English
Thoughts From Kyiv — Afternoon March 29, 2022
Worldwide, the word “Ukrainian” has come to associated with resistance, endurance, defiance. Suddenly, the gripe expressed regularly for years both by Ukraine’s citizens and by members of the vast Ukrainian Diaspora throughout the world — that we were not recognized, that few non-Ukrainians know anything about the country, that we were often confused with russians — all of that abruptly changed in late February and early March 2022. Ukrainians (unexpectedly for themselves) became heroes and celebrities with whom citizens of planet Earth almost universally want to identify and even emulate.
Sadly, Ukrainians are also the object of pity and compassion. With over 3 million refugees fleeing the country, and many thousands dead, wounded or psychologically scarred, that is not surprising. And despite many years spent informing whomever would listen about the Holodomor, about the millions of Ukrainian victims of stalin’s terror, about the suffering of Ukraine during World War II (the epicenter of the “Bloodlands” described so eloquently by Timothy Snyder), somehow the “victim identity” now feels uncomfortable and strange.
In my student days in Canada, I remember a joke we liked to perpetuate: “There are only two kinds of people in this world: those who are Ukrainian, and those who wish they were.” To be honest, that had more to do with the fantastic zabavas we used to organize, but it certainly sounded good. The yarn reflected our strong in-group identity — symptomatic of Canada’s (or maybe Toronto’s) multicultural makeup. We regularly celebrated our difference from “the majority” with public rituals: Dauphin Festival, Plast (Ukrainian scouts), BloorWest Village, Easter egg markets (I made my first $1000 as a kid selling pysanky)…
On the flipside, we found it important to stress to our non-Ukrainian friends that Andreychuk, Hnatyshyn, Podborsky, Bossy, Palance, Freeland and many other prominent Canadians were all Ukrainian as well.
It is possible that public displays of pride in ethnic heritage may have been a distinctive feature of the Ukrainian-Canadian community experience. I remember our Ukrainian-American friends finding the above joke a bit eccentric. Indeed, for many of them being Ukrainian meant taking on an additional burden of difference: a responsibility to explain (among other things) why one’s surname was difficult to pronounce, why one spoke a different language (not “American”) at home, why Christmas was celebrated in January (most Ukrainian-Americans gave up on that after a while). Unlike in Canada, being Ukrainian in the US was not necessarily “fun” (or perhaps that’s just my impression).
Being Ukrainian in Ukraine was completely different — even after the collapse of the ussr. Throughout the 1990’s, when I travelled to the land of my ancestors, and for years after I finally moved to Kyiv permanently (in 2002), I would struggle with the “Englishman in New York” syndrome: I understood everyone and they understood me, but yet I was never fully accepted as “us”. That changed in time, but deep down I felt the period of full acceptance as having dragged on forever.
From my experience, “Ukrainian” to Ukrainians had three separate dimensions:
a) ethnicity (I was OK on that one),
b) language (I worked on getting rid of my Diaspora accent for many years, and eventually was able to “blend in”),
c) citizenship (I finally got that in May 2019).
These three dimensions are mutually interdependent but not exclusive: in Ukraine one could be a russian-speaking Ukrainian citizen of Jewish origin and that was perfectly sufficient criteria to be elected President; one could be an ethnic Ukrainian who speaks Ukrainian but not a citizen (like me for 18 years), and that was just enough for others to call you Ukrainian, but did not give you full political rights; language, ethnicity and citizenship did not matter for those who joined the volunteer battalions that fought to defend Ukraine in the Donbas war, what was important was your identification with Ukraine (it is a fact that most Ukrainian patriot volunteers in these units were russian-speaking, but the volunteer battalions also welcomed Mark (Franko) Paslawsky from the US, who in turn made the ultimate sacrifice in the battle of Ilovaysk).
Identity is a complex social phenomenon. It involves feelings of belonging, “rationalization” of differences in language, history, culture. National identity is always and inevitably tied to territory and to political institutions such as citizenship.
When this war ends, the identity of “Ukrainian” in Ukraine will change. Tolerance of the russian language is likely to diminish. Indeed, we see this already: the latest opinion poll by Rating shows 83% of Ukrainians supporting the maintenance of Ukrainian as the sole state language in Ukraine. In time, we will become, like most European countries, a nation identified by language. We will still have regional dialects, and people will speak whatever language they choose to in their private lives, but the public sphere will become evermore Ukrainian.
This will make life easier for the Diaspora. Whereas previously, learning Ukrainian was a burden that was not always logical (after-all, where would one use this language except in the community? Even in Ukraine it wasn’t always required), this will now change. Ukrainian will become a “normal” European language on par with French, German, Italian, Polish…
Incidentally, my dear Diaspora friends, you can help with this process right now: how about contacting your local museum, art gallery or other tourist site, and making sure the multi-lingual audio guide includes Ukrainian? I could even imagine an argument being made that Ukrainian messaging should replace russian (kind of a “sanction” against the aggressor).
Every war eventually ends in peace. It’s time to start thinking about who and how will build the new Ukraine, and about what will become of the Diaspora after Ukraine reinstates its territorial integrity. We will become a nation of victors (no longer victims). Our identity will no longer be tied to cultural rituals of the past (pysanky, vyshyvky, varenyky, hopak…), but to a vibrant and confident future. We will have suffered and won, not just survived — triumphed!
In post-war Ukraine the institution of citizenship will become more important: the passport (ID card) will become a source of pride, a symbol of membership in a nation that withstood and prevailed against all odds.
Already we see the growth in importance of citizenship as an identity marker in Ukraine, and this is worrying for the Diaspora, for millions of individuals who identify with Ukraine, but are unlikely to ever fulfil the current requirements of Ukrainian citizenship — permanent residence + language + renunciation of alternate citizenship.
Clearly, we will need to transform the institution of citizenship. Dual and triple citizenship should become the norm, but with a ban on combining Ukrainian and russian citizenships.
Perhaps should follow the example of Israel: citizenship may be granted on arrival to anyone who proves their allegiance to the state. In our case that might involve a language test…
This has turned into a lengthy text. My point: What it means to be Ukrainian will necessarily change for all 60 million of us. The transformation is happening now, and it needs to be considered, discussed, understood. It will involve both institutional change and a transformation of everyday practices in communities throughout the world.
We can all start by forcing the typically Ukrainian gene — the one that has been dominant for centuries — that makes grumbling and complaining about the past, present and any hope for the future a behavioral requirement — into recession. We are on the cusp of becoming a nation of victors, heroes and truly free citizens of a Ukraine that is the envy of the world.
That, my friends, is a dream worth fighting for.
Written on: 29.03.2022
First published within “Wars. Ukrainians. Humanity” on: 02.08.2022
Author: Mykhailo Wynnyckyj
Illustrator: Victoria Boyko
Proofreader: Iryna Andrieieva
Copy Editor: Yuliia Moroz
Content Editors: Maryna Korchaka, Natalia Babalyk, Oleksii Pryimak
Programme Directors: Julia Ovcharenko and Demyan Om Dyakiv-Slavitski
Українська (Cyrillic)
Думки з Києва — пообіддя 29 березня, 2022
У всьому світі слово «українець» почали асоціювати зі стійкістю, витривалістю, незламністю. Раптом усі ті нарікання, які роками періодично лунали і від громадян України, і від членів величезної української діаспори по всьому світові, — мовляв, нас не розпізнають, мало хто з не-українців бодай щось знає про нашу державу, нас часто плутають з росіянами, — різко перемінилися протягом кінця лютого й початку березня 2022 року. Українці (несподівано для себе самих) стали героями та знаменитостями, з якими жителі планети Земля майже скрізь хочуть себе ототожнювати і яких навіть хочуть наслідувати.
Хоч як прикро, українці стали також об’єктом жалю й співчуття. Однак це не дивина, адже понад три мільйони біженців покинули країну, тисячі загинули, були поранені або травмовані психологічно. І попри багаторічне інформування всіх охочих слухати про Голодомор, про мільйони жертв сталінського терору серед українців, про страждання України (епіцентру «кривавих земель», які так красномовно описав Тімоті Снайдер) упродовж Другої світової війни, нині ідентичність жертви видається чомусь незручною та чужою.
Пригадую, у студентські роки в Канаді ми любили повторювати жарт: «У цьому світі є лише два типи людей: українці й ті, хто хоче ними бути». Якщо чесно, це більше стосувалося фантастичних забав, які ми влаштовували, але звучало, безумовно, добре. Ця небилиця показувала нашу виразну внутрішньо-групову ідентичність, характерну мультикультурному населенню Канади (чи, можливо, Торонто). Ми часто підносили свою відмінність від більшості, беручи участь у публічних ритуалах, поміж яких — фестиваль у Дофіні (Національний український фестиваль Канади, заснований 1965 року. — Прим. пер.), «Пласт» (український скаутський рух), «Блур-Вест-Віллидж» (англ. Bloor West Village Toronto Ukrainian Festival; найбільший у Північній Америці український фестиваль, що відбувається в Торонто. Його започатковано 1995 року під егідою Конгресу українців Канади для якомога ширшого представлення найупізнаваніших аспектів української культури в Канаді. — Прим. пер.), ярмарки великодніх писанок (першу тисячу доларів я заробив дитиною, продаючи писанки).
Також нам було важливо наголосити нашим друзям-не-українцям, що Рейнелл Андрейчук, Роман Гнатишин, Стів (Стівен Ґреґорі) Подборський, Майк (Майкл Дін) Боссі, Христя Фріланд і багато інших видатних канадців — також українці.
Імовірно, публічні вияви гордості за етнічну спадщину могли бути відмінною рисою досвіду українсько-канадської громади. Я пам’ятаю, що наші українсько-американські друзі вважали згаданий жарт дещо ексцентричним. Справді, для багатьох із них бути українцем означало взяти на себе додатковий тягар інакшості — обов’язок пояснювати, зокрема, чому важко вимовити твоє прізвище, чому вдома розмовляють іншою (не «американською») мовою, чому Різдво святкують у січні (більшість американських українців із часом від цього відмовилася). На відміну від Канади, бути українцем у США не завжди весело (а може, це лише моє враження).
Бути українцем в Україні зовсім інакше, навіть після розпаду срср. Упродовж 1990-х, коли подорожував до краю предків, і багато років після довгоочікуваного переїзду до Києва на постійне місце проживання (2002 року) я намагався побороти синдром англійця в Нью-Йорку: я всіх розумів, і вони розуміли мене, але все ж ніколи повністю не сприймали як одного зі своїх. Згодом це змінилося, однак у глибині душі мені здавалося, наче цей період повного прийняття тягнеться вічність.
З мого досвіду, поняття «українець» в українському розумінні мало три окремі виміри:
1) етнічна належність (із цим у мене було все гаразд);
2) мова (я багато років працював, щоб позбутися діаспорного акценту, і зрештою зміг розчинитися);
3) громадянство (нарешті набув у травні 2019 року).
Ці три виміри взаємозалежні, але не взаємовиключні: в Україні ти міг бути російськомовним українським громадянином єврейського походження, і цього цілком вистачало, щоб тебе обрали президентом; міг бути етнічним українцем, який розмовляє українською, але не є громадянином (як я протягом вісімнадцяти років), і цього було достатньо, щоб інші називали тебе українцем, але це не наділяло тебе всією повнотою політичних прав. Мова, етнічне походження та громадянство не мали значення для тих, хто приєднався до добровольчих батальйонів, які стали на захист України у війні на Донбасі. Важливою була самоідентифікація з Україною (достеменно відомо, що більшість українських патріотів-добровольців у цих підрозділах була російськомовною, проте ці добровольчі батальйони так само приязно прийняли до своїх лав Марка (Франка) Паславського зі США, який поклав життя в битві під Іловайськом.
Ідентичність — складний соціальний феномен. Вона передбачає відчуття належності й раціоналізацію мовних, історичних і культурних відмінностей. Національна ідентичність завжди й неминуче пов’язана з територією та політичними інститутами, як-от із громадянством.
Коли ця війна закінчиться, ідентичність українця в Україні зміниться. Терпимість до російської мови, імовірно, зменшиться. Насправді ми вже це бачимо: останнє соціологічне опитування групи «Рейтинг» показало, що 83 % українців підтримують функціонування української мови як єдиної державної в Україні. Із часом ми, як і більшість європейських країн, станемо державою, яку ідентифікують за мовою. У нас і далі існуватимуть діалекти, і люди розмовлятимуть у приватному житті тією мовою, якою захочуть, але сфера публічного життя дедалі більше українізуватиметься.
Це полегшить життя діаспорі. Якщо раніше вивчення української мови було тягарем, не завжди логічним (зрештою, де, окрім громади, можна використовувати цю мову? Навіть в Україні вона не завжди була потрібна), то тепер це зміниться. Українська стане нормальною європейською мовою нарівні з французькою, німецькою, італійською, польською…
До речі, мої дорогі друзі з діаспори, можна посприяти цьому процесові просто зараз: чому б вам не звернутися до місцевого музею, художньої галереї чи іншого туристичного об’єкта й не переконатися, що в багатомовному аудіогіді є українська мова? Я навіть можу собі уявити, як лунає аргумент, що українська мова має замінити російську (різновид санкцій проти агресора).
Кожна війна зрештою закінчується миром. Настав час подумати про те, хто і як будуватиме нову Україну, а також про те, що після відновлення територіальної цілісності України відбуватиметься з діаспорою. Ми станемо нацією переможців, а не жертв. Наша ідентичність орієнтуватиметься вже не на культурні ритуали минулого (писанки, вишивки, вареники, гопак…), а на яскраве й упевнене майбутнє. Ми перестраждаємо й переможемо і не просто виживемо, а будемо тріумфувати!
У післявоєнній Україні інститут громадянства набуде ще більшого значення: паспорт (ID-картка) стане джерелом гордості, символом належності до нації, що вистояла й перемогла всупереч усьому.
Ми вже бачимо, що в Україні зростає вага громадянства як маркера ідентичності, і це турбує діаспору, мільйони людей, що ідентифікують себе з Україною, проте навряд чи коли-небудь зможуть виконати вимоги (постійне проживання, мова й вихід із громадянства іншої країни) і набути українське громадянство.
Очевидно, нам потрібно трансформувати інститут громадянства. Подвійне й потрійне громадянство мають стати нормативними, але треба заборонити поєднувати українське громадянство з російським.
Можливо, варто брати приклад в Ізраїлю, тобто по приїзді надавати громадянство всім, хто доведе свою відданість державі. У нашому випадку це може бути тест на знання мови…
Допис уже переріс у розлогий текст. До чого я веду: те, що означає бути українцем, обов’язково зміниться для всіх нас, усіх шістдесяти мільйонів. Уже відбувається перетворення, яке варто брати до уваги, обговорювати, вивчати. Воно передбачатиме інституційні зміни й трансформацію повсякденних практик у громадах по всьому світові.
Ми всі можемо розпочати з того, що змусимо типово український ген — домінантний протягом століть, — що робив нарікання та скарги на минуле, теперішнє й будь-яке обнадійливе майбутнє поведінковою нормою, стати рецесивним. Ми за крок до становлення нації переможців, героїв і справжніх громадян України, якій заздрить увесь світ.
Це, друзі мої, мрія, за яку варто боротися.
#ДумкиЗКиєва
Текст написано: 29.03.2022
Вперше опубліковано в програмі Wars. Ukrainians. Humanity: 02.08.2022
Автор: Михайло Винницький
Перекладачка (з англійської на українську): Оксана Мельник
Ілюстраторка: Вікторія Бойко
Літературна редакторка: Тетяна Воробцова
Відповідальна редакторка: Юлія Мороз
Контент-редактори: Марина Корчака, Наталія Бабалик, Олексій Приймак
Програмні директори: Юлія Овчаренко та Дем’ян Ом Дяків Славіцькі
Мова оригіналу: англійська
Ukrainian (Latin)
Transliteration: the BGN/PCGN 1965 System for Ukrainian
Dumky z Kyyeva — poobiddya 29 bereznya, 2022
U vs’omu sviti slovo «ukrayinets’» pochaly asotsiyuvaty zi stiykistyu, vytryvalistyu, nezlamnistyu. Raptom usi ti narikannya, yaki rokamy periodychno lunaly i vid hromadyan Ukrayiny, i vid chleniv velycheznoyi ukrayins’koyi diaspory po vs’omu svitovi, — movlyav, nas ne rozpiznayut’, malo khto z ne-ukrayintsiv boday shchos’ znaye pro nashu derzhavu, nas chasto plutayut’ z rosiyanamy, — rizko pereminylysya protyahom kintsya lyutoho y pochatku bereznya 2022 roku. Ukrayintsi (nespodivano dlya sebe samykh) staly heroyamy ta znamenytostyamy, z yakymy zhyteli planety Zemlya mayzhe skriz’ khochut’ sebe ototozhnyuvaty i yakykh navit’ khochut’ nasliduvaty.
Khoch yak prykro, ukrayintsi staly takozh ob’yektom zhalyu y spivchuttya. Odnak tse ne dyvyna, adzhe ponad try mil’yony bizhentsiv pokynuly krayinu, tysyachi zahynuly, buly poraneni abo travmovani psykholohichno. I popry bahatorichne informuvannya vsikh okhochykh slukhaty pro Holodomor, pro mil’yony zhertv stalins’koho teroru sered ukrayintsiv, pro strazhdannya Ukrayiny (epitsentru «kryvavykh zemel’», yaki tak krasnomovno opysav Timothy Snyder) uprodovzh Druhoyi svitovoyi viyny, nyni identychnist’ zhertvy vydayet’sya chomus’ nezruchnoyu ta chuzhoyu.
Pryhaduyu, u students’ki roky v Kanadi my lyubyly povtoryuvaty zhart: «U ts’omu sviti ye lyshe dva typy lyudey: ukrayintsi y ti, khto khoche nymy buty». Yakshcho chesno, tse bil’she stosuvalosya fantastychnykh zabav, yaki my vlashtovuvaly, ale zvuchalo, bezumovno, dobre. Tsya nebylytsya pokazuvala nashu vyraznu vnutrishn’o-hrupovu identychnist’, kharakternu mul’tykul’turnomu naselennyu Kanady (chy, mozhlyvo, Toronto). My chasto pidnosyly svoyu vidminnist’ vid bil’shosti, beruchy uchast’ u publichnykh rytualakh, pomizh yakykh — festyval’ u Dofini (Natsional’nyy ukrayins’kyy festyval’ Kanady, zasnovanyy 1965 roku. — Prym. per.), «Plast» (ukrayins’kyy skauts’kyy rukh), «Blur-Vest-Villydzh» (anhl. Bloor West Village Toronto Ukrainian Festival; naybil’shyy u Pivnichniy Amerytsi ukrayins’kyy festyval’, shcho vidbuvayet’sya v Toronto. Yoho zapochatkovano 1995 roku pid ehidoyu Konhresu ukrayintsiv Kanady dlya yakomoha shyrshoho predstavlennya nayupiznavanishykh aspektiv ukrayins’koyi kul’tury v Kanadi. — Prym. per.), yarmarky velykodnikh pysanok (pershu tysyachu dolariv ya zarobyv dytynoyu, prodayuchy pysanky).
Takozh nam bulo vazhlyvo naholosyty nashym druzyam-ne-ukrayintsyam, shcho Raynell Andreychuk, Roman Hnatyshyn, Steve (Stephen Gregory) Podborsky, Mike (Michael Dean) Bossy, Chrystia Freeland i bahato inshykh vydatnykh kanadtsiv — takozh ukrayintsi.
Imovirno, publichni vyyavy hordosti za etnichnu spadshchynu mohly buty vidminnoyu rysoyu dosvidu ukrayins’ko-kanads’koyi hromady. Ya pam’yatayu, shcho nashi ukrayins’ko-amerykans’ki druzi vvazhaly zhadanyy zhart deshcho ekstsentrychnym. Spravdi, dlya bahat’okh iz nykh buty ukrayintsem oznachalo vzyaty na sebe dodatkovyy tyahar inakshosti — obov’yazok poyasnyuvaty, zokrema, chomu vazhko vymovyty tvoye prizvyshche, chomu vdoma rozmovlyayut’ inshoyu (ne «amerykans’koyu») movoyu, chomu Rizdvo svyatkuyut’ u sichni (bil’shist’ amerykans’kykh ukrayintsiv iz chasom vid ts’oho vidmovylasya). Na vidminu vid Kanady, buty ukrayintsem u SShA ne zavzhdy veselo (a mozhe, tse lyshe moye vrazhennya).
Buty ukrayintsem v Ukrayini zovsim inakshe, navit’ pislya rozpadu srsr. Uprodovzh 1990-kh, koly podorozhuvav do krayu predkiv, i bahato rokiv pislya dovhoochikuvanoho pereyizdu do Kyyeva na postiyne mistse prozhyvannya (2002 roku) ya namahavsya poboroty syndrom anhliytsya v N’yu-Yorku: ya vsikh rozumiv, i vony rozumily mene, ale vse zh nikoly povnistyu ne spryymaly yak odnoho zi svoyikh. Zhodom tse zminylosya, odnak u hlybyni dushi meni zdavalosya, nache tsey period povnoho pryynyattya tyahnet’sya vichnist’.
Z moho dosvidu, ponyattya «ukrayinets’» v ukrayins’komu rozuminni malo try okremi vymiry:
1) etnichna nalezhnist’ (iz tsym u mene bulo vse harazd);
2) mova (ya bahato rokiv pratsyuvav, shchob pozbutysya diaspornoho aktsentu, i zreshtoyu zmih rozchynytysya);
3) hromadyanstvo (nareshti nabuv u travni 2019 roku).
Tsi try vymiry vzayemozalezhni, ale ne vzayemovyklyuchni: v Ukrayini ty mih buty rosiys’komovnym ukrayins’kym hromadyanynom yevreys’koho pokhodzhennya, i ts’oho tsilkom vystachalo, shchob tebe obraly prezydentom; mih buty etnichnym ukrayintsem, yakyy rozmovlyaye ukrayins’koyu, ale ne ye hromadyanynom (yak ya protyahom visimnadtsyaty rokiv), i ts’oho bulo dostatn’o, shchob inshi nazyvaly tebe ukrayintsem, ale tse ne nadilyalo tebe vsiyeyu povnotoyu politychnykh prav. Mova, etnichne pokhodzhennya ta hromadyanstvo ne maly znachennya dlya tykh, khto pryyednavsya do dobrovol’chykh batal’yoniv, yaki staly na zakhyst Ukrayiny u viyni na Donbasi. Vazhlyvoyu bula samoidentyfikatsiya z Ukrayinoyu (dostemenno vidomo, shcho bil’shist’ ukrayins’kykh patriotiv-dobrovol’tsiv u tsykh pidrozdilakh bula rosiys’komovnoyu, prote tsi dobrovol’chi batal’yony tak samo pryyazno pryynyaly do svoyikh lav Marka (Franka) Paslaws’koho zi SShA, yakyy poklav zhyttya v bytvi pid Ilovays’kom.
Identychnist’ — skladnyy sotsial’nyy fenomen. Vona peredbachaye vidchuttya nalezhnosti y ratsionalizatsiyu movnykh, istorychnykh i kul’turnykh vidminnostey. Natsional’na identychnist’ zavzhdy y nemynuche pov’yazana z terytoriyeyu ta politychnymy instytutamy, yak-ot iz hromadyanstvom.
Koly tsya viyna zakinchyt’sya, identychnist’ ukrayintsya v Ukrayini zminyt’sya. Terpymist’ do rosiys’koyi movy, imovirno, zmenshyt’sya. Naspravdi my vzhe tse bachymo: ostannye sotsiolohichne opytuvannya hrupy «Reytynh» pokazalo, shcho 83 % ukrayintsiv pidtrymuyut’ funktsionuvannya ukrayins’koyi movy yak yedynoyi derzhavnoyi v Ukrayini. Iz chasom my, yak i bil’shist’ yevropeys’kykh krayin, stanemo derzhavoyu, yaku identyfikuyut’ za movoyu. U nas i dali isnuvatymut’ dialekty, i lyudy rozmovlyatymut’ u pryvatnomu zhytti tiyeyu movoyu, yakoyu zakhochut’, ale sfera publichnoho zhyttya dedali bil’she ukrayinizuvatymet’sya.
Tse polehshyt’ zhyttya diaspori. Yakshcho ranishe vyvchennya ukrayins’koyi movy bulo tyaharem, ne zavzhdy lohichnym (zreshtoyu, de, okrim hromady, mozhna vykorystovuvaty tsyu movu? Navit’ v Ukrayini vona ne zavzhdy bula potribna), to teper tse zminyt’sya. Ukrayins’ka stane normal’noyu yevropeys’koyu movoyu narivni z frantsuz’koyu, nimets’koyu, italiys’koyu, pol’s’koyu…
Do rechi, moyi dorohi druzi z diaspory, mozhna pospryyaty ts’omu protsesovi prosto zaraz: chomu b vam ne zvernutysya do mistsevoho muzeyu, khudozhn’oyi halereyi chy inshoho turystychnoho ob’yekta y ne perekonatysya, shcho v bahatomovnomu audiohidi ye ukrayins’ka mova? Ya navit’ mozhu sobi uyavyty, yak lunaye arhument, shcho ukrayins’ka mova maye zaminyty rosiys’ku (riznovyd sanktsiy proty ahresora).
Kozhna viyna zreshtoyu zakinchuyet’sya myrom. Nastav chas podumaty pro te, khto i yak buduvatyme novu Ukrayinu, a takozh pro te, shcho pislya vidnovlennya terytorial’noyi tsilisnosti Ukrayiny vidbuvatymet’sya z diasporoyu. My stanemo natsiyeyu peremozhtsiv, a ne zhertv. Nasha identychnist’ oriyentuvatymet’sya vzhe ne na kul’turni rytualy mynuloho (pysanky, vyshyvky, varenyky, hopak…), a na yaskrave y upevnene maybutnye. My perestrazhdayemo y peremozhemo i ne prosto vyzhyvemo, a budemo triumfuvaty!
U pislyavoyenniy Ukrayini instytut hromadyanstva nabude shche bil’shoho znachennya: pasport (ID-kartka) stane dzherelom hordosti, symvolom nalezhnosti do natsiyi, shcho vystoyala y peremohla vsuperech us’omu.
My vzhe bachymo, shcho v Ukrayini zrostaye vaha hromadyanstva yak markera identychnosti, i tse turbuye diasporu, mil’yony lyudey, shcho identyfikuyut’ sebe z Ukrayinoyu, prote navryad chy koly-nebud’ zmozhut’ vykonaty vymohy (postiyne prozhyvannya, mova y vykhid iz hromadyanstva inshoyi krayiny) i nabuty ukrayins’ke hromadyanstvo.
Ochevydno, nam potribno transformuvaty instytut hromadyanstva. Podviyne y potriyne hromadyanstvo mayut’ staty normatyvnymy, ale treba zaboronyty poyednuvaty ukrayins’ke hromadyanstvo z rosiys’kym.
Mozhlyvo, varto braty pryklad v Izrayilyu, tobto po pryyizdi nadavaty hromadyanstvo vsim, khto dovede svoyu viddanist’ derzhavi. U nashomu vypadku tse mozhe buty test na znannya movy…
Dopys uzhe pereris u rozlohyy tekst. Do choho ya vedu: te, shcho oznachaye buty ukrayintsem, obov’yazkovo zminyt’sya dlya vsikh nas, usikh shistdesyaty mil’yoniv. Uzhe vidbuvayet’sya peretvorennya, yake varto braty do uvahy, obhovoryuvaty, vyvchaty. Vono peredbachatyme instytutsiyni zminy y transformatsiyu povsyakdennykh praktyk u hromadakh po vs’omu svitovi.
My vsi mozhemo rozpochaty z toho, shcho zmusymo typovo ukrayins’kyy hen — dominantnyy protyahom stolit’, — shcho robyv narikannya ta skarhy na mynule, teperishnye y bud’-yake obnadiylyve maybutnye povedinkovoyu normoyu, staty retsesyvnym. My za krok do stanovlennya natsiyi peremozhtsiv, heroyiv i spravzhnikh hromadyan Ukrayiny, yakiy zazdryt’ uves’ svit.
Tse, druzi moyi, mriya, za yaku varto borotysya.
#DumkyZKyyeva
