“Instead of saying his first words, our little one copies the sound of the air raid siren. He copies it exactly as it is, note for note. Quiet, then louder, then again quiet, and again louder. After the war, I’ll send him to music school. I can see his talent. No, I can hear it.”
***
“Yesterday, I was rummaging in our go bag searching for medical records when I saw a big pack of crackers on the top. “Who put it there?” I asked. “We did!” my children replied in unison. “Why? We got everything we need,” I said. “People in Irpin also had everything they needed on February 23, but it vanished somewhere.”
My boys, nine and seven, spent only four days in the basement. I thought they didn’t even have time to get scared.”
***
He is five. She is five, too. They’re playing a couple in love. She asks him, “Will you give your most precious things to me?” “You act like a Russian,” he says. “I don’t want to play with you anymore.”
Author: Olena Stiazhkina, Ukrainian historian, writer
Translator: Hanna Leliv
Illustrator: Victoria Boyko
Content Editor: Maryna Korchaka
Program Directors: Julia Ovcharenko and Demyan Om Dyakiv Slavitski
Київ, 21 червня 2022 року
“А у нашого замість першого слова — звуки повітряної тривоги. Точнісінько так повторює — нота до ноти. Від тихого до гучного, потім знову до тихого, і знову — до гучного. Після війни віддам до музичної школи. Уже бачу, тобто, звісно, чую — талант”.
***
“Вчора полізла за медичною карткою до тривожної валізки, а там зверху мішок сухариків. Питаю: “Хто поклав?” Діти хором: “Ми!” Питаю: “Навіщо? Все ж є!” Кажуть: “23-го в Ірпені теж все було, а потім кудись поділося”.
Хлопцям — сім та дев’ять, усього чотири дні в підвалі просиділи. Думала, що навіть злякатися не встигли…”
***
Їй — п’ять і йому — п’ять. Грають у парку, здається, що в любов. Вона каже: “Ти віддаси мені все своє найдорожче?” Він: “Ти якась руська. Не буду з тобою гратися”.
