English
Can You Kill the Past?
On the 17th of October 2022, a russian bomb fell on a building in Kyiv downtown, not only taking the lives of innocent people but also ruining a 120-year-old architectural monument. And if there is one thing you should learn about Ukrainians and Ukrainity from this essay, it is that we grieve not only our dead but every loss of our tangible cultural heritage destroyed by russians. This very house was erected by a Jewish merchant and was a witness to Kyiv’s history and the lives of its people from the previous century. It had survived all the mischiefs of the time and contributed to the visual ensemble of the contemporary Kyiv streets. It has done nothing to provoke russian aggression. But for russia, the mere fact of being a cultural and/or historical artifact in Ukraine is a provocation. The poor old pal, another innocent architectural victim.
The pain of this loss resonates very strongly with another heritage lost — so close to my heart it is almost personal. It was in my hometown, a small place in Western Ukraine located on the banks of the Dniester river with a Mediterranean-like microclimate. Thanks to these two factors and some local politics, it became a popular Polish resort in the 1930s and remained so throughout the interwar period. Back then, the heart of the town was in its main square in the shape of a rock castle from the 16th century. It had a long life, the castle, and watched centuries pass by. It survived the Turks in the 17th century, when it served, according to some theories, as a caravanserai. Later it was turned into a hunting residence of the Poniatowski, a Polish noble family. In the early 19th century, it was slightly rebuilt and made into the city hall. Craft shops dotted its perimeter, and a farmer’s market was scattered around it. What a treasure it must have been!
It also survived World War I and II but did not survive the soviet (please, read: russian) occupation. As a little tourist guidebook published by the local authorities in the 1980s “proudly” presented, the castle was “dismantled during the redesign of the main square of this prosperous soviet town.” In 1968, a 500-year-old witness of time was cynically murdered. A marker of rich history and heritage; a red flag for the hateful eyes of the russian oppressive imperial machine.
I was born just twenty years later — a curious little girl, forever deprived of the right to see the history of my birthplace with my own eyes, to be part of it, to know it, to understand it better, to pass it on to my children one day. Instead, my hometown appeared before my eyes with a vast barren space in the place of its historical heart, with a meaningless statue of lenin in the midst of it. Luckily, the statue was removed back in 1990, just after Ukraine regained independence. But my hometown is still hurting with an open wound and longing for its past.
Sometimes I ask myself: will it ever be possible to speak about Ukraine without having to mention russia? Probably not until we reclaim everything stolen and ruined, everything erased and destroyed. Not until all our pains go away. But will they ever go away? They won’t until, for the first time in history, russia is made fully responsible for its crimes.
Written on: 19.10.2022
First published within “Wars. Ukrainians. Humanity” on: 27.10.2022
Author: Iryna Vikyrchak
Illustrator: Victoria Boyko
Literary Editor: Hanna Leliv
Proofreader: Iryna Andrieieva
Copy Editor: Yuliia Moroz
Content Editors: Maryna Korchaka, Natalia Babalyk, Oleksii Pryimak
Programme Directors: Julia Ovcharenko and Demyan Om Dyakiv-Slavitski
Українська (Cyrillic)
Минуле нікуди не зникає
17 жовтня 2022 року російська бомба впала на будівлі в центрі Києва й не лише забрала життя невинних людей, а й зруйнувала пам’ятник архітектури 120-річної давності. І якщо ви дізнаєтеся із цього нарису бодай щось про українців та українськість, то це те, що ми оплакуємо не лише наших загиблих, а й втрату кожного об’єкта нашої матеріальної культурної спадщини, який зруйнували росіяни. Цей будинок спорудив єврейський купець, і він був свідком історії Києва й життя мешканців міста в попередні століття. Він пережив усі негаразди минулого й гармонійно вписувався у візуальний ансамбль сучасних вулиць Києва. Він нічого не зробив, щоб спровокувати російську агресію. Але для росії сам факт культурного чи історичного артефакту в Україні — уже провокація. Бідолашна кам’яниця стала ще однією безневинною архітектурною жертвою.
Біль від цієї втрати сильно перегукується зі ще одним втраченим об’єктом спадщини, близьким моєму серцю, що біль майже особистий. Мова про моє рідне невеличке містечко на заході Україні на березі Дністра, де мікроклімат наближений до середземноморського. Завдяки цим двом факторам, а також місцевій політиці, воно стало популярним польським курортом у 1930-х і було таким у міжвоєнний період. Тоді серцем міста була головна площа на місці кам’яного замку, який датують XVI століттям. У цього замку було тривале життя, повз нього проходили століття. Він пережив турецьку навалу в XVII столітті, коли, за деякими теоріями, функціонував як караван-сарай. Пізніше його перетворили на мисливську резиденцію польських дворян Понятовських. На початку XIX століття його перебудували й перетворили на міську ратушу. По периметру були крамнички, а поруч — фермерський ринок. Справжній скарб у середмісті!
Замок пережив Першу й Другу світові війни, але окупації совєтами — ні. Як «гордо» стверджує невеличкий туристичний путівник, що видала місцева влада в 1980-х, замок «демонтували під час переобладнання головної площі цього квітучого радянського містечка». У 1968 році 500-літнього свідка часу було цинічно вбито. Цей маркер багатої історії та спадщини був неначе червоною ганчіркою для злісних очей російської імперіалістичної машини пригноблення.
Я народилася лише через двадцять років — позбавлена права побачити історію рідного містечка на власні очі, стати її частиною, знати її, краще розуміти, передати ці знання власним дітям. Натомість моє містечко постало переді мною як велетенський порожній простір із беззмістовною статуєю лєніна посередині замість історичного серця. На щастя, цю статую знесли у 1990 році, одразу ж після того, як Україна відновила незалежність. Але містечко все ще має незагоєну рану й тужить за власним минулим.
Я іноді запитую себе: чи можна буде колись говорити про Україну, не згадуючи росії? Мабуть, ні. Доки ми не повернемо всього вкраденого та зруйнованого, усього стертого й понищеного. Мабуть, ні, доки не вщухне наш біль. А хіба він коли-небудь вщухне? Ні, доки вперше в історії росію не притягнуть до відповідальності за її злочини.
Текст написано: 19.10.2022
Вперше опубліковано в програмі Wars. Ukrainians. Humanity: 27.10.2022
Автор: Ірина Вікирчак
Перекладачка (з англійської на українську): Галина Пехник
Ілюстраторка: Вікторія Бойко
Літературна редакторка і коректорка: Ірина Андрєєва
Відповідальна редакторка: Юлія Мороз
Контент-редактори: Марина Корчака, Наталія Бабалик, Олексій Приймак
Програмні директори: Юлія Овчаренко та Дем’ян Ом Дяків Славіцькі
Ukrainian (Latin)
Transliteration: the BGN/PCGN 1965 System for Ukrainian
Mynule nikudy ne znykaye
17 zhovtnya 2022 roku rosiys’ka bomba vpala na budivli v tsentri Kyyeva y ne lyshe zabrala zhyttya nevynnykh lyudey, a y zruynuvala pam’yatnyk arkhitektury 120-richnoyi davnosti. I yakshcho vy diznayetesya iz ts’oho narysu boday shchos’ pro ukrayintsiv ta ukrayins’kist’, to tse te, shcho my oplakuyemo ne lyshe nashykh zahyblykh, a y vtratu kozhnoho ob’yekta nashoyi material’noyi kul’turnoyi spadshchyny, yakyy zruynuvaly rosiyany. Tsey budynok sporudyv yevreys’kyy kupets’, i vin buv svidkom istoriyi Kyyeva y zhyttya meshkantsiv mista v poperedni stolittya. Vin perezhyv usi neharazdy mynuloho y harmoniyno vpysuvavsya u vizual’nyy ansambl’ suchasnykh vulyts’ Kyyeva. Vin nichoho ne zrobyv, shchob sprovokuvaty rosiys’ku ahresiyu. Ale dlya rosiyi sam fakt kul’turnoho chy istorychnoho artefaktu v Ukrayini — uzhe provokatsiya. Bidolashna kam’yanytsya stala shche odniyeyu beznevynnoyu arkhitekturnoyu zhertvoyu.
Bil’ vid tsiyeyi vtraty syl’no perehukuyet’sya zi shche odnym vtrachenym ob’yektom spadshchyny, blyz’kym moyemu sertsyu, shcho bil’ mayzhe osobystyy. Mova pro moye ridne nevelychke mistechko na zakhodi Ukrayini na berezi Dnistra, de mikroklimat nablyzhenyy do seredzemnomors’koho. Zavdyaky tsym dvom faktoram, a takozh mistseviy politytsi, vono stalo populyarnym pol’s’kym kurortom u 1930-kh i bulo takym u mizhvoyennyy period. Todi sertsem mista bula holovna ploshcha na mistsi kam’yanoho zamku, yakyy datuyut’ XVI stolittyam. U ts’oho zamku bulo tryvale zhyttya, povz n’oho prokhodyly stolittya. Vin perezhyv turets’ku navalu v XVII stolitti, koly, za deyakymy teoriyamy, funktsionuvav yak karavan-saray. Piznishe yoho peretvoryly na myslyvs’ku rezydentsiyu pol’s’kykh dvoryan Ponyatovs’kykh. Na pochatku XIX stolittya yoho perebuduvaly y peretvoryly na mis’ku ratushu. Po perymetru buly kramnychky, a poruch — fermers’kyy rynok. Spravzhniy skarb u seredmisti!
Zamok perezhyv Pershu y Druhu svitovi viyny, ale okupatsiyi sovyetamy — ni. Yak «hordo» stverdzhuye nevelychkyy turystychnyy putivnyk, shcho vydala mistseva vlada v 1980-kh, zamok «demontuvaly pid chas pereobladnannya holovnoyi ploshchi ts’oho kvituchoho radyans’koho mistechka». U 1968 rotsi 500-litn’oho svidka chasu bulo tsynichno vbyto. Tsey marker bahatoyi istoriyi ta spadshchyny buv nenache chervonoyu hanchirkoyu dlya zlisnykh ochey rosiys’koyi imperialistychnoyi mashyny pryhnoblennya.
Ya narodylasya lyshe cherez dvadtsyat’ rokiv — pozbavlena prava pobachyty istoriyu ridnoho mistechka na vlasni ochi, staty yiyi chastynoyu, znaty yiyi, krashche rozumity, peredaty tsi znannya vlasnym dityam. Natomist’ moye mistechko postalo peredi mnoyu yak veletens’kyy porozhniy prostir iz bezzmistovnoyu statuyeyu lyenina poseredyni zamist’ istorychnoho sertsya. Na shchastya, tsyu statuyu znesly u 1990 rotsi, odrazu zh pislya toho, yak Ukrayina vidnovyla nezalezhnist’. Ale mistechko vse shche maye nezahoyenu ranu y tuzhyt’ za vlasnym mynulym.
Ya inodi zapytuyu sebe: chy mozhna bude kolys’ hovoryty pro Ukrayinu, ne zhaduyuchy rosiyi? Mabut’, ni. Doky my ne povernemo vs’oho vkradenoho ta zruynovanoho, us’oho stertoho y ponyshchenoho. Mabut’, ni, doky ne vshchukhne nash bil’. A khiba vin koly-nebud’ vshchukhne? Ni, doky vpershe v istoriyi rosiyu ne prytyahnut’ do vidpovidal’nosti za yiyi zlochyny.
