– Olesia, wake up, quick, they have finally come!

– Wha-a-t, who has come, Marusia? — mumbled the girl with her eyes still closed as she was still somewhere in the unreachable dreams as if swaying on the tender waves that would not let her go.

– Well, who, who?! The construction team! — shouted Marusia with ardent joy, and her brown eyes were shining in the dark as if under the sun rays. Olesia jumped up immediately, hugged Marusia, and started crying.

– Is that all? The end?! Have we won?!

– How could it be otherwise? The victory is always with those who have something to protect, — Marusia proudly replied.

– But we failed … to protect ourselves… — desperately responded Olesia. The girls, indeed, failed to protect themselves.

***

Marusia and Olesia got acquainted already in the cold damp ground. They found themselves there all of a sudden, as if under the flash of an old camera.

Marusia wanted to leave the town but was hesitating, and she started collecting her belongings already too late, she was still hoping till the last minute that everything would be fine. But the explosions were heard closer and closer, they stopped for some hour or two, and then the inhuman Death tango started playing with a new awful drive. The situation was becoming worse, and the girl was petrified with some unknown fear. She was afraid of going to the streets since Death was walking there. And she was afraid to stay since Death could reach her anywhere. She saw people buried, just covered with the earth in their yards not to have the deceased left in the open, not to have dogs tear them away into pieces. Desperate and hungry, Marusia was looking at her large travel bag made from crocodile leather, with all those expensive luxury clothes, and was just desperately whining. “That’s it … is that it … I have put all my life into this damned bag?!” She felt bad, she slipped to the floor and burst into tears. In fact, there was nothing to take with her.

Everything she used to be so much fascinated about, everything that used to uplift her spirits and make her dizzy now seemed to be some worthless rags, trash. Her Chanel dress could not save her from horror and despair, her Versace hills could not guarantee safety, her Gucci bags could not feed her …

But! She recalled the only thing that could possibly comfort her! Her grandfather’s old warm jacket. That memory made her lift up. She immersed into the depth of the wardrobe, found her only precious thing among the brand trash, and put it to her breast with some unspeakable feeling. She put it on. Felt warm. That was the only memory of the one who had brought her up, who had been staying with her till his last breath, who had loved her unconditionally and sincerely, with all his heart. And it was him who had taught her not to give up whatever happened, even if stones started falling from heaven. “Grandpa, my dear grandpa, I will not give up! — said the girl aloud. — Maybe, I am a silly girl, but I am also your granddaughter!”

She looked around with a new look. She embraced the whole room with a quick glance. Nice furniture, good repairs, smart entourage, a little world of fashionable things. The awards of the “best employee of the year”. These are her main achievements. It used to be important… But why is there not a single photo? With some people near and dear to her? Not a single moment of happiness? Not showy displays, but real life?

“And did I have it — real life? — Marusia thought sadly. — Only in my childhood”.

She could not cry any longer, and she started praying silently. And then she fell asleep. She even did not understand when that happened. But all of a sudden she went into oblivion. Death came to her five-storey building. Once in her childhood Marusia dreamt to see a colourful indescent bright hummingbird (colibri — in Ukrainian), but she saw “Caliber”. And Marusia went into eternal sleep with her dreams.

***

Five minutes before Olesia who lived one storey below was drinking the last drops of water from the aquarium. Neither the tiger catfish nor the Japanese carp needed this water any longer. She had eaten them. But she was hungry again. Her stomach was curling into a node like a long balloon in the circus.

The girl was looking at the empty aquarium for a long time. Or at herself? Since it reflected her pale face. Now at least it was clean. The girl used some of the water from the aquarium to wash her face. What had happened to her eyes? They were like dark spots. And that could not be washed away. How many days and nights has she stayed in the dark, in the vault? Maybe, that is why her eyes became like that? She did not want to get back to the dark. She was desperate to get at least a drop of sun, a piece of heaven … Olesia sat on the floor, leaned against the wall and started singing a sad and strange song:

And death is already walking in the yard.

And it is slowly approaching me.

Slowly, silently

it is approaching me.

She recalled her mother singing that song and recalled her last words: “Olesia, my daughter, take care of your soul, since why conquer the whole world but ruin your soul?”

…Now I have come to understand you, mom.

***

There used to be a brave man, maybe, he’s still there,

he was looking for the dead

to lay their bodies to rest …

That is how Marusia and Olesia met in the ground of their yard. It was difficult for them to be staying under the destroyed building.

The burden of all accumulated human belongings was exerting pressure on them. The pictures from their past life persecuted them. The voices of the former residents persecuted the girls: “Where do I get more money?; “Ania, stop, keep silent, we will play tomorrow”; “What kind of life is it! It is raining again! I hate it!”; “Shall we go to the park? No, I’d rather stay with my telephone”; “I am very busy this weekend. I will definitely go to my mom’s place next weekend”.

They could hear this painful polyphony of souls even there, under the ground. Not leaving them in the quiet. They were waiting when that would all be over, when the builders would come to finally demolish the old, obsolete world and to lay down the foundation for a new one — much more sincere and much better.

Words did not matter in the old building. There was love, but not always for people. Things were appreciated, and not time spent with the near and dear people. Happiness was planned, but ways to it were forgotten. Plans were built, but not relationships. Form could be seen, but not content. That is why Marusia and Olesia rejoiced at hearing the sounds of the construction equipment: — Let them build a new building where everyone laughs so that walls are shaking, with real, and not bought values, where people and love live, — Olesia said dreamingly.

– That will happen! — responded Marusia. — Since me and you have become the foundation for this. A happy world is built at a high price …

* This story was written in 2022 for “Antytvir”, a writing contest for teens. It is an educational project of Mystetskyi Arsenal within the International Book Arsenal Festival. Its goal is to promote creative writing among high school students and create a platform for expressing yourself in a non-standard way. The organizers designed this project in 2020 and 2022 to support Ukrainian youth in highly stressful situations by allowing them to write and make their voices heard. Translated into English and illustrated by Cultural Hub NGO within the “Wars. Ukrainians. Humanity.” programme.

Тепер я зрозуміла…

– Олесько, швидше прокидайся, вони нарешті приїхали!

– Що-о-о, хто приїхав, Маруся? — із заплющеними очима пробурмотіла дівчина, яка ще була в неосяжних снах, ніби гойдалася на ласкавих хвилях, що ніяк не хотіли її відпускати.

– Ну, хто, хто?! Бригада будівельників! — з запальною веселістю прокричала Маруся, її карі очі у пітьмі сяяли, немов під промінчиками сонця. Олеся одразу підскочила, обійняла Марусю і заплакала.

– Невже все? Кінець?! Ми перемогли?!

– А як могло бути інакше? Перемога за тими, хто має, що захищати, — з гордістю відповіла Маруська.

– Але себе ми не змогли… захистити… — з розпачем відгукнулася Олеся. Себе і справді дівчата не вберегли.

***

Маруся і Олеся познайомилися вже в холодній, сирій землі. Опинилися там раптово, немов в очі блиснув спалах старого фотоапарату.

Маруся хотіла поїхати з міста, проте вагалася, почала збиратися вже запізно, до останнього плекала надію, що все обійдеться. А вибухи були все ближче, вони вщухали лише на годинку-дві, а потім нелюдське танго Смерті грало з новою жахливою силою. Ситуація ставала дедалі гірше, а дівчину неначе затисло нечуваним страхом. Вона боялася вийти на вулицю, бо там навкруги ходила Смерть. І залишитися боялася, бо Смерть могла дістатися усюди. Вона бачила, як ховали людей, закидали землею просто у дворі, щоб не залишати померлих під поглядами, просто неба, щоб їх не роздерли на шматки пси. Несамовита і голодна, Маруся дивилася на свою величезну дорожню сумку з крокодилячої шкіри, що була напхана такими ж дорогущими брендовими шмотками, і тихо скиглила у відчаї. «Оце все… невже оце і все… у ту кляту сумку я склала все своє життя?!» Їй стало зле, вона сповзла на підлогу і заридала. Насправді брати було нічого.

Все, що так захоплювало раніше, від чого завмирало серце і паморочилося в голові, тепер здавалося нікчемним ганчір’ям, непотребом. Сукня від Chanel не могла врятувати її від жаху і розпачу, підбори Versace не гарантували безпеку, торбинки від Gucci не здатні були нагодувати…

Але! Вона згадала про одну річ, яка, єдина, могла її зараз втішити! Стару теплу кофтину дідуся. Ця згадка підняла її на ноги. Вона пірнула у глибину шафи, знайшла свою єдину коштовність серед брендового мотлоху і з невимовним почуттям притисла до себе. Вдягнула. Зігрілась. Це була єдина пам’ять про того, хто її виховав, був поряд до останнього подиху, любив безумовно і щиро, всією душею. А ще він вчив її не здаватися, хай там що, хоч би каміння з неба. «Дідусю, рідний мій, не здамся! — голосно промовила дівчина. — Я, може, і дурепа, але все ще твоя онука!»

Вона раптом поглянула навколо себе новим поглядом. Швидким зором огорнула кімнату. Гарні меблі, неабиякий ремонт, підібраний зі смаком антураж, маленький світ модних речей. Відзнаки «кращого працівника року». Ось її головні досягнення. Колись це було важливо… Але чому тут немає жодного фото? З кимось близьким, рідним? Жодного моменту щастя? Не показухи — справжнього життя?

«А чи було воно в мене — справжнє життя? — з сумом думала Маруся. — Здається, тільки у дитинстві».

Сил плакати вже не було, дівчина подумки молилася. А потім заснула. Вона, навіть не зрозуміла, як це сталося. Тільки раптом вона поринула у забуття. До її п’ятиповерхівки прилетіла Смерть. Колись у дитинстві Маруся мріяла побачити різнобарвну, переливчасто яскраву колібрі, а побачила «Калібр». І заснула Маруся навіки зі своїми мріями.

***

П’ятьма хвилинами раніше, Олеся, яка жила нижче поверхом, допивала останню воду з акваріума. Тигровому сому і японському коропу ця вода вже була не потрібна. Вона їх з’їла. Проте знов була голодна. Шлунок неначе завертали у вузол, як довгу повітряну кулю в цирку.

Дівчина довго дивилася на порожній акваріум. Чи може на себе? Бо в ньому віддзеркалювалось її бліде обличчя. Тепер воно було хоча б чистим. Трохи акваріумної води дівчина витратила на вмивання. Що стало з її очима? Вони, наче темні плями. І це нізащо не відмити. Скільки днів і ночей вона просиділа у темряві, у підвалі? Може, очі тому стали такими? Вона не хотіла повертатися у темряву. Вона відчайдушно бажала хоч крапельку сонця, шматочок неба… Олеся сіла на підлогу, обперлася об стіну і сумно-дивно заспівала:

А вже смерть та по дворі ходить.

А вже потихеньку до мене приходить.

Та все потихеньку, та все помаленьку

До мене приходить.

Згадала, як мати співала ту пісню, на згадку прийшли її останні слова: «Лесю, донечко, душеньку свою бережи, бо яка користь людині від того, що вона здобуде весь світ, але занапастить душу свою?»

…Тепер я зрозуміла тебе, матусю.

***

Сміливець був, а, може, досі є,

який шукав людей загиблих,

тіла їх придавав землі…

Ось так Маруська з Олеською зустрілися в землі рідного подвір’я. Важко доводилося під зруйнованим будинком.

Тягар усього людського накопиченого тиснув на них. Картини минулого життя не покидали. Дівчат переслідували голоси колишніх мешканців: «Де ж оце грошенят побільше роздобути?»; «Облиш мене, Аню, помовчи, завтра пограємо»; «Що ж за життя таке! Знов дощ! Ненавиджу!»; «Може, піти погуляти до парку? Та ні, краще посиджу в телефоні»; «На ці вихідні я дуже зайнята. На наступних точно до мами з’їжджу».

Ця болісна поліфонія душ чулася їм, навіть, тут, під землею. Не давала спокою. Вони чекали, коли все скінчиться і прийдуть будівельники, щоб остаточно знести старий, віджилий світ та закласти новий, щиріший, кращий.

У старому будинку слова нічого не значили. Любов була, але не завжди до людей. Цінували речі, а не час з найріднішими. Планували щастя і забували до нього шляхи. Будували плани, а не стосунки. Бачили форму, а не вміст. Тому Маруся з Олесею були раді почути звуки будівельної техніки:

– Нехай збудують новий будинок, де всі сміються, аж стіни трясуться, де цінності справжні, а не покупні, де живуть люди та любов, — замріяно казала Олеся.

– Так і буде! — відгукувалась Маруся. — Бо ми з тобою стали фундаментом для цього. Дорогою ціною будується щасливий світ…

* Оповідання написане 2022 року для підліткового літературного конкурсу «Антитвір». Це освітній проєкт Мистецького арсеналу у межах Міжнародного фестивалю «Книжковий Арсенал». Він покликаний стимулювати розвиток креативного письма серед учнів старшої школи та створювати майданчик для висловлення у нестандартний спосіб. У 2020 та 2022 роках проєкт був задуманий організаторами як спосіб підтримати українську молодь у надзвичайних стресових ситуаціях через можливість писати й бути почутими. Перекладено англійською мовою та проілюстровано ГО «Культурний Хаб» в межах програми «Wars.Ukrainians.Humanity.»