English
Write, Just to Forget
There are writers in the Ukrainian literature who have shaped up not several generations of young people with their texts. Their characters, experiences and places described by them became a real discovery for those who were getting acquainted with modern Ukrainian literature at the turn of the 21st century, with no exaggeration.
Liubko Deresh became such a discovery in 2000, when he was 16. Liubko wrote his first novel “Cult” that became cult-favorite. Probably, zest was given to this whole story and, hence, Liubko’s immediate popularity by the fact that this talented text was, in fact, written by a teenager.
Teenager? Impossible!
The novel was read with great fascination, elements of horror worked well. The star entitled a “modern Ukrainian writer” started shining immediately. Deresh became the readers’ favorite…
This evening in the theatre in the center of Kyiv Liubko is sitting opposite me. Now he is the author of ten prosaic books, engaged in numerous collective anthologies, supervisor and lecturer, plot and essay writer. All the time since the beginning of the full-scale war he has been staying in Kyiv with his wife, not evacuating. That was his choice.
People start coming to the meeting with him ahead of time. Some are sitting with his books: here is a man attentively reading the novel “Spustoshennia” (“Devastation”). Women are coming with flowers. Older and younger spectators of the soiree are getting seated close to each other. The room is filled rather quickly, that is why at some point of time the visitors start taking places on the floor, to different sides, leaving just an isle for the speakers on the stage.
Liubko speaks about the evolution of his identity, perception of the war, response of his acquaintances, russians, to the events, about volunteering activity and rescue of his mentor — writer Volodymyr Rafieyenko — from occupation. He reads out two new essays one of which is about volunteering, and the other one — about Trakhtemyriv, the place of power and magic actions. His voice is clear and confident.
The writer who started writing so early and has such a huge experience in this, all of a sudden tells that now he dedicates all his effort to teaching. Each of us, explicated Liubko, must write at least one novel about his or her experience of this war. That should be done in order to pass it all on to the children, to preserve this collective experience. Not to forget.
People come to meetings with writers in the wartime for many reasons. The first of them is an opportunity to speak on the topics that cannot be hushed up. To hear how one should fight the enemy, but remain a human, with love in one’s heart. To complain to each other that our humanism is getting shallow, depending on the distance at which you are from hell. If you have some perished acquaintances, relatives in the invaded territories.
“Such soirees come as inspiration, — tells one of the visitors to me. — Though such topics are difficult to deal with, but after that you want to keep doing something and to live on”.
Each of us comes out with some sense of relief, breathes in the autumn air of Kyiv at war and is thinking what his or her story is going to be about.
And we all realize that, on writing it, one may finally forget about all this.
Written on: 12.11.2023
First published within “Wars. Ukrainians. Humanity” on: 20.02.2023
Author: Svitlana Stretovych
Translator (from Ukrainian to English): Halyna Bezukh
Illustrator: Victoria Boyko
Copy Editor: Yuliia Moroz
Proofreader: Tetiana Vorobtsova
Content Editors: Maryna Korchaka, Natalia Babalyk, Oleksii Pryimak
Programme Directors: Julia Ovcharenko and Demyan Om Dyakiv-Slavitski
Original language: Ukrainian
Translation language: English
Українська (Cyrillic)
Напиши, щоб забути
В українській літературі є письменники, які своїми текстами сформували не одне покоління молодих людей. Їхні герої, досвіди й описані ними місця без перебільшення ставали відкриттям для того, хто знайомився із сучасною українською літературою, що переходила у ХХІ століття.
Таким відкриттям 2000 року був автор Любко Дереш, якому на той момент виповнилося 16 років. Він написав свій перший роман «Культ», який і став культовим. Імовірно, родзинку цій історії, а отже, і блискавичній популярності Любка додавало усвідомлення, що цей талановитий текст написав підліток.
Підліток? Та невже!
Роман викликав захват, елементи горору працювали ефективно. Зірка під назвою «сучасний український письменник» зійшла стрімко. Дереш став улюбленцем читачів…
Цього вечора в театрі в центрі Києва Любко сидить навпроти. Нині він автор десяти прозових книжок, твори якого також включено до великої кількості антологій, куратор і лектор, сценарист та есеїст. Увесь час від початку великої війни він з дружиною перебував у Києві, не виїздив в евакуацію. Таким було його рішення.
Люди на зустріч із ним сходяться завчасно. Дехто сидить з його книжками: от чоловік уважно читає роман «Спустошення». Жінки заходять з квітами. Щільно всідаються старші й молодші слухачі вечора. Зала наповнюється досить швидко, тому в якийсь момент відвідувачі займають місця на підлозі з різних боків, залишаючи острівець тим, хто розмовляє на сцені.
Любко розповідає про становлення своєї ідентичності, сприйняття війни, про реакцію знайомих росіян на події, про волонтерську діяльність і порятунок з окупації свого наставника — письменника Володимира Рафєєнка. Він читає два нові есеї, один з яких про волонтерство, а другий — про Трахтемирів, місце сили й магічних діянь. Голос його лунає виразно й упевнено.
Письменник, який так рано почав писати й має колосальний у цьому досвід, раптом каже, що нині всі свої сили віддає викладанню. Кожен з нас, тлумачить Любко детальніше, має написати хоча б одну новелу про свій досвід цієї війни. Це для того, щоб передати дітям, щоб зберегти цей колективний досвід. Для того, щоб не забути.
Люди на зустріч із письменниками під час війни приходять з багатьох причин. Перша з них — це можливість проговорити теми, на які неможливо мовчати. Почути, як боротися з ворогом, але залишатися людиною з любов’ю в серці. Пожалітися одне одному, що гуманізм наш міліє, залежно від того, на якій відстані до пекла ти стоїш. Якщо маєш загиблих знайомих, рідних на окупованих територіях.
«Такі вечори надихають, — пише мені одна відвідувачка. — Теми хоч важкі, але після того хочеться щось робити й жити».
Кожен з нас виходить з полегшеним почуттям, вдихає осіннє повітря воєнного Києва й думає, про що буде його новела.
І всі ми усвідомлюємо, що, написавши її, нарешті можна буде це все забути.
Текст написано: 12.11.2023
Вперше опубліковано в програмі Wars. Ukrainians. Humanity: 20.02.2023
Автор: Світлана Стретович
Ілюстраторка: Вікторія Бойко
Літературна редакторка: Ірина Шатунова
Коректорка: Тетяна Воробцова
Відповідальна редакторка: Юлія Мороз
Контент-редактори: Марина Корчака, Наталія Бабалик, Олексій Приймак
Програмні директори: Юлія Овчаренко та Дем’ян Ом Дяків Славіцькі
Ukrainian (Latin)
Transliteration: the BGN/PCGN 1965 System for Ukrainian
Napyshy, shchob zabuty
V ukrayins’kiy literaturi ye pys’mennyky, yaki svoyimy tekstamy sformuvaly ne odne pokolinnya molodykh lyudey. Yikhni heroyi, dosvidy y opysani nymy mistsya bez perebil’shennya stavaly vidkryttyam dlya toho, khto znayomyvsya iz suchasnoyu ukrayins’koyu literaturoyu, shcho perekhodyla u KhKhI stolittya.
Takym vidkryttyam 2000 roku buv avtor Lyubko Deresh, yakomu na toy moment vypovnylosya 16 rokiv. Vin napysav sviy pershyy roman «Kul’t», yakyy i stav kul’tovym. Imovirno, rodzynku tsiy istoriyi, a otzhe, i blyskavychniy populyarnosti Lyubka dodavalo usvidomlennya, shcho tsey talanovytyy tekst napysav pidlitok.
Pidlitok? Ta nevzhe!
Roman vyklykav zakhvat, elementy hororu pratsyuvaly efektyvno. Zirka pid nazvoyu «suchasnyy ukrayins’kyy pys’mennyk» ziyshla strimko. Deresh stav ulyublentsem chytachiv…
Ts’oho vechora v teatri v tsentri Kyyeva Lyubko sydyt’ navproty. Nyni vin avtor desyaty prozovykh knyzhok, tvory yakoho takozh vklyucheno do velykoyi kil’kosti antolohiy, kurator i lektor, stsenaryst ta eseyist. Uves’ chas vid pochatku velykoyi viyny vin z druzhynoyu perebuvav u Kyyevi, ne vyyizdyv v evakuatsiyu. Takym bulo yoho rishennya.
Lyudy na zustrich iz nym skhodyat’sya zavchasno. Dekhto sydyt’ z yoho knyzhkamy: ot cholovik uvazhno chytaye roman «Spustoshennya». Zhinky zakhodyat’ z kvitamy. Shchil’no vsidayut’sya starshi y molodshi slukhachi vechora. Zala napovnyuyet’sya dosyt’ shvydko, tomu v yakyys’ moment vidviduvachi zaymayut’ mistsya na pidlozi z riznykh bokiv, zalyshayuchy ostrivets’ tym, khto rozmovlyaye na stseni.
Lyubko rozpovidaye pro stanovlennya svoyeyi identychnosti, spryynyattya viyny, pro reaktsiyu znayomykh rosiyan na podiyi, pro volonters’ku diyal’nist’ i poryatunok z okupatsiyi svoho nastavnyka — pys’mennyka Volodymyra Rafyeyenka. Vin chytaye dva novi eseyi, odyn z yakykh pro volonterstvo, a druhyy — pro Trakhtemyriv, mistse syly y mahichnykh diyan’. Holos yoho lunaye vyrazno y upevneno.
Pys’mennyk, yakyy tak rano pochav pysaty y maye kolosal’nyy u ts’omu dosvid, raptom kazhe, shcho nyni vsi svoyi syly viddaye vykladannyu. Kozhen z nas, tlumachyt’ Lyubko detal’nishe, maye napysaty khocha b odnu novelu pro sviy dosvid tsiyeyi viyny. Tse dlya toho, shchob peredaty dityam, shchob zberehty tsey kolektyvnyy dosvid. Dlya toho, shchob ne zabuty.
Lyudy na zustrich iz pys’mennykamy pid chas viyny prykhodyat’ z bahat’okh prychyn. Persha z nykh — tse mozhlyvist’ prohovoryty temy, na yaki nemozhlyvo movchaty. Pochuty, yak borotysya z vorohom, ale zalyshatysya lyudynoyu z lyubov’yu v sertsi. Pozhalitysya odne odnomu, shcho humanizm nash miliye, zalezhno vid toho, na yakiy vidstani do pekla ty stoyish. Yakshcho mayesh zahyblykh znayomykh, ridnykh na okupovanykh terytoriyakh.
«Taki vechory nadykhayut’, — pyshe meni odna vidviduvachka. — Temy khoch vazhki, ale pislya toho khochet’sya shchos’ robyty y zhyty».
Kozhen z nas vykhodyt’ z polehshenym pochuttyam, vdykhaye osinnye povitrya voyennoho Kyyeva y dumaye, pro shcho bude yoho novela.
I vsi my usvidomlyuyemo, shcho, napysavshy yiyi, nareshti mozhna bude tse vse zabuty.
