English
When the Animals Eventually Start Talking
A long time ago, my grandpa would tell me some tales and explained what should never be done when you are in a predicament. By the way, he believed the most dire situation to be when there is uncertainty in time, when the time matter that is extending to infinity – when you are away from home, detached from the usual lifestyle, from places and people including.
He said there was no way to go too deep into your memories about how it used to be and transform them into the dream about how it would be again the same way. Even in favourable conditions, memories shall be regulated like the flame in the bonfire or in the petroleum lamp. They have to make you feel warm and give you light rather than scorch and make you blind. Anyway, memories are not meant to be perceived as the future. The power of the past is in its passing, that it amalgamated into the memories that now serve as construction material for dreams and for another alternative reality, rather than as a casting mould for the future products.
Grandpa had a certain experience of mental yoga. Having left his home in summer 1943, saying a short good-bye to his wife and daughter, he returned through the bullets, combat traps, interrogations, criminal inmates, prison beds, thousands of random non-accidental men and women, dozens of thousands of kilometers in different climate and time zones, the multitude of beatings hitting into the most painful points, as late as in autumn 1956. With another wife and her teenage son. Generally, he was lucky to be able to return to the place he started from. To the place he yearned for, without letting himself to yearn. He abandoned the dream of homecoming for not such a long time but still long enough to be close to infinity. To be able to last through the span, he had to make himself believe and accept that all those bullets, prisons, beatings, lockups, and pain were his current normal everyday life.
My practice was slightly different. When I found myself in the infinity of a rather mild army life, also with rather abstract officially determined two-year long deadlines, I made a resolution not simply to return but at least not to forget the principles of life that I considered appropriate and normal.
However, over that time, I have never been tormented by the expectation of all of it coming to an end. I started imagining what the people I knew and loved could be doing at a certain moment in time. This way, I degraded the concept of “here and now” in two opposite directions. The “now” was utterly narrowed. To several seconds, to the speed of thought and imagination which cannot be actually followed any other way of transfer because the mandatory, compulsory, and irreversible linearity would always come everywhere (even the verbalization inside your mind shall be avoided, only the images, only the overlapping of images of different origin).
On the other hand, the “here” loses all boundaries. It is precisely due to the hyperextension of the “here” that the miracle in question can be possible. The setting is not only about the microdetails of the locus where you stay at the moment. The setting includes all locations where all the people you know and imagined stay. It resembles a sort of a hyper-telescope piercing into the universe. Things are happening everywhere. Everyone you could imagine by their smell, voice, moves, morphology, and cytology are doing at that moment whatever is imaginable for you. You may miss out but you can never make a mistake because all errors are valid within the range of one second only.
Now, my exercise can manage several thousand people at a time. At this point of time, they are doing a plethora of various things in so many different places filled with the unique sets of microdetail. They feel so many things that I can hardly manage to strike the overflowing chord with everything that could be imagining inside me. But this is exactly what becomes the very much now and the strongly here. Vibration connects, every time doing something that has never happened before. And that will never ever happen again.
Written on: 21.07.2022
First published within “Wars. Ukrainians. Humanity” on: 16.02.2023
Author: Taras Prokhasko
Translator (from Ukrainian to English): Svitlana Bregman
Illustrator: Yuliya Tabenska
Proofreader: Tetiana Vorobtsova
Copy Editor: Yuliia Moroz
Content Editors: Maryna Korchaka, Natalia Babalyk, Oleksii Pryimak
Programme Directors: Julia Ovcharenko and Demyan Om Dyakiv-Slavitski
Original language: Ukrainian
Translation language: English
Українська (Cyrillic)
Коли вже й звірі заговорять
Давно-предавно дзядзьо, розповідаючи мені якісь байки, говорив про то, чого не треба робити, коли перебуваєш у тяжких обставинах. А найтяжчою обставиною він вважав невизначеність терміну, своєрідну часову матерію, яка в такому разі наближається до безконечності, — далеко від дому, відірваним від звичного трибу життя з місцями й людьми включно.
У жодному разі, казав він, не можна аж так занурюватися в спогади про те, як було, щоб перетворити їх на мрію — що от-от може бути так само знову. Спогади і в лагідних умовах треба вміти регулювати, як вогонь у ватрі чи нафтовій лямпі. Вони мають гріти й світити, а не спалювати й засліплювати. І взагалі спогади не для того, щоб уявляти їх як майбутнє. Минуле сильне тим, що воно минуло, переплавившись у спогади, які є передовсім будівельним матеріалом для снів та іншої альтернативної реальності, а не шаблоном для литва майбутнього.
Дзядзьо мав певний досвід ментальної йоги. Вийшовши з дому влітку 1943-го, попрощавши на коротко жінку й доньку, він повернувся з-поміж куль, котлів, допитів, зеків, нар, тисяч випадкових невипадкових чоловіків, десятків тисяч кілометрів у різних кліматичних і часових поясах, безлічі побиттів у найчутливіші больові зони аж восени 1956-го. З іншою жінкою та її сином-підлітком. Загалом дзядзеві пощастило хоча б тому, що повернувся в те місце, звідки стартував. За яким банував, не дозволяючи собі банувати. Викинувши мрію про повернення на не аж такий довгий, та все ж найсуттєвіший через зближення до безконечності час. Щоб витримати таку розтяжку, він мусив привчитися до того, що всі ці кулі, тюрми, побиття, карцери й болі власне і є його актуальним нормальним щоденним життям.
Моя практика була трохи іншою. Опинившись у безконечності доволі лагідного армійського життя, ще й із цілком абстрактним на тодішній вік офіційно затвердженим терміном два роки, постановив собі не те щоб конче повернутися, а попросту не забути принципів життя, яке я вважав властивим і нормальним.
Але ніколи за цей час не мучився очікуванням, коли це все нарешті скінчиться. Просто став собі уявляти, що певної миті роблять люди, яких я знаю і люблю. Зневаживши поняття тут-і-тепер у двох протилежних керунках. Тепер — максимально звужене. До кількох секунд, до швидкості думки-уяви, яка насправді не піддається жодному іншому способові передавання, бо всюди з’являється обов’язкова, вимушена, невідворотна лінійність (навіть внутрішньомозкове проговорення слів мусить бути виключене — самі лиш образи, саме лиш накладання образів різного походження).
Натомість «тут» втрачає всілякі межі. Власне через гіперрозширення «тут» стається те чудо, про яке кажу. Пляц дії — це не тільки мікродеталі локусу, у якому перебуваєш цієї секунди. Пляц дії — це всі місця, у яких перебувають уявлені знані люди. Трохи нагадує гіпертелескоп, що заглядає у Всесвіт. Усюди щось відбувається. Усі, кого можеш собі уявити за запахом, голосом, рухами, морфологією та цитологією, роблять цієї миті те, що ти можеш собі уявити. Можна, щоправда, трохи не вгадати, але неможливо помилитися, бо всі похибки дійсні тільки в діапазоні тієї одної секунди.
Тепер моя вправа витримує вже кілька тисяч людей. Вони цієї секунди такого різного роблять у таких розмаїтих місцях, переповнених неповторними наборами мікродеталей. Так багато всякого відчувають, що я ледве встигаю взяти цей переповнений акорд усім, що в мене може уявляти. Але саме це стає тим, що робиться дуже тепер тут-претут. Вібрація єднає, роблячи щоразу те, чого ще ніколи не було. І більше ніколи не буде.
Текст написано: 21.07.2022
Вперше опубліковано в програмі Wars. Ukrainians. Humanity: 16.02.2023
Автор: Тарас Прохасько
Ілюстраторка: Юлія Табенська
Літературна редакторка і коректорка: Тетяна Воробцова
Відповідальна редакторка: Юлія Мороз
Контент-редакторки: Марина Корчака, Наталія Бабалик, Олексій Приймак
Програмні директори: Юлія Овчаренко та Дем’ян Ом Дяків Славіцькі
Ukrainian (Latin)
Transliteration: the BGN/PCGN 1965 System for Ukrainian
Koly vzhe y zviri zahovoryat’
Davno-predavno dzyadz’o, rozpovidayuchy meni yakis’ bayky, hovoryv pro to, choho ne treba robyty, koly perebuvayesh u tyazhkykh obstavynakh. A naytyazhchoyu obstavynoyu vin vvazhav nevyznachenist’ terminu, svoyeridnu chasovu materiyu, yaka v takomu razi nablyzhayet’sya do bezkonechnosti, — daleko vid domu, vidirvanym vid zvychnoho trybu zhyttya z mistsyamy y lyud’my vklyuchno.
U zhodnomu razi, kazav vin, ne mozhna azh tak zanuryuvatysya v spohady pro te, yak bulo, shchob peretvoryty yikh na mriyu — shcho ot-ot mozhe buty tak samo znovu. Spohady i v lahidnykh umovakh treba vmity rehulyuvaty, yak vohon’ u vatri chy naftoviy lyampi. Vony mayut’ hrity y svityty, a ne spalyuvaty y zasliplyuvaty. I vzahali spohady ne dlya toho, shchob uyavlyaty yikh yak maybutnye. Mynule syl’ne tym, shcho vono mynulo, pereplavyvshys’ u spohady, yaki ye peredovsim budivel’nym materialom dlya sniv ta inshoyi al’ternatyvnoyi real’nosti, a ne shablonom dlya lytva maybutn’oho.
Dzyadz’o mav pevnyy dosvid mental’noyi yohy. Vyyshovshy z domu vlitku 1943-ho, poproshchavshy na korotko zhinku y don’ku, vin povernuvsya z-pomizh kul’, kotliv, dopytiv, zekiv, nar, tysyach vypadkovykh nevypadkovykh cholovikiv, desyatkiv tysyach kilometriv u riznykh klimatychnykh i chasovykh poyasakh, bezlichi pobyttiv u naychutlyvishi bol’ovi zony azh voseny 1956-ho. Z inshoyu zhinkoyu ta yiyi synom-pidlitkom. Zahalom dzyadzevi poshchastylo khocha b tomu, shcho povernuvsya v te mistse, zvidky startuvav. Za yakym banuvav, ne dozvolyayuchy sobi banuvaty. Vykynuvshy mriyu pro povernennya na ne azh takyy dovhyy, ta vse zh naysuttyevishyy cherez zblyzhennya do bezkonechnosti chas. Shchob vytrymaty taku roztyazhku, vin musyv pryvchytysya do toho, shcho vsi tsi kuli, tyurmy, pobyttya, kartsery y boli vlasne i ye yoho aktual’nym normal’nym shchodennym zhyttyam.
Moya praktyka bula trokhy inshoyu. Opynyvshys’ u bezkonechnosti dovoli lahidnoho armiys’koho zhyttya, shche y iz tsilkom abstraktnym na todishniy vik ofitsiyno zatverdzhenym terminom dva roky, postanovyv sobi ne te shchob konche povernutysya, a poprostu ne zabuty pryntsypiv zhyttya, yake ya vvazhav vlastyvym i normal’nym.
Ale nikoly za tsey chas ne muchyvsya ochikuvannyam, koly tse vse nareshti skinchyt’sya. Prosto stav sobi uyavlyaty, shcho pevnoyi myti roblyat’ lyudy, yakykh ya znayu i lyublyu. Znevazhyvshy ponyattya tut-i-teper u dvokh protylezhnykh kerunkakh. Teper — maksymal’no zvuzhene. Do kil’kokh sekund, do shvydkosti dumky-uyavy, yaka naspravdi ne piddayet’sya zhodnomu inshomu sposobovi peredavannya, bo vsyudy z’yavlyayet’sya obov’yazkova, vymushena, nevidvorotna liniynist’ (navit’ vnutrishn’omozkove prohovorennya sliv musyt’ buty vyklyuchene — sami lysh obrazy, same lysh nakladannya obraziv riznoho pokhodzhennya).
Natomist’ «tut» vtrachaye vsilyaki mezhi. Vlasne cherez hiperrozshyrennya «tut» stayet’sya te chudo, pro yake kazhu. Plyats diyi — tse ne til’ky mikrodetali lokusu, u yakomu perebuvayesh tsiyeyi sekundy. Plyats diyi — tse vsi mistsya, u yakykh perebuvayut’ uyavleni znani lyudy. Trokhy nahaduye hiperteleskop, shcho zahlyadaye u Vsesvit. Usyudy shchos’ vidbuvayet’sya. Usi, koho mozhesh sobi uyavyty za zapakhom, holosom, rukhamy, morfolohiyeyu ta tsytolohiyeyu, roblyat’ tsiyeyi myti te, shcho ty mozhesh sobi uyavyty. Mozhna, shchopravda, trokhy ne vhadaty, ale nemozhlyvo pomylytysya, bo vsi pokhybky diysni til’ky v diapazoni tiyeyi odnoyi sekundy.
Teper moya vprava vytrymuye vzhe kil’ka tysyach lyudey. Vony tsiyeyi sekundy takoho riznoho roblyat’ u takykh rozmayitykh mistsyakh, perepovnenykh nepovtornymy naboramy mikrodetaley. Tak bahato vsyakoho vidchuvayut’, shcho ya ledve vstyhayu vzyaty tsey perepovnenyy akord usim, shcho v mene mozhe uyavlyaty. Ale same tse staye tym, shcho robyt’sya duzhe teper tut-pretut. Vibratsiya yednaye, roblyachy shchorazu te, choho shche nikoly ne bulo. I bil’she nikoly ne bude.
