English
Why Always the War…
I am looking at my old and sick mom with a new eye. I realize that no effort will help me take her down to the cellar, and not only because of the frequent air raid alerts but also in case of heavy shelling or bombardment. It would feel most peaceful to have her stay in her own bed, up the high floor, till the last. As a matter of fact, she was actually born on that same bed. It was well after the breakout of the World War. At that time, it was in the form of russian occupation, the “liberation” of western Ukrainian lands. She simply did not understand anything back then.
Her war came after her four years later. Paradoxically enough, but it also came in the form of russian occupation. The cellar, where I have no plans to carry her down, still has the scratched dates of soviet bombardments. Then, the soldiers came. They were rummaging for food and lodging. That is when my mom’s parents, who had already experienced Ukrainian defeat 20 years earlier, could do nothing to protect the little kid from trauma. It was so heavy that it seemed to retain her in that age forever, as I have always seen it. That is how she had lived therein. That is how I spent all of my childhood, in the shadow of the traumatized 4-year-old. It took me long to overcome that tradition trying not to pass the baton down to my kids. It is obvious that I did pass some things down. I hoped I could at least spare the youngest from that. I could not. The spiral coiled so that he had a chance to see the granny’s childhood fear and his dad’s reaction to it.
Meanwhile, looking at my fully dotage-lapsed mom, I am thinking that she is the one to carry the critical message, although hardly understanding anything. Because today we do not have another war. It is the same war that she came to this world to see, in that same place. And she froze in it so much as the war froze in her.
In fact, no war ended in 1945. It simply froze and stood transfixed. Indeed, of those who unleashed it, there was only one who stayed defeated and subdued. As a matter of fact, he was the one who finished the previous war in the same fashion. Back then, no strength was left, or confidence, or awareness to deal with the russian aggressor. The Ukrainian resistance had false hopes to get the ultimate liberation. The matter was put to rest in a manner that the aggressor was a victim and a winner at the same time. They were left with the aftertaste of the unpunished evil, and the allies were given the flavour of the evil’s impunity.
From the world’s response to russia’s highly impudent atrocities, we could imagine how sick and tired we all are of it. How hard it is to stay for so long in a status of relations building with the originally aggressive global neighbour. How the feeling of repressed guilt and self-chastising does not allow us to escape the perpetual fear for nonsensical madness of the one who arrogated the world’s savior rights.
Our war is certainly ours, in the first place. It is for us. But the moment seems to have come to make use of Ukraine to the fullest. Truth to tell, not as a moving hoarstone but rather as a battle ground to properly re-conclude the Second World War. In any case, Ukraine demonstrated that they could serve the purpose. Our war will still remain ours. On the other hand, it is too risky to wait for finding the closure of 1939.
She seems to not care any longer but I would like to have the old mother realize that despite the horrendous long-lasting wound, it has been allowed to start growing up.
Written on: 3.03.2022
First published within “Wars. Ukrainians. Humanity” on: 14.02.2023
Author: Taras Prokhasko
Translator: Svitlana Bregman
Illustrator: Yuliya Tabenska
Copy Editor: Yuliia Moroz
Proofreader: Tetiana Vorobtsova
Content Editors: Maryna Korchaka, Natalia Babalyk, Oleksii Pryimak
Programme Directors: Julia Ovcharenko and Demyan Om Dyakiv-Slavitski
Original language: Ukrainian
Translation language: English
Українська (Cyrillic)
Чому завжди війна…
Дивлюся на свою стару й хвору маму новим оком. Розумію, що ніякими зусиллями не зможу віднести її в пивницю не тільки з нагоди цих частих повітряних тривог, а й у випадку щільного обстрілу чи бомбардування. Найспокійніше їй буде до останнього залишатися у власному ліжку на поверсі. Між іншим, на цьому самому ліжку вона народилася. Уже тоді, коли світова війна почалася. Натоді — у вигляді російської окупації, «визволення» західноукраїнських земель. Попросту ще нічого не розуміла.
Її війна прийшла по неї через чотири роки. Парадоксально, але теж у вигляді російської окупації. У пивниці, куди я не збираюся ще раз носити маму, збереглися вишкрябані дати радянських бомбардувань. А потім прийшли солдати, які шукали поживи й житла. І от тоді мамині батьки, які вже пережили українську поразку 20 років тому, нічого не змогли зробити, щоб захистити малу від травми. Такої сильної, що — мені завжди здавалося — залишила її назавжди в тому віці. Так вона там і прожила. Так і я ціле своє дитинство провів у тіні травмованої чотирирічної дитини. Довго поборював цю традицію, намагаючись не передати естафети дітям. Ясно, що щось та й передав. Сподівався, вбережу від того принаймні найменшого. Але ні, спіраль загорнулася так, що він отримав нагоду бачити дитячий страх бабці й реакцію на це його тата.
Тим часом, дивлячись на свою цілковито здитинілу маму, думаю про те, що саме вона, мало що розуміючи, може бути носієм важливого послання. Адже тепер не знову війна, а та сама війна, разом з якою вона з’явилася на світ у цьому місці. І в ній застигла так, як війна застигла в ній.
Насправді 1945 року ніяка війна не закінчилася. Вона попросту завмерла, застигла. Бо з тих, хто її почав, переможеним та упокореним був тільки один. До того ж той, який у такий спосіб закінчив попередню війну. На російського агресора тоді не вистачило чи сили, чи впевненості, чи усвідомлення. Даремно український опір сподівався на остаточне визволення. Питання закрили в такий спосіб, що агресор став і жертвою, і переможцем. Залишивши собі смак непокараного зла, а союзникам — присмак непокараності зла.
З того, як зреагував світ на особливо нахабне безчинство росії, можна собі уявити, як вона насправді всіх замахала. Як тяжко такий довгий час перебувати в стані налагодження стосунків із первинно агресивним всесвітнім сусідом. Як почуття витісненої провини й невдоволення собою не дає позбутися вічного страху перед безглуздям того, хто привласнив собі права рятівника світу.
Наша війна, звичайно, передовсім наша, вона для нас. Але здається, що настав момент використати Україну вповні. Щоправда, інакше: не як пересувний межовий камінь, а як плацдарм для якісно новітнього завершення Другої світової війни. Україна в кожному разі показала, що здатна побути в такій ролі. Наша війна все одно буде нашою. А чекати кращої нагоди закриття гештальту 1939 року надто ризиковано.
Їй, здається, уже однаково, але я б хотів, щоб стара мама довідалася, що — попри страшну довічну рану — дозволено починати дорослішати.
Текст написано: 3.03.2022
Вперше опубліковано в програмі Wars. Ukrainians. Humanity: 14.02.2023
Автор: Тарас Прохасько
Ілюстраторка: Юлія Табенська
Літературна редакторка: Тетяна Воробцова
Відповідальна редакторка: Юлія Мороз
Контент-редактори: Марина Корчака, Наталія Бабалик, Олексій Приймак
Програмні директори: Юлія Овчаренко та Дем’ян Ом Дяків Славіцькі
Ukrainian (Latin)
Transliteration: the BGN/PCGN 1965 System for Ukrainian
Chomu zavzhdy viyna…
Dyvlyusya na svoyu staru y khvoru mamu novym okom. Rozumiyu, shcho niyakymy zusyllyamy ne zmozhu vidnesty yiyi v pyvnytsyu ne til’ky z nahody tsykh chastykh povitryanykh tryvoh, a y u vypadku shchil’noho obstrilu chy bombarduvannya. Nayspokiynishe yiy bude do ostann’oho zalyshatysya u vlasnomu lizhku na poversi. Mizh inshym, na ts’omu samomu lizhku vona narodylasya. Uzhe todi, koly svitova viyna pochalasya. Natodi — u vyhlyadi rosiys’koyi okupatsiyi, «vyzvolennya» zakhidnoukrayins’kykh zemel’. Poprostu shche nichoho ne rozumila.
Yiyi viyna pryyshla po neyi cherez chotyry roky. Paradoksal’no, ale tezh u vyhlyadi rosiys’koyi okupatsiyi. U pyvnytsi, kudy ya ne zbyrayusya shche raz nosyty mamu, zberehlysya vyshkryabani daty radyans’kykh bombarduvan’. A potim pryyshly soldaty, yaki shukaly pozhyvy y zhytla. I ot todi mamyni bat’ky, yaki vzhe perezhyly ukrayins’ku porazku 20 rokiv tomu, nichoho ne zmohly zrobyty, shchob zakhystyty malu vid travmy. Takoyi syl’noyi, shcho — meni zavzhdy zdavalosya — zalyshyla yiyi nazavzhdy v tomu vitsi. Tak vona tam i prozhyla. Tak i ya tsile svoye dytynstvo proviv u tini travmovanoyi chotyryrichnoyi dytyny. Dovho poboryuvav tsyu tradytsiyu, namahayuchys’ ne peredaty estafety dityam. Yasno, shcho shchos’ ta y peredav. Spodivavsya, vberezhu vid toho prynaymni naymenshoho. Ale ni, spiral’ zahornulasya tak, shcho vin otrymav nahodu bachyty dytyachyy strakh babtsi y reaktsiyu na tse yoho tata.
Tym chasom, dyvlyachys’ na svoyu tsilkovyto zdytynilu mamu, dumayu pro te, shcho same vona, malo shcho rozumiyuchy, mozhe buty nosiyem vazhlyvoho poslannya. Adzhe teper ne znovu viyna, a ta sama viyna, razom z yakoyu vona z’yavylasya na svit u ts’omu mistsi. I v niy zastyhla tak, yak viyna zastyhla v niy.
Naspravdi 1945 roku niyaka viyna ne zakinchylasya. Vona poprostu zavmerla, zastyhla. Bo z tykh, khto yiyi pochav, peremozhenym ta upokorenym buv til’ky odyn. Do toho zh toy, yakyy u takyy sposib zakinchyv poperednyu viynu. Na rosiys’koho ahresora todi ne vystachylo chy syly, chy vpevnenosti, chy usvidomlennya. Daremno ukrayins’kyy opir spodivavsya na ostatochne vyzvolennya. Pytannya zakryly v takyy sposib, shcho ahresor stav i zhertvoyu, i peremozhtsem. Zalyshyvshy sobi smak nepokaranoho zla, a soyuznykam — prysmak nepokaranosti zla.
Z toho, yak zreahuvav svit na osoblyvo nakhabne bezchynstvo rosiyi, mozhna sobi uyavyty, yak vona naspravdi vsikh zamakhala. Yak tyazhko takyy dovhyy chas perebuvaty v stani nalahodzhennya stosunkiv iz pervynno ahresyvnym vsesvitnim susidom. Yak pochuttya vytisnenoyi provyny y nevdovolennya soboyu ne daye pozbutysya vichnoho strakhu pered bezhluzdyam toho, khto pryvlasnyv sobi prava ryativnyka svitu.
Nasha viyna, zvychayno, peredovsim nasha, vona dlya nas. Ale zdayet’sya, shcho nastav moment vykorystaty Ukrayinu vpovni. Shchopravda, inakshe: ne yak peresuvnyy mezhovyy kamin’, a yak platsdarm dlya yakisno novitn’oho zavershennya Druhoyi svitovoyi viyny. Ukrayina v kozhnomu razi pokazala, shcho zdatna pobuty v takiy roli. Nasha viyna vse odno bude nashoyu. A chekaty krashchoyi nahody zakryttya heshtal’tu 1939 roku nadto ryzykovano.
Yiy, zdayet’sya, uzhe odnakovo, ale ya b khotiv, shchob stara mama dovidalasya, shcho — popry strashnu dovichnu ranu — dozvoleno pochynaty doroslishaty.
