English
Not a Movie. Not a Book. Not a Song
War is not a movie.
Not a book.
Not a song.
Liubov Ivanivna, my grandma, is 83 years old. She has spent the past 123 days under russian occupation. Again.
Grandma does not like talking about her experience in World War II. Only once did I get her to talk about her earliest childhood memories.
“My mother, my brother, and I were running away. It was an evacuation… There were railway tracks close by. Shooting all around us,” she says.
I write it down. The word “evacuation” catches my eye — I saw it in my textbooks. I do not know what it is and how it works, even though I saw photos and read about it in books. I know a story of one famous woman who took her own life, having fled the war in 1941. She escaped from hell but did not want to keep on living.
Evacuation. I can imagine only how anxious the people running from explosions are and how fast they run.
“Before setting off for the battlefield, my father sat me down on his knee, and my brother — on his other knee. He did not return home,” grandma says, continuing her story.
In the history of war, the statistical reports about dead soldiers often included this phrase: “missing in action.” Those who went to war and never came back.
Grandma’s memories have not become petrified, but she does not like to bring them back. Wistfully, she sings Ukrainian songs about separation and love. Her voice modulates as if her singing conceals many facts she silences.
I remember one phrase from my childhood very well. Liubov Ivanivna repeated it over and over: “If only there was no war… If only there was no war.”
I thought that war was something out of the modern history textbooks, biographies with the photos of hitler and stalin on the cover, or antiwar novels.
I thought it was something that happened a long time ago.
It will never happen again.
Never again.
In our country, the war broke out in 2014. The events in Donbas, hundreds of kilometers away from the capital. Only the anxious movement of people that could be identified by car plates, only the graves with blue-and-yellow flags on the graveyards along the Ukrainian roads reminded us that war was closer than we imagined. Here it is trying to remind us of its existence. It wants to reach all of us with its bony fingers, foreign intelligence warned us.
On February 24, 2022, the world broke down.
The early-morning shelling of Ukrainian cities pushed families to grab their suitcases and leave immediately.
Run away.
Search for places where they didn’t shoot.
The word “evacuation” was heard on all news channels. It was pronounced by politicians and military commandment.
The word out of the textbook came to life.
The men I knew — politicians, writers, athletes, publishers, and journalists — put on the combat uniform. Every day now, we collect stories about those who died a heroic death, and these are the stories about people we knew and loved.
Liubov Ivanivna is sitting in front of the TV.
The part of Ukraine where she lives is occupied. It is impossible to contact her by phone. It is unreal to go there. It turns out that she is reliving a story that no textbook can ever tell fully.
War is not far away.
Not tomorrow.
Not with someone else.
Written on: 28.06.2022
First published within “Wars. Ukrainians. Humanity” on: 20.07.2022
Author: Svitlana Stretovych
Translator: Hanna Leliv
Illustrator: Victoria Boyko
Copy Editor: Yuliia Moroz
Proofreader: Tetiana Vorobtsova
Content Editors: Maryna Korchaka, Natalia Babalyk, Oleksii Pryimak
Programme Directors: Julia Ovcharenko and Demyan Om Dyakiv-Slavitski
Original language: Ukrainian
Translation language: English
Українська (Cyrillic)
Не кіно. Не книжка. Не пісня
Війна — це не фільм.
Не книжка.
Не пісня.
Моїй бабусі, Любові Іванівні, 83 роки. Вона вже 123 дні в російській окупації. Знову.
Говорити про досвід Другої світової війни бабуся не дуже любить. Хіба що раз мені вдалося її розговорити, щоб почути про перші дитячі спогади.
«Ми тоді з матір’ю та братом тікали в евакуацію… Поруч були колії. Навколо стріляли», — каже вона.
Я записую. Чіпляюся за знайоме з підручників слово «евакуація». Я не знаю, що це і як це, хоча бачила про евакуацію фото й читала книжки. Знаю історію, як, утікши від війни 1941 року, одна відома жінка вкоротила собі життя. Вона вибралася з пекла, але жити не захотіла.
Евакуація. Я уявляю хіба що швидкість і стривоженість тих, хто тікає від вибухів.
«Батько, коли йшов на фронт, посадив на одне коліно мене, на друге — брата. І з фронту не повернувся», — продовжує бабуся.
В історії війни статистика загиблих бійців часто складалася з оцих повідомлень «пропалий безвісти». Ті, хто йшов і не повертався.
Спогади бабусі не закам’яніли, але вона не любить до них повертатися. Тужливо співає українських пісень про розлуку й любов. Її голос має різні інтонації під час виконання, неначе за цим звучанням є ще багато фактів, які вона замовчує.
Зі свого дитинства я добре пам’ятаю одну фразу, яку Любов Іванівна постійно повторює: «Аби не було війни… Аби не було війни».
Війна мені видавалася тим, що заховане в підручник новітньої історії, у біографії, де на обкладинках гітлер і сталін, в антивоєнні романи.
Здавалося, що це було давно.
Це ніколи не повториться.
Ніколи знову.
У нашій країні війна розпочалася 2014 року. Події на Донбасі, за сотні кілометрів від центру. І лише тривожні переміщення осіб, які можна було розпізнати за номерами автівок, і лише могили із синьо-жовтими прапорами на цвинтарях при українських дорогах нагадували, що насправді війна ближче, ніж ми думаємо. Ось вона намагається про себе нагадувати. Вона хоче дотягнути свої кістляві пальці до всіх, попереджала іноземна розвідка.
24 лютого 2022 року світ зламався.
Ранкове бомбардування українських міст підштовхнуло сім’ї хапати валізи й блискавично виїздити.
Якнайдалі.
Шукати місця, де не стріляють.
Слово «евакуація» залунало в усіх новинах, його почали озвучувати політики, його взялося вживати військове командування.
Слово з підручника ожило.
Знайомі чоловіки — політики, письменники, спортсмени, видавці, журналісти — одягнули військову форму. Тепер історії про героїчно загиблих ми накопичуємо щодня, і це історії про тих, кого ми знали й любили.
Любов Іванівна сидить перед телевізором.
Частина України, у якій вона живе, окупована. Додзвонитися туди неможливо, поїхати туди нереально. Виходить, вона вдруге переживає історію, яку ніколи не зможе повністю розповісти підручник.
Війна — це не далеко.
Не завтра.
Не з кимось іншим.
Текст написано: 28.06.2022
Вперше опубліковано в програмі Wars. Ukrainians. Humanity: 20.07.2022
Авторка: Світлана Стретович
Ілюстраторка: Вікторія Бойко
Літературна редакторка: Ірина Шатунова
Відповідальна редакторка: Юлія Мороз
Контент-редактори: Марина Корчака, Наталія Бабалик, Олексій Приймак
Програмні директори: Юлія Овчаренко та Дем’ян Ом Дяків Славіцькі
Ukrainian (Latin)
Transliteration: the BGN/PCGN 1965 System for Ukrainian
Ne kino. Ne knyzhka. Ne pisnya
Viyna — tse ne fil’m.
Ne knyzhka.
Ne pisnya.
Moyiy babusi, Lyubovi Ivanivni, 83 roky. Vona vzhe 123 dni v rosiys’kiy okupatsiyi. Znovu.
Hovoryty pro dosvid Druhoyi svitovoyi viyny babusya ne duzhe lyubyt’. Khiba shcho raz meni vdalosya yiyi rozhovoryty, shchob pochuty pro pershi dytyachi spohady.
«My todi z matir’yu ta bratom tikaly v evakuatsiyu… Poruch buly koliyi. Navkolo strilyaly», — kazhe vona.
Ya zapysuyu. Chiplyayusya za znayome z pidruchnykiv slovo «evakuatsiya». Ya ne znayu, shcho tse i yak tse, khocha bachyla pro evakuatsiyu foto y chytala knyzhky. Znayu istoriyu, yak, utikshy vid viyny 1941 roku, odna vidoma zhinka vkorotyla sobi zhyttya. Vona vybralasya z pekla, ale zhyty ne zakhotila.
Evakuatsiya. Ya uyavlyayu khiba shcho shvydkist’ i stryvozhenist’ tykh, khto tikaye vid vybukhiv.
«Bat’ko, koly yshov na front, posadyv na odne kolino mene, na druhe — brata. I z frontu ne povernuvsya», — prodovzhuye babusya.
V istoriyi viyny statystyka zahyblykh biytsiv chasto skladalasya z otsykh povidomlen’ «propalyy bezvisty». Ti, khto yshov i ne povertavsya.
Spohady babusi ne zakam’yanily, ale vona ne lyubyt’ do nykh povertatysya. Tuzhlyvo spivaye ukrayins’kykh pisen’ pro rozluku y lyubov. Yiyi holos maye rizni intonatsiyi pid chas vykonannya, nenache za tsym zvuchannyam ye shche bahato faktiv, yaki vona zamovchuye.
Zi svoho dytynstva ya dobre pam’yatayu odnu frazu, yaku Lyubov Ivanivna postiyno povtoryuye: «Aby ne bulo viyny… Aby ne bulo viyny».
Viyna meni vydavalasya tym, shcho zakhovane v pidruchnyk novitn’oyi istoriyi, u biohrafiyi, de na obkladynkakh hitler i stalin, v antyvoyenni romany.
Zdavalosya, shcho tse bulo davno.
Tse nikoly ne povtoryt’sya.
Nikoly znovu.
U nashiy krayini viyna rozpochalasya 2014 roku. Podiyi na Donbasi, za sotni kilometriv vid tsentru. I lyshe tryvozhni peremishchennya osib, yaki mozhna bulo rozpiznaty za nomeramy avtivok, i lyshe mohyly iz syn’o-zhovtymy praporamy na tsvyntaryakh pry ukrayins’kykh dorohakh nahaduvaly, shcho naspravdi viyna blyzhche, nizh my dumayemo. Os’ vona namahayet’sya pro sebe nahaduvaty. Vona khoche dotyahnuty svoyi kistlyavi pal’tsi do vsikh, poperedzhala inozemna rozvidka.
24 lyutoho 2022 roku svit zlamavsya.
Rankove bombarduvannya ukrayins’kykh mist pidshtovkhnulo sim’yi khapaty valizy y blyskavychno vyyizdyty.
Yaknaydali.
Shukaty mistsya, de ne strilyayut’.
Slovo «evakuatsiya» zalunalo v usikh novynakh, yoho pochaly ozvuchuvaty polityky, yoho vzyalosya vzhyvaty viys’kove komanduvannya.
Slovo z pidruchnyka ozhylo.
Znayomi choloviky — polityky, pys’mennyky, sportsmeny, vydavtsi, zhurnalisty — odyahnuly viys’kovu formu. Teper istoriyi pro heroyichno zahyblykh my nakopychuyemo shchodnya, i tse istoriyi pro tykh, koho my znaly y lyubyly.
Lyubov Ivanivna sydyt’ pered televizorom.
Chastyna Ukrayiny, u yakiy vona zhyve, okupovana. Dodzvonytysya tudy nemozhlyvo, poyikhaty tudy nereal’no. Vykhodyt’, vona vdruhe perezhyvaye istoriyu, yaku nikoly ne zmozhe povnistyu rozpovisty pidruchnyk.
Viyna — tse ne daleko.
Ne zavtra.
Ne z kymos’ inshym.
