English
We’ll Have Things to Recall
In a story I will try to share, I am mostly interested in the two following things. They are highly private, disregarding the fact that such intimate aspects slowly but surely weave the rope of mythology. In fact, this is what builds up the common history.
I wonder what my brother’s memory retained. We are both over fifty. Although the age difference does not seem major in historical context, two years in the early childhood is a big enough difference in the pocket size where the mythological balls could roll down. On a related note, in equal measure with the childhood storytelling, we would receive a big deal of fragments from the so-called Greek mythology. The binding of the material added to what we heard a certain pile surface that the good tennis balls have.
There’s another thing I am interested in. How can I ensure, and what types of mythological balls from my childhood would roll out of me and down to my young kid? And regardless of the entire century passing, she is of the same age as my brother and myself were back then. And as was the one who would tell us her childhood stories from the same age.
In our childhood, Mimi (that’s how we baby-talked her) was only a dozen of years older than us today. But she had many more advantages. She had the time, possibility, patience, willingness, and talent to take many hours and tell various tales and stories to her two fraternal grandchildren. Moreover, she lived through the two world wars in a rather active age. Besides, the first world war was around when she was in the same early childhood.
In summer, 1914, her mother left her for a short vacation stay in a village between Horodenka and Horodnytsia, on the Dniester River, where her sister was married to a local priest. The girl was already five years old, and one could leave her already, and the sister was caring, and there were so many different things to attend to in Lviv, although summer time. Her husband, the baby father, was in America. The eldest son went to join his dad, he was quite obstinate, nobody knew what would come out of it. The younger one was doing his studies in Karlsruhe. There were also two elder daughters. The little one could well stay with her aunt.
Then, the war broke out. From all angles, it looks almost like the special operation. Besides, from every quarter, it caused brain-sick enthusiasm of the victorious patriotism. Is it OK that the child stays with you for some longer time? – the postal service still functioned well. As a matter of fact, it continued later, too. One of the World War wonders. Almost like the telephone connections that have not been killed yet.
Meanwhile, the front line was approaching to a little kid on the Dniester-river shore. moskals were rushing to liberate Galicia, a gem of the perfect empire. Certainly, our troops, the emperor’s royal troops, were holding the defense lines. Dniester was symbolic, after all. Since that point on, my brother’s and mine listening to the audio series started, revealing the observation of a little girl in a big war.
Today, she would have been called an insider. Since she lived in a priest’s house, by far the only solid house in the village, she stayed near the command HQs. The supply services have been operating in the same way for several centuries now, following the same tested scheme of taking troops to their billets. The priest’s houses would always be occupied by officers. Some kind of command staff. Some type of operational unit: they would have different scale maps all around, a communications hub, with the wiremen on the porch, with cables attached to the fruit trees in the garden. The homestead had sand bags around, the trenches, a small cannon, machine-guns in the firing positions estimated by nobody knows who. Seeking to pretend there were hardly any blind spots.
What is most important, over those several years of the pre-school vacations, the intact (thanks God) priest’s house had hosted officers other than of the two major adversaries. There was something that built our mythology. For, on the russian side, there were the horrendous kacaps, who did not understand where they were but only wanted eat and drink; Kuban Cossacks in the marvelous white sheep-skin coats who would sing Ukrainian songs to guitar and kept making the sign of the Cross in front of sacred images and Shevchenko’s portrait; moskals with Kalmyks from the savage division, when young girls needed to be hidden in the cellars, and who were searching for Ukrainophiles Mazepa supporters, who burnt the books, roasted killed animals outside, and when retreating, filled their huge sacks with luxury items such as gramophones, curtains, rolls of fabric, lumps of butter and sugar; and cut off with their sabers the hands of the villagers trying to fight back their foodstuff.
There were also our troops. The good Czechs who helped comb the cattle. The dreadful Magyars who severely beat all Ukrainian people accusing them of aiding the enemies. Romanians who were searching for tzuica, played dance music to everything they could, and seduced girls without direct force. And Germans who severely punished their officer’s orderly for unintentionally spilling some hot cocoa on the young child’s ear.
Later, Mimi had an amazing experience of the 1920’s, 1930’s, 1940’s. But in the 1970’s she would tell to my brother and I two types of stories only: about her five-years-old self and about our Europe that has been witnessing suchlike stories for several thousand years now.
Written on: 05.05.2022
First published within “Wars. Ukrainians. Humanity” on: 14.02.2023
Author: Taras Prokhasko
Translator (from Ukrainian to English): Svitlana Bregman
Illustrator: Yuliya Tabenska
Copy Editor: Yuliia Moroz
Proofreader: Tetiana Vorobtsova
Content Editors: Maryna Korchaka, Natalia Babalyk, Oleksii Pryimak
Programme Directors: Julia Ovcharenko and Demyan Om Dyakiv-Slavitski
Original language: Ukrainian
Translation language: English
Українська (Cyrillic)
Буде нам з тобою що згадати
Найбільше в історії, яку спробую розповісти, мене цікавлять два питання. Дуже приватні, якщо не зважати, що з таких приватних питань повільно, але вперто зсукується шнур міфології. А це вже, властиво, робить загальну історію.
Перше — мені цікаво, що і як відклалося в пам’яті мого брата. Нам обом за п’ятдесят. Хоча різниця у віці видається надто несуттєвою, коли йдеться про історію, усе ж два роки в ранньому дитинстві — достатня різниця в ширині лузи, куди можуть закочуватися міфологічні кулі. До речі, одночасно з тими дитячими історіями з давнього дитинства ми отримували також велику пачку фрагментів так званих міфів Давньої Греції. Зчеплення матеріалу додавало почутому певного ворсу, який притаманний добрим тенісним м’ячам.
Друге, що мене цікавить. Як я, що з мене, уже досить підстаркуватого, перекотить ці міфічні кулі зі свого дитинства своїй малій дитині. Яка, попри те що минуло ціле століття, у такому самому віці, як були тоді ми з братом. І якою була та, яка нам у такому віці розповідала про свої дитячі історії.
У нашому дитинстві Мімі — так ми її дитячо називали — була на якихось десять років старшою від нас теперішніх. Але в неї було набагато більше переваг. Вона мала час, можливість, терпіння, охоту й талант багато годин розповідати всілякі байки й історії двом онукам свого брата. До того ж вона — ще такою не найстаршою — прожила дві світові війни. До того ж першу з них — у власне такому ж ранньому дитинстві.
Улітку 1914 року мама залишила її на короткі вакації в селі між Городенкою та Городницею на Дністрі, де мамина сестра одружилася з місцевим священником. Малій було вже п’ять років — можна собі таке дозволити: сестра дбайлива, а у Львові ще багато різних, хоч і літніх, але справ. Чоловік — тато малої — в Америці. Найстарший син поїхав до тата. Він якийсь своєвільний, не знати, що з того вийде. Менший студіює в Карлсруе. Є ще дві старші доньки. Мала може побути в тітки.
А тоді почалася війна. Яка зі всіх боків видавалася мало не спецоперацією. І зі всіх боків викликала шалений ентузіазм переможного патріотизму. То нічо, що дитина ще трошки затримається у вас? Спершу пошта працювала бездоганно. Зрештою, згодом теж. Одне з див світової війни. Майже те саме, що не вбита досі телефонія.
Тим часом до маленької дитини на березі Дністра наближалася лінія фронту. москалі поспішали визволити Галичину, перлину ідеальної імперії. Звичайно, наші — цісарсько-королівські — тримали оборону. Дністер — це навіть символічно. З того моменту й розпочиналися наші з братом слухання аудіосеріалу про спостереження маленької дівчинки на великій війні.
Тепер її назвали б інсайдером. Оскільки мешкала на плебанії, яка була єдиним поважним будинком у селі, то мешкала при штабах. Інтендантські служби вже кілька століть працюють за набитою схемою розквартирування військ. У плебанії завжди осідали офіцери. Якийсь штаб. З подобою оперативного відділу — усюди мапи різного масштабу, вузла зв’язку — телефоністи на веранді, дроти, зачеплені на фруктові дерева саду. Довкола садиби — мішки з піском, окопи, маленька гарматка, скоростріли в невідомо ким прорахованих вогневих позиціях. Намагання вдати, що сліпих зон практично нема.
І що важливо. За ті кілька років передшкільних канікул у незнищенній, слава богу, плебанії перебули офіцери не просто двох великих опонентів. Було те, що формувало нашу міфологію. Бо з руского боку були: страшні кацапи, які не розуміли, де вони перебувають, лише хотіли їсти й пити; кубанці в чудесних білих кожушках, що співали під гітару українських пісень і хрестилися на образи й Шевченка; москалі з калмиками з дикої дивізії, від яких ховали дівчат у пивницях, які шукали українофілів-мазепинців, палили книжки, пекли на бучках убитих звірів, а при відступі набирали в бесаги предмети розкоші — патефони, фіранки, сувої полотна, грудки масла й цукру, а селян, які намагалися боронити свій харч, рубали по руках шашками.
Були й наші. Файні чехи, що допомагали вичісувати худобу. Страшні мадяри, які били всіх українців, звинувачуючи їх у пособництві ворогові. Румуни, які шукали цуйки, грали на всьому танцювальну музику та зводили дівчат без прямого насильства. І німці, які жорстоко покарали свого денщика за те, що він нехотячи вилив гаряче какао на вухо тої малої дитини.
Потім Мімі мала дивовижний досвід двадцятих, тридцятих, сорокових. Але в сімдесятих вона оповідала нам з братом тільки історії двох ґатунків: про свої п’ять років і про нашу Європу, у якій уже кілька тисяч років відбуваються схожі історії.
Текст написано: 05.05.2022
Вперше опубліковано в програмі Wars. Ukrainians. Humanity: 14.02.2023
Автор: Тарас Прохасько
Ілюстраторка: Юлія Табенська
Літературна редакторка і коректорка: Тетяна Воробцова
Відповідальна редакторка: Юлія Мороз
Контент-редактори: Марина Корчака, Наталія Бабалик, Олексій Приймак
Програмні директори: Юлія Овчаренко та Дем’ян Ом Дяків Славіцькі
Ukrainian (Latin)
Transliteration: the BGN/PCGN 1965 System for Ukrainian
Bude nam z toboyu shcho zhadaty
Naybil’she v istoriyi, yaku sprobuyu rozpovisty, mene tsikavlyat’ dva pytannya. Duzhe pryvatni, yakshcho ne zvazhaty, shcho z takykh pryvatnykh pytan’ povil’no, ale vperto zsukuyet’sya shnur mifolohiyi. A tse vzhe, vlastyvo, robyt’ zahal’nu istoriyu.
Pershe — meni tsikavo, shcho i yak vidklalosya v pam’yati moho brata. Nam obom za p’yatdesyat. Khocha riznytsya u vitsi vydayet’sya nadto nesuttyevoyu, koly ydet’sya pro istoriyu, use zh dva roky v rann’omu dytynstvi — dostatnya riznytsya v shyryni luzy, kudy mozhut’ zakochuvatysya mifolohichni kuli. Do rechi, odnochasno z tymy dytyachymy istoriyamy z davn’oho dytynstva my otrymuvaly takozh velyku pachku frahmentiv tak zvanykh mifiv Davn’oyi Hretsiyi. Zcheplennya materialu dodavalo pochutomu pevnoho vorsu, yakyy prytamannyy dobrym tenisnym m’yacham.
Druhe, shcho mene tsikavyt’. Yak ya, shcho z mene, uzhe dosyt’ pidstarkuvatoho, perekotyt’ tsi mifichni kuli zi svoho dytynstva svoyiy maliy dytyni. Yaka, popry te shcho mynulo tsile stolittya, u takomu samomu vitsi, yak buly todi my z bratom. I yakoyu bula ta, yaka nam u takomu vitsi rozpovidala pro svoyi dytyachi istoriyi.
U nashomu dytynstvi Mimi — tak my yiyi dytyacho nazyvaly — bula na yakykhos’ desyat’ rokiv starshoyu vid nas teperishnikh. Ale v neyi bulo nabahato bil’she perevah. Vona mala chas, mozhlyvist’, terpinnya, okhotu y talant bahato hodyn rozpovidaty vsilyaki bayky y istoriyi dvom onukam svoho brata. Do toho zh vona — shche takoyu ne naystarshoyu — prozhyla dvi svitovi viyny. Do toho zh pershu z nykh — u vlasne takomu zh rann’omu dytynstvi.
Ulitku 1914 roku mama zalyshyla yiyi na korotki vakatsiyi v seli mizh Horodenkoyu ta Horodnytseyu na Dnistri, de mamyna sestra odruzhylasya z mistsevym svyashchennykom. Maliy bulo vzhe p’yat’ rokiv — mozhna sobi take dozvolyty: sestra dbaylyva, a u L’vovi shche bahato riznykh, khoch i litnikh, ale sprav. Cholovik — tato maloyi — v Amerytsi. Naystarshyy syn poyikhav do tata. Vin yakyys’ svoyevil’nyy, ne znaty, shcho z toho vyyde. Menshyy studiyuye v Karlsrue. Ye shche dvi starshi don’ky. Mala mozhe pobuty v titky.
A todi pochalasya viyna. Yaka zi vsikh bokiv vydavalasya malo ne spetsoperatsiyeyu. I zi vsikh bokiv vyklykala shalenyy entuziazm peremozhnoho patriotyzmu. To nicho, shcho dytyna shche troshky zatrymayet’sya u vas? Spershu poshta pratsyuvala bezdohanno. Zreshtoyu, zhodom tezh. Odne z dyv svitovoyi viyny. Mayzhe te same, shcho ne vbyta dosi telefoniya.
Tym chasom do malen’koyi dytyny na berezi Dnistra nablyzhalasya liniya frontu. moskali pospishaly vyzvolyty Halychynu, perlynu ideal’noyi imperiyi. Zvychayno, nashi — tsisars’ko-korolivs’ki — trymaly oboronu. Dnister — tse navit’ symvolichno. Z toho momentu y rozpochynalysya nashi z bratom slukhannya audioserialu pro sposterezhennya malen’koyi divchynky na velykiy viyni.
Teper yiyi nazvaly b insayderom. Oskil’ky meshkala na plebaniyi, yaka bula yedynym povazhnym budynkom u seli, to meshkala pry shtabakh. Intendants’ki sluzhby vzhe kil’ka stolit’ pratsyuyut’ za nabytoyu skhemoyu rozkvartyruvannya viys’k. U plebaniyi zavzhdy osidaly ofitsery. Yakyys’ shtab. Z podoboyu operatyvnoho viddilu — usyudy mapy riznoho masshtabu, vuzla zv’yazku — telefonisty na verandi, droty, zachepleni na fruktovi dereva sadu. Dovkola sadyby — mishky z piskom, okopy, malen’ka harmatka, skorostrily v nevidomo kym prorakhovanykh vohnevykh pozytsiyakh. Namahannya vdaty, shcho slipykh zon praktychno nema.
I shcho vazhlyvo. Za ti kil’ka rokiv peredshkil’nykh kanikul u neznyshchenniy, slava bohu, plebaniyi perebuly ofitsery ne prosto dvokh velykykh oponentiv. Bulo te, shcho formuvalo nashu mifolohiyu. Bo z ruskoho boku buly: strashni katsapy, yaki ne rozumily, de vony perebuvayut’, lyshe khotily yisty y pyty; kubantsi v chudesnykh bilykh kozhushkakh, shcho spivaly pid hitaru ukrayins’kykh pisen’ i khrestylysya na obrazy y Shevchenka; moskali z kalmykamy z dykoyi dyviziyi, vid yakykh khovaly divchat u pyvnytsyakh, yaki shukaly ukrayinofiliv-mazepyntsiv, palyly knyzhky, pekly na buchkakh ubytykh zviriv, a pry vidstupi nabyraly v besahy predmety rozkoshi — patefony, firanky, suvoyi polotna, hrudky masla y tsukru, a selyan, yaki namahalysya boronyty sviy kharch, rubaly po rukakh shashkamy.
Buly y nashi. Fayni chekhy, shcho dopomahaly vychisuvaty khudobu. Strashni madyary, yaki byly vsikh ukrayintsiv, zvynuvachuyuchy yikh u posobnytstvi vorohovi. Rumuny, yaki shukaly tsuyky, hraly na vs’omu tantsyuval’nu muzyku ta zvodyly divchat bez pryamoho nasyl’stva. I nimtsi, yaki zhorstoko pokaraly svoho denshchyka za te, shcho vin nekhotyachy vylyv haryache kakao na vukho toyi maloyi dytyny.
Potim Mimi mala dyvovyzhnyy dosvid dvadtsyatykh, trydtsyatykh, sorokovykh. Ale v simdesyatykh vona opovidala nam z bratom til’ky istoriyi dvokh gatunkiv: pro svoyi p’yat’ rokiv i pro nashu Yevropu, u yakiy uzhe kil’ka tysyach rokiv vidbuvayut’sya skhozhi istoriyi.
