Since history is now being created, extraordinary things are worth noticing.
Not a single war in the history of mankind seems to have generated so much humor on the side of the defending party.
Normally, the victim of the aggression feels pain, anger, hatred, fear. That is also the case with us. But there is also something else. The wave of humor rose already on the first day, when nothing was clear, and it did not subside even when there was more bad news than good news.
This has never been the case.
Some say that humor is particularly inherent in the Ukrainian people (one may argue here, if one knows other cultures well enough). Psychologists will find some replacement effect, and social scientists will find something else in it. But it seems to me that it’s all about a different thing.
War is multi-dimensional in the modern world: military, economic, diplomatic, information, etc. Semantic (conceptual) war, according to the definition provided by the Head of the Presidential Administration of the RF, Anton Vayno, this is “the war for the right to give names to phenomena and events — and this is the highest level of war”. The aggressor is trying to impose its senses and narratives, re-shape the global picture (do reframing). That is nothing new, Sun Tzu described this two and a half thousand years ago.
But we live in the post-modern epoch, though we are waging a war for modernity with the archaic empire (this overlapping of three waves is something absolutely unique in the history of wars and social transformations). And post-modernity is giving us a powerful tool of defense in the semantic war — deconstruction. It is no less powerful than Javelin. The aggressor is sending its senses and narratives to us, but they just burn as a convoy of Russian fuel tankers, in the flame of deconstruction.
And what does laughter have to do with this? Well, it is the best deconstruction device. The one that burns in flames.
— I am a Russian warship!
— Russian warship, go fuck yourself!
In this way young modern, armed with modern Javelin and post-modern device for deconstructing alien senses is winning over the archaic with its old tanks, dead eyes of the Kremlin old men and other awkward senses, with the hands of dead imperial men, from Ivan the Terrible up to Joseph Stalin, sticking up.
Author: Valerii Pekar, Ukrainian entrepreneur, mentor, teacher of numerous business schools, author, public intellectual
Translator: Halyna Pekhnyk
Illustrator: Maksym Palenko
Content Editor: Maryna Korchaka
Program Directors: Julia Ovcharenko and Demyan Om Dyakiv Slavitski
Оскільки зараз твориться історія, варто помічати незвичайні речі
Оскільки зараз твориться історія, варто помічати незвичайні речі.
Здається, жодна війна в історії людства не генерувала такого шаленого обсягу гумору з боку сторони, яка захищається.
Зазвичай жертва агресії відчуває біль, лють, ненависть, страх. У нашому випадку це так само. Але є й дещо інше. Хвиля гумору піднялася вже у перший день ще тоді, коли нічого не було зрозуміло, й не вщухала й у ті моменти, коли поганих новин надходило більше, ніж хороших.
Такого ще не бувало.
Хтось скаже, що гумор є щось особливо притаманне саме українському народу (тут можна сильно посперечатися, якщо знати й інші культури). Можливо, психологи тут знайдуть якийсь ефект витіснення, а соціологи ще щось. Але мені ввижається тут щось трохи інше.
Війна у сучасному світі є багаторівневою: військовою, економічною, дипломатичною, інформаційною тощо. Семантична (понятійна) війна, за визначенням глави адміністрації президента РФ Антона Вайно, це «війна за право давати явищам і подіям імена — є найвищим рівнем війни». Агресор намагається нав’язати свої сенси й наративи, перепакувати картину світу (рефрейминг). Це не новина, це ще Сунь Цзи описав дві з половиною тисячі років тому.
Але ми живемо у часи постмодерну, хоча й ведемо війну за модерн з архаїчною імперією (оця накладка трьох хвиль є чимось зовсім унікальним в історії війн та соціальних трансформацій). І постмодерн вкладає в наші руки потужний інструмент оборони у семантичній війні — деконструкцію. Це не гірше за Джавелін. Агресор насипає нам свої сенси й наративи, а вони просто горять, як колона російських бензовозів, у полум’ї деконструкції.
А до чого тут сміх? А він найкращий деконструктор. Такий, що аж палає.
— Я русский военный корабль!
— Русский военный корабль, иди нахуй!
Так молодий модерн, озброєний модерним Джавеліном та постмодерним деконструктором чужих сенсів, перемагає архаїку зі старими танками, мертвими очима кремлівських стариганів та їхніми кострубатими сенсами, з яких в усі боки стирчать руки мертвих імперців, від Івана Грозного до Йосифа Сталіна.
