Tomorrow is my friend’s birthday. She would have turned 54. She stayed in Donetsk; she died in Donetsk; she asked not to bury her body in the soil raped by the orcs but to turn it into dust or ashes. She always laughed when she said that. She found it hard to choose, but ashes appealed to her more. “At least I know what I will look like. Not my best, to be honest. Gray color does not suit me… But dust sounds too outdated.”
She asked to cast her ashes to the wind in Mariupol over the Azov Sea.
She’s somewhere out there now, in the wind and water, on a cloud above the dead city that certainly would not suit her, this bright, courageous friend of mine.
That’s not how she likes it. And if someone does things not the way she likes it, the bastard will end up bad.
I know for a fact that Mariupol will be liberated. She, my dear friend Inna, is living there now in rain and snow, in the streams flowing into the sea, and in the sea itself.
Our dead, who never got a chance to choose how they would like it — the dust, the ashes, or the body in the ground — are living there too.
The hell awaiting the Russians will be eternal.
Author: Olena Stiazhkina, historian, writer
Translator: Hanna Leliv
Illustrator: Victoria Boyko
Content Editor: Maryna Korchaka
Program Directors: Julia Ovcharenko and Demyan Om Dyakiv Slavitski
Київ, 11 червня 2022 року
Завтра день народження моєї подруги. Їй було б 54. Вона залишилася у Донецьку, вона померла в Донецьку, вона заповідала, щоб тіло її не поклали в зґвалтовану орками землю, а перетворили на прах чи попіл. Тут вона завжди сміялася. Казала, що не може обрати, але попіл подобався їй більше. “Принаймні я знаю, як виглядатиму. Не дуже, якщо чесно. Мені сіре не личить…. Але прах — то взагалі якось не сучасно”.
Вона заповіла, що її було змішано з вітром над Азовським морем, у Маріуполі.
Вона тепер десь там — у вітрі та воді, десь там — на хмарці, над мертвим містом, яке точно не личило б їй, моїй яскравій мужній подрузі.
Це не по-її. А все, що не по-її, завжди закінчувалось для поганців сракою.
Я точно знаю, що Маріуполь буде звільнений. Там — у всіх дощах та снігах, у всіх притоках до моря і в ньому самому живе тепер вона, моя подруга. Інна. Іся.
А ще там живуть всі наші мертві, у яких не було можливості вибору, як — прахом, попелом, тілом в землі.
Пекло, яке чекає руських, буде вічним.
