I am looking at the moon in my imagination.

Full moon — so nice, deeply round in complete darkness.

In fact, I don’t remember the moon that was hanging above me that night.

I don’t remember the stars.

In this variable memory, so young with its incapacity to memorize important things, in fact, nothing has been preserved from that night.

“The book has already been read, but there still are some slightly turned over edges in it. That is why I carefully unwrapped them, I was reading over the page. Underlining words and thoughts. Sometimes I wrote my own on the margins. “It was slightly raining outdoors” — that is what I wrote back then, close to midnight, in my diary. Books, rain, quiet. I did not feel anything. Just nothing. On that day I was just thinking — for long, continuously, on a cyclic basis — about noise — about my striving for silence, and, at the same time, about my being grateful to the drops falling from heaven and covering my sister’s loud life. No thoughts about the war. No glimmering of the silhouettes of soldiers in front of my eyes, no dead relatives asking to take care of myself. No prophetic dreams or unreasonable cries in the darkness. I cry only now — coming to the mirror and scolding myself: for not predicting. Not telling in advance.

But my memories are a strange terrain. Whenever I put them on paper, everything loses its contours. If I were not putting them down, I would be living in emptiness, with no memories, where the past has just some vague contours aching in the night. So now, after all the times I ran to the basement pressing my cat to my breast — оh, it did not even object: alarm signals were howling, while it was sleeping; I had incessant and tiring ideas about that sixth sense of hers, sixth sense, sixth sense –… that is why now I’d rather think that I was looking at the moon. That back then, with midnight passing, when the twenty-third was flowing into the twenty-fourth hour of the day, I felt something, I understood.

I want so much, to some tremor, extremely strongly to know that we are not helpless in this world, that I was ready, that the events do not just crash into our lives, do not explode in front of us when the previous night we were falling asleep and planning our next day. But the events are acute-angled, when the flesh of my days is absolutely soft. They fully pierce it, the way the moment when it stops raining pierces me.

I remember:

– Go to bed, — the mother’s voice is so tender. It is rarely tender. My eyes are closed. Wandering with my eyes under the darkness of eyelids, I am feebly thinking whether her words are a dream, or they are real.

– Why? — answers my sister: playful, naively rounded childish sounds go through the little hole of the semi-opened door. Of course, I cannot see that hole, but I feel the sounding by its tonality, and I feel so uneasy as the result. The door must be closed. If not — my dreams will escape, and I will forget them again.

– You will not go to school today.

I sadly breathe out in my mind. I would not go to school anyway: it’s quarantine. And my sister, while staying here, would just create a lot of noise — that is her trait of character, the same as my trait of character is to make nights into days. Without waking up, I change my plans in this conscience of my dreams. Maybe, I should switch on Mozart? Bach? Ludovico Einaudi? Whose melodies would be loud enough to cover the loud sound of routine life?

– Why?

– War has broken out.

And then I was not looking at the moon either.

“I open my eyes.

No drowsiness. The room, the bed, the folded blanket. No drowsiness. Just complete greyness outdoors, the already dark shining of the morning. The voice of the news is disturbing the petrified house. We have been attacked. It has started.

My thoughts are pulsating, shuffling, stumbling. A dense ball in my silly head. I tell myself that I am not afraid. I feel so cold.

Why is it so cold?”

And when I was taking the books to the basement, full of the feeling pulsating in the throat that this is the most important thing I have got. Books. Somebody’s lives lived since I still don’t have mine.

I was not looking at the moon either.

I was not, not looking, why was I not looking at the moon?

But it was looking at me.

I freeze in my mind. That realization embraces me softly. It was looking at me.

..Many days have passed. Grey, rain-injured days. The soul is learning to be quiet. If my hands tremble, I smile at myself and tell that this is because of coffee. If I have had not coffee yet on the day — I smile in the same way, but say that this is because I have not yet made any bitter sips of coffee.

I found myself in a new capacity — to think about the crows that settled in the deserted nest behind my window. Their feathers preoccupy my mind. Blood is not noticeable in the dark background. That is why I am looking at those feathers, at those majestic wings — and I forget myself that way…

And what about the moon? Not seen for quite a long period. Since the outbreak of this there have been more stars. But the moon appears so rarely. But I keep reminding myself every day something I definitely don’t want to lose — that it was looking at me. Looking at me back then. Because while repeating this I may believe that it was not just looking, but also promising.

Whisperingly, ephemerally, silverly.

And confidently.

“Everything will be fine.”

It will, won’t it?

* This text was written in 2022 for “Antytvir”, a writing contest for teens. It is an educational project of Mystetskyi Arsenal within the International Book Arsenal Festival. Its goal is to promote creative writing among high school students and create a platform for expressing yourself in a non-standard way. The organizers designed this project in 2020 and 2022 to support Ukrainian youth in highly stressful situations by allowing them to write and make their voices heard. Translated into English and illustrated by Cultural Hub NGO within the “Wars. Ukrainians. Humanity.” programme.

Author: Dominika Doktor, 15 years old

Translator: Halyna Pekhnyk

Illustrator: Nastia Haidaienko

Content Editor: Maryna Korchaka

Program Directors: Julia Ovcharenko and Demyan Om Dyakiv Slavitski


У своїй уяві я дивлюся на місяць.

На повню — таку прекрасну, глибоко круглясту серед суцільної темряви.

Насправді я не пам’ятаю місяця, що нависав наді мною в ту ніч.

Я не пам’ятаю зірок.

У цій мінливій, такій юній своєю нездатністю запам’ятати важливе пам’яті насправді не збереглося нічого з тієї ночі.

«Книгу вже дочитано, та все ж там ще залишалося кілька злегка загорнутих кутиків. Тож я бережно розгинала їх. Перечитувала сторінку. Підкреслювала слова і думки. Часом, по краєчках сторінок записувала й свої. За вікнами м’яко дощило», — ось що записала тоді, на межі півночі, до свого щоденника. Книги, дощ, спокій. Я нічого не відчула. Нічого. В той день лише довго, невпинно, циклічно роздумувала про шум — про своє бажання тиші. І водночас — вдячність краплям, що спадають з неба, дозволяючи не чути гучного життя сестри. Жодних думок про війну. Жодного миготіння силуетів солдатів перед очима, жодних мертвих родичів, що кажуть стерегтися. Жодних віщих снів чи безпричинних криків у темряву. Кричу я тільки тепер, підходячи до дзеркала й нападаючи на себе: за те, що не змогла передбачити. Не сказала наперед.

Але мої спогади — то дивна місцина. Варто записати їх, як усе втрачає контури. Якби не записувала — жила б пусткою без згадок, де минуле постає лише непевними образами, які болять ночами. Тож зараз, після всіх разів, як бігла до підвалу, притискаючи до себе кішку — о, вона навіть не пручалася: вили сирени, а ця тварина спала, — в голові мені тоді стугоніло, нескінченно і набридливо про те її шосте чуття, шосте чуття, шосте чуття… Тож зараз мені так хочеться думати, що я дивилася на місяць. Що тоді, коли минало за північ, коли двадцять третє ставало двадцять четвертим, що тоді я щось відчула, щось зрозуміла.

Мені хочеться, так хочеться до тремтіння, до безуму знати, що ми перед цим світом не безпорадні, що я була готова, що події не врізаються в наше життя, не вибухають перед нами тоді, коли попередньої ночі ми спокійно засинали, плануючи завтра. Але події — гострокуті, коли плоть моїх днів — зовсім м’яка. Вони прошили її наскрізь, як прорізає мене мить закінчення дощу.


— Йди спати, — мамин голос лагідний. Він лише зрідка лагідний. Мої очі заплющені. Блукаючи очима під темрявою повік, кволо роздумую, чи то її слова маренні, чи то справжні.

— Чому? — відповідає сестра: грайливі, наївно заокруглені дитячі звуки прослизають крізь шпаринку напівпрочинених дверей. Звісно, я не бачу ту шпарину, однак відчуваю за тональністю звучання, й від того зовсім незатишно. Двері мають бути зачинені. Якщо ні — мої сни втечуть і я вкотре їх забуду.

— Ви сьогодні не підете до школи.

Подумки сумно видихаю. Я б у школу й так не пішла: карантин. А сестра, залишившись, лише творила б галас — це властивість її характеру, так само, як мого — створювати ночі днем. Так і не прокидаючись, змінюю плани в своїй замареній свідомості. Може, ввімкнути Моцарта? Баха? Людовіко Ейнауді? Чиї мелодії достатньо гучні, щоб перекрити гучність буденності?

— Чому?

— Почалася війна.

І тоді я теж не дивилася на місяць.


«Я розплющую очі. Дрімоти немає. Кімната, ліжко, зім’ята ковдра. Дрімоти немає. Лише суцільна сірість за вікнами, вже потьмяніле світіння ранку. Будинком, наче заціпенілим, розливається голос новин. На нас напали. Це розпочалося.

Думки пульсують, перекидаються, затинаються. Щільний клубочок у моїй безтолковій голові. Говорю собі, що не боюся. Але мені так холодно.

Чому так холодно?»


І коли носила книжки до підвалу, сповнена пульсуючого в горлі відчуття, що це найважливіше, що в мене є. Книжки. Чужі пережиті життя, бо ще не маю свого.

Я теж не дивилася на місяць.

Не дивилася, не дивилася, чому я не дивилася на місяць?

Але він дивився на мене.

Подумки завмираю. Це усвідомлення м’яко огортає. Він дивився на мене.


Минуло багато днів. Сизих, покоцаних дощем днів. Душа вчиться спокою. Якщо руки тремтять, я усміхаюся собі й кажу, що то все через каву. Коли ж у той день каву ще не пила — усміхаюся так само, тільки кажу, що то є, бо ще не робила з неї терпких ковтків.

Знайшла себе у новій здатності — думати про воронів, котрі поселилися в закинутому гніздечку за моїм вікном. Їхні пера займають мої роздуми. На чорному кров не помітна. Тож дивлюся на ті пера, на ті величні крила — і так забуваюся…

А що місяць? Давно не видно. З часів початку цього побільшало зірок. Проте місяць з’являється так рідко. Але я продовжую щодень нагадувати собі ту думку, яку вперто не хочу загубити: він дивився на мене. Тоді дивився. Бо у такому повторенні можна повірити — не просто дивився, а ще й обіцяв.

Шепітливо, ефемерно, сріблято.

І певно.

«Все буде гаразд.»

Все ж буде, правда?

* Оповідання написане 2022 року для підліткового літературного конкурсу «Антитвір». Це освітній проєкт Мистецького арсеналу у межах Міжнародного фестивалю «Книжковий Арсенал». Він покликаний стимулювати розвиток креативного письма серед учнів старшої школи та створювати майданчик для висловлення у нестандартний спосіб. У 2020 та 2022 роках проєкт був задуманий організаторами як спосіб підтримати українську молодь у надзвичайних стресових ситуаціях через можливість писати й бути почутими. Перекладено англійською мовою та проілюстровано ГО «Культурний Хаб» в межах програми «Wars.Ukrainians.Humanity.»

Авторка: Домініка Доктор, 15 років

Перекладачка: Галина Пехник

Ілюстраторка: Настя Гайдаєнко

Контент-редакторка: Марина Корчака

Програмні директори: Юлія Овчаренко та Дем’ян Ом Дяків Славіцькі