the divine price, divine pricelessness, and divine futility of human life. You need to imagine the continuity of every person’s ego-centric rather than historical perception. To become yourself to the extent when you are losing yourself. To dissolve to the point when you emerge from nothingness.
Checkmate, stalemate, gardez a.o. of Ukrainian culture are in the fact that it is a key cause of the war. This culture that has been growing not on degrading others but on the composed certainty of their own right to existence, has become a reason to a complicated and gradual process of Ukrainian self-identification. It stopped being the ghetto culture. But it was too contagious and condemned itself to become a key target for aggression. russia, the entire russia, not only a handful of putinists, cannot stand Ukraine’s existence, as a country that defines itself. russia destroyed hundreds of peculiar self-important nations. russia despises all other nations they have not destroyed yet (Germans, Poles, Americans, among others). russia treats its own people with the utmost cruelty and is killing itself with the utmost joy (and all the great russian literature confirms it). But russia has one major weakness. They love Ukraine so much that they hate the Ukrainian above all. russia’s underlying core is about denying all things Ukrainian.
In that case, we, the Ukrainians, are left with a convenient dichotomy. Either we stop being Ukrainians and continue to suffer, like all other russians. Or, we continue being Ukrainians because this is who we are. In that case, the war comes. Self-defense, Krav Maga… What a concept of peace. Ukrainian culture, for which sake the tango of death is done, cannot be pacifist. You can ask in the most horrendous Balkan brothels – don’t you, girls, like the sex?
However, there is one defining thing, that culture in the war is not reduced down to war-related topics and motifs. Life goes on. It is multifaceted. Although it is fragmented, like the pomegranate, into multitude of pieces. Those in the front, those staying far away, those who lost their homes, those who stayed… when you peel off the pomegranate, you cannot put it back together to the integral whole. But you can undo all the blood-colored segments with the intact membrane, and place them all on one plate. You mix them up and intersperse, blindfolded and trusting your fingers. Each and every pomegranate seed will look like you never can tell where they used to belong.
Written on: 10.08.2022
First published within “Wars. Ukrainians. Humanity” on: 16.02.2023
Author: Taras Prokhasko
Translator (from Ukrainian to English): Svitlana Bregman
Illustrator: Yuliya Tabenska
Proofreader: Tetiana Vorobtsova
Copy Editor: Yuliia Moroz
Content Editors: Maryna Korchaka, Natalia Babalyk, Oleksii Pryimak
Programme Directors: Julia Ovcharenko and Demyan Om Dyakiv-Slavitski
Original language: Ukrainian
Translation language: English
Українська (Cyrillic)
Моя найдовша есемес
Інтелектуальні світоглядні — стратегічні й тактичні — проблеми мене не пригнічують, а скорше збуджують. Правдиво, бо щоденне життя наповнене цілком реальними практиками, від яких неможливо відступити: мала дитина, яка потребує щораз більше слів і речень, стара мама, яку треба доглядати й до якої у вимірі санітарному, й у — знову ж — вербальному, — щось говорити, якось говорити. Крім того, бракує засобів підтримування всього мікросвіту, а досягнути чогось більшого в цьому сенсі неможливо, бо просто не вистачає часу й сили, якщо чесно опікуватися мамою та дитиною. І це величезна перевага в період, коли в рідній країні повноцінна війна. Той, хто живе з труднощами, розуміє, що саме вони нікуди не подінуться, коли з’являються труднощі ще більші. Хоч як би ти хотів воювати на фронті, до крайньої межі не можеш покинути своєї ділянки фронту, який є таким важливим фрагментом війни, як і будь-який інший.
Те, що відбувається тепер в Україні, — цілковито екзистенційне. Україну прагнуть знищити. Не заради ресурсів, не заради розселення на благодатних землях своїх людей. Лише для того, щоб її не було. Щоб не стало не тільки інтелектуалів, а й паралізованих старих божевільних, несвідомих дітей, які чомусь говорять з батьками українською, щоб не стало книжок, документів, спогадів, намірів і здатності самому промовляти фрази: я є, я є такий.
У сучасній світовій літературі — якщо бути точнішим, то в кіно, що є наймасовішим проявом літератури, — мене вже кільканадцять років злить одна препогана тенденція. Звертаючись до історичної тематики, яка в топі зацікавлень, автори — навіть чітко дотримуючись фактів і деталей — творять небезпечну неправду. Ця найгірша неправда полягає в тому, що ментальність і звичаєвість минулого (незалежно від того, чи це XII, чи XIX, чи навіть кінець XX століття) набирає сенсів і розумінь того року, коли фільм створили. Мораль та етика ганебно подані: виходячи з парадигми сучасного, актуального. Дія такого підходу, такого подання, такого неадекватного дискурсу нищівна: вона розмиває свідомість, убиває здатність відчути, що таке дійсність.
Щось схоже відбувається і з російсько-українською війною. Вона така архаїчна, що ніякими сучасними мотиваціями пояснити її неможливо. Попри всю свою багатющу й складну історію, теперішні європейські народи, нації, країни, держави не насмілюються припустити, що десь дуже близько можуть відбуватися ментальні — а звідти й тілесні — явища, які востаннє були в тій частині Європи цілком зрозумілими тисячу, триста, сто, вісімдесят років тому. Потрібні не просто емпатія та співчуття, щоби проїхатися в цій машині часу. Потрібні усвідомлені спогади про навички й рефлекси, про страхи й жахи, про божественну ціну, божественну безцінність, божественну марноту людського життя. Треба уявити собі тривання не егоцентричного, а історичного сприйняття кожної особи. Стати собою аж так, щоби себе втратити. Розчинитися аж так, щоби з нічогості з’явитися.
Шах, мат, пат, гарде тощо української культури полягає в тому, що вона є головною причиною війни. Ця культура, яка росла й росте не на зневаженні інших, а на спокійній упевненості власного права на буття, стала призвідницею складного та поступового процесу української самоідентифікації. Вона перестала бути культурою гетто. І своєю заразністю прирекла себе ж на головну ціль агресії. росія — ціла росія, а не тільки горстка путіністів — не може витримати існування України, яка такою себе означує. росія, яка знищила сотні цікавих самовартісних народів, яка зневажає всі інші народи, що їх вона наразі не знищила (німців, поляків, американців зокрема), яка найжорстокіше ставиться до власного населення, яка з найбільшою радістю вбиває саму себе (чому найкращим підтвердженням є вся велика російська література), має одну найголовнішу слабість. Вона так любить Україну, що ненавидить українство понад усе. Заперечення українськості — базова суть росії.
У такому разі нам, українцям, залишається зручна дихотомія. Або ними не бути й тоді потерпати, як усі інші росіяни. Або ними бути, бо ми все ж ними є. А тоді — війна. Самозахист, крав-мага… Таке от уявлення про мир. Українська культура, заради якої це смертельне танго танцюється, не може бути пацифістською. Можна попитатися в найгірших балканських борделях: хіба ви, дівчата, не любите сексу?
Але — і це визначальне — культура у війні не обмежується воєнними темами й мотивами. Життя триває. І воно багатогранне. Хоч і розділене — як плід гранату — на кілька шматків. Ті, що на фронті, ті, що далеко, ті, що без дому, ті, що на місці… Обдертий від шкіри гранат скласти в єдність майже неможливо. Але можна потеребити всі криваві долечки з непорушеною оболонкою і викласти їх на один таріль. Перемішати, попересипати, заплющивши очі, довірившись пальцям. Усі-усі гранатини будуть такими, що не скажеш, де яка була.
Текст написано: 10.08.2022
Вперше опубліковано в програмі Wars. Ukrainians. Humanity: 16.02.2023
Автор: Тарас Прохасько
Ілюстраторка: Юлія Табенська
Літературна редакторка і коректорка: Тетяна Воробцова
Відповідальна редакторка: Юлія Мороз
Контент-редактори: Марина Корчака, Наталія Бабалик, Олексій Приймак
Програмні директори: Юлія Овчаренко та Дем’ян Ом Дяків Славіцькі
Ukrainian (Latin)
Transliteration: the BGN/PCGN 1965 System for Ukrainian
Moya naydovsha esemes
Intelektual’ni svitohlyadni — stratehichni y taktychni — problemy mene ne pryhnichuyut’, a skorshe zbudzhuyut’. Pravdyvo, bo shchodenne zhyttya napovnene tsilkom real’nymy praktykamy, vid yakykh nemozhlyvo vidstupyty: mala dytyna, yaka potrebuye shchoraz bil’she sliv i rechen’, stara mama, yaku treba dohlyadaty y do yakoyi u vymiri sanitarnomu, y u — znovu zh — verbal’nomu, — shchos’ hovoryty, yakos’ hovoryty. Krim toho, brakuye zasobiv pidtrymuvannya vs’oho mikrosvitu, a dosyahnuty chohos’ bil’shoho v ts’omu sensi nemozhlyvo, bo prosto ne vystachaye chasu y syly, yakshcho chesno opikuvatysya mamoyu ta dytynoyu. I tse velychezna perevaha v period, koly v ridniy krayini povnotsinna viyna. Toy, khto zhyve z trudnoshchamy, rozumiye, shcho same vony nikudy ne podinut’sya, koly z’yavlyayut’sya trudnoshchi shche bil’shi. Khoch yak by ty khotiv voyuvaty na fronti, do krayn’oyi mezhi ne mozhesh pokynuty svoyeyi dilyanky frontu, yakyy ye takym vazhlyvym frahmentom viyny, yak i bud’-yakyy inshyy.
Te, shcho vidbuvayet’sya teper v Ukrayini, — tsilkovyto ekzystentsiyne. Ukrayinu prahnut’ znyshchyty. Ne zarady resursiv, ne zarady rozselennya na blahodatnykh zemlyakh svoyikh lyudey. Lyshe dlya toho, shchob yiyi ne bulo. Shchob ne stalo ne til’ky intelektualiv, a y paralizovanykh starykh bozhevil’nykh, nesvidomykh ditey, yaki chomus’ hovoryat’ z bat’kamy ukrayins’koyu, shchob ne stalo knyzhok, dokumentiv, spohadiv, namiriv i zdatnosti samomu promovlyaty frazy: ya ye, ya ye takyy.
U suchasniy svitoviy literaturi — yakshcho buty tochnishym, to v kino, shcho ye naymasovishym proyavom literatury, — mene vzhe kil’kanadtsyat’ rokiv zlyt’ odna prepohana tendentsiya. Zvertayuchys’ do istorychnoyi tematyky, yaka v topi zatsikavlen’, avtory — navit’ chitko dotrymuyuchys’ faktiv i detaley — tvoryat’ nebezpechnu nepravdu. Tsya nayhirsha nepravda polyahaye v tomu, shcho mental’nist’ i zvychayevist’ mynuloho (nezalezhno vid toho, chy tse XII, chy XIX, chy navit’ kinets’ XX stolittya) nabyraye sensiv i rozumin’ toho roku, koly fil’m stvoryly. Moral’ ta etyka hanebno podani: vykhodyachy z paradyhmy suchasnoho, aktual’noho. Diya takoho pidkhodu, takoho podannya, takoho neadekvatnoho dyskursu nyshchivna: vona rozmyvaye svidomist’, ubyvaye zdatnist’ vidchuty, shcho take diysnist’.
Shchos’ skhozhe vidbuvayet’sya i z rosiys’ko-ukrayins’koyu viynoyu. Vona taka arkhayichna, shcho niyakymy suchasnymy motyvatsiyamy poyasnyty yiyi nemozhlyvo. Popry vsyu svoyu bahatyushchu y skladnu istoriyu, teperishni yevropeys’ki narody, natsiyi, krayiny, derzhavy ne nasmilyuyut’sya prypustyty, shcho des’ duzhe blyz’ko mozhut’ vidbuvatysya mental’ni — a zvidty y tilesni — yavyshcha, yaki vostannye buly v tiy chastyni Yevropy tsilkom zrozumilymy tysyachu, trysta, sto, visimdesyat rokiv tomu. Potribni ne prosto empatiya ta spivchuttya, shchoby proyikhatysya v tsiy mashyni chasu. Potribni usvidomleni spohady pro navychky y refleksy, pro strakhy y zhakhy, pro bozhestvennu tsinu, bozhestvennu beztsinnist’, bozhestvennu marnotu lyuds’koho zhyttya. Treba uyavyty sobi tryvannya ne ehotsentrychnoho, a istorychnoho spryynyattya kozhnoyi osoby. Staty soboyu azh tak, shchoby sebe vtratyty. Rozchynytysya azh tak, shchoby z nichohosti z’yavytysya.
Shakh, mat, pat, harde toshcho ukrayins’koyi kul’tury polyahaye v tomu, shcho vona ye holovnoyu prychynoyu viyny. Tsya kul’tura, yaka rosla y roste ne na znevazhenni inshykh, a na spokiyniy upevnenosti vlasnoho prava na buttya, stala pryzvidnytseyu skladnoho ta postupovoho protsesu ukrayins’koyi samoidentyfikatsiyi. Vona perestala buty kul’turoyu hetto. I svoyeyu zaraznistyu pryrekla sebe zh na holovnu tsil’ ahresiyi. rosiya — tsila rosiya, a ne til’ky horstka putinistiv — ne mozhe vytrymaty isnuvannya Ukrayiny, yaka takoyu sebe oznachuye. rosiya, yaka znyshchyla sotni tsikavykh samovartisnykh narodiv, yaka znevazhaye vsi inshi narody, shcho yikh vona narazi ne znyshchyla (nimtsiv, polyakiv, amerykantsiv zokrema), yaka nayzhorstokishe stavyt’sya do vlasnoho naselennya, yaka z naybil’shoyu radistyu vbyvaye samu sebe (chomu naykrashchym pidtverdzhennyam ye vsya velyka rosiys’ka literatura), maye odnu nayholovnishu slabist’. Vona tak lyubyt’ Ukrayinu, shcho nenavydyt’ ukrayinstvo ponad use. Zaperechennya ukrayins’kosti — bazova sut’ rosiyi.
U takomu razi nam, ukrayintsyam, zalyshayet’sya zruchna dykhotomiya. Abo nymy ne buty y todi poterpaty, yak usi inshi rosiyany. Abo nymy buty, bo my vse zh nymy ye. A todi — viyna. Samozakhyst, krav-maha… Take ot uyavlennya pro myr. Ukrayins’ka kul’tura, zarady yakoyi tse smertel’ne tanho tantsyuyet’sya, ne mozhe buty patsyfists’koyu. Mozhna popytatysya v nayhirshykh balkans’kykh bordelyakh: khiba vy, divchata, ne lyubyte seksu?
Ale — i tse vyznachal’ne — kul’tura u viyni ne obmezhuyet’sya voyennymy temamy y motyvamy. Zhyttya tryvaye. I vono bahatohranne. Khoch i rozdilene — yak plid hranatu — na kil’ka shmatkiv. Ti, shcho na fronti, ti, shcho daleko, ti, shcho bez domu, ti, shcho na mistsi… Obdertyy vid shkiry hranat sklasty v yednist’ mayzhe nemozhlyvo. Ale mozhna poterebyty vsi kryvavi dolechky z neporushenoyu obolonkoyu i vyklasty yikh na odyn taril’. Peremishaty, poperesypaty, zaplyushchyvshy ochi, doviryvshys’ pal’tsyam. Usi-usi hranatyny budut’ takymy, shcho ne skazhesh, de yaka bula.
