Let it be the text about other things than war

He’s got black overworked hands: the machine oil burnt into his skin, and hardened under the nails. People with such hands are usually hard-working and plodding. The type of work is a different question. He is short in height, quiet and busy. He is staying there, trying to explain things about the situation in the combat, about his brigade, about the vehicles he needs to drive as a driver in one of the detachments. Out of a sudden, he would make up his mind and say: you are the volunteers, so, buy us a fridge. — Why do you need a fridge in the battlefield? — We struggle to understand. — If you need one, though, let’s go to the supermarket, you choose one, we buy it for you. Not that one, he explains. You took it wrong: I need a truck with a huge cooler. The refrigerator truck. To transport the killed. We keep finding the bodies staying in the sun for over a month, and we are taking them away with a mini bus, you can hardly breath in there. He talks about the killed like about his job routine, reserved and thoughtful, with no bravado, and chill. We exchange the contact details. A week later, we found a refrigerator vehicle in Lithuania; we brought it to Kharkiv. He came along with his team; they pick up the truck with all the honors, and take photos for our report. This time, the guy is carrying weapon, wearing clean clothes. His hands, though, if you take a closer look, are still black. He is doing his job every day, it’s heavy work, and the hands are the best illustration for it.

What would the war change in the first place? The feeling of time, the feeling of space. The contour of perspective changes fast, the contour of time continuum. A man within the space of the war is trying not to make any plans for the future; they are trying to avoid thinking about the world that might come tomorrow. What matters is what is happening to you here and now; what makes sense are things and people staying with you by next morning, at most, if you survive and ever wake up. The key task is to survive, to make it at least through another half-day. Afterwards, later, you will figure out how to go on, how to act, what to lean on in this life, and what to rely upon. It is largely about the military, and also about those who stay as “civilians” (i.e. unarmed) in a zone close to death. This is the kind of feeling you have been carrying since day one of the big war: it is the feeling of the time rupture, disrupted continuity, the feeling of compressed air, when it gets hard to breath under the pressure of reality; when it tries to push you out of life, to the other side, to another side of things visible. Compression of events and emotions, dissolution in a thick bloody stream enveloping and carrying you along: the war reality is crucially different from the peace reality in that compression; it is the pressure that takes away your breath and makes it hard to speak. Nonetheless, speaking is important. Even during the war. Especially during the war.

Also, the war certainly changes the language, its architecture, and the field of its functioning. Similar to the stranger’s boot, like a hostile ranger, the war disrupts the anthill of speech. Right after, the ants (aka the speakers of the disrupted language) are trying to hectically recover the destroyed structure, to regain order to where they used to live, and to what they were accustomed to have. After all, everything resumes its old ways. But the inability to resort to the customary mechanisms, or rather the inability of the previous, peace-time, pre-war constructs to describe your condition, to explain your rage, your pain, and your hope — this kind of inability is painful and unbearable. Especially when you are accustomed to trust the language, when you used to rely on its capacity that seemed next to inexhaustible. And here it turns out that the language capacity is limited. It’s limited by new circumstances, by a new landscape. It is the landscape that settles within the space of death, the space of the catastrophe. The job of each individual ant is to recover the general coherence of the collective speech, of the collective phonation, communication, and understanding. Who is a writer in that case? He is the same ant, frozen like everyone else. From the start of the war, we have been reclaiming the disrupted ability — the ability of comprehensible speaking. We are all trying to explain ourselves, our truth, the boundaries of our dislocation and trauma. In that case, literature may seem to have some more chances to cope. For it is genetically related to all the prior language-based disasters and divides.

How shall we talk about the war? How shall we manage intonations that contain so much despair, anger, insult, but also strength and readiness not to abandon your own and never to give up? I think the problem with speaking out the most important things today is not only about us but also about the world listening to us, who are not always able to understand one simple thing: we are speaking and implying a different level of linguistic emotiveness, linguistic tension, and linguistic openness. Ukrainian people do not have to apologize for their emotions but it would be good to explain those emotions. Why? At least to release all that pain and all that rage. We will be able to explain ourselves; we will be able to speak through everything that has happened to us and is still coming. We just need to be prepared that the talk will not be easy. In any case, it shall be started today.

Here, it seems relevant to highlight the different loading and coloring of our vocabulary. It may be about a different lens, about a different perspective, but mostly about the language. It may seem sometimes that the world is watching the developments of the recent six months in Europe’s East and using the vocabulary and definitions that can no longer explain what is happening. For example, what does the world mean (I do realize the ephemeral and abstract nature of this wording but I will still be using it) when talking about the need for peace? It might seem they mean the cessation of the war, the completion of the armed aggression, the moment when the fire ceases and it gets quiet. This may seem to be the thing bringing us to understanding. In fact, what do we, Ukrainians, want the most? We certainly want this war to end. We certainly want peace. We certainly want the cessation of shelling. As for me, as someone who lives on the eighteenth floor in the city center of Kharkiv, where you can observe from the top floors how russians launch their missiles from the nearby Belgorod, I keenly and badly want the rocket strikes to stop, the war to end, to return to the normalcy, to the natural existence. So, what do Ukrainian people keep finding so concerning in the statements of European intellectuals or politicians about the need for peace? It is certainly not the denial for the need of peace. It is rather the awareness that peace will not come simply because the victims of aggression laid down arms. Civilians from Bucha, Hostomel, and Irpin have never had any weapons. Which failed to save those people from the horrible death. Kharkiv people who keep suffering the regular and chaotic rocket fire from russians do not have any weapons in their hands, either. According to supporters of quick peace at any cost, what should they do? Where shall they see the line between supporting peace and not supporting resistance? It’s just that the matter is, in my view, that when one talks about peace today, in the context of this bloody dramatic russia-unleashed war, some people do not wish to see a simple fact: peace never comes without justice. There are various forms of frozen conflicts. There are occupied territories. There are delay-action bombs disguised under political compromises. But when we mean peace, the real peace, the peace that gives you the feeling of safety and future prospects, it does not exist, unfortunately. When accusing Ukrainian resolve not to surrender of being almost a sign of militarism and radicalism, some Europeans (I must admit, the share is small, but still) are making an incredible thing when they try to stay in their comfort zone, they well go beyond the boundaries of ethics. And that is not the question for Ukrainian people, that is the question to the world, whether it is prepared (or not prepared) to swallow yet another indiscriminate uncontrolled evil to please the disputable mercenary-mindedness and fake pacifism.

For some, it turned out to be a rather convenient form of shifting the responsibility to others. They appeal to people who are saving their lives, when victims are accused, when the focus is shifted, and the good and positive messages are tampered with. On the other hand, it is much simpler: we are helping our army not because we want war but rather because we badly want peace. However, the soft low-key capitulation they are trying to sell to us under the disguise of peace will never lead to peaceful life and rebuilding of our cities. Capitulation and surrender of Ukrainians might help Europeans save on energy resources. However, how will the Europeans feel when they realize (and that will never be possible to ignore) that the heat in their homes has been paid by the destroyed lives and houses of people who also wanted to live in a peaceful and comfortable country?

It’s just about the language. It’s about how precise and relevant we are about using certain words; how thoughtful our intonation is when describing our being at the crevice between life and death. How sufficient is our previous vocabulary, the vocabulary we used to be quite happy about when verbalizing the entire world? How sufficient is it now to verbalize our pain or empower us? After all, we are all in a position of speech we have never been before. Therefore, we have a shifted system of judgements and perceptions; our coordinates of meaning have changed; the boundaries of relevance have transformed. What might look like the conversations about death to the outsider, is frequently a desperate attempt to get hold of life, of its possibility, and of its continuity. Overall, where in this new broken and shifted reality does the topic of war end, and where does the topic of peace start? Refrigerator truck with dead bodies — is it still about the peace or already about the war? Women who you take to places with no shelling — what kind of support is that? Is it for the peaceful conflict resolution? The tourniquet you bought for a soldier to save his life — is it still the humanitarian aid or is it already the support to combatants? And generally, is it the support to combatants fighting for you, for civilians staying in the basements, for children in the subway — does it go beyond the boundaries of the decent talk about kindness and empathy? Shall we be reminding about our right for further existence in this world, or is that right evident and unalienable?

It worked out that today many things, phenomena, and concepts require the explanation, or at least the reminding, the new verbalization, the new perception. The war usually shows what people tend not to notice for a long time. The war is the time for uncomfortable questions and difficult answers. The war unleashed by the russian army would suddenly highlight a series of questions that go far beyond the context of the russian-Ukrainian relations. This way or other, in the coming years, we will have to talk on the uncomfortable topics: the topics of populism and double standards, the topics of irresponsibility and political conformism, the topic of ethics that turned out to have long and hopelessly disappeared from the vocabulary of decision-makers in charge of fateful aspects in the modern world. We may say that these topics concern politics. That we would have to talk about this, about the politics. However, in this case, politics is merely a screen, the cover, the possibility to avoid the sharp corners, and call things for what they are. And that is what things need — they need to be called their names. To have crimes labelled as crimes. To have the freedom called freedom. To have the villainy called villainy. During the war, the lexemes sound especially sharp and clear. It’s hard avoiding them without hurting yourself. After all, why avoiding them? We should not.

It is sad and indicative: we are talking about the peace prize at the time when the war is raging in Europe, again. It is raging not so far away from here. It has been going on for many years now, in fact. For all those years, while the war continued, the peace prize has been awarded. Certainly, it is not about the prize as such. It is about how prepared Europe is today to take this new reality, the reality that has destroyed cities (and until recently you could still do business with them); the reality that has mass graves (with the buried citizens of Ukraine who could be coming to German cities to do shopping or visit the museums still yesterday); the reality that has filtration camps for Ukrainian people who were caught in the occupation (camps, occupation, collaborators — these words are hardly ever used in the everyday speech of Europeans). The matter is also about the fact how we shall continue living in that reality — with the destroyed cities, with the burnt down schools, and decimated books. And most of all, with thousands of the killed people, those who used to live their normal peaceful lives still yesterday, who used to make the plans for the future, who used to take care of their routines, those who used to rely on their memory.

It is important to mention memory here, and here’s why. War is not simply about a different experience. When you say so, you only notice the superficial and shallow things, those that light on the surface; when you talk about the things that describe a lot but explain a little. In fact, the war changes our memory filling it with too painful the memories, too deep the traumas, and too bitter the conversations. You will never be able to get rid of those memories, you will never be able to mend the past. From now on, it will always be part of you. The process of stiffness and resuming your breath, the experience of going silent and searching for the new language — it is too painful for you to be able to continue and carelessly talk about the beautiful world behind the window. Post-Bucha and post-Izium poetry is certainly possible. What is more, it is necessary. However, the shadow of Bucha and Izium, their presence will matter too much in the post-war poetry, and largely define its meaningfulness and tone. It is a painful but necessary realization of the fact that from now on the context of poems composed in your country will be the mass graves and the bomb decimated neighbourhoods. It does not add much optimism but it offers certain understanding that language requires our daily effort, our ongoing attention, and our engagement. After all, what do we have in order to speak ourselves out and to explain ourselves? Our language and our memory.

Since the end of February, or since the start of the massacre, we have vividly felt how time was losing its regular rhythm, its continuity. In fact, it started resembling the winter river bed that freezes down to the bottom and stops the course, paralyzing everyone caught amidst the frozen flow. We have been caught amidst the dense stiffness, amidst the cold timelessness. I can vividly remember the helplessness, when you feel no movement, when you get lost amidst silence, when you are unable to see what is coming ahead, in front of you, obscure and silent. Wartime is the time of disrupted panorama, of broken communications between the past and the future; the time of extremely sharp and bitter feeling of the present, immersing into the space around you, focusing on the flooding moment. This includes certain signs of fatalism, when you stop making plans and thinking about the future, and try to take root in the present, under this specific sky that unfolds above you and is the only thing that resembles that the time is actually passing, the days are followed by nights, and the spring will surely be replaced by summer. And regardless of the consternation of your feelings, despite all stiffness, life will continue. It never stops, even for a single moment, and contains all our joys and fears, all our despair and all our hope. It’s just that the distance between you and the reality has changed. The reality is now closer. The reality is now more scary. We will have to live with it from now on.

Is there anything else, in addition to language and memory? What else has changed about us? What is going to make us different in any circle, in any crowd? Might be the eyes. They absorb the external flame; now they will always contain that glow. The look of a person who glanced beyond the visible, who peered into the darkness and was even able to distinguish something there — this glance will always be different since it reflects the things too meaningful.

Back in spring, around May, we came to perform in a military unit who rotated to for some break, to rest after the lengthy heavy fighting. We have known the unit for a while now: we would frequently visit them with our performances since 2014. The suburbs of Kharkiv, new vegetation, football pitch, a small convention room. We know many combatants in person. Many of them, the old friends, originating from Kharkiv, joined the combat this spring. It is uncommon to see them in military uniforms, with guns in their hands. Eyes are uncommon, either. They resemble the solidified metal, like the glass reflecting the fire. It was two months into the great war, they managed to have already been out there in the trenches, under the russian fire. And now they are standing there, smiling. In those eyes, you can see the two months of hell. “I have already been, — tells one of them, — in the hospital. russians were shooting the phosphorus bombs, and I caught one. But it’s OK, I am still alive and kicking. I am going back to the battlefield soon.” This is the case when you feel hard of answering — the language betrays you, the language is scarce, the appropriate words are still under way. But they will certainly arrive.

What is our language going to be after the war? What will we need to explain to each other? In the first place, we will have to say out loud the names of all those perished. They shall be named. Otherwise, it is going to be a huge disruption in language, the void amidst the voices, the chasm in memory. We will need much strength and faith to be able to talk about our killed in action. Because our vocabularies will be compiled of their names. However, we shall need no less force, confidence, and love to talk about the future, to voice it, to verbalize and frame it. We will need to recover our feeling of time, this way or another, the feeling of perspective, and the feeling of continuity. We are destined to have the future. Moreover, we are responsible for it. Today, it is built of our visions, of our convictions, of our readiness to assume responsibility. We shall be reclaiming our feeling of the future for our memory still keeps too many things that will require our engagement tomorrow. We are all bound by the stream that carries us and does not let us go, the stream that connects are. We are all connected through our language. Even if at some point, its capacity might seem limited and insufficient, we will still have to return to that capacity offering to us hope that in the future we will not have any things left unsaid or not comprehended. Language may seem weak sometimes. However, it is the source of power in many cases. It may leave you for some time but it can never betray you. It is the key and most defining thing. As long as we have our language, we have at least the vague chance to explain ourselves, to verbalize our truth, to straighten up our memory. That is why we need to keep talking, let us talk. Even when our words hurt the throat. Even when they make you feel lost and empty. The opportunity for truth is behind the voice. And we should take this opportunity. It may be by far the most important thing that could ever happen to us.

* Text of Serhii Zhadan’s speech at the awarding ceremony of the Peace Prize of the German Book Trade in 2022. Text is translated into English for the “Wars.Ukrainians.Humanity.” programme with the consent of the author.

Author: Serhii Zhadan, Ukrainian author, poet, public activist, front man in the bands “Zhadan I Sobaky” and “Mannerheim Line”

Translator: Svitlana Bregman

Illustrator: Victoria Boyko

Content Editor: Maryna Korchaka

Program Directors: Julia Ovcharenko and Demyan Om Dyakiv Slavitski


Хай це буде текст не про війну

У нього чорні натруджені руки — мастило в’їлося в шкіру, застигло під нігтями. Люди з такими руками зазвичай вміють і люблять працювати. Інша річ — в чому саме полягає їхня робота. Невисокого зросту, тихий, заклопотаний — стоїть, пояснює щось про ситуацію на фронті, про свою бригаду, про техніку, на якій йому — водієві одного з підрозділів — доводиться їздити. Раптом на щось зважується, говорить: ви ж, — говорить, — волонтери, купіть нам холодильник. Для чого тобі на фронті холодильник? — Не розуміємо ми. — Якщо потрібно — поїхали в супермаркет, вибереш собі, ми купимо. Та ні, — пояснює, — ви не розумієте: мені машина з великим холодильником потрібна. Рефрижератор. Загиблих вивозити. Ми знаходимо тіла, які лежать на сонці більше місяця, вивозимо їх мікроавтобусом, дихати неможливо. Говорить про загиблих, як про свою роботу — спокійно й зважено, без бравади, але й без істерики. Ми обмінюємося контактами. За тиждень знаходимо в Литві рефрижератор, приганяємо його до Харкова. Він із бійцями приїжджає цілою командою, вони урочисто забирають автівку, фотографуються з нами для звіту. Наш знайомий цього разу зі зброєю, в чистому одязі. Хоча руки, якщо придивитися, так само чорні — робота в нього щоденна, тяжка, руки про це свідчать найкраще.

Що першою чергою змінює війна? Відчуття часу, відчуття простору. Дуже швидко змінюється контур перспективи, контур часової протяжності. Людина в просторі війни намагається не вибудовувати собі планів на майбутнє, пробує не надто думати про те, яким цей світ буде назавтра. Вагу і значення має лише те, що відбувається з тобою тут і тепер, сенс мають лише речі та люди, які будуть із тобою максимум завтра зранку — якщо ти виживеш і прокинешся. Головною задачею лишається вціліти, прорватися ще на півдоби вперед. Потім, пізніше, буде видно, буде зрозуміло як діяти далі, як себе поводити, на що в цьому житті спиратися, від чого відштовхуватися. Це стосується, великою мірою, і військових, і тих, хто в якості «цивільного» (себто — неозброєного) лишається в зоні наближення до смерті. Саме це відчуття супроводжує тебе від першого дня великої війни — відчуття часового зламу, відсутності тяглості, відчуття спресованості повітря, коли дихати стає важко від того, що реальність тисне, намагаючись витиснути тебе по той бік життя, по той бік видимого. Спресованість подій та емоцій, розчинення в кривавому густому потоці, який огортає та підхоплює — реальність війни кардинально різниться від реальності миру саме цим тиском, пресом, неможливістю вільно дихати й легко говорити. А говорити, поза тим, потрібно. Навіть під час війни. Особливо під час війни.

Ще війна, безперечно, змінює мову, її архітектуру, поле її функціонування. Війна, подібно до черевика зайди, чужого, порушує мурашник мовлення. По тому мурашки — себто носії порушеної мови — намагаються гарячково відновити поруйновану структуру, навести лад у тому, до чого звикли, з чим жили. Зрештою, все повертається на свої місця. Але ось ця неспроможність скористатися звичними механізмами, вірніше — неспроможність попередніх — мирних, довоєнних — конструкцій передати твій стан, пояснити твої лють, біль та надію — вона особливо болюча та нестерпна. Особливо, якщо ти звик довіряти мові, звик покладатися на її можливості, що видавалися тобі майже невичерпними. А ось, виявляється, що можливості мови обмежені — обмежені новими обставинами, новим ландшафтом: ландшафтом, що прописується в просторі смерті, просторі катастрофи. Робота кожної окремої мурахи — відновлювати загальну злагодженість цього колективного мовлення, загального звучання, комунікації, порозуміння. Ким у цьому випадку постає письменник? Тією ж таки мурахою, занімілою, як і всі. Від початку війни ми всі повертаємо собі цю порушену здатність — здатність зрозумілого висловлювання. Ми всі намагаємось пояснити — себе, свою правду, межі своєї порушеності й травмованості. Література, можливо, має в цьому випадку трішки більше шансів. Оскільки генетично пов’язана з усіма попередніми мовними катастрофами та розламами.

Як говорити про війну? Як давати собі раду з інтонаціями, в яких так багато відчаю, люті, образи, але разом із тим — сили й готовності не кидати своїх, не відступатися? Мені здається, проблема з проговоренням найважливішого нині не лише в нас самих — світ, який нас слухає, теж не завжди здатен зрозуміти просту річ — ми говоримо, маючи надто різний рівень мовної емоційності, мовної напруги, мовної відкритості. Українці не мають виправдовуватися за свої емоції, проте добре було б ці емоції пояснити. Для чого? Бодай для того, аби далі не тримати при собі увесь цей біль і весь цей гнів. Ми зможемо пояснити себе, ми зможемо проговорити все, що з нами сталося і ще станеться. Просто потрібно бути готовими до того, що це буде доволі непроста розмова. Але її так чи інакше потрібно починати вже сьогодні.

Тут видається важливим момент різного навантаження й забарвлення нашої лексики. Це ніби й про оптику, про інший погляд, іншу точку зору, але передусім усе ж таки — про мову. Іноді видається, що світ, дивлячись на те, що чиниться останні півроку на сході Європи, користується лексикою та означеннями, які давно нічого не пояснюють у тому, що відбувається. Скажімо, що має на увазі світ (розумію ефемерність та абстрактність цього означення, але все ж використаю саме його), говорячи про необхідність миру? Здавалося б, ідеться про припинення війни, про завершення збройного протистояння, про той момент, коли замовкає артилерія й настає тиша. Здавалося б, це та річ, яка має приводити нас до порозуміння. Адже насправді — чого ми, українці, хочемо найбільше? Звісно, що завершення цієї війни. Звісно, що миру. Звісно, що припинення обстрілів. Особисто я, як людина, що живе на вісімнадцятому поверсі в центрі Харкова, де з горішніх вікон можна побачити запуск росіянами ракет із сусіднього Бєлгорода — гаряче й палко хочу завершення ракетних ударів, завершення війни, повернення до нормальності, до природності існування. То що ж так часто насторожує українців у заявах європейських інтелектуалів чи європейських політиків про необхідність миру? Звісно, що не заперечення необхідності миру. Скоріше, розуміння, що мир не настане лише тому, що жертва агресії склала зброю. Мирне населення Бучі, Гостомеля та Ірпеня зброї взагалі не мало. Що не вберегло цих людей від жахливої смерті. Харків’яни, яких росіяни регулярно й хаотично розстрілюють ракетами, теж не тримають у руках зброї. Що вони, на думку прихильників швидкого миру за будь-яку ціну, мали б зробити? Де для них мала б проходити лінія між підтримкою миру й непідтримкою опору? Просто річ у тім, на мою думку, що говорячи нині про мир, у контексті цієї кривавої, драматичної, розв’язаної Росією війни, дехто не хоче помічати простого факту: миру без справедливості не буває. Бувають різні форми замороженого конфлікту, бувають тимчасово окуповані території, бувають міни уповільненої дії, камуфльовані під політичні компроміси, проте миру — справжнього миру, того, який дає відчуття безпеки та перспективи — на жаль, не буває. І закидаючи нині українцям готовність не здаватися як ледь не ознаку мілітаризму та радикалізму, частина європейців (мушу зазначити — доволі незначна, а втім) чинить дивовижну річ — намагаючись лишитися в зоні комфорту, вона благополучно виходить поза межі етики. І це вже питання не до українців — це питання до світу, до його готовності (чи не готовності) проковтнути чергове, тотальне, безконтрольне зло на догоду сумнівній меркантильності та фальшивому пацифізму.

Адже для декого це виявилося доволі зручною формою перекладання з себе відповідальності — апеляція до людей, які захищають свої життя, звинувачення саме жертви, зміщення акцентів, маніпулювання добрими й позитивними гаслами. Натомість усе куди простіше: ми допомагаємо своєму війську не тому, що нам хочеться війни, а саме тому, що нам дуже хочеться миру. Ось тільки пропонований нам під виглядом миру м’який і ненав’язливий спосіб капітуляції не є шляхом до мирного життя й відбудови наших міст. Можливо, капітуляція українців допоможе європейцям зекономити на енергоносіях, проте як будуть почуватися самі європейці, усвідомлюючи (а цього не можна буде не усвідомити), що тепло їхніх домівок оплачене зруйнованими долями та будинками людей, які теж хотіли жити в мирній і спокійній країні?

Просто, повторюся, справа в мові. В тому, наскільки точно та доречно ми використовуємо ті чи інші слова, наскільки вивіреною є наша інтонація, коли ми говоримо про перебування на зламі між життям та смертю. Наскільки нашої попередньої лексики — тієї лексики, яка ще вчора цілком успішно дозволяла нам проговорювати цей світ — так ось, наскільки нам її вистачає тепер, аби говорити про те, що болить чи навпаки — дає сили? Адже ми всі опинилися нині в тій точці мовлення, з якої раніше не говорили, відповідно, маємо нині зміщену систему оцінок та сприйняття, змінені координати сенсу, змінені кордони доцільності. Те, що зовні, збоку, може видатися розмовами про смерть, насправді дуже часто є відчайдушною спробою зачепитися саме за життя, за його можливість, за його тяглість. Загалом, де в цій новій, зламаній, зміщеній реальності, завершується тема війни, де починається зона миру? Рефрижератор із тілами загиблих — це ще про мир чи вже про війну? Жінки, яких вивозиш у місця, де немає обстрілів — це підтримка чого? Мирного вирішення конфлікту? Куплений тобою для військового турнікет, який рятує йому життя — це ще гуманітарна допомога чи вже допомога тим, хто воює? І загалом — допомога тим, хто воює за тебе, за цивільних у підвалах, за дітей у метрополітені — це поза межами пристойної розмови про добро та емпатію? Ми повинні нагадувати про своє право на подальше існування в цьому світі, чи це право є очевидним і незаперечним?

Сталося так, що багато речей, явищ та понять нині потребують якщо й не пояснення, то щонайменше нагадування, нового проговорення, нового прийняття. Війна зазвичай показує те, що довго намагаються не помічати, війна — це час незручних питань і важких відповідей. Ця війна, розпочата російською армією, раптом теж означила цілий набір питань, що виходять далеко поза контекст російсько-українських стосунків. Нам так чи інакше доведеться ближчими роками говорити на незручні теми — теми популізму та подвійних стандартів, теми безвідповідальності та політичного конформізму, теми етики, що, як виявилося, давно й безнадійно зникла з лексикону тих, хто приймає доленосні рішення в сучасному світі. Можна сказати, що ці теми стосуються політики, що говорити нам доведеться саме про неї — про політику. А втім, політика в цьому випадку — лише ширма, прикриття, можливість оминати гострі кути й не називати речі своїми іменами. А речі потребують саме цього — аби їх називали своїми іменами. Аби злочини називали злочинами. Аби свободу називали свободою. Аби підлість називали підлістю. В часи війни подібні лексеми звучать особливо виразно та загострено. Оминути їх, не поранившись, дуже важко. Та й не треба їх оминати, зовсім не треба.

Це печально й показово — ми говоримо про премію миру в той час, коли в Європі знову триває війна. Триває не так далеко звідси. Триває насправді не перший рік. Всі ці роки, доки вона тривала, премія миру теж вручалася. Справа, звісно, не в премії як такій. Справа в тому, наскільки Європа нині готова сприймати цю нову реальність — реальність, в якій є зруйновані міста (з якими ще донедавна можна було вести спільний бізнес), реальність, в якій є братські могили (де лежать громадяни України, які ще вчора могли приїздити в німецькі міста на шопінг чи до музеїв), реальність, в якій є фільтраційні табори для українців, що потрапили в окупацію (табори, окупація, колаборанти — слова, які навряд чи використовуються в повсякденній мові європейців). Справа також і в тім, як нам усім далі в цій реальності жити — зі зруйнованими містами, спаленими школами, знищеними книжками. Передусім — із тисячами загиблих, тими, хто ще вчора жив нормальним мирним життям, вибудовував плани, жив своїми клопотами, спирався на власну пам’ять.

Згадка про пам’ять тут теж є важливою, і ось чому. Війна — це не просто інакший досвід. Говорити так — це говорити про поверхове, те, що лежить на поверхні, те, що багато чого описує, проте мало чого пояснює. Насправді, війна змінює нашу пам’ять, наповнюючи її надто болючими спогадами, надто глибокими травмами й надто гіркими розмовами. Ти вже не зможеш позбутися цих спогадів, тобі не вдасться виправити минуле. Воно буде відтепер частиною тебе самого. І навряд чи кращою частиною. Ось цей процес заціпеніння й відновлення дихання, досвід замовкання й пошуку нової мови — він надто болючий, аби після нього ти далі міг безтурботно мовити про прекрасний світ за вікном. Поезія після Бучі та Ізюму, безперечно, можлива, більше того — необхідна. Проте тінь Бучі та Ізюму, їхня присутність будуть надто багато важити в цій післявоєнній поезії, багато в чому визначаючи її наповненість і тональність. Це болісне, проте необхідне усвідомлення того, що відтепер контекстом писаних в твоїй країні віршів будуть братські могили та розбомблені мікрорайони — воно, звісно, не додає оптимізму, проте додає розуміння того, що мова потребує нашої щоденної роботи, нашої постійної дотичності, нашої долученості. Зрештою, що в нас є для того, аби виговорити себе, аби себе пояснити? Наша мова і наша пам’ять.

Від кінця лютого, себто від початку цієї масакри, чітко відчувалося, як час втрачає свою звичну розміреність, своє перетікання. Власне, він став подібним на зимове річище, що промерзає до дна, зупиняючи біг і паралізуючи всіх, хто опинився посеред цього застиглого потоку. Ми опинилися в цій щільній застиглості, посеред холодного безчасся. Дуже добре пам’ятаю цю безпорадність — коли не відчуваєш руху, коли губишся серед тиші, не в стані розгледіти, що там — попереду, перед тобою, в мороці й тиші. Час війни — це справді час порушеної панорами, обірваних комунікацій між минулим і майбутнім, час максимально гострого й гіркого відчуття теперішнього, занурення в простір, який тебе оточує, фокусування на миті, яка тебе виповнює. В цьому є певні ознаки фаталізму, коли ти перестаєш будувати плани й думати про майбутнє, намагаючись передусім закорінитись у теперішньому, саме під цим небом, яке розгортається над тобою і єдине нагадує, що час таки минає, дні змінюються ночами, за весною обов’язково прийде літо, і, попри всю застиглість твоїх відчуттів, попри все заціпеніння, життя триватиме, воно не спиняється ні на мить, вміщуючи в собі всі наші радощі та страхи, весь наш відчай і всю надію. Просто змінилася дистанція між тобою та реальністю. Реальність стала ближчою. Реальність стала страшнішою. З цим тепер доведеться жити.

Що іще, окрім мови та пам’яті? Що в нас змінилося ще? Що нас тепер вирізнятиме в будь-якій компанії, в будь-якому натовпі? Можливо, очі. Вони вбирають у себе зовнішній вогонь, у них тепер завжди лишатиметься цей відблиск. Погляд людини, яка зазирала за межі видимого, яка вдивлялася в темряву й навіть змогла щось там розгледіти — цей погляд завжди буде різнитися, оскільки надто значимі речі в ньому відбиваються.

Навесні, десь у травні, ми приїхали з виступом до військової частини, яка вийшла на перепочинок після тривалих важких боїв. Частину ми знаємо давно — регулярно їздили до них із виступами, починаючи з 2014-го. Передмістя Харкова, свіжа зелень, футбольне поле, невеличкий актовий зал. Багатьох бійців ми знаємо особисто. Багато хто, старі друзі, харків’яни, пішов воювати цієї весни. Незвично бачити їх у військовій формі, зі зброєю в руках. І ще незвичними є очі — ніби застиглий метал, ніби скло, що відбиває пожежу. Йшов другий місяць великої війни, вони встигли побувати в окопах під російськими обстрілами. Стоять тепер, посміхаються, жартують. І ці очі, в яких можна побачити два місяці пекла. «Я встиг, — розповідає один, — побувати в госпіталі. Росіяни стріляли фосфорними снарядами, мені прилетіло. Але нічого — живий, здоровий. Незабаром знову на фронт». Той випадок, коли просто не знаєш, що відповісти — мова зраджує, мови не вистачає, потрібні слова лише шукаються. Але знайдуться обов’язково.

Якою буде наша мова по війні? Що нам потрібно буде одне одному пояснити? Передусім, нам потрібно буде вголос вимовляти імена загиблих. Вони мають бути названі. Інакше це буде велика розірваність мови, порожнеча поміж голосів, розлам у пам’яті. Нам знадобиться багато сили та віри, аби говорити про наших загиблих. Оскільки з їхніх імен будуть формуватися наші словники. Але не менше сили, впевненості й любові нам потрібно буде, аби говорити про майбутнє, аби озвучити його, проговорити, окреслити. Нам так чи інакше доведеться знову відновлювати відчуття часу, відчуття перспективи, відчуття тяглості. Ми приречені на майбутнє, більше того — ми відповідальні за нього. Воно нині формується з наших візій, з наших переконань, з нашої готовності брати на себе відповідальність. Ми будемо повертати собі відчуття свого майбутнього, оскільки надто багато лишається в нашій пам’яті такого, що потребує нашої задіяності завтра. Ми всі пов’язані цим потоком, який несе нас, який не відпускає, який поєднує. Ми всі пов’язані нашою мовою. І навіть якщо якоїсь миті можливості її видаються нам обмеженими та недостатніми, ми так чи інакше змушені будемо повертатися до цих її можливостей, які дають нам надію на те, що в майбутньому поміж нами не буде недоговореностей чи непорозумінь. Мова іноді видається слабкою. Проте саме вона в багатьох випадках є джерелом сили. Вона може відступити від тебе на якийсь час, проте вона нездатна зрадити. Це і є головним та визначальним. Доки у нас є наша мова — доти у нас є бодай примарні шанси пояснити себе, проговорити свою правду, навести лад у своїй пам’яті. Тому говорімо, говорімо. Навіть, коли наші слова ранять горло. Навіть коли від них почуваєшся загублено й порожньо. За голосом стоїть можливість правди. І варто цією можливістю скористатись. Можливо, це взагалі найважливіше, що з нами всіма може статися.

* Текст промови Сергія Жадана на церемонії вручення Премії миру від Німецької асоціації видавців і книгорозповсюджувачів e 2022 році. Текст перекладено англійською мовою в межах програми «Wars.Ukrainians.Humanity.» за згодою автора.

Автор: Сергій Жадан, Український письменник, поет, громадський діяч, фронтмен гуртів «Жадан і Собаки» та «Лінія Маннергейма»

Перекладачка: Світлана Брегман

Ілюстраторка: Вікторія Бойко

Контент-редакторка: Марина Корчака

Програмні директори: Юлія Овчаренко та Дем’ян Ом Дяків Славіцькі