English
Our Old Cowshed Got Lit…
Back in January, I got to sort out my library, again. Although I have been repeatedly doing it for thirty years now but the books kept landing in all possible nooks and holes in the house, in such big numbers that they threaten, as the desert sands, to devour the oases of life in the house. Thus, January and February were spent establishing the ecosystem balance. Besides, there was no reward for myself. I took some bags to the library hoping that many more generations of teenagers deserved to be clapped on with Dumas, Scott, and Simenon. Other bags, much heavier, were taken to the well-read men, dried up or bloated from bad nutrition, staying around the garbage bins and specializing in much lighter-weight cardboard.
When the war started, I remembered that the cold has always been a strategic weapon of russkies. One of the pillars of the many-centuries long regime of violence. It was not for nothing that the genocide they exercised was related to the relocation of victims to the perpetual cold areas. All types of punishments, far and near, also included the “lockup in the cold.” All discipline was based on the brink of tolerable and intolerable cold. All privileges were imbedded in the warm sheepskin overcoat and the cast-iron stove. The same as geopolitics dissolved in the dreams of the menials who were desperate for the south, such as Ukraine, sochi, Tashkent.
That is why, in the end of February, I stopped giving the books away. I remembered that the house had old people and children. And that the winter was coming in any case. Even when the house gets uninhabited or destroyed. It’s good that it has the stoves. And you can burn anything in there, even the nutshells. So, why not burning the unwanted books, in case it is needed. I can imagine how intricate this type of survival game can get. When in the morning, in complete darkness (for some reason, I picture the woolen worn out mittens) you are choosing several volumes and folios that are about to be devoured by fire that is hardly going to warm the area larger than five feet around. Some last sentences singled out from the blindish paragraphs as the food for the cooled down brain for the whole day. For the brain is mostly about water, some solution where the thoughts work like the semi-destroyed electric generator.
I might add. The most important thing, in the present circumstances, is to watch the chimney. The written things never burn down to the ground. There is much more soot after the best books than after the brushwood from the nearby park. And chimney cleaning today is much more difficult than tolerating the warm smoke in the rooms that has not outlet to the chimney.
However, no fuel and no stove can retain the heat without the fabric. I remember the carpets, blankets, and coverlets with the straps sewn along the perimeter. I remember the pegs on the perimeter of all windows. They lived down to my childhood since the times of the previous colds of the previous great war (they did not have to take long, some thirty years only). I remember the family members walking in the house in the winter overcoats and sleeping in woolen hats and socks. Children always wearing the sweaters… The shimmering of flames out of the stove doors ajar….
In a feeble russkie armored vehicle in the middle of the forest, with no electricity to switch on an illegal heater, with nothing warm, with just the frost and ice on the outside of the iron case, the ice in the bread, the ice in the flask, the ice in the bones, and under the skull, we managed to survive thanks to the fabric. We would attach a woolen blanket to the ceiling, right in the middle, and stayed there next to each other nobody knows for how long (because the cold is a madly efficient time adjuster). It was not even a mountain hut, neither a teepee, nor a wigwam, nor a reindeer skin tent. It was the igloo with a piece of cloth.
That’s how you can survive. If you also have the books, the open fire stove, the cats, children, dogs, and Guinee pigs, if you finally sit next to each other, then, given the climate change, you shouldn’t be coming down to burning old photographs. After all, when the face images and personae are burning, I wonder whether survival is the goal per se.
Written on: 13.10.2022
First published within “Wars. Ukrainians. Humanity” on: 16.02.2023
Author: Taras Prokhasko
Translator (from Ukrainian to English): Svitlana Bregman
Illustrator: Yuliya Tabenska
Copy Editor: Yuliia Moroz
Proofreader: Tetiana Vorobtsova
Content Editors: Maryna Korchaka, Natalia Babalyk, Oleksii Pryimak
Programme Directors: Julia Ovcharenko and Demyan Om Dyakiv-Slavitski
Original language: Ukrainian
Translation language: English
Ukrainian (Latin)
Щось наша стаєнка…
Ще в січні я вкотре взявся чистити бібліотеку. Хоч роблю то час від часу вже 30 років, а книжки все одно насідають у всіх хатніх гніздах і норах у такім обсязі, що — як піски пустелі — загрожують поглинути оази життя в домі. Тож січень і лютий я витратив на встановлення природної рівноваги. До того ж жодної винагороди для себе. Одні торби носив у бібліотеку, сподіваючись, що ще одне покоління підлітків варте того, щоби підсунути їм Дюма, Скотта й Сіменона. Інші — май тяжчі — віддавав начитаним, висохлим або роздутим від поганого харчування чоловікам біля сміттєвих контейнерів, які спеціалізуються на значно легшому картоні.
Коли почалася війна, я згадав, що холод завжди був стратегічною зброєю рускіх. Однією з основ багатосотрічного режиму насильства. Недаремно втілений ними геноцид був прив’язаний до переміщення жертв на вічний холод. Усі покари на всіх широтах теж передбачали «холодну». Уся дисципліна трималася на межі стерпного й нестерпного холоду. Усі привілеї вміщалися в кожусі й чавунній пічці. Яко же й геополітика, розчинена в мріях холопа, прагла півдня: Украйна, Сочі, Ташкент.
Тож наприкінці лютого перестав віддавати книжки. Згадав, що в цьому домі є старі й діти. А зима буде в кожному разі. Навіть коли б цей дім спорожнів або був розвалений. Добре, що в ньому є печі. І в печах можна палити навіть горіховою шкаралупою. То пощо не спалити непотрібні книжки — у разі чого. Уявляю собі, якою вишуканою може бути така гра на виживання. Коли вранці в суцільній темряві (чомусь уявляються вовняні потерті рукавиці) вибираєш кілька томів і фоліантів, які от-от зжере вогонь, що майже не нагріє відстані від кахель, більшої як півтора метра. Кілька останніх речень, вибраних із присліпуватих абзаців, — пожива для охололого мозку на цілий день. Бо мозок — це передовсім вода, якийсь розчин, у якому думка спрацьовує як напівзруйнована електрична динамо-машина.
До речі. Найважливіше за таких обставин пильнувати комин. Написане дійсно не згоряє повністю. Сажі від найкращих книжок переважно значно більше, ніж від поганенького хмизу із сусіднього парку. А чистити комини в старих багатоповерхівках тепер значно важче, ніж витримувати в кімнатах теплий дим без виходу в комин.
Але жодне паливо й жодна піч нізащо не втримають тепла без тканин. Пам’ятаю килими, ковдри й коци з пришитими периметром вушками. Пам’ятаю цвяшки на периметрі всіх вікон. Вони дожили до мого дитинства із часів попередньої холоднечі попередньої великої війни (не так довго — якихось 30 років). Пам’ятаю родичів, які ходять помешканням у зимових плащах і сплять у шерстяних шапках і капчурах. Діти в постійних светерках… Відсвіти вогню від відчинених дверцят п’єца…
У бездарному рускому броньовику посеред лісу, де не було ні електрики, щоб увімкнути нелегальний нагрівач, ні нічого іншого теплого, а тільки мороз, лід на внутрішньому боці заліза, лід у хлібі, лід у флязі, лід у костях і під черепом, ми виживали завдяки тканині. Чіпали до стелі за середину коц і там сиділи поруч не знати скільки (бо холод — божевільно ефективний коректор часу). Навіть не колиба, не юрта, не вігвам і не чум. Попросту іглу з кавалком тканини.
Так можна вижити. А якщо ще є книжки, є відкрита піч, є коти, діти, пси й морські свинки, якщо нарешті всістися поруч, то — за актуальних кліматичних змін — до спалення старих фотографій мало б не дійти. Зрештою, коли горять лики й парсуни, то вже й не знати, чи варто аж так дбати про виживання.
Текст написано: 13.10.2022
Вперше опубліковано в програмі Wars. Ukrainians. Humanity: 16.02.2023
Автор: Тарас Прохасько
Ілюстраторка: Юлія Табенська
Літературна редакторка і коректорка: Тетяна Воробцова
Відповідальна редакторка: Юлія Мороз
Контент-редактори: Марина Корчака, Наталія Бабалик, Олексій Приймак
Програмні директори: Юлія Овчаренко та Дем’ян Ом Дяків Славіцькі
Ukrainian (Latin)
Transliteration: the BGN/PCGN 1965 System for Ukrainian
Shchos’ nasha stayenka…
Shche v sichni ya vkotre vzyavsya chystyty biblioteku. Khoch roblyu to chas vid chasu vzhe 30 rokiv, a knyzhky vse odno nasidayut’ u vsikh khatnikh hnizdakh i norakh u takim obsyazi, shcho — yak pisky pusteli — zahrozhuyut’ pohlynuty oazy zhyttya v domi. Tozh sichen’ i lyutyy ya vytratyv na vstanovlennya pryrodnoyi rivnovahy. Do toho zh zhodnoyi vynahorody dlya sebe. Odni torby nosyv u biblioteku, spodivayuchys’, shcho shche odne pokolinnya pidlitkiv varte toho, shchoby pidsunuty yim Dyuma, Skotta y Simenona. Inshi — may tyazhchi — viddavav nachytanym, vysokhlym abo rozdutym vid pohanoho kharchuvannya cholovikam bilya smittyevykh konteyneriv, yaki spetsializuyut’sya na znachno lehshomu kartoni.
Koly pochalasya viyna, ya zhadav, shcho kholod zavzhdy buv stratehichnoyu zbroyeyu ruskikh. Odniyeyu z osnov bahatosotrichnoho rezhymu nasyl’stva. Nedaremno vtilenyy nymy henotsyd buv pryv’yazanyy do peremishchennya zhertv na vichnyy kholod. Usi pokary na vsikh shyrotakh tezh peredbachaly «kholodnu». Usya dystsyplina trymalasya na mezhi sterpnoho y nesterpnoho kholodu. Usi pryvileyi vmishchalysya v kozhusi y chavunniy pichtsi. Yako zhe y heopolityka, rozchynena v mriyakh kholopa, prahla pivdnya: Ukrayna, Sochi, Tashkent.
Tozh naprykintsi lyutoho perestav viddavaty knyzhky. Zhadav, shcho v ts’omu domi ye stari y dity. A zyma bude v kozhnomu razi. Navit’ koly b tsey dim sporozhniv abo buv rozvalenyy. Dobre, shcho v n’omu ye pechi. I v pechakh mozhna palyty navit’ horikhovoyu shkaralupoyu. To poshcho ne spalyty nepotribni knyzhky — u razi choho. Uyavlyayu sobi, yakoyu vyshukanoyu mozhe buty taka hra na vyzhyvannya. Koly vrantsi v sutsil’niy temryavi (chomus’ uyavlyayut’sya vovnyani poterti rukavytsi) vybyrayesh kil’ka tomiv i foliantiv, yaki ot-ot zzhere vohon’, shcho mayzhe ne nahriye vidstani vid kakhel’, bil’shoyi yak pivtora metra. Kil’ka ostannikh rechen’, vybranykh iz pryslipuvatykh abzatsiv, — pozhyva dlya okhololoho mozku na tsilyy den’. Bo mozok — tse peredovsim voda, yakyys’ rozchyn, u yakomu dumka sprats’ovuye yak napivzruynovana elektrychna dynamo-mashyna.
Do rechi. Nayvazhlyvishe za takykh obstavyn pyl’nuvaty komyn. Napysane diysno ne zhoryaye povnistyu. Sazhi vid naykrashchykh knyzhok perevazhno znachno bil’she, nizh vid pohanen’koho khmyzu iz susidn’oho parku. A chystyty komyny v starykh bahatopoverkhivkakh teper znachno vazhche, nizh vytrymuvaty v kimnatakh teplyy dym bez vykhodu v komyn.
Ale zhodne palyvo y zhodna pich nizashcho ne vtrymayut’ tepla bez tkanyn. Pam’yatayu kylymy, kovdry y kotsy z pryshytymy perymetrom vushkamy. Pam’yatayu tsvyashky na perymetri vsikh vikon. Vony dozhyly do moho dytynstva iz chasiv poperedn’oyi kholodnechi poperedn’oyi velykoyi viyny (ne tak dovho — yakykhos’ 30 rokiv). Pam’yatayu rodychiv, yaki khodyat’ pomeshkannyam u zymovykh plashchakh i splyat’ u sherstyanykh shapkakh i kapchurakh. Dity v postiynykh sveterkakh… Vidsvity vohnyu vid vidchynenykh dvertsyat p’yetsa…
U bezdarnomu ruskomu bron’ovyku posered lisu, de ne bulo ni elektryky, shchob uvimknuty nelehal’nyy nahrivach, ni nichoho inshoho teploho, a til’ky moroz, lid na vnutrishn’omu botsi zaliza, lid u khlibi, lid u flyazi, lid u kostyakh i pid cherepom, my vyzhyvaly zavdyaky tkanyni. Chipaly do steli za seredynu kots i tam sydily poruch ne znaty skil’ky (bo kholod — bozhevil’no efektyvnyy korektor chasu). Navit’ ne kolyba, ne yurta, ne vihvam i ne chum. Poprostu ihlu z kavalkom tkanyny.
Tak mozhna vyzhyty. A yakshcho shche ye knyzhky, ye vidkryta pich, ye koty, dity, psy y mors’ki svynky, yakshcho nareshti vsistysya poruch, to — za aktual’nykh klimatychnykh zmin — do spalennya starykh fotohrafiy malo b ne diyty. Zreshtoyu, koly horyat’ lyky y parsuny, to vzhe y ne znaty, chy varto azh tak dbaty pro vyzhyvannya.
