English

Moon

I am looking at the moon in my imagination.

Full moon — so nice, deeply round in complete darkness.

In fact, I don’t remember the moon that was hanging above me that night.

I don’t remember the stars.

In this variable memory, so young with its incapacity to memorize important things, in fact, nothing has been preserved from that night.

“The book has already been read, but there still are some slightly turned over edges in it. That is why I carefully unwrapped them, I was reading over the page. Underlining words and thoughts. Sometimes I wrote my own on the margins. “It was slightly raining outdoors” — that is what I wrote back then, close to midnight, in my diary. Books, rain, quiet. I did not feel anything. Just nothing. On that day I was just thinking — for long, continuously, on a cyclic basis — about noise — about my striving for silence, and, at the same time, about my being grateful to the drops falling from heaven and covering my sister’s loud life. No thoughts about the war. No glimmering of the silhouettes of soldiers in front of my eyes, no dead relatives asking to take care of myself. No prophetic dreams or unreasonable cries in the darkness. I cry only now — coming to the mirror and scolding myself: for not predicting. Not telling in advance.

But my memories are a strange terrain. Whenever I put them on paper, everything loses its contours. If I were not putting them down, I would be living in emptiness, with no memories, where the past has just some vague contours aching in the night. So now, after all the times I ran to the basement pressing my cat to my breast — оh, it did not even object: alarm signals were howling, while it was sleeping; I had incessant and tiring ideas about that sixth sense of hers, sixth sense, sixth sense –… that is why now I’d rather think that I was looking at the moon. That back then, with midnight passing, when the twenty-third was flowing into the twenty-fourth hour of the day, I felt something, I understood.

I want so much, to some tremor, extremely strongly to know that we are not helpless in this world, that I was ready, that the events do not just crash into our lives, do not explode in front of us when the previous night we were falling asleep and planning our next day. But the events are acute-angled, when the flesh of my days is absolutely soft. They fully pierce it, the way the moment when it stops raining pierces me.

I remember:

– Go to bed, — the mother’s voice is so tender. It is rarely tender. My eyes are closed. Wandering with my eyes under the darkness of eyelids, I am feebly thinking whether her words are a dream, or they are real.

– Why? — answers my sister: playful, naively rounded childish sounds go through the little hole of the semi-opened door. Of course, I cannot see that hole, but I feel the sounding by its tonality, and I feel so uneasy as the result. The door must be closed. If not — my dreams will escape, and I will forget them again.

– You will not go to school today.

I sadly breathe out in my mind. I would not go to school anyway: it’s quarantine. And my sister, while staying here, would just create a lot of noise — that is her trait of character, the same as my trait of character is to make nights into days. Without waking up, I change my plans in this conscience of my dreams. Maybe, I should switch on Mozart? Bach? Ludovico Einaudi? Whose melodies would be loud enough to cover the loud sound of routine life?

– Why?

– War has broken out.

And then I was not looking at the moon either.

—

“I open my eyes.

No drowsiness. The room, the bed, the folded blanket. No drowsiness. Just complete greyness outdoors, the already dark shining of the morning. The voice of the news is disturbing the petrified house. We have been attacked. It has started.

My thoughts are pulsating, shuffling, stumbling. A dense ball in my silly head. I tell myself that I am not afraid. I feel so cold.

Why is it so cold?”

—

And when I was taking the books to the basement, full of the feeling pulsating in the throat that this is the most important thing I have got. Books. Somebody’s lives lived since I still don’t have mine.

I was not looking at the moon either.

I was not, not looking, why was I not looking at the moon?

But it was looking at me.

I freeze in my mind. That realization embraces me softly. It was looking at me.

..Many days have passed. Grey, rain-injured days. The soul is learning to be quiet. If my hands tremble, I smile at myself and tell that this is because of coffee. If I have had not coffee yet on the day — I smile in the same way, but say that this is because I have not yet made any bitter sips of coffee.

I found myself in a new capacity — to think about the crows that settled in the deserted nest behind my window. Their feathers preoccupy my mind. Blood is not noticeable in the dark background. That is why I am looking at those feathers, at those majestic wings — and I forget myself that way…

And what about the moon? Not seen for quite a long period. Since the outbreak of this there have been more stars. But the moon appears so rarely. But I keep reminding myself every day something I definitely don’t want to lose — that it was looking at me. Looking at me back then. Because while repeating this I may believe that it was not just looking, but also promising.

Whisperingly, ephemerally, silverly.

And confidently.

“Everything will be fine.”

It will, won’t it?

* This text was written in 2022 for “Antytvir”, a writing contest for teens. It is an educational project of Mystetskyi Arsenal within the International Book Arsenal Festival. Its goal is to promote creative writing among high school students and create a platform for expressing yourself in a non-standard way. The organizers designed this project in 2020 and 2022 to support Ukrainian youth in highly stressful situations by allowing them to write and make their voices heard. Translated into English and illustrated by Cultural Hub NGO within the “Wars. Ukrainians. Humanity.” programme.

Written on: 06.05.2022 

First published within “Wars. Ukrainians. Humanity” on: 26.02.2023

Author: Dominika Doktor, 15 years old

Translator (from Ukrainian to English): Halyna Pekhnyk

Illustrator: Nastia Haidaienko

Copy Editor: Yuliia Moroz

Proofreader: Tetiana Vorobtsova

Content Editors: Maryna Korchaka, Natalia Babalyk, Oleksii Pryimak

Programme Directors: Julia Ovcharenko and Demyan Om Dyakiv-Slavitski

Original language: Ukrainian

Translation language: English

Українська (Cyrillic)

Місяць

У своїй уяві я дивлюся на місяць.

На повню — таку прекрасну, глибоко круглясту серед суцільної темряви.

Насправді я не пам’ятаю місяця, що нависав наді мною тієї ночі.

Я не пам’ятаю зірок.

У цій мінливій, такій юній своєю нездатністю запам’ятати важливе пам’яті насправді не збереглося нічого з тієї ночі.

«Книжку вже дочитано, та все ж там ще залишалося кілька злегка загорнутих кутиків. Тож я бережно розгинала їх. Перечитувала сторінку. Підкреслювала слова й думки. Часом записувала й свої на краєчках сторінок. За вікнами м’яко дощило» — ось що записала тоді, на межі півночі, до свого щоденника. Книжки, дощ, спокій. Я нічого не відчула. Нічого. Того дня лише довго, невпинно, циклічно роздумувала про шум — про своє бажання тиші. І водночас — про вдячність краплям, що спадають з неба, допомагаючи не чути гучного життя сестри. Жодних думок про війну. Жодного миготіння силуетів солдатів перед очима, жодних мертвих родичів, що кажуть стерегтися. Жодних віщих снів чи безпричинних криків у темряву. Кричу я лише тепер, підходячи до дзеркала й нападаючи на себе за те, що не передбачила. Не сказала наперед.

Але мої спогади — то дивна місцина. Варто записати їх, як усе втрачає контури. Якби не записувала — жила би пусткою без згадок, де минуле постає лише непевними образами, які болять ночами. Після всіх разів, що бігла до підвалу, притискаючи до себе кішку — о, вона навіть не пручалася: вили сирени, а ця тварина спала, — у голові мені стугоніло нескінченно й набридливо про те її шосте чуття, шосте чуття, шосте чуття… Тож зараз так хочеться думати, що я дивилася на місяць. Що тоді, коли минало за північ, коли двадцять третє ставало двадцять четвертим, що тоді я щось відчула, щось зрозуміла.

Мені хочеться, так хочеться до тремтіння, до безуму знати, що ми перед цим світом не безпорадні, що я була готова, що події не врізаються в наше життя, не вибухають перед нами тоді, коли попередньої ночі ми спокійно засинали, плануючи завтра. Але події — гострокутні, коли плоть моїх днів — зовсім м’яка. Вони прошили її наскрізь, як прорізає мене мить закінчення дощу.

Пам’ятаю:

— Іди спати, — мамин голос лагідний. Він лише зрідка лагідний. 

Мої очі заплющені. Блукаючи ними під темрявою повік, кволо роздумую, чи то її слова маревні, чи то справжні.

— Чому? — запитує сестра: грайливі, наївно заокруглені дитячі звуки прослизають крізь шпаринку напівпрочинених дверей. 

Звісно, я не бачу тієї шпарини, однак відчуваю за тональністю звучання, і від того зовсім не затишно. Двері мають бути зачинені. Якщо ні — мої сни втечуть і я вкотре їх забуду.

— Ви сьогодні не підете до школи.

Подумки сумно видихаю. Я б у школу й так не пішла: карантин. А сестра, залишившись, лише творила б галас — це властивість її характеру, так само як мого — створювати ночі вдень. Не прокидаючись, змінюю плани у своїй замареній свідомості. Може, увімкнути Моцарта? Баха? Людовіко Ейнауді? Чиї мелодії достатньо гучні, щоб перекрити гучність буденності?

— Чому?

— Почалася війна.

І тоді я теж не дивилася на місяць.

***

«Я розплющую очі. Дрімоти немає. Кімната, ліжко, зім’ята ковдра. Дрімоти немає. Лише суцільна сірість за вікнами, уже потьмяніле світіння ранку. Будинком, що наче заціпенів, розливається голос новин. На нас напали. Це розпочалося.

Думки пульсують, перекидаються, затинаються. Щільний клубочок у моїй безтолковій голові. Кажу собі, що не боюся. Але мені так холодно.

Чому так холодно?»

***

І коли носила книжки до підвалу, сповнена відчуття, яке пульсувало в горлі, — це найважливіше, що в мене є. Книжки. Чужі життя, бо ще не маю свого.

Я теж не дивилася на місяць.

Не дивилася, не дивилася, чому я не дивилася на місяць?

Але він дивився на мене.

Подумки завмираю. Це усвідомлення м’яко огортає. Він дивився на мене.

***

Минуло багато днів. Сизих, покоцаних дощем днів. Душа вчиться спокою. Якщо руки тремтять, я усміхаюся собі й кажу, що то все через каву. Коли ж того дня кави ще не пила — усміхаюся так само, тільки кажу, що то є, бо ще не робила терпких ковтків.

Знайшла себе в новій здатності — думати про воронів, котрі поселилися в закинутому гніздечку за моїм вікном. Їхні пера займають мої роздуми. На чорному крові не помітно. Тож дивлюся на ті пера, на ті величні крила — і так забуваюся…

А що місяць? Давно не видно. З початку цього побільшало зірок. Проте місяць з’являється так рідко. Але я щодня нагадую собі думку, яку вперто не хочу загубити, — він дивився на мене. Тоді дивився. Бо так повторюючи, можна повірити: не просто дивився, а ще обіцяв.

Шепітно, ефемерно, сріблясто.

І певно.

«Усе буде гаразд».

Усе ж буде, правда?

* Оповідання написано 2022 року для підліткового літературного конкурсу «Антитвір». Це освітній проєкт Мистецького Арсеналу в межах Міжнародного фестивалю «Книжковий Арсенал». Він покликаний стимулювати розвиток креативного письма серед учнів старшої школи й створювати майданчик для висловлення в нестандартний спосіб. У 2020 й 2022 роках проєкт, за задумом організаторів, став способом підтримати українську молодь у надзвичайних стресових ситуаціях через можливість писати й бути почутими. Перекладено англійською мовою та проілюстровано ГО «Культурний Хаб» у межах програми «Wars. Ukrainians. Humanity».

Текст написано: 6.05.2022

Вперше опубліковано в програмі Wars. Ukrainians. Humanity: 26.02.2023

Автор: Домініка Доктор, 15 років

Ілюстраторка: Настя Гайдаєнко

Літературна редакторка: Леся Кропотова

Коректорка: Тетяна Воробцова

Відповідальна редакторка: Юлія Мороз

Контент-редактори: Марина Корчака, Наталія Бабалик, Олексій Приймак

Програмні директори: Юлія Овчаренко та Дем’ян Ом Дяків-Славіцькі

Ukrainian (Latin)

Transliteration: the BGN/PCGN 1965 System for Ukrainian

U svoyiy uyavi ya dyvlyusya na misyats’

Na povnyu — taku prekrasnu, hlyboko kruhlyastu sered sutsil’noyi temryavy.

Naspravdi ya ne pam’yatayu misyatsya, shcho navysav nadi mnoyu tiyeyi nochi.

Ya ne pam’yatayu zirok.

U tsiy minlyviy, takiy yuniy svoyeyu nezdatnistyu zapam’yataty vazhlyve pam’yati naspravdi ne zberehlosya nichoho z tiyeyi nochi.

«Knyzhku vzhe dochytano, ta vse zh tam shche zalyshalosya kil’ka zlehka zahornutykh kutykiv. Tozh ya berezhno rozhynala yikh. Perechytuvala storinku. Pidkreslyuvala slova y dumky. Chasom zapysuvala y svoyi na krayechkakh storinok. Za viknamy m’yako doshchylo» — os’ shcho zapysala todi, na mezhi pivnochi, do svoho shchodennyka. Knyzhky, doshch, spokiy. Ya nichoho ne vidchula. Nichoho. Toho dnya lyshe dovho, nevpynno, tsyklichno rozdumuvala pro shum — pro svoye bazhannya tyshi. I vodnochas — pro vdyachnist’ kraplyam, shcho spadayut’ z neba, dopomahayuchy ne chuty huchnoho zhyttya sestry. Zhodnykh dumok pro viynu. Zhodnoho myhotinnya syluetiv soldativ pered ochyma, zhodnykh mertvykh rodychiv, shcho kazhut’ sterehtysya. Zhodnykh vishchykh sniv chy bezprychynnykh krykiv u temryavu. Krychu ya lyshe teper, pidkhodyachy do dzerkala y napadayuchy na sebe za te, shcho ne peredbachyla. Ne skazala napered.

Ale moyi spohady — to dyvna mistsyna. Varto zapysaty yikh, yak use vtrachaye kontury. Yakby ne zapysuvala — zhyla by pustkoyu bez zhadok, de mynule postaye lyshe nepevnymy obrazamy, yaki bolyat’ nochamy. Pislya vsikh raziv, shcho bihla do pidvalu, prytyskayuchy do sebe kishku — o, vona navit’ ne pruchalasya: vyly syreny, a tsya tvaryna spala, — u holovi meni stuhonilo neskinchenno y nabrydlyvo pro te yiyi shoste chuttya, shoste chuttya, shoste chuttya… Tozh zaraz tak khochet’sya dumaty, shcho ya dyvylasya na misyats’. Shcho todi, koly mynalo za pivnich, koly dvadtsyat’ tretye stavalo dvadtsyat’ chetvertym, shcho todi ya shchos’ vidchula, shchos’ zrozumila.

Meni khochet’sya, tak khochet’sya do tremtinnya, do bezumu znaty, shcho my pered tsym svitom ne bezporadni, shcho ya bula hotova, shcho podiyi ne vrizayut’sya v nashe zhyttya, ne vybukhayut’ pered namy todi, koly poperedn’oyi nochi my spokiyno zasynaly, planuyuchy zavtra. Ale podiyi — hostrokutni, koly plot’ moyikh dniv — zovsim m’yaka. Vony proshyly yiyi naskriz’, yak prorizaye mene myt’ zakinchennya doshchu.

Pam’yatayu:

— Idy spaty, — mamyn holos lahidnyy. Vin lyshe zridka lahidnyy. 

Moyi ochi zaplyushcheni. Blukayuchy nymy pid temryavoyu povik, kvolo rozdumuyu, chy to yiyi slova marevni, chy to spravzhni.

— Chomu? — zapytuye sestra: hraylyvi, nayivno zaokruhleni dytyachi zvuky proslyzayut’ kriz’ shparynku napivprochynenykh dverey. 

Zvisno, ya ne bachu tiyeyi shparyny, odnak vidchuvayu za tonal’nistyu zvuchannya, i vid toho zovsim ne zatyshno. Dveri mayut’ buty zachyneni. Yakshcho ni — moyi sny vtechut’ i ya vkotre yikh zabudu.

— Vy s’ohodni ne pidete do shkoly.

Podumky sumno vydykhayu. Ya b u shkolu y tak ne pishla: karantyn. A sestra, zalyshyvshys’, lyshe tvoryla b halas — tse vlastyvist’ yiyi kharakteru, tak samo yak moho — stvoryuvaty nochi vden’. Ne prokydayuchys’, zminyuyu plany u svoyiy zamareniy svidomosti. Mozhe, uvimknuty Motsarta? Bakha? Lyudoviko Eynaudi? Chyyi melodiyi dostatn’o huchni, shchob perekryty huchnist’ budennosti?

— Chomu?

— Pochalasya viyna.

I todi ya tezh ne dyvylasya na misyats’.

***

«Ya rozplyushchuyu ochi. Drimoty nemaye. Kimnata, lizhko, zim’yata kovdra. Drimoty nemaye. Lyshe sutsil’na sirist’ za viknamy, uzhe pot’myanile svitinnya ranku. Budynkom, shcho nache zatsipeniv, rozlyvayet’sya holos novyn. Na nas napaly. Tse rozpochalosya.

Dumky pul’suyut’, perekydayut’sya, zatynayut’sya. Shchil’nyy klubochok u moyiy beztolkoviy holovi. Kazhu sobi, shcho ne boyusya. Ale meni tak kholodno.

Chomu tak kholodno?»

***

I koly nosyla knyzhky do pidvalu, spovnena vidchuttya, yake pul’suvalo v horli, — tse nayvazhlyvishe, shcho v mene ye. Knyzhky. Chuzhi zhyttya, bo shche ne mayu svoho.

Ya tezh ne dyvylasya na misyats’.

Ne dyvylasya, ne dyvylasya, chomu ya ne dyvylasya na misyats’?

Ale vin dyvyvsya na mene.

Podumky zavmyrayu. Tse usvidomlennya m’yako ohortaye. Vin dyvyvsya na mene.

***

Mynulo bahato dniv. Syzykh, pokotsanykh doshchem dniv. Dusha vchyt’sya spokoyu. Yakshcho ruky tremtyat’, ya usmikhayusya sobi y kazhu, shcho to vse cherez kavu. Koly zh toho dnya kavy shche ne pyla — usmikhayusya tak samo, til’ky kazhu, shcho to ye, bo shche ne robyla terpkykh kovtkiv.

Znayshla sebe v noviy zdatnosti — dumaty pro voroniv, kotri poselylysya v zakynutomu hnizdechku za moyim viknom. Yikhni pera zaymayut’ moyi rozdumy. Na chornomu krovi ne pomitno. Tozh dyvlyusya na ti pera, na ti velychni kryla — i tak zabuvayusya…

A shcho misyats’? Davno ne vydno. Z pochatku ts’oho pobil’shalo zirok. Prote misyats’ z’yavlyayet’sya tak ridko. Ale ya shchodnya nahaduyu sobi dumku, yaku vperto ne khochu zahubyty, — vin dyvyvsya na mene. Todi dyvyvsya. Bo tak povtoryuyuchy, mozhna poviryty: ne prosto dyvyvsya, a shche obitsyav.

Shepitno, efemerno, sriblyasto.

I pevno.

«Use bude harazd».

Use zh bude, pravda?

* Opovidannya napysano 2022 roku dlya pidlitkovoho literaturnoho konkursu «Antytvir». Tse osvitniy proyekt Mystets’koho Arsenalu v mezhakh Mizhnarodnoho festyvalyu «Knyzhkovyy Arsenal». Vin poklykanyy stymulyuvaty rozvytok kreatyvnoho pys’ma sered uchniv starshoyi shkoly y stvoryuvaty maydanchyk dlya vyslovlennya v nestandartnyy sposib. U 2020 y 2022 rokakh proyekt, za zadumom orhanizatoriv, stav sposobom pidtrymaty ukrayins’ku molod’ u nadzvychaynykh stresovykh sytuatsiyakh cherez mozhlyvist’ pysaty y buty pochutymy. Perekladeno anhliys’koyu movoyu ta proilyustrovano HO «Kul’turnyy Khab» u mezhakh prohramy «Wars. Ukrainians. Humanity».