English
Appeal From the Boy in the Photo
This post is an appeal to Volodymyr Zelenskyy, President of Ukraine and Commander-in-Chief of the Armed Forces of Ukraine. But it’s not mine — it is from the boy in this photo. I promised him to publish it.
His name is Denys. I met him at the bomb shelter on February 27, in the first days of the war. Denys and his mother came from Sartana. They hunkered down in our basement, trying to save their lives during the first air raids. Agitated, the boy told me about their experience. He repeated over and over again how frightening it was when a fighter jet swooped down so close, dropping bombs on the neighboring houses. He was so terrified that his heart almost jumped out of his chest. Denys also told me how he had saved his best friend, a teddy bear, even though he was so terribly frightened.
“I pressed him to my chest to protect him from bombs,” the boy said. “I covered his ears and eyes so he wouldn’t hear and see those horrible things. When the fighter jet left, we jumped into our car and drove away, very-very fast. Under the bullets, because the shelling never stopped. Why do they do it? Why do they kill other people?!”
In a few days, our defenders in Mariupol downed that jet. It was a miracle, really. God must have helped them because they did not get any other help. The defenders of Mariupol are real heroes, but they have not received any anti-aircraft weapons, fighter jets, or any other outside support yet.
On the eve of the International Women’s Day, Denys made a postcard for me. Unfortunately, I did not take it away with me, as I left quite suddenly, but his painting will stay in my memory and my heart forever.
Denys painted me and the flag of Ukraine, himself and the flag of Ukraine, flowers and the flag of Ukraine, an eight and yet another flag — the flag of Ukraine in whose victory he believes and whose help he is still awaiting in the basement.
Before I left the shelter, I hugged Denys, and he asked me to tell Volodymyr Zelenskyy — once I had cell service — that he was in Mariupol waiting for help. But the boy, wise beyond his years, did not ask the president to rescue him from the basement but to send reinforcements to our defenders. Anti-aircraft weapons and a few fighter jets.
Did you hear that, mister Commander-in-Chief?! Thank you for your attention!
Written on: 22.03.2022
First published within “Wars. Ukrainians. Humanity” on: 27.07.2022
Author: Oksana Stomina
Translator (from Ukrainian to English): Hanna Leliv
Illustrator: Victoria Boyko
Copy Editor: Yuliia Moroz
Proofreader: Iryna Andrieieva
Content Editors: Maryna Korchaka, Natalia Babalyk, Oleksii Pryimak
Programme Directors: Julia Ovcharenko and Demyan Om Dyakiv-Slavitski
Original language: Ukrainian
Translation language: English
Українська (Cyrillic)
Звернення хлопчика зі світлини
Цей допис — ЗВЕРНЕННЯ до Президента України й Верховного Головнокомандувача ЗСУ Володимира Зеленського. Але не моє, а цього хлопчика зі світлини. Я йому обіцяла.
Це Денис. Ми познайомились у бомбосховищі в перші дні війни, 27 лютого. Дениско з матусею — із Сартани. Вони потрапили в наш підвал, рятуючись від перших авіаударів. Малий дуже схвильовано розповідав про пережите, кілька разів повторював, як це неймовірно страшно, коли літак пікірує над домом, коли скидає бомби зовсім поруч — на сусідні будинки, як від жаху серце мало не вистрибує з грудей. Ще розповідав, як він, страшно наляканий сам, рятував найкращого друга — плюшевого ведмедика Тедді.
«Я притиснув його до себе, щоб закрити від бомб, — сказав хлопчик, — а ще затулив йому долонями вушка й оченята. Щоб він не чув і не бачив цього жахіття. Коли літак відлетів, ми заскочили в машину й швидко-швидко поїхали. Під “Градами”, бо обстріл не припинявся. Навіщо вони це роблять — вбивають людей?!»
За кілька днів маріупольським захисникам вдалося збити цей літак. Якимось дивом, напевно, з Божою допомогою, бо іншої в них не було. Ці справжні герої досі не отримали ні систем ППО, ні літаків, ні бодай якоїсь підтримки.
До 8 березня Денчик намалював мені листівку. На превеликий жаль, я не змогла забрати її, коли раптово поїхала, але все життя зберігатиму цей малюнок у пам’яті й у серці.
Хлопчик зобразив мене й прапор України, себе й прапор України, квіти й прапор України, вісімку і ще один прапор. Прапор України, у перемогу якої він вірить і на допомогу якої досі чекає в підвалі.
Перед тим як я поїхала, ми обійнялись, і Денчик попросив, коли в мене буде зв’язок, переказати Володимирові Зеленському, що він у Маріуполі й дуже чекає на допомогу. Цей не по роках дорослий хлопчик просив не забрати його з підвалу, а надіслати підкріплення нашим захисникам. Системи ППО й кілька літаків.
Чуєте, пане Верховний Головнокомандувачу?! Дякую за увагу!
Текст написано: 22.03.2022
Вперше опубліковано в програмі Wars. Ukrainians. Humanity: 27.07.2022
Автор: Оксана Стоміна
Ілюстраторка: Вікторія Бойко
Літературна редакторка і коректорка: Ірина Андрєєва
Відповідальна редакторка: Юлія Мороз
Контент-редактори: Марина Корчака, Наталія Бабалик, Олексій Приймак
Програмні директори: Юлія Овчаренко та Дем’ян Ом Дяків Славіцькі
Мова оригіналу: українська
Ukrainian (Latin)
Transliteration: the BGN/PCGN 1965 System for Ukrainian
Zvernennya khlopchyka zi svitlyny
Tsey dopys — ZVERNENNYA do Prezydenta Ukrayiny y Verkhovnoho Holovnokomanduvacha ZSU Volodymyra Zelens’koho. Ale ne moye, a ts’oho khlopchyka zi svitlyny. Ya yomu obitsyala.
Tse Denys. My poznayomylys’ u bomboskhovyshchi v pershi dni viyny, 27 lyutoho. Denysko z matuseyu — iz Sartany. Vony potrapyly v nash pidval, ryatuyuchys’ vid pershykh aviaudariv. Malyy duzhe skhvyl’ovano rozpovidav pro perezhyte, kil’ka raziv povtoryuvav, yak tse neymovirno strashno, koly litak pikiruye nad domom, koly skydaye bomby zovsim poruch — na susidni budynky, yak vid zhakhu sertse malo ne vystrybuye z hrudey. Shche rozpovidav, yak vin, strashno nalyakanyy sam, ryatuvav naykrashchoho druha — plyushevoho vedmedyka Teddi.
«Ya prytysnuv yoho do sebe, shchob zakryty vid bomb, — skazav khlopchyk, — a shche zatulyv yomu dolonyamy vushka y ochenyata. Shchob vin ne chuv i ne bachyv ts’oho zhakhittya. Koly litak vidletiv, my zaskochyly v mashynu y shvydko-shvydko poyikhaly. Pid “Hradamy”, bo obstril ne prypynyavsya. Navishcho vony tse roblyat’ — vbyvayut’ lyudey?!»
Za kil’ka dniv mariupol’s’kym zakhysnykam vdalosya zbyty tsey litak. Yakymos’ dyvom, napevno, z Bozhoyu dopomohoyu, bo inshoyi v nykh ne bulo. Tsi spravzhni heroyi dosi ne otrymaly ni system PPO, ni litakiv, ni boday yakoyis’ pidtrymky.
Do 8 bereznya Denchyk namalyuvav meni lystivku. Na prevelykyy zhal’, ya ne zmohla zabraty yiyi, koly raptovo poyikhala, ale vse zhyttya zberihatymu tsey malyunok u pam’yati y u sertsi.
Khlopchyk zobrazyv mene y prapor Ukrayiny, sebe y prapor Ukrayiny, kvity y prapor Ukrayiny, visimku i shche odyn prapor. Prapor Ukrayiny, u peremohu yakoyi vin viryt’ i na dopomohu yakoyi dosi chekaye v pidvali.
Pered tym yak ya poyikhala, my obiynyalys’ i Denchyk poprosyv, koly v mene bude zv’yazok, perekazaty Volodymyrovi Zelens’komu, shcho vin u Mariupoli y duzhe chekaye na dopomohu. Tsey ne po rokakh doroslyy khlopchyk prosyv ne zabraty yoho z pidvalu, a nadislaty pidkriplennya nashym zakhysnykam. Systemy PPO y kil’ka litakiv.
Chuyete, pane Verkhovnyy Holovnokomanduvachu?! Dyakuyu za uvahu!
