English
Let It Be the Text About Other Things Than War*
He’s got black overworked hands: the machine oil burnt into his skin, and hardened under the nails. People with such hands are usually hard-working and plodding. The type of work is a different question. He is short in height, quiet and busy. He is staying there, trying to explain things about the situation in the combat, about his brigade, about the vehicles he needs to drive as a driver in one of the detachments. Out of a sudden, he would make up his mind and say: you are the volunteers, so, buy us a fridge. – Why do you need a fridge in the battlefield? – We struggle to understand. – If you need one, though, let’s go to the supermarket, you choose one, we buy it for you. Not that one, he explains. You took it wrong: I need a truck with a huge cooler. The refrigerator truck. To transport the killed. We keep finding the bodies staying in the sun for over a month, and we are taking them away with a mini bus, you can hardly breath in there. He talks about the killed like about his job routine, reserved and thoughtful, with no bravado, and chill. We exchange the contact details. A week later, we found a refrigerator vehicle in Lithuania; we brought it to Kharkiv. He came along with his team; they pick up the truck with all the honors, and take photos for our report. This time, the guy is carrying weapon, wearing clean clothes. His hands, though, if you take a closer look, are still black. He is doing his job every day, it’s heavy work, and the hands are the best illustration for it.
What would the war change in the first place? The feeling of time, the feeling of space. The contour of perspective changes fast, the contour of time continuum. A man within the space of the war is trying not to make any plans for the future; they are trying to avoid thinking about the world that might come tomorrow. What matters is what is happening to you here and now; what makes sense are things and people staying with you by next morning, at most, if you survive and ever wake up. The key task is to survive, to make it at least through another half-day. Afterwards, later, you will figure out how to go on, how to act, what to lean on in this life, and what to rely upon. It is largely about the military, and also about those who stay as “civilians” (i.e. unarmed) in a zone close to death. This is the kind of feeling you have been carrying since day one of the big war: it is the feeling of the time rupture, disrupted continuity, the feeling of compressed air, when it gets hard to breath under the pressure of reality; when it tries to push you out of life, to the other side, to another side of things visible. Compression of events and emotions, dissolution in a thick bloody stream enveloping and carrying you along: the war reality is crucially different from the peace reality in that compression; it is the pressure that takes away your breath and makes it hard to speak. Nonetheless, speaking is important. Even during the war. Especially during the war.
Also, the war certainly changes the language, its architecture, and the field of its functioning. Similar to the stranger’s boot, like a hostile ranger, the war disrupts the anthill of speech. Right after, the ants (aka the speakers of the disrupted language) are trying to hectically recover the destroyed structure, to regain order to where they used to live, and to what they were accustomed to have. After all, everything resumes its old ways. But the inability to resort to the customary mechanisms, or rather the inability of the previous, peace-time, pre-war constructs to describe your condition, to explain your rage, your pain, and your hope – this kind of inability is painful and unbearable. Especially when you are accustomed to trust the language, when you used to rely on its capacity that seemed next to inexhaustible. And here it turns out that the language capacity is limited. It’s limited by new circumstances, by a new landscape. It is the landscape that settles within the space of death, the space of the catastrophe. The job of each individual ant is to recover the general coherence of the collective speech, of the collective phonation, communication, and understanding. Who is a writer in that case? He is the same ant, frozen like everyone else. From the start of the war, we have been reclaiming the disrupted ability – the ability of comprehensible speaking. We are all trying to explain ourselves, our truth, the boundaries of our dislocation and trauma. In that case, literature may seem to have some more chances to cope. For it is genetically related to all the prior language-based disasters and divides.
How shall we talk about the war? How shall we manage intonations that contain so much despair, anger, insult, but also strength and readiness not to abandon your own and never to give up? I think the problem with speaking out the most important things today is not only about us but also about the world listening to us, who are not always able to understand one simple thing: we are speaking and implying a different level of linguistic emotiveness, linguistic tension, and linguistic openness. Ukrainian people do not have to apologize for their emotions but it would be good to explain those emotions. Why? At least to release all that pain and all that rage. We will be able to explain ourselves; we will be able to speak through everything that has happened to us and is still coming. We just need to be prepared that the talk will not be easy. In any case, it shall be started today.
Here, it seems relevant to highlight the different loading and coloring of our vocabulary. It may be about a different lens, about a different perspective, but mostly about the language. It may seem sometimes that the world is watching the developments of the recent six months in Europe’s East and using the vocabulary and definitions that can no longer explain what is happening. For example, what does the world mean (I do realize the ephemeral and abstract nature of this wording but I will still be using it) when talking about the need for peace? It might seem they mean the cessation of the war, the completion of the armed aggression, the moment when the fire ceases and it gets quiet. This may seem to be the thing bringing us to understanding. In fact, what do we, Ukrainians, want the most? We certainly want this war to end. We certainly want peace. We certainly want the cessation of shelling. As for me, as someone who lives on the eighteenth floor in the city center of Kharkiv, where you can observe from the top floors how russians launch their missiles from the nearby belgorod, I keenly and badly want the rocket strikes to stop, the war to end, to return to the normalcy, to the natural existence. So, what do Ukrainian people keep finding so concerning in the statements of European intellectuals or politicians about the need for peace? It is certainly not the denial for the need of peace. It is rather the awareness that peace will not come simply because the victims of aggression laid down arms. Civilians from Butcha, Hostomel, and Irpin have never had any weapons. Which failed to save those people from the horrible death. Kharkiv people who keep suffering the regular and chaotic rocket fire from russians do not have any weapons in their hands, either. According to supporters of quick peace at any cost, what should they do? Where shall they see the line between supporting peace and not supporting resistance? It’s just that the matter is, in my view, that when one talks about peace today, in the context of this bloody dramatic russia-unleashed war, some people do not wish to see a simple fact: peace never comes without justice. There are various forms of frozen conflicts. There are occupied territories. There are delay-action bombs disguised under political compromises. But when we mean peace, the real peace, the peace that gives you the feeling of safety and future prospects, it does not exist, unfortunately. When accusing Ukrainian resolve not to surrender of being almost a sign of militarism and radicalism, some Europeans (I must admit, the share is small, but still) are making an incredible thing when they try to stay in their comfort zone, they well go beyond the boundaries of ethics. And that is not the question for Ukrainian people, that is the question to the world, whether it is prepared (or not prepared) to swallow yet another indiscriminate uncontrolled evil to please the disputable mercenary-mindedness and fake pacifism.
For some, it turned out to be a rather convenient form of shifting the responsibility to others. They appeal to people who are saving their lives, when victims are accused, when the focus is shifted, and the good and positive messages are tampered with. On the other hand, it is much simpler: we are helping our army not because we want war but rather because we badly want peace. However, the soft low-key capitulation they are trying to sell to us under the disguise of peace will never lead to peaceful life and rebuilding of our cities. Capitulation and surrender of Ukrainians might help Europeans save on energy resources. However, how will the Europeans feel when they realize (and that will never be possible to ignore) that the heat in their homes has been paid by the destroyed lives and houses of people who also wanted to live in a peaceful and comfortable country?
It’s just about the language. It’s about how precise and relevant we are about using certain words; how thoughtful our intonation is when describing our being at the crevice between life and death. How sufficient is our previous vocabulary, the vocabulary we used to be quite happy about when verbalizing the entire world? How sufficient is it now to verbalize our pain or empower us? After all, we are all in a position of speech we have never been before. Therefore, we have a shifted system of judgements and perceptions; our coordinates of meaning have changed; the boundaries of relevance have transformed. What might look like the conversations about death to the outsider, is frequently a desperate attempt to get hold of life, of its possibility, and of its continuity. Overall, where in this new broken and shifted reality does the topic of war end, and where does the topic of peace start? Refrigerator truck with dead bodies – is it still about the peace or already about the war? Women who you take to places with no shelling – what kind of support is that? Is it for the peaceful conflict resolution? The tourniquet you bought for a soldier to save his life – is it still the humanitarian aid or is it already the support to combatants? And generally, is it the support to combatants fighting for you, for civilians staying in the basements, for children in the subway – does it go beyond the boundaries of the decent talk about kindness and empathy? Shall we be reminding about our right for further existence in this world, or is that right evident and unalienable?
It worked out that today many things, phenomena, and concepts require the explanation, or at least the reminding, the new verbalization, the new perception. The war usually shows what people tend not to notice for a long time. The war is the time for uncomfortable questions and difficult answers. The war unleashed by the russian army would suddenly highlight a series of questions that go far beyond the context of the russian-Ukrainian relations. This way or other, in the coming years, we will have to talk on the uncomfortable topics: the topics of populism and double standards, the topics of irresponsibility and political conformism, the topic of ethics that turned out to have long and hopelessly disappeared from the vocabulary of decision-makers in charge of fateful aspects in the modern world. We may say that these topics concern politics. That we would have to talk about this, about the politics. However, in this case, politics is merely a screen, the cover, the possibility to avoid the sharp corners, and call things for what they are. And that is what things need – they need to be called their names. To have crimes labelled as crimes. To have the freedom called freedom. To have the villainy called villainy. During the war, the lexemes sound especially sharp and clear. It’s hard avoiding them without hurting yourself. After all, why avoiding them? We should not.
It is sad and indicative: we are talking about the peace prize at the time when the war is raging in Europe, again. It is raging not so far away from here. It has been going on for many years now, in fact. For all those years, while the war continued, the peace prize has been awarded. Certainly, it is not about the prize as such. It is about how prepared Europe is today to take this new reality, the reality that has destroyed cities (and until recently you could still do business with them); the reality that has mass graves (with the buried citizens of Ukraine who could be coming to German cities to do shopping or visit the museums still yesterday); the reality that has filtration camps for Ukrainian people who were caught in the occupation (camps, occupation, collaborators – these words are hardly ever used in the everyday speech of Europeans). The matter is also about the fact how we shall continue living in that reality – with the destroyed cities, with the burnt down schools, and decimated books. And most of all, with thousands of the killed people, those who used to live their normal peaceful lives still yesterday, who used to make the plans for the future, who used to take care of their routines, those who used to rely on their memory.
It is important to mention memory here, and here’s why. War is not simply about a different experience. When you say so, you only notice the superficial and shallow things, those that light on the surface; when you talk about the things that describe a lot but explain a little. In fact, the war changes our memory filling it with too painful the memories, too deep the traumas, and too bitter the conversations. You will never be able to get rid of those memories, you will never be able to mend the past. From now on, it will always be part of you. The process of stiffness and resuming your breath, the experience of going silent and searching for the new language – it is too painful for you to be able to continue and carelessly talk about the beautiful world behind the window. Post-Butcha and post-Izium poetry is certainly possible. What is more, it is necessary. However, the shadow of Butcha and Izium, their presence will matter too much in the post-war poetry, and largely define its meaningfulness and tone. It is a painful but necessary realization of the fact that from now on the context of poems composed in your country will be the mass graves and the bomb decimated neighbourhoods. It does not add much optimism but it offers certain understanding that language requires our daily effort, our ongoing attention, and our engagement. After all, what do we have in order to speak ourselves out and to explain ourselves? Our language and our memory.
Since the end of February, or since the start of the massacre, we have vividly felt how time was losing its regular rhythm, its continuity. In fact, it started resembling the winter river bed that freezes down to the bottom and stops the course, paralyzing everyone caught amidst the frozen flow. We have been caught amidst the dense stiffness, amidst the cold timelessness. I can vividly remember the helplessness, when you feel no movement, when you get lost amidst silence, when you are unable to see what is coming ahead, in front of you, obscure and silent. Wartime is the time of disrupted panorama, of broken communications between the past and the future; the time of extremely sharp and bitter feeling of the present, immersing into the space around you, focusing on the flooding moment. This includes certain signs of fatalism, when you stop making plans and thinking about the future, and try to take root in the present, under this specific sky that unfolds above you and is the only thing that resembles that the time is actually passing, the days are followed by nights, and the spring will surely be replaced by summer. And regardless of the consternation of your feelings, despite all stiffness, life will continue. It never stops, even for a single moment, and contains all our joys and fears, all our despair and all our hope. It’s just that the distance between you and the reality has changed. The reality is now closer. The reality is now more scary. We will have to live with it from now on.
Is there anything else, in addition to language and memory? What else has changed about us? What is going to make us different in any circle, in any crowd? Might be the eyes. They absorb the external flame; now they will always contain that glow. The look of a person who glanced beyond the visible, who peered into the darkness and was even able to distinguish something there – this glance will always be different since it reflects the things too meaningful.
Back in spring, around May, we came to perform in a military unit who rotated to for some break, to rest after the lengthy heavy fighting. We have known the unit for a while now: we would frequently visit them with our performances since 2014. The suburbs of Kharkiv, new vegetation, football pitch, a small convention room. We know many combatants in person. Many of them, the old friends, originating from Kharkiv, joined the combat this spring. It is uncommon to see them in military uniforms, with guns in their hands. Eyes are uncommon, either. They resemble the solidified metal, like the glass reflecting the fire. It was two months into the great war, they managed to have already been out there in the trenches, under the russian fire. And now they are standing there, smiling. In those eyes, you can see the two months of hell. “I have already been, – tells one of them, – in the hospital. russians were shooting the phosphorus bombs, and I caught one. But it’s OK, I am still alive and kicking. I am going back to the battlefield soon.” This is the case when you feel hard of answering – the language betrays you, the language is scarce, the appropriate words are still under way. But they will certainly arrive.
What is our language going to be after the war? What will we need to explain to each other? In the first place, we will have to say out loud the names of all those perished. They shall be named. Otherwise, it is going to be a huge disruption in language, the void amidst the voices, the chasm in memory. We will need much strength and faith to be able to talk about our killed in action. Because our vocabularies will be compiled of their names. However, we shall need no less force, confidence, and love to talk about the future, to voice it, to verbalize and frame it. We will need to recover our feeling of time, this way or another, the feeling of perspective, and the feeling of continuity. We are destined to have the future. Moreover, we are responsible for it. Today, it is built of our visions, of our convictions, of our readiness to assume responsibility. We shall be reclaiming our feeling of the future for our memory still keeps too many things that will require our engagement tomorrow. We are all bound by the stream that carries us and does not let us go, the stream that connects are. We are all connected through our language. Even if at some point, its capacity might seem limited and insufficient, we will still have to return to that capacity offering to us hope that in the future we will not have any things left unsaid or not comprehended. Language may seem weak sometimes. However, it is the source of power in many cases. It may leave you for some time but it can never betray you. It is the key and most defining thing. As long as we have our language, we have at least the vague chance to explain ourselves, to verbalize our truth, to straighten up our memory. That is why we need to keep talking, let us talk. Even when our words hurt the throat. Even when they make you feel lost and empty. The opportunity for truth is behind the voice. And we should take this opportunity. It may be by far the most important thing that could ever happen to us.
* Text of Serhiy Zhadan’s address at the award ceremony of the Peace Prize from the German Book Trade. Translation and publication made with the consent of the author.
Written on: 23.10.2022
First published within “Wars. Ukrainians. Humanity” on: 13.02.2023
Author: Serhii Zhadan
Translator (from Ukrainian to English): Svitlana Bregman
Illustrator: Victoria Boyko
Proofreader: Iryna Andrieieva
Copy Editor: Yuliia Moroz
Content Editors: Maryna Korchaka, Natalia Babalyk, Oleksii Pryimak
Programme Directors: Julia Ovcharenko and Demyan Om Dyakiv-Slavitski
Original language: Ukrainian
Translation language: English
Українська (Cyrillic)
Хай це буде текст не про війну*
У нього чорні натруджені руки — мастило в’їлося в шкіру, застигло під нігтями. Люди з такими руками зазвичай уміють і люблять працювати. Інша річ — у чому саме полягає їхня робота. Невисокого зросту, тихий, заклопотаний, стоїть, пояснює щось про ситуацію на фронті, про свою бригаду, про техніку, на якій він — водій підрозділу — їздить. Раптом на щось зважується, каже: «Ви ж волонтери, купіть нам холодильник». «Навіщо тобі на фронті холодильник? — не розуміємо ми. — Якщо треба — поїхали в супермаркет, вибереш собі, ми купимо». «Та ні, — пояснює, — ви не розумієте: мені машина з великим холодильником потрібна. Рефрижератор. Загиблих вивозити. Ми знаходимо тіла, які лежать на сонці понад місяць, вивозимо їх мікроавтобусом, дихати неможливо». Говорить про загиблих як про роботу — спокійно й зважено, без бравади, але й без істерики. Ми обмінюємося контактами. За тиждень знаходимо в Литві рефрижератор, приганяємо його до Харкова. Він приїжджає із цілою командою бійців, урочисто забирає автівку, фотографується з нами для звіту. Наш знайомий цього разу зі зброєю, у чистому одязі. Хоча руки, якщо придивитися, так само чорні: робота в нього щоденна, тяжка, руки про це свідчать найкраще.
Що найперше змінює війна? Відчуття часу, відчуття простору. Дуже швидко змінюється контур перспективи, контур часової протяжності. Людина в просторі війни намагається не вибудовувати планів на майбутнє, пробує не надто думати про те, яким цей світ буде завтра. Вагу й значення має лише те, що відбувається з тобою тут і тепер, сенс мають лише речі й люди, які будуть із тобою максимум завтра зранку, якщо виживеш і прокинешся. Головним завданням лишається вціліти, прорватися ще на пів доби вперед. Потім, пізніше, буде видно, буде зрозуміло, як діяти далі, як поводитися, на що в цьому житті спиратися, від чого відштовхуватися. Це стосується великою мірою і військових, і тих, хто як цивільний (себто неозброєний) лишається в зоні наближення до смерті. Саме це відчуття супроводжує тебе від першого дня великої війни — відчуття часового зламу, нестачі тяглості, відчуття спресованості повітря, коли дихати стає важко від того, що реальність тисне, намагаючись видавити тебе по той бік життя, по той бік видимого. Спресованість подій та емоцій, розчинення в кривавому густому потоці, який огортає та підхоплює, — реальність війни кардинально різниться від реальності миру саме цим тиском, пресом, неможливістю вільно дихати й легко говорити. А говорити, поза тим, треба. Навіть під час війни. Особливо під час війни.
Ще війна, безперечно, змінює мову, її архітектуру, поле її функціонування. Війна, подібно до черевика зайди, чужого, порушує мурашник мовлення. По тому мурашки — себто носії порушеної мови — намагаються гарячково відновити поруйновану структуру, навести лад у тому, до чого звикли, із чим жили. Зрештою все повертається на свої місця. Але ось ця неспроможність скористатися звичними механізмами, точніше, неспроможність попередніх — мирних, довоєнних — конструкцій передати твій стан, пояснити твої лють, біль і надію найбільш болюча й нестерпна. Особливо якщо ти звик довіряти мові, звик покладатися на її можливості, що видавалися тобі майже невичерпними. А раптом виявляється, що можливості мови обмежені — обмежені новими обставинами, новим ландшафтом. Ландшафтом, що прописується в просторі смерті, просторі катастрофи. Робота кожної окремої мурахи — відновлювати загальну злагодженість цього колективного мовлення, загального звучання, комунікації, порозуміння. Ким у цьому разі постає письменник? Тією ж таки мурахою, занімілою, як і всі. Від початку війни ми всі повертаємо собі цю порушену здатність — здатність зрозумілого висловлювання. Ми всі намагаємося пояснити — себе, свою правду, межі своєї порушеності й травмованості. У літератури, можливо, трішки більше шансів. Оскільки вона генетично пов’язана з усіма попередніми мовними катастрофами й розламами.
Як говорити про війну? Як давати собі раду з інтонаціями, у яких так багато відчаю, люті, образи, але разом із тим — сили й готовності не кидати своїх, не відступатися? Мені здається, проблема з проговоренням найважливішого нині не лише в нас самих. Світ, який нас слухає, теж не завжди здатен зрозуміти просту річ: ми говоримо, маючи надто різний рівень мовної емоційності, мовної напруженості, мовної відкритості. Українці не повинні виправдовуватися за свої емоції, проте добре було б ці емоції пояснити. Навіщо? Бодай для того, щоб далі не тримати при собі увесь цей біль і весь цей гнів. Ми зможемо пояснити себе, зможемо проговорити все, що з нами сталось і ще станеться. Просто треба бути готовими до того, що це буде доволі непроста розмова. Але її так чи інакше треба починати вже сьогодні.
Тут важливий момент різного навантаження й забарвлення нашої лексики. Це ніби й про оптику, про інший погляд, інші думки, але передусім усе ж таки про мову. Іноді видається, що світ, дивлячись на те, що чиниться останні пів року на сході Європи, користується лексикою та означеннями, які давно нічого не пояснюють із того, що відбувається. Скажімо, що має на увазі світ (розумію ефемерність та абстрактність цього означення, але все ж використаю саме його), говорячи про необхідність миру? Здавалося б, ідеться про припинення війни, завершення збройного протистояння, про той момент, коли замовкає артилерія й настає тиша. Здавалося б, це те, що має приводити нас до порозуміння. Адже насправді чого ми, українці, хочемо найбільше? Звісно, що завершення цієї війни. Звісно, що миру. Звісно, що припинення обстрілів. Особисто я, як людина, що живе на вісімнадцятому поверсі в центрі Харкова, де з горішніх вікон можна побачити, як росіяни запускають ракети із сусіднього бєлгорода, гаряче й палко хочу завершення ракетних ударів, завершення війни, повернення до нормальності, до природності існування. То що ж так часто насторожує українців у заявах європейських інтелектуалів чи європейських політиків про необхідність миру? Звісно, що не заперечення необхідності миру. Швидше, розуміння, що мир не настане, якщо жертва агресії складе зброю. У мирного населення Бучі, Гостомеля й Ірпеня зброї взагалі не було. Це не вберегло людей від жахливої смерті. Харків’яни, яких росіяни регулярно й хаотично розстрілюють ракетами, теж не тримають у руках зброї. Що вони, на думку прихильників швидкого миру за будь-яку ціну, мали б зробити? Де для них мала би проходити лінія між підтримкою миру й непідтримкою опору? Просто річ у тім, на мою думку, що, говорячи нині про мир у контексті цієї кривавої, драматичної розв’язаної росією війни, дехто не хоче помічати простого факту: миру без справедливості не буває. Бувають різні форми замороженого конфлікту, тимчасово окуповані території, міни з відкладеною детонацією, камуфльовані під політичні компроміси, проте миру — справжнього миру, того, який дає почуття безпеки й перспективи, — на жаль, не буває. І закидаючи нині українцям готовність не здаватися як ледь не ознаку мілітаризму й радикалізму, частина європейців (мушу зазначити, доволі незначна, а втім) чинить дивовижну річ: намагаючись лишитися в зоні комфорту, вона безнапасно виходить поза межі етики. І це вже питання не до українців, а до світу, до його готовності (чи неготовності) проковтнути чергове тотальне безконтрольне зло на догоду сумнівній меркантильності й фальшивому пацифізму.
Адже для декого це виявилося доволі зручною формою перекладання із себе відповідальності — апеляція до людей, які захищають своє життя, звинувачення саме жертви, зміщення акцентів, маніпулювання добрими й позитивними гаслами. Натомість усе набагато простіше: ми допомагаємо своєму війську не тому, що нам хочеться війни, а саме тому, що дуже хочеться миру. Ось тільки пропонований нам під виглядом миру м’який і ненав’язливий спосіб капітуляції не є шляхом до мирного життя й відбудови наших міст. Можливо, капітуляція українців допоможе європейцям зекономити на енергоносіях, проте як почуватимуться самі європейці, усвідомлюючи (а цього не можна буде не усвідомити), що тепло їхніх домівок оплачене зруйнованими долями й будинками людей, які теж хотіли жити в мирній і спокійній країні?
Просто, повторюся, справа в мові. У тому, наскільки точно й доречно ми використовуємо ті чи інші слова, наскільки вивірена наша інтонація, коли ми говоримо про перебування на зламі між життям і смертю. Наскільки нашої попередньої лексики — тієї лексики, за допомогою якої ми ще вчора цілком успішно проговорювали цей світ, — так ось, наскільки нам її вистачає тепер, щоб говорити про те, що болить чи, навпаки, дає сили? Адже ми всі опинилися в тій точці мовлення, з якої раніше не говорили, відповідно, маємо нині зміщену систему оцінок і сприйняття, змінені координати сенсу, змінені кордони доцільності. Те, що ззовні, збоку може видатися розмовами про смерть, насправді дуже часто є відчайдушними спробами зачепитися саме за життя, за його можливість, за його тяглість. Загалом, де в цій новій зламаній, зміщеній реальності завершується тема війни, і де починається зона миру? Рефрижератор із тілами загиблих — це ще про мир чи вже про війну? Жінки, яких вивозиш у місця, де немає обстрілів, — це підтримка чого? Мирного вирішення конфлікту? Куплений для військового турнікет, який рятує йому життя, — це ще гуманітарна допомога чи вже допомога тим, хто воює? І загалом, допомога тим, хто воює за тебе, за цивільних у підвалах, за дітей у метрополітені, — це поза межами пристойної розмови про добро й емпатію? Ми повинні нагадувати про своє право на подальше існування в цьому світі, чи це право очевидне й незаперечне?
Сталося так, що багато явищ і понять нині потребують якщо не пояснення, то щонайменше нагадування, нового проговорення, нового прийняття. Війна зазвичай показує те, що довго намагаються не помічати, війна — це час незручних запитань і важких відповідей. Ця війна, яку розпочала російська армія, раптом теж означила цілу низку питань, що виходять далеко поза контекст російсько-українських відносин. Нам так чи інакше доведеться ближчими роками говорити на незручні теми — теми популізму й подвійних стандартів, теми безвідповідальності й політичного конформізму, теми етики, що, як виявилося, давно й безнадійно зникла з лексикону тих, хто ухвалює доленосні рішення в сучасному світі. Можна сказати, що ці теми стосуються політики, що говорити нам доведеться саме про неї — про політику. А втім, політика в цьому випадку — лише ширма, прикриття, можливість оминати гострі кути й не називати речі своїми іменами. А речі потребують саме цього — щоб їх називали своїми іменами. Щоб злочини називали злочинами. Щоб свободу називали свободою. Щоб підлість називали підлістю. У часи війни такі лексеми звучать особливо виразно й загострено. Оминути їх, не поранившись, дуже важко. Та й не треба їх оминати, зовсім не треба.
Це печально й показово: ми говоримо про премію миру в той час, коли в Європі знову триває війна. Триває не так далеко звідси. Триває насправді не перший рік. Усі ці роки, доки вона тривала, премію миру теж вручали. Річ, звісно, не в премії як такій. Річ у тім, наскільки Європа нині готова сприймати цю нову реальність — реальність, у якій є зруйновані міста (де ще донедавна можна було вести бізнес), реальність, у якій є братські могили (де лежать громадяни України, які ще вчора могли приїздити в німецькі міста на шопінг чи до музеїв), реальність, у якій є фільтраційні табори для українців, що потрапили в окупацію (табори, окупація, колаборанти — слова, які навряд чи використовують у повсякденній мові європейці). Річ також і в тім, як нам усім далі в цій реальності жити — зі зруйнованими містами, спаленими школами, знищеними книжками. Передусім — із тисячами загиблих, тими, хто ще вчора жив нормальним мирним життям, вибудовував плани, жив своїми клопотами, спирався на власну пам’ять.
Згадка про пам’ять тут теж важлива, і ось чому. Війна — це не просто інакший досвід. Говорити так — це говорити про неглибоке, про те, що лежить на поверхні, те, що багато описує, проте мало пояснює. Насправді війна змінює нашу пам’ять, наповнюючи її надто болючими спогадами, надто глибокими травмами й надто гіркими розмовами. Ти вже не зможеш позбутися цих спогадів, тобі не вдасться виправити минуле. Воно буде відтепер частиною тебе самого. І навряд чи найкращою частиною. Ось цей досвід заціпеніння й відновлення дихання, замовкання й пошуку нової мови — надто болючий, щоб після нього ти далі міг безтурботно мовити про прекрасний світ за вікном. Поезія після Бучі й Ізюму, безперечно, можлива, мало того — потрібна. Проте тінь Бучі й Ізюму, їхня присутність надто багато важитимуть у цій післявоєнній поезії, багато в чому визначаючи її наповненість і тональність. Це болісне, проте необхідне усвідомлення того, що відтепер контекстом писаних у твоїй країні віршів будуть братські могили й розбомблені мікрорайони, звісно, не додає оптимізму, але додає розуміння, що мова потребує щоденної роботи, постійної дотичності, долученості. Зрештою, що в нас є для того, щоб виговорити себе, щоб себе пояснити? Наша мова й пам’ять.
Від кінця лютого, себто від початку цієї масакри, чітко відчувалося, як час втрачає звичну розміреність і перетікання. Власне, він став подібним до зимового річища, що промерзає до дна, зупиняючи біг і паралізуючи всіх, хто потрапив у цей застиглий потік. Ми опинилися в цій щільній застиглості, посеред холодного безчасся. Дуже добре пам’ятаю цю безпорадність — коли не відчуваєш руху, коли губишся серед тиші, неспроможний розгледіти, що там попереду, у мороці й тиші. Час війни — це справді час порушеної панорами, обірваних комунікацій між минулим і майбутнім, час найбільш гострого й гіркого відчуття теперішнього, занурення в простір, який тебе оточує, фокусування на миті, яка тебе виповнює. У цьому є певні ознаки фаталізму, коли перестаєш будувати плани й думати про майбутнє, намагаючись передусім закорінитись у теперішньому, саме під цим небом, яке розгортається над тобою і єдине нагадує, що час таки минає, дні змінюються ночами, за весною обов’язково прийде літо, і, попри всю застиглість твоїх відчуттів, попри все заціпеніння, життя триватиме, воно не спиняється ні на мить, вміщуючи в собі всі наші радощі й страхи, весь наш відчай і всю надію. Просто змінилася дистанція між тобою та реальністю. Реальність стала ближчою. Реальність стала страшнішою. Із цим тепер доведеться жити.
Що ще, окрім мови й пам’яті? Що в нас змінилося ще? Що нас тепер вирізнятиме в будь-якій компанії, у будь-якому натовпі? Можливо, очі. Вони вбирають у себе зовнішній вогонь, у них тепер завжди буде цей відблиск. Погляд людини, яка зазирала за межі видимого, яка вдивлялася в темряву й навіть змогла щось там розгледіти, завжди вирізнятиметься, оскільки надто значущі речі в ньому відбиваються.
Навесні, десь у травні, ми приїхали з виступом до військової частини, яка вийшла на перепочинок після тривалих важких боїв. Частину ми знаємо давно: регулярно їздили до них із виступами з 2014-го. Передмістя Харкова, свіжа зелень, футбольне поле, невеличкий актовий зал. Багатьох бійців ми знаємо особисто. Багато хто — старі друзі, харків’яни — пішов воювати цієї весни. Незвично бачити їх у військовій формі, зі зброєю в руках. І ще незвичні очі — ніби застиглий метал, ніби скло, що відбиває пожежу. Ішов другий місяць великої війни, вони встигли побувати в окопах під російськими обстрілами. Стоять тепер, усміхаються, жартують. І ці очі, у яких можна побачити два місяці пекла. «Я встиг, — розповідає один, — побувати в госпіталі. росіяни стріляли фосфорними снарядами, мені прилетіло. Але нічого, живий-здоровий. Незабаром знову на фронт». Той випадок, коли просто не знаєш, що відповісти, мова зраджує, мови не вистачає, потрібні слова лише шукаються. Але знайдуться обов’язково.
Якою буде наша мова по війні? Що нам треба буде одне одному пояснити? Передусім нам треба буде вголос вимовляти імена загиблих. Їх треба називати. Інакше це буде велика розірваність мови, порожнеча поміж голосів, розлам у пам’яті. Нам знадобиться багато сили й віри, щоб говорити про наших загиблих. Оскільки з їхніх імен формуватимуться наші словники. Але не менше сили, впевненості й любові нам потрібно буде, щоб говорити про майбутнє, щоб озвучити його, окреслити. Нам так чи інакше доведеться відновлювати відчуття часу, відчуття перспективи, відчуття тяглості. Ми приречені на майбутнє, мало того — ми відповідальні за нього. Воно нині формується з наших візій, переконань, готовності брати на себе відповідальність. Ми повертатимемо собі відчуття майбутнього, оскільки надто багато лишається в нашій пам’яті такого, що потребує залученості завтра. Ми всі пов’язані цим потоком, який несе нас, не відпускає, поєднує. Ми всі пов’язані мовою. І навіть якщо якоїсь миті можливості її видаються обмеженими й недостатніми, ми так чи інакше змушені будемо повертатися до цих її можливостей, які дають нам надію на те, що в майбутньому поміж нами не буде недоговореностей чи непорозумінь. Мова іноді видається слабкою. Проте саме вона часто є джерелом сили. Вона може відступити від тебе на якийсь час, проте не здатна зрадити. Це і є головне й визначальне. Доки в нас є мова, доти є бодай примарні шанси пояснити себе, проговорити свою правду, навести лад у пам’яті. Тому говорімо, говорімо. Навіть коли слова ранять горло. Навіть коли від них почуваєшся загублено й порожньо. За голосом стоїть правда. І варто ним скористатися. Можливо, це взагалі найважливіше, що з нами всіма може статися.
* Текст промови Сергія Жадана на церемонії вручення цьогорічної Премії миру від Німецької асоціації видавців і книгорозповсюджувачів. Переклали та опублікували за згодою автора.
Текст написано: 23.10.2022
Вперше опубліковано в програмі Wars. Ukrainians. Humanity: 13.02.2023
Автор: Сергій Жадан
Ілюстраторка: Вікторія Бойко
Літературна редакторка і коректорка: Ірина Андрєєва
Відповідальна редакторка: Юлія Мороз
Контент-редактори: Марина Корчака, Наталія Бабалик, Олексій Приймак
Програмні директори: Юлія Овчаренко та Дем’ян Ом Дяків Славіцькі
Ukrainian (Latin)
Transliteration: the BGN/PCGN 1965 System for Ukrainian
Khay tse bude tekst ne pro viynu*
U n’oho chorni natrudzheni ruky — mastylo v’yilosya v shkiru, zastyhlo pid nihtyamy. Lyudy z takymy rukamy zazvychay umiyut’ i lyublyat’ pratsyuvaty. Insha rich — u chomu same polyahaye yikhnya robota. Nevysokoho zrostu, tykhyy, zaklopotanyy, stoyit’, poyasnyuye shchos’ pro sytuatsiyu na fronti, pro svoyu bryhadu, pro tekhniku, na yakiy vin — vodiy pidrozdilu — yizdyt’. Raptom na shchos’ zvazhuyet’sya, kazhe: «Vy zh volontery, kupit’ nam kholodyl’nyk». «Navishcho tobi na fronti kholodyl’nyk? — ne rozumiyemo my. — Yakshcho treba — poyikhaly v supermarket, vyberesh sobi, my kupymo». «Ta ni, — poyasnyuye, — vy ne rozumiyete: meni mashyna z velykym kholodyl’nykom potribna. Refryzherator. Zahyblykh vyvozyty. My znakhodymo tila, yaki lezhat’ na sontsi ponad misyats’, vyvozymo yikh mikroavtobusom, dykhaty nemozhlyvo». Hovoryt’ pro zahyblykh yak pro robotu — spokiyno y zvazheno, bez bravady, ale y bez isteryky. My obminyuyemosya kontaktamy. Za tyzhden’ znakhodymo v Lytvi refryzherator, pryhanyayemo yoho do Kharkova. Vin pryyizhdzhaye iz tsiloyu komandoyu biytsiv, urochysto zabyraye avtivku, fotohrafuyet’sya z namy dlya zvitu. Nash znayomyy ts’oho razu zi zbroyeyu, u chystomu odyazi. Khocha ruky, yakshcho prydyvytysya, tak samo chorni: robota v n’oho shchodenna, tyazhka, ruky pro tse svidchat’ naykrashche.
Shcho naypershe zminyuye viyna? Vidchuttya chasu, vidchuttya prostoru. Duzhe shvydko zminyuyet’sya kontur perspektyvy, kontur chasovoyi protyazhnosti. Lyudyna v prostori viyny namahayet’sya ne vybudovuvaty planiv na maybutnye, probuye ne nadto dumaty pro te, yakym tsey svit bude zavtra. Vahu y znachennya maye lyshe te, shcho vidbuvayet’sya z toboyu tut i teper, sens mayut’ lyshe rechi y lyudy, yaki budut’ iz toboyu maksymum zavtra zranku, yakshcho vyzhyvesh i prokyneshsya. Holovnym zavdannyam lyshayet’sya vtsility, prorvatysya shche na piv doby vpered. Potim, piznishe, bude vydno, bude zrozumilo, yak diyaty dali, yak povodytysya, na shcho v ts’omu zhytti spyratysya, vid choho vidshtovkhuvatysya. Tse stosuyet’sya velykoyu miroyu i viys’kovykh, i tykh, khto yak tsyvil’nyy (sebto neozbroyenyy) lyshayet’sya v zoni nablyzhennya do smerti. Same tse vidchuttya suprovodzhuye tebe vid pershoho dnya velykoyi viyny — vidchuttya chasovoho zlamu, nestachi tyahlosti, vidchuttya spresovanosti povitrya, koly dykhaty staye vazhko vid toho, shcho real’nist’ tysne, namahayuchys’ vydavyty tebe po toy bik zhyttya, po toy bik vydymoho. Spresovanist’ podiy ta emotsiy, rozchynennya v kryvavomu hustomu pototsi, yakyy ohortaye ta pidkhoplyuye, — real’nist’ viyny kardynal’no riznyt’sya vid real’nosti myru same tsym tyskom, presom, nemozhlyvistyu vil’no dykhaty y lehko hovoryty. A hovoryty, poza tym, treba. Navit’ pid chas viyny. Osoblyvo pid chas viyny.
Shche viyna, bezperechno, zminyuye movu, yiyi arkhitekturu, pole yiyi funktsionuvannya. Viyna, podibno do cherevyka zaydy, chuzhoho, porushuye murashnyk movlennya. Po tomu murashky — sebto nosiyi porushenoyi movy — namahayut’sya haryachkovo vidnovyty poruynovanu strukturu, navesty lad u tomu, do choho zvykly, iz chym zhyly. Zreshtoyu vse povertayet’sya na svoyi mistsya. Ale os’ tsya nespromozhnist’ skorystatysya zvychnymy mekhanizmamy, tochnishe, nespromozhnist’ poperednikh — myrnykh, dovoyennykh — konstruktsiy peredaty tviy stan, poyasnyty tvoyi lyut’, bil’ i nadiyu naybil’sh bolyucha y nesterpna. Osoblyvo yakshcho ty zvyk doviryaty movi, zvyk pokladatysya na yiyi mozhlyvosti, shcho vydavalysya tobi mayzhe nevycherpnymy. A raptom vyyavlyayet’sya, shcho mozhlyvosti movy obmezheni — obmezheni novymy obstavynamy, novym landshaftom. Landshaftom, shcho propysuyet’sya v prostori smerti, prostori katastrofy. Robota kozhnoyi okremoyi murakhy — vidnovlyuvaty zahal’nu zlahodzhenist’ ts’oho kolektyvnoho movlennya, zahal’noho zvuchannya, komunikatsiyi, porozuminnya. Kym u ts’omu razi postaye pys’mennyk? Tiyeyu zh taky murakhoyu, zanimiloyu, yak i vsi. Vid pochatku viyny my vsi povertayemo sobi tsyu porushenu zdatnist’ — zdatnist’ zrozumiloho vyslovlyuvannya. My vsi namahayemosya poyasnyty — sebe, svoyu pravdu, mezhi svoyeyi porushenosti y travmovanosti. U literatury, mozhlyvo, trishky bil’she shansiv. Oskil’ky vona henetychno pov’yazana z usima poperednimy movnymy katastrofamy y rozlamamy.
Yak hovoryty pro viynu? Yak davaty sobi radu z intonatsiyamy, u yakykh tak bahato vidchayu, lyuti, obrazy, ale razom iz tym — syly y hotovnosti ne kydaty svoyikh, ne vidstupatysya? Meni zdayet’sya, problema z prohovorennyam nayvazhlyvishoho nyni ne lyshe v nas samykh. Svit, yakyy nas slukhaye, tezh ne zavzhdy zdaten zrozumity prostu rich: my hovorymo, mayuchy nadto riznyy riven’ movnoyi emotsiynosti, movnoyi napruzhenosti, movnoyi vidkrytosti. Ukrayintsi ne povynni vypravdovuvatysya za svoyi emotsiyi, prote dobre bulo b tsi emotsiyi poyasnyty. Navishcho? Boday dlya toho, shchob dali ne trymaty pry sobi uves’ tsey bil’ i ves’ tsey hniv. My zmozhemo poyasnyty sebe, zmozhemo prohovoryty vse, shcho z namy stalos’ i shche stanet’sya. Prosto treba buty hotovymy do toho, shcho tse bude dovoli neprosta rozmova. Ale yiyi tak chy inakshe treba pochynaty vzhe s’ohodni.
Tut vazhlyvyy moment riznoho navantazhennya y zabarvlennya nashoyi leksyky. Tse niby y pro optyku, pro inshyy pohlyad, inshi dumky, ale peredusim use zh taky pro movu. Inodi vydayet’sya, shcho svit, dyvlyachys’ na te, shcho chynyt’sya ostanni piv roku na skhodi Yevropy, korystuyet’sya leksykoyu ta oznachennyamy, yaki davno nichoho ne poyasnyuyut’ iz toho, shcho vidbuvayet’sya. Skazhimo, shcho maye na uvazi svit (rozumiyu efemernist’ ta abstraktnist’ ts’oho oznachennya, ale vse zh vykorystayu same yoho), hovoryachy pro neobkhidnist’ myru? Zdavalosya b, idet’sya pro prypynennya viyny, zavershennya zbroynoho protystoyannya, pro toy moment, koly zamovkaye artyleriya y nastaye tysha. Zdavalosya b, tse te, shcho maye pryvodyty nas do porozuminnya. Adzhe naspravdi choho my, ukrayintsi, khochemo naybil’she? Zvisno, shcho zavershennya tsiyeyi viyny. Zvisno, shcho myru. Zvisno, shcho prypynennya obstriliv. Osobysto ya, yak lyudyna, shcho zhyve na visimnadtsyatomu poversi v tsentri Kharkova, de z horishnikh vikon mozhna pobachyty, yak rosiyany zapuskayut’ rakety iz susidn’oho byelhoroda, haryache y palko khochu zavershennya raketnykh udariv, zavershennya viyny, povernennya do normal’nosti, do pryrodnosti isnuvannya. To shcho zh tak chasto nastorozhuye ukrayintsiv u zayavakh yevropeys’kykh intelektualiv chy yevropeys’kykh politykiv pro neobkhidnist’ myru? Zvisno, shcho ne zaperechennya neobkhidnosti myru. Shvydshe, rozuminnya, shcho myr ne nastane, yakshcho zhertva ahresiyi sklade zbroyu. U myrnoho naselennya Buchi, Hostomelya y Irpenya zbroyi vzahali ne bulo. Tse ne vberehlo lyudey vid zhakhlyvoyi smerti. Kharkiv’yany, yakykh rosiyany rehulyarno y khaotychno rozstrilyuyut’ raketamy, tezh ne trymayut’ u rukakh zbroyi. Shcho vony, na dumku prykhyl’nykiv shvydkoho myru za bud’-yaku tsinu, maly b zrobyty? De dlya nykh mala by prokhodyty liniya mizh pidtrymkoyu myru y nepidtrymkoyu oporu? Prosto rich u tim, na moyu dumku, shcho, hovoryachy nyni pro myr u konteksti tsiyeyi kryvavoyi, dramatychnoyi rozv’yazanoyi rosiyeyu viyny, dekhto ne khoche pomichaty prostoho faktu: myru bez spravedlyvosti ne buvaye. Buvayut’ rizni formy zamorozhenoho konfliktu, tymchasovo okupovani terytoriyi, miny z vidkladenoyu detonatsiyeyu, kamufl’ovani pid politychni kompromisy, prote myru — spravzhn’oho myru, toho, yakyy daye pochuttya bezpeky y perspektyvy, — na zhal’, ne buvaye. I zakydayuchy nyni ukrayintsyam hotovnist’ ne zdavatysya yak led’ ne oznaku militaryzmu y radykalizmu, chastyna yevropeytsiv (mushu zaznachyty, dovoli neznachna, a vtim) chynyt’ dyvovyzhnu rich: namahayuchys’ lyshytysya v zoni komfortu, vona beznapasno vykhodyt’ poza mezhi etyky. I tse vzhe pytannya ne do ukrayintsiv, a do svitu, do yoho hotovnosti (chy nehotovnosti) prokovtnuty cherhove total’ne bezkontrol’ne zlo na dohodu sumnivniy merkantyl’nosti y fal’shyvomu patsyfizmu.
Adzhe dlya dekoho tse vyyavylosya dovoli zruchnoyu formoyu perekladannya iz sebe vidpovidal’nosti — apelyatsiya do lyudey, yaki zakhyshchayut’ svoye zhyttya, zvynuvachennya same zhertvy, zmishchennya aktsentiv, manipulyuvannya dobrymy y pozytyvnymy haslamy. Natomist’ use nabahato prostishe: my dopomahayemo svoyemu viys’ku ne tomu, shcho nam khochet’sya viyny, a same tomu, shcho duzhe khochet’sya myru. Os’ til’ky proponovanyy nam pid vyhlyadom myru m’yakyy i nenav’yazlyvyy sposib kapitulyatsiyi ne ye shlyakhom do myrnoho zhyttya y vidbudovy nashykh mist. Mozhlyvo, kapitulyatsiya ukrayintsiv dopomozhe yevropeytsyam zekonomyty na enerhonosiyakh, prote yak pochuvatymut’sya sami yevropeytsi, usvidomlyuyuchy (a ts’oho ne mozhna bude ne usvidomyty), shcho teplo yikhnikh domivok oplachene zruynovanymy dolyamy y budynkamy lyudey, yaki tezh khotily zhyty v myrniy i spokiyniy krayini?
Prosto, povtoryusya, sprava v movi. U tomu, naskil’ky tochno y dorechno my vykorystovuyemo ti chy inshi slova, naskil’ky vyvirena nasha intonatsiya, koly my hovorymo pro perebuvannya na zlami mizh zhyttyam i smertyu. Naskil’ky nashoyi poperedn’oyi leksyky — tiyeyi leksyky, za dopomohoyu yakoyi my shche vchora tsilkom uspishno prohovoryuvaly tsey svit, — tak os’, naskil’ky nam yiyi vystachaye teper, shchob hovoryty pro te, shcho bolyt’ chy, navpaky, daye syly? Adzhe my vsi opynylysya v tiy tochtsi movlennya, z yakoyi ranishe ne hovoryly, vidpovidno, mayemo nyni zmishchenu systemu otsinok i spryynyattya, zmineni koordynaty sensu, zmineni kordony dotsil’nosti. Te, shcho zzovni, zboku mozhe vydatysya rozmovamy pro smert’, naspravdi duzhe chasto ye vidchaydushnymy sprobamy zachepytysya same za zhyttya, za yoho mozhlyvist’, za yoho tyahlist’. Zahalom, de v tsiy noviy zlamaniy, zmishcheniy real’nosti zavershuyet’sya tema viyny, i de pochynayet’sya zona myru? Refryzherator iz tilamy zahyblykh — tse shche pro myr chy vzhe pro viynu? Zhinky, yakykh vyvozysh u mistsya, de nemaye obstriliv, — tse pidtrymka choho? Myrnoho vyrishennya konfliktu? Kuplenyy dlya viys’kovoho turniket, yakyy ryatuye yomu zhyttya, — tse shche humanitarna dopomoha chy vzhe dopomoha tym, khto voyuye? I zahalom, dopomoha tym, khto voyuye za tebe, za tsyvil’nykh u pidvalakh, za ditey u metropoliteni, — tse poza mezhamy prystoynoyi rozmovy pro dobro y empatiyu? My povynni nahaduvaty pro svoye pravo na podal’she isnuvannya v ts’omu sviti, chy tse pravo ochevydne y nezaperechne?
Stalosya tak, shcho bahato yavyshch i ponyat’ nyni potrebuyut’ yakshcho ne poyasnennya, to shchonaymenshe nahaduvannya, novoho prohovorennya, novoho pryynyattya. Viyna zazvychay pokazuye te, shcho dovho namahayut’sya ne pomichaty, viyna — tse chas nezruchnykh zapytan’ i vazhkykh vidpovidey. Tsya viyna, yaku rozpochala rosiys’ka armiya, raptom tezh oznachyla tsilu nyzku pytan’, shcho vykhodyat’ daleko poza kontekst rosiys’ko-ukrayins’kykh vidnosyn. Nam tak chy inakshe dovedet’sya blyzhchymy rokamy hovoryty na nezruchni temy — temy populizmu y podviynykh standartiv, temy bezvidpovidal’nosti y politychnoho konformizmu, temy etyky, shcho, yak vyyavylosya, davno y beznadiyno znykla z leksykonu tykh, khto ukhvalyuye dolenosni rishennya v suchasnomu sviti. Mozhna skazaty, shcho tsi temy stosuyut’sya polityky, shcho hovoryty nam dovedet’sya same pro neyi — pro polityku. A vtim, polityka v ts’omu vypadku — lyshe shyrma, prykryttya, mozhlyvist’ omynaty hostri kuty y ne nazyvaty rechi svoyimy imenamy. A rechi potrebuyut’ same ts’oho — shchob yikh nazyvaly svoyimy imenamy. Shchob zlochyny nazyvaly zlochynamy. Shchob svobodu nazyvaly svobodoyu. Shchob pidlist’ nazyvaly pidlistyu. U chasy viyny taki leksemy zvuchat’ osoblyvo vyrazno y zahostreno. Omynuty yikh, ne poranyvshys’, duzhe vazhko. Ta y ne treba yikh omynaty, zovsim ne treba.
Tse pechal’no y pokazovo: my hovorymo pro premiyu myru v toy chas, koly v Yevropi znovu tryvaye viyna. Tryvaye ne tak daleko zvidsy. Tryvaye naspravdi ne pershyy rik. Usi tsi roky, doky vona tryvala, premiyu myru tezh vruchaly. Rich, zvisno, ne v premiyi yak takiy. Rich u tim, naskil’ky Yevropa nyni hotova spryymaty tsyu novu real’nist’ — real’nist’, u yakiy ye zruynovani mista (de shche donedavna mozhna bulo vesty biznes), real’nist’, u yakiy ye brats’ki mohyly (de lezhat’ hromadyany Ukrayiny, yaki shche vchora mohly pryyizdyty v nimets’ki mista na shopinh chy do muzeyiv), real’nist’, u yakiy ye fil’tratsiyni tabory dlya ukrayintsiv, shcho potrapyly v okupatsiyu (tabory, okupatsiya, kolaboranty — slova, yaki navryad chy vykorystovuyut’ u povsyakdenniy movi yevropeytsi). Rich takozh i v tim, yak nam usim dali v tsiy real’nosti zhyty — zi zruynovanymy mistamy, spalenymy shkolamy, znyshchenymy knyzhkamy. Peredusim — iz tysyachamy zahyblykh, tymy, khto shche vchora zhyv normal’nym myrnym zhyttyam, vybudovuvav plany, zhyv svoyimy klopotamy, spyravsya na vlasnu pam’yat’.
Zhadka pro pam’yat’ tut tezh vazhlyva, i os’ chomu. Viyna — tse ne prosto inakshyy dosvid. Hovoryty tak — tse hovoryty pro nehlyboke, pro te, shcho lezhyt’ na poverkhni, te, shcho bahato opysuye, prote malo poyasnyuye. Naspravdi viyna zminyuye nashu pam’yat’, napovnyuyuchy yiyi nadto bolyuchymy spohadamy, nadto hlybokymy travmamy y nadto hirkymy rozmovamy. Ty vzhe ne zmozhesh pozbutysya tsykh spohadiv, tobi ne vdast’sya vypravyty mynule. Vono bude vidteper chastynoyu tebe samoho. I navryad chy naykrashchoyu chastynoyu. Os’ tsey dosvid zatsipeninnya y vidnovlennya dykhannya, zamovkannya y poshuku novoyi movy — nadto bolyuchyy, shchob pislya n’oho ty dali mih bezturbotno movyty pro prekrasnyy svit za viknom. Poeziya pislya Buchi y Izyumu, bezperechno, mozhlyva, malo toho — potribna. Prote tin’ Buchi y Izyumu, yikhnya prysutnist’ nadto bahato vazhytymut’ u tsiy pislyavoyenniy poeziyi, bahato v chomu vyznachayuchy yiyi napovnenist’ i tonal’nist’. Tse bolisne, prote neobkhidne usvidomlennya toho, shcho vidteper kontekstom pysanykh u tvoyiy krayini virshiv budut’ brats’ki mohyly y rozbombleni mikrorayony, zvisno, ne dodaye optymizmu, ale dodaye rozuminnya, shcho mova potrebuye shchodennoyi roboty, postiynoyi dotychnosti, doluchenosti. Zreshtoyu, shcho v nas ye dlya toho, shchob vyhovoryty sebe, shchob sebe poyasnyty? Nasha mova y pam’yat’.
Vid kintsya lyutoho, sebto vid pochatku tsiyeyi masakry, chitko vidchuvalosya, yak chas vtrachaye zvychnu rozmirenist’ i peretikannya. Vlasne, vin stav podibnym do zymovoho richyshcha, shcho promerzaye do dna, zupynyayuchy bih i paralizuyuchy vsikh, khto potrapyv u tsey zastyhlyy potik. My opynylysya v tsiy shchil’niy zastyhlosti, posered kholodnoho bezchassya. Duzhe dobre pam’yatayu tsyu bezporadnist’ — koly ne vidchuvayesh rukhu, koly hubyshsya sered tyshi, nespromozhnyy rozhledity, shcho tam poperedu, u morotsi y tyshi. Chas viyny — tse spravdi chas porushenoyi panoramy, obirvanykh komunikatsiy mizh mynulym i maybutnim, chas naybil’sh hostroho y hirkoho vidchuttya teperishn’oho, zanurennya v prostir, yakyy tebe otochuye, fokusuvannya na myti, yaka tebe vypovnyuye. U ts’omu ye pevni oznaky fatalizmu, koly perestayesh buduvaty plany y dumaty pro maybutnye, namahayuchys’ peredusim zakorinytys’ u teperishn’omu, same pid tsym nebom, yake rozhortayet’sya nad toboyu i yedyne nahaduye, shcho chas taky mynaye, dni zminyuyut’sya nochamy, za vesnoyu obov’yazkovo pryyde lito, i, popry vsyu zastyhlist’ tvoyikh vidchuttiv, popry vse zatsipeninnya, zhyttya tryvatyme, vono ne spynyayet’sya ni na myt’, vmishchuyuchy v sobi vsi nashi radoshchi y strakhy, ves’ nash vidchay i vsyu nadiyu. Prosto zminylasya dystantsiya mizh toboyu ta real’nistyu. Real’nist’ stala blyzhchoyu. Real’nist’ stala strashnishoyu. Iz tsym teper dovedet’sya zhyty.
Shcho shche, okrim movy y pam’yati? Shcho v nas zminylosya shche? Shcho nas teper vyriznyatyme v bud’-yakiy kompaniyi, u bud’-yakomu natovpi? Mozhlyvo, ochi. Vony vbyrayut’ u sebe zovnishniy vohon’, u nykh teper zavzhdy bude tsey vidblysk. Pohlyad lyudyny, yaka zazyrala za mezhi vydymoho, yaka vdyvlyalasya v temryavu y navit’ zmohla shchos’ tam rozhledity, zavzhdy vyriznyatymet’sya, oskil’ky nadto znachushchi rechi v n’omu vidbyvayut’sya.
Navesni, des’ u travni, my pryyikhaly z vystupom do viys’kovoyi chastyny, yaka vyyshla na perepochynok pislya tryvalykh vazhkykh boyiv. Chastynu my znayemo davno: rehulyarno yizdyly do nykh iz vystupamy z 2014-ho. Peredmistya Kharkova, svizha zelen’, futbol’ne pole, nevelychkyy aktovyy zal. Bahat’okh biytsiv my znayemo osobysto. Bahato khto — stari druzi, kharkiv’yany — pishov voyuvaty tsiyeyi vesny. Nezvychno bachyty yikh u viys’koviy formi, zi zbroyeyu v rukakh. I shche nezvychni ochi — niby zastyhlyy metal, niby sklo, shcho vidbyvaye pozhezhu. Ishov druhyy misyats’ velykoyi viyny, vony vstyhly pobuvaty v okopakh pid rosiys’kymy obstrilamy. Stoyat’ teper, usmikhayut’sya, zhartuyut’. I tsi ochi, u yakykh mozhna pobachyty dva misyatsi pekla. «Ya vstyh, — rozpovidaye odyn, — pobuvaty v hospitali. rosiyany strilyaly fosfornymy snaryadamy, meni pryletilo. Ale nichoho, zhyvyy-zdorovyy. Nezabarom znovu na front». Toy vypadok, koly prosto ne znayesh, shcho vidpovisty, mova zradzhuye, movy ne vystachaye, potribni slova lyshe shukayut’sya. Ale znaydut’sya obov’yazkovo.
Yakoyu bude nasha mova po viyni? Shcho nam treba bude odne odnomu poyasnyty? Peredusim nam treba bude vholos vymovlyaty imena zahyblykh. Yikh treba nazyvaty. Inakshe tse bude velyka rozirvanist’ movy, porozhnecha pomizh holosiv, rozlam u pam’yati. Nam znadobyt’sya bahato syly y viry, shchob hovoryty pro nashykh zahyblykh. Oskil’ky z yikhnikh imen formuvatymut’sya nashi slovnyky. Ale ne menshe syly, vpevnenosti y lyubovi nam potribno bude, shchob hovoryty pro maybutnye, shchob ozvuchyty yoho, okreslyty. Nam tak chy inakshe dovedet’sya vidnovlyuvaty vidchuttya chasu, vidchuttya perspektyvy, vidchuttya tyahlosti. My pryrecheni na maybutnye, malo toho — my vidpovidal’ni za n’oho. Vono nyni formuyet’sya z nashykh viziy, perekonan’, hotovnosti braty na sebe vidpovidal’nist’. My povertatymemo sobi vidchuttya maybutn’oho, oskil’ky nadto bahato lyshayet’sya v nashiy pam’yati takoho, shcho potrebuye zaluchenosti zavtra. My vsi pov’yazani tsym potokom, yakyy nese nas, ne vidpuskaye, poyednuye. My vsi pov’yazani movoyu. I navit’ yakshcho yakoyis’ myti mozhlyvosti yiyi vydayut’sya obmezhenymy y nedostatnimy, my tak chy inakshe zmusheni budemo povertatysya do tsykh yiyi mozhlyvostey, yaki dayut’ nam nadiyu na te, shcho v maybutn’omu pomizh namy ne bude nedohovorenostey chy neporozumin’. Mova inodi vydayet’sya slabkoyu. Prote same vona chasto ye dzherelom syly. Vona mozhe vidstupyty vid tebe na yakyys’ chas, prote ne zdatna zradyty. Tse i ye holovne y vyznachal’ne. Doky v nas ye mova, doty ye boday prymarni shansy poyasnyty sebe, prohovoryty svoyu pravdu, navesty lad u pam’yati. Tomu hovorimo, hovorimo. Navit’ koly slova ranyat’ horlo. Navit’ koly vid nykh pochuvayeshsya zahubleno y porozhn’o. Za holosom stoyit’ pravda. I varto nym skorystatysya. Mozhlyvo, tse vzahali nayvazhlyvishe, shcho z namy vsima mozhe statysya.
* Tekst promovy Serhiya Zhadana na tseremoniyi vruchennya ts’ohorichnoyi Premiyi myru vid Nimets’koyi asotsiatsiyi vydavtsiv i knyhorozpovsyudzhuvachiv. Pereklaly ta opublikuvaly za zhodoyu avtora.
