English
On the Threshold
War stands for great pain and losses. It affects everyone and does not leave any single trace of the former normal life, just the memories of the past. There are no winners in any way, just those defeated. The greatest loss during and after the war is human life no one can ever give back: children cannot hug their parents who perished under the shelling, and parents cannot hug their children; women cannot make their husbands who bravely defended their Motherland resurrect, while mothers cannot make their sons resurrect. I like one Ukrainian saying that describes the current situation: “War eats people and washes them down with their blood”.
Over my sixteen years of age war has already affected me twice: in 2014 and now, in 2022. When I was exactly twice smaller (I was just eight), my life was stirred since I was born in the city of Donetsk. I could not even think that such all-embracing death that spares nobody, for whom everyone is equal, could enter my home, my native city. But everything changed within one single day. Back on May 25, 2014 me and my family lived a happy, carefree life, went for walks, planned our future, and were getting ready for the school-leaving ceremony. But that “tomorrow” settled everything — May 26, 2014. It was then that the battle near Donetsk airport started. For all residents of the city of Donetsk war started on that very date; that day divided the life into “before” and “after”. Time stopped. Studies at school stopped, children’s laughter disappeared from playgrounds. Explosions were becoming more frequent and loud. Realization of the fact that it was all happening to us did not just fall, but came as a bomb on us. We would not believe it, but in that way the new reality came of which absolutely all civilians living in the city of Donetsk became hostages. Only memories were left from the previous life. We went away, left our house and relatives in the late summer of 2014. We were accommodated in the city of Mariupol, close to Donetsk. I went to my new school there, and everything was fine. I hoped it would go on like that, but there was a shelling in the city suburbs. I was at school then. The shells were not flying above my head, but the explosions could be heard well. That is why all children were picked up from school home by their parents. And already after those events, already in October 2014, we moved again, from Mariupol to Zaporizhzhia. That meant a new start of life. We did not know anyone — that was a new city, new people, new life, new school, and new friends.
Zaporizhzhia became my second home. It was there that a new page of my life, new dreams, and new expectations started. We went living on there with my family, and the terror of the war was gradually leaving us, the wound of the events that had happened and were happening in our native city started healing. I remember and I will never forget my native Donetsk the way it looked in the summer of 2012 when the European Football Cup (Euro 2012) was held there: a large and miraculous city, roses in blossom, merry and happy people, many tourists and foreigners. That is what it, no matter what, will always remain like in my heart.
But now Zaporizhzhia has captivated another half of my heart. That is my second home around which dark clouds of the war and deaths are gathering. The second date I will remember forever is February 24, 2022. That “tomorrow” came again, everything changed again, I felt worried in my heart. The day before I was thinking that I would be writing a test paper in history and was getting ready for it, how I would get a good grade and would be happy about that. But it so happened that the evening of February 23 was the last happy and peaceful day in the life of every Ukrainian. The most awful thing happened. The war broke out.
On the twenty-fourth of February I woke up when my mom and grandma were going to their workplaces, but everything was not as usual — there was some tension in the air. The mother said that the airports of different cities were hit by missile strikes, that is why she was afraid of going into the street and going to her workplace. Then friends started writing and giving calls. Different words came, but they all asked one and the same thing: “What is happening? What has happened? I feel scared”. I could always control my emotions, that is why I tried to calm them down as I could. My main phrase during the war, said to each friend and relative, was as follows: “Everything will be fine”. I could not even imagine that war would approach me again with its stealthy gait and would hit my quiet and happy life on its back, that is why in the morning, while getting ready for going to school, I was calming myself down by saying that this is just a training exercise for our army, and nothing bad can happen. But, unfortunately, I was mistaken. It is unbelievable but that was true — the war broke out. I entered the page of Volodymyr Zelenskyi in social media and saw how tired he looked. Mister President said that russia had launched a full-scale invasion of Ukraine and martial law was introduced across the whole territory of the country. That is when I finally realized: that was it, that was the end of carefree life. It’s not that we had not been warned, but nobody had really expected this, it was impossible to believe that such an awful thing could ever happen in the twenty-first century. Ukrainians would not believe it. But it appeared that all those who were pessimistic had been right. The worst thing started. Both in 2014, and now I often heard one phrase from my mom: “This could not have been seen even in the worst nightmare”. Not a single Ukrainian believed that war would approach everyone’s houses. That morning turned the pages and closed the books of our peaceful life, opening up and starting to write new stories about our fight. We started living like in movies. But these were not movies about love and happiness. Thrillers and horror films are the genres of movies about our life. While the Armed Forces of Ukraine (AFU) are the superheroes from movies “Revengers” who defend the world, all good and life.
In 2014 my brother was just a baby, that is why he does not remember anything about Donetsk and the war. But now he is eight, just as I was back then. I did not want him to see the terror of the war, to hear the explosions and to be hiding in the corridors as I once did. But now he is also “the child of war”. Each child in Ukraine now has this status. Each of them has heard the sound of air alarm, each of them has seen his/her parents worried and not knowing what to do. These labels will stay with them throughout their lives.
War has affected each of us. It does not matter in what way: morally or physically. We have reconsidered our values, our attitude to the whole world and directly to one country that has brought pain and death into our lives, into our land. I always wanted to travel across the world, but to live and work in Ukraine, while now this wish has become stronger. I want to help rebuild the country after our victory. And victory will come soon. Te good always wins over the evil.
I came to understand once again that family is the most important thing, and one should spend more time with relatives. And now, while we still have time, we have to speak to each other, maintain our family since every minute, every second may be the last one.
Stability in life is a dream during war. We want not to have to care whether a shell hits the house today or not, whether evacuation is arranged or not; whether tomorrow comes or it never comes again. We want to live, and not to exist. I want to be concerned about my test paper at school again, I want to walk in the streets with my friends and not to see people with machine guns, I want to travel across Ukraine, taking new roads, and visit the most beautiful places. But, unfortunately, this is not possible in our reality now.
When something awful and unexpected happens, the brain switches to the “shock” mode. We act the way it is necessary for us to act in order to survive. Then basic emotions get back: fear, despair, denial, etc. Euphoria comes first with some people. Mood changes are a normal thing during war. Psychologists have analyzed and presented to Ukrainians a special cycle of emotional changes: optimism, inspiration, excitement, euphoria, anxiety, denial, fear, depression, panic, distrust, despair, faith, hope, optimism. That is what every Ukrainian experiences. The main thing is to let each emotion out. The swings of mood are something absolutely normal, but if you feel happy, you need to reflect this emotion, for example, in a smile. One cannot be keeping everything inside.
During these two months of the war I have come to realize that one cannot be reading the news all day long. In that way we just lead ourselves to panic, and that is dangerous now. During hostilities people need sober mind. To act in accordance with the situation. One cannot be reading one hundred Telegram channels with the news and remain calm. One or two official channels with the most important news will be enough. Also, some other relatives start panicking and telling, due to this, that everything will be awful, that you need to rescue yourselves immediately. You should calm them down, since panic will not lead to anything good. It is also important to solve problems as they arise. Not adding any problems in your mind, with no imagination, since that will lead to emotional instability.
Many Ukrainians who are now in the rear feel desperate since they cannot help with anything or it seems to them that they do too little. But each of us can do something for victory: to be a volunteer, to make camouflage nets, to cook or get food for soldiers, to hold an information war. Each action is important in this difficult time. It is scary in the frontline, there is no place for feeling any blame there, but this emotion keeps demoralizing people in the rear. You cannot allow these feelings to flood you. Since if a soldier feels strong fear, he will not be able to perform his mission, he will just be petrified and may die. If Ukrainians in the rear feel strong guilt, they will not be able to work in a normal way. One should be getting back to ordinary life step by step. The rear is a very important component. Each serviceman will defend us more bravely and better if he feels a strong rear behind his back. We should not allow the economy to fall. That is one of our tasks. On the twenty-fourth of February Ukrainians became one strong invincible organism, and each of us is its cell. We have got united and we are fighting for our freedom, peaceful sky, and happiness in our homes. And we will win. It just cannot be otherwise. The frontline and the rear have to work in unison. There is no unimportant activity. To make coffee in a café, to cook pizza, to create online courses, to make memes — all this is extremely important. Even if you just smile, that already improves the mood of the people around you, and they will start doing the same. When this smile reaches our defenders, they will survive.
Our cities-heroes are sacrificing themselves for everybody’s sake: Mariupol, Hostomel, Kharkiv, Bucha, Irpin, Kherson, Volnovakha, Okhtyrka, Chernihiv, Mykolayiv. I want to express my gratitude to you for your bravery and resilience. You are strong, you will stand and overcome everything, and we will help you with this! Mariupol is the city that hosted our family in the summer of 2014, became a safe haven for us. But now it’s all in ruins, and this hurts me a lot. The house of my uncle has been destroyed; the trade centre with the tastiest pizza of my childhood is no longer there. A bomb was dropped on the drama theatre near which we used to walk. In spite of the large inscription “CHILDREN” there. Many people died in the shelter under the ruins. The invaders are committing atrocities in our land and won’t stop. But history will record everything, and punishment will reach all those guilty.
Now I am in Zaporizhzhia, at home, but it has changed a lot, it has become a real fortress. We are a frontline city. Each day is like on a gun powder box. We are grateful to our defenders since it is still quiet in our city. Sometimes I feel guilty that I am living a rather quiet life here, while other cities and towns around Zaporizhzhia are suffering. I feel scared as to what comes next. But I am trying to change my suppressed mood with a smile, and it helps. We should live one and try and do simple, routine things. In that way we will find the sense of life, and days will stop being grey. Be happy about simple things. If it is sunny outdoors, look out of the window or go to the street, and smile at it the way nature does it. If it is raining, don’t be sad, since a rainbow will appear in the sky afterwards. Also, for you to feel good, you can just do something interesting. For example, I draw pictures by numbers, read books, or watch movies.
The most important thing in this difficult time is to learn since we are the future of the Ukrainian nation and culture, and we will have to rebuild our Ukraine and represent it in the world as a strong and bravest country. Learning is, probably, not what one would like to do during the wartime. Since many people perceive school and university as the place where they do what they don’t like. But that is wrong. Learning is extremely important both now, and in the future. The main thing is willingness, and teachers will always support you. For example, the teacher in charge of our class has been organizing regular online meetings for our class after February 24th. We call this process “the 10C class sittings”. There we all together tell how our day was, what new things have happened, we support each other. We even arranged some thematic meetings where we discussed a specific topic. For example, “Hours in Paris”, “Hours in Hollywood”, “Hours in Tokyo”, “Car Hours”. That is all extremely interesting, and it distracts us from the sadness brought about by the war. This has made our class even better united. We know almost everything about each other and we have become like relatives. Our class supervisor is a very creative person that is why we always had a lot to things to discuss thanks to her. She did not allow any of us to be staying at home and being sad. And I will not be mistaken if I undertake the responsibility and express our gratitude to this incredible teacher on behalf of the whole class.
Learning is one of the most important things now. It both distracts us from the war for at least an hour, and allows us to develop ourselves. As far as I know, almost all educational institutions have now switched to online studies in Ukraine. And that is very good. It’s a pity that most probably we will not be able to be back to school this year, we will not have this last atmospheric week when all the grades are already there, the textbooks have already been given back to the library, and you are just spending time with friends and teachers. But now there is a great number of online services, and we keep and will keep in contact with my friends using them anyway.
Many foreign higher educational institutions really feel for us, that is why they arrange free-of-charge studies for us. For example, Sorbonne. The University of Paris allocates a certain number of state-funded places for Ukrainians. We will have a chance to study there, but on one condition: after the end of the war students will go back to Ukraine to rebuild it. And also a great number of free-of-charge online courses are available for Ukrainians. For instance, American online University of the People opens all its courses for Ukrainian students for them to be able to continue their studies. The University informs: “To give Ukrainians hope for the better future after victory, UoPeople also grants 1,000 scholarships for students from Ukraine, including the ones who have fled the country, for them to be able to continue their studies”. This means that absolutely all roads are open for Ukrainians. We can study at any place in the world, and then come back home and help our country restore itself and become even stronger.
I and many other people cannot support others in difficult times, they just don’t know what to say. But psychologists say that we think that must be something special, extraordinary, but, in fact, it is sufficient just to say: “I am sorry this has happened”, “I am with you”, “I support you”, “Everything will be fine”. These are rather simple words, but they help. The main thing is not to ignore a person.
I think each of us has at least one acquaintance who has left his or her house in Ukraine and gone abroad. Personally I have about ten of such acquaintances. Most of them left since they felt scared, while some of them were trying to avoid strikes. It is very difficult to leave one’s home and to go somewhere. Many people are going into “nowhere”, and some have acquaintances in the European countries. I have never thought that I will have fewer friends left in Ukraine than abroad. They tell me how they cross the border; how difficult it is to start their life in an unknown country. Some of my friends had to stay at the border for more than twenty hours. That is really exhausting. Then they had to look for some place of accommodation. We are grateful to volunteers for helping Ukrainians with stuff, documents, and accommodation in such complicated times. They all have to get adjusted to the environment, conditions of life and to attend foreign schools. A major complexity related to living in other countries is the language barrier. But Ukrainians are capable of learning even all the languages of the world if they want to. And even abroad they can help us win, the same as in Ukraine. Volunteering, money raising for the army are just some elements of what can be done. Victory will be ours since we know what we are fighting for.
There is an interesting quote from Albert Einstein: “I do not know with what weapons World War III will be fought, but World War IV will be fought with sticks and stones”. I agree with this statement. With each new war the society shows that it has not learnt anything. Why should we be constantly waging a war? Why can’t we come to an agreement? Why are civilians often affected? Why the organizations that are supposed to secure peace do not secure it? These questions can be asked for ever, but we will never get any answer. It just does not exist. Even one hundred years have not elapsed after World War II while we are on the battlefield again. Ukrainian children suffer again. Some of them have not yet even managed to utter the word “mom”, but have already heard the sound of “Grads” and shells. And some of them will never say anything and will remain children for ever. I cannot even imagine what people who lived in the period of World War II feel like now. They saw this terror at the beginning of their lives, and now they feel, hear and see this at its end.
War, war!
Again those bloody rivers!
The roar of guns, the sound of sabers.
And graves again, and orphans, cripples
And of deserted ruins sadness
Oleksandr Oles
How is it to be a teenager and to mature in the conditions of war? The only word that clearly delineates the answer to this question is “difficult”. War persecutes my childhood and my teenage years. Back at the age of eight life showed me that it can be not just happy and merry; that you have to be thankful to heaven that today you wake up, that you can study, work. Now it is only morally difficult, since there are no active hostilities in Zaporizhzhia. War does not ask what we want, it just makes it binding for us to mature sooner, to learn to be responsible, to appreciate life. This bird of death makes adults out of children and does not allow them to enjoy beautiful, carefree and joyful childhood. Teenagers throughout the world can live a quiet and happy life, walk and be happy with their friends and relatives, but Ukrainian children are deprived of this chance since the enemy has come to our land without any permission and wants to take our freedom, our heaven, sun, air, culture, and language.
Throughout the whole history Ukrainians have been fighting for their right to existence, it’s high time that we finally got it for ever. Our nation will stand by the end. Until our hearts keep beating, they belong to Ukraine, and nobody will ever take our home, our country away from us. It is now that many Ukrainians are coming to realize the importance of the Ukrainian language, national memory, the people important for our Motherland. We are fighting in order to go to the streets in embroidered shirts after the victory and to sing all together the State Anthem of Ukraine under the peaceful and free sky.
Each of us is standing on the threshold. One side is our past life, the threshold is war, and then comes our future. One morning can change whole life. We must remember our past, but we should let it go, otherwise it will take us to non-existence. The only thing that is important is today and our safe future. Unfortunately, our people are divided into “ours” and “aliens”, “friends” and “enemies”, but one happy day war will come to an end. Everybody will get back home, we will be rebuilding our Ukraine, and everything will be fine! Glory to Ukraine!
This essay-contemplation was written in 2022 for “Antytvir”, a writing contest for teens. It is an educational project of Mystetskyi Arsenal within the International Book Arsenal Festival. Its goal is to promote creative writing among high school students and create a platform for expressing yourself in a non-standard way. The organizers designed this project in 2020 and 2022 to support Ukrainian youth in highly stressful situations by allowing them to write and make their voices heard. Translated into English and illustrated by Cultural Hub NGO within the “Wars. Ukrainians. Humanity.” programme.
Written on: 06.05.2022
First published within “Wars. Ukrainians. Humanity” on: 26.02.2023
Author: Sofiya Turchenko, 16 years old
Translator (from Ukrainian to English): Halyna Pekhnyk
Illustrator: Nastia Haidaienko
Copy Editor: Yuliia Moroz
Proofreader: Tetiana Vorobtsova
Content Editors: Maryna Korchaka, Natalia Babalyk, Oleksii Pryimak
Programme Directors: Julia Ovcharenko and Demyan Om Dyakiv-Slavitski
Original language: Ukrainian
Translation language: English
Українська (Cyrillic)
На порозі
Війна — це неймовірний біль і величезні втрати. Вона торкається кожного й сліду не залишає від нормального життя, лише спогади про минуле. На війні немає переможців, є тільки переможені. Найбільша втрата під час і після війни — людське життя, якого ніхто не поверне: діти не обіймуть своїх батьків, що загинули під обстрілами, а батьки — дітей; жінки не воскресять чоловіків, що сміливо боронили Батьківщину, а матері — синів. Мені подобається українське прислів’я, яке точно описує нинішню ситуацію: «Війна людей їсть, кров’ю запиває».
Шістнадцятирічну мене війна торкнулася вже двічі: 2014 року й 2022-го. Коли я була вдвічі меншою — восьмирічною, — моє життя сколихнулося, бо народилася й жила в Донецьку. Я й гадки не мала, що в мій дім, у моє рідне місто може прийти всеохопна смерть, яка нікого не щадить і всіх рівняє. Та все змінилося за день.
25 травня 2014 року ми з родиною були щасливі, раділи, безтурботно гуляли, планували майбутнє, готувалися до свята Останнього дзвоника в школі. Але все вирішило «завтра» — 26 травня 2014 року. Саме тоді почалася бійня біля Донецького аеропорту. Ця дата стала для всіх донеччан початком війни й розділила життя на до й після. Час зупинився. Припинилося навчання в школах, зник сміх з дитячих майданчиків. Вибухи частішали й гучнішали. Усвідомлення того, що все це відбувається з нами, не просто вразило, а приголомшило. У цю нову реальність не хотілося вірити, однак її заручниками стали геть усі мирні мешканці Донецька. Від колишнього життя залишилися тільки спогади.
Наприкінці літа 2014 року ми виїхали, покинувши домівку й рідних. Нас прихистив Маріуполь, що розташований неподалік Донецька. Я пішла в нову школу, і все було добре. Сподівалася, що так триватиме й далі. Проте околиці міста почали обстрілювати. Тоді я саме була на заняттях. Снаряди не літали над головою, але вибухи було дуже чути. Усіх дітей батьки забрали зі школи додому.
Після цієї події в жовтні 2014 року наша родина знову переїхала, але тепер у Запоріжжя. Ми ще раз почали життя в місті, де нікого не знали й усе було іншим: люди, школа, друзі… Запоріжжя стало моїм другим домом. Саме в ньому почався новий етап мого життя, з’явилися нові мрії та нові сподівання. Ми жили далі, страхіття війни поступово відходили, рана від того, що відбувалося в рідному місті, почала гоїтися. Завжди пам’ятатиму Донецьк таким, яким він був улітку 2012 року, коли проводили чемпіонат Європи з футболу: велике й казкове місто, розквітлі троянди, веселі й щасливі люди, багато туристів та іноземців. Саме таким він закарбується в моєму серці.
Тепер половину мого серця заполонило Запоріжжя. Навколо другого дому згущуються темні хмари війни й смерті. Друга дата, яку я назавжди запам’ятаю, — 24 лютого 2022 року. Знову настало це «завтра», знову все змінилося, знову розтривожилася душа. Напередодні я думала про те, як напишу самостійну роботу з історії, отримаю за неї хорошу оцінку й радітиму. Але вечір 23 лютого був останнім щасливим і мирним у житті кожного українця. Сталося найстрашніше. Почалася війна.
24 лютого я прокинулася від того, що мама й бабуся збиралися на роботу, проте все було не як завжди, у повітрі витала напруженість. Мама казала, що ракетними ударами в різних містах пошкоджено аеропорти, тому боялася виходити на вулицю та їхати на роботу. Згодом почали писати й телефонувати друзі. Казали багато слів, та все зводилося до одного: «Що відбувається? Що трапилося? Мені страшно».
Я завжди вміла контролювати свої емоції, тому намагалася заспокоїтися. Постійно повторювала своїм друзям і родичам: «Усе буде добре». Проте не уявляла, що війна знову підкрадеться та вдарить у спину спокійному й щасливому життю. Уранці збиралася до школи й тішилася думкою, що це наші військовики тренуються й нічого страшного не трапилося. На превеликий жаль, я помилялася. Неймовірно, але правда — почалася війна.
Зайшла на сторінку Володимира Зеленського в соціальних медіа й побачила, який він утомлений. Президент сказав, що росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну й на всій території нашої держави введено воєнний стан. Тоді до мене дійшло: усе, це кінець безтурботного життя. Нас ніби й попереджали, та ніхто насправді цього не очікував. Неможливо було навіть припустити, що у ХХІ столітті розпочнеться таке жахіття. Українці не хотіли в це вірити. Та виявилося, що песимісти все-таки мали рацію.
Сталося найгірше. І 2014 року, і 2022-го я часто чула від мами: «Це й у найстрашнішому сні не могло наснитися». Жоден українець не йняв віри, що війна прийде до його дому. Той ранок завершив книги мирного життя й почав писати нову історію нашої боротьби. Ми опинилися немов у фільмі. Одначе це були фільми не про кохання й щастя. Бойовики й жахи — ось жанри кінострічок про наше життя. А воїни Збройних Сил України — супергерої, що, ніби із серії фільмів «Месники», захищають світ, саме добро й життя.
2014 року мій брат був ще немовлям, тому нічого не пам’ятає про Донецьк і війну. Тепер йому вісім, як було й мені тоді. Я дуже не хотіла, щоб він бачив ці страхіття, чув вибухи й ховався в коридорі, як я колись. Однак уже й брат — «дитина війни». Цей статус мають усі діти України. Він залишиться на все життя, адже кожен чув звук сирени й бачив, як хвилюються батьки та не знають, що робити.
Усі ми відчули війну. Неважливо як: морально чи фізично. Ми переглянули свої цінності, ставлення до всього світу й особливо до однієї країни, яка принесла біль і смерть у наше життя й на нашу землю.
Завжди хотіла подорожувати світом, але жити й працювати прагнула в Україні. Тепер це бажання посилилося. Я хочу допомагати відбудовувати нашу державу після перемоги. А вона вже скоро. Добро завжди перемагає зло.
Я ще раз упевнилася, що родина — це найголовніше, з рідними треба проводити якомога більше часу, а особливо тепер. Ми маємо розмовляти й підтримувати одне одного, адже кожна секунда може стати останньою.
Стабільність у житті — це мрія під час війни. Ми хочемо не турбуватися про те, чи потрапить сьогодні снаряд у дім, чи буде евакуація, чи настане завтра або його вже ніколи не буде. Бажаємо жити, а не існувати. Я мрію знову хвилюватися через контрольну роботу в школі, гуляти на вулиці з друзями та не бачити людей з автоматами, хочу їздити по всій Україні новими дорогами й відвідувати найгарніші місця. Але наразі це, на жаль, неможливо.
Коли відбувається щось страшне й несподіване, мозок перемикається на режим «шок». Ми діємо так, як потрібно, щоб вижити. Повертаються базові емоції: страх, відчай, заперечення тощо. У когось першою приходить ейфорія. Зміна настрою під час війни — це нормально. Психологи проаналізували й показали українцям, як змінюються їхні емоції: оптимізм, натхнення, збудження, ейфорія, тривога, заперечення, страх, депресія, паніка, зневіра, відчай, віра, надія, оптимізм. Саме це ми проживаємо. Головне випускати кожну емоцію. Наприклад, якщо вам радісно, то хоча б усміхніться. Не тримайте все в собі.
Під час перших двох місяців війни я зрозуміла, що не можна весь день читати новини. Так ми накручуємо себе, починаємо панікувати, а це небезпечно. Під час бойових дій треба мати тверезий розум. Чинити відповідно до ситуації. Читаючи сто каналів з новинами в телеграмі, не збережеш спокою. Тому достатньо одного чи двох офіційних джерел з найголовнішими подіями.
Наші рідні також часто панікують і починають казати, що все погано, треба терміново рятуватися. Варто їх заспокоювати, адже паніка до добра не доведе. Також важливо розв’язувати проблеми з їх надходженням. Не треба додумувати, фантазувати, адже це призведе до емоційної нестабільності.
Багатьох українців у тилу охопив відчай, бо вони не можуть нічим допомогти або, на їхню думку, занадто мало це роблять. Але кожен із нас може наблизити перемогу: бути волонтером, плести маскувальні сітки, готувати або збирати їжу для бійців, вести інформаційну війну. Будь-яка дія важлива в цей непростий час. На фронті страшно. Там немає місця провині. Однак у тилу ця емоція деморалізує. Важливо, щоб ці почуття не почали панувати. Якщо боєць дуже боїться, то не виконає своєї місії, прикипить до місця й загине. Українці в тилу, почуваючи сильну провину, не працюватимуть нормально. Треба потроху повертатися до нормального життя. Тил — важливий складник. І якщо він надійний, то це додасть упевненості й хоробрості нашим військовослужбовцям.
Ми не маємо дозволити економіці впасти — ще одне важливе завдання. 24 лютого українці стали єдиним, сильним, незламним організмом, і кожен з нас — його клітина. Ми об’єдналися та боремося за свободу, мирне небо й щастя в домівках. І переможемо. Інакше не може бути.
Фронт і тил мають працювати в унісон. Немає нічого неважливого. Варити каву в кав’ярні, готувати піцу, створювати онлайн-курси, робити меми — усе це надзвичайно потрібно. Навіть просто усміхнувшись, ви поліпшите настрій іншим, і вони робитимуть так само. Коли усмішка дійде до захисника, то допоможе йому вижити в бою.
Наші міста-герої жертвують собою заради всіх: Маріуполь, Гостомель, Харків, Буча, Ірпінь, Херсон, Волноваха, Охтирка, Чернігів, Миколаїв. Хочу подякувати вам за хоробрість і витривалість. Ви сильні й усе здолаєте, а ми допоможемо! Маріуполь — це місто, яке прихистило мою родину влітку 2014 року, стало для нас тихою гаванню. Тепер воно в руїнах, і це дуже болить. Дім мого дядька зруйновано; немає і торговельного центру, у якому готували найсмачнішу піцу. На драматичний театр, біля якого гуляли, скинуто бомбу, попри те що поруч було написано великими літерами «ДІТИ». У сховищі зруйнованого театру загинуло багато людей. окупанти чинять звірства на нашій землі й не хочуть зупинятися. Проте історія все запам’ятає, кожного буде покарано.
Нині я в Запоріжжі, удома. Це прифронтове місто дуже змінилося, стало справжньою фортецею. І хоч щодня ми як на пороховій бочці, та почуваємося впевнено завдяки нашим захисникам. Іноді я почуваю провину через те, що живу тут порівняно спокійним життям, а інші міста й села навколо Запоріжжя страждають. Страшно подумати, що буде далі. Та врятувати пригнічений настрій допомагає усмішка. Треба жити й робити буденні справи. Так ми знайдемо сенс життя, а дні перестануть бути сірими. Варто радіти простим речам. Якщо на вулиці сяє сонце — подивитися у вікно або вийти на вулицю й усміхнутися йому так само, як це робить природа. Якщо дощить — не сумувати, адже згодом з’явиться веселка на небі. Щоб почуватися добре, треба робити щось цікаве. Я, наприклад, малюю картини за номерами, читаю книжки й дивлюся фільми.
Найголовніше в цей непростий час — навчатися. Ми — майбутнє української нації — відбудовуватимемо нашу країну та представлятимемо її на міжнародній арені. Під час війни навчатися, мабуть, узагалі не хочеться. Багато хто сприймає школу чи університет як місце, де треба робити те, що не подобається. Утім, навчатися треба і тепер, і потім. Головне — мати бажання, а вчителі завжди підтримають. Моя класна керівниця, наприклад, після 24 лютого періодично проводить з учнями онлайн-зустрічі. Ми називаємо їх «Посиденьки 10-В класу», адже постійно про щось розмовляємо, ділимося враженнями від пережитого, підтримуємо одне одного. Кілька разів навіть організовували тематичні заходи: «Посиденьки в Парижі», «Посиденьки в Голлівуді», «Посиденьки в Токіо», «Автопосиденьки». Усе це надзвичайно цікаво й хоч трохи відвертає увагу від війни. Завдяки таким заходам наш клас згуртувався ще більше. Ми знаємо одне про одного майже все й стали рідними. Наша класна керівниця — дуже творча людина. Завдяки їй ми завжди мали теми для спілкування. Вона не давала сумувати. І я від усього класу щиро дякую нашій неймовірній вчительці.
Навчання — це одна з найважливіших тепер речей. Воно відриває нас від війни хоча б на годинку й дає змогу розвиватися. Як я знаю, нині в багатьох українських закладах освіти навчаються дистанційно. І це дуже добре. Шкода, що ми, найімовірніше, не повернемося цьогоріч до школи, не проведемо цей останній атмосферний тиждень, коли всі оцінки вже виставлено, підручники здано в бібліотеку, і ви просто проводите час із друзями й учителями. Та є величезна кількість онлайн-сервісів, за допомогою яких ми з друзями підтримуємо зв’язок.
Багато закордонних вищих навчальних закладів перейнялися нашою бідою, а тому організували безплатне навчання. Наприклад, Сорбонна. Паризький університет виділив певну кількість бюджетних місць українцям. Ми можемо там навчатися, але за однієї умови: після закінчення війни студенти мають повернутися в Україну, щоб її відбудовувати. Українцям також запропоновано безліч безплатних онлайн-курсів. Наприклад, американський Народний онлайн-університет відкрив усі свої курси для українських студентів, щоб вони могли й далі навчатися. В університеті повідомляли: «Щоб дати українцям надію на краще майбутнє після перемоги, Народний університет також виділяє тисячу стипендій студентам з України, зокрема й тим, що виїхали з країни, щоб вони могли продовжити навчання». Тобто українцям відкрили геть усі дороги. Ми можемо навчатися в будь-якій точці світу, а потім приїхати додому й допомагати своїй державі відновитися та стати ще сильнішою.
Я, як і багато інших людей, не вмію підтримувати у важку хвилину: просто не знаю, що сказати. Утім, психологи стверджують, що це не має бути щось особливе, надзвичайне, достатньо промовити: «Мені шкода, що так сталося», «Я з тобою», «Я тебе підтримую», «Усе буде добре». Це прості слова, але вони допомагають. Головне — не ігнорувати людину.
Гадаю, у кожного тепер є знайомі, що залишили домівку в Україні й поїхали за кордон. Я, наприклад, знаю з десяток таких людей. Більшість поїхала, тому що було страшно, дехто вибирався з-під обстрілів. Дуже складно залишати свій дім і вирушати світ за очі. Багато людей їдуть у «нікуди», а хтось має знайомих у європейських державах. Ніколи не думала, що друзів в Україні буде менше, ніж за кордоном. Вони розповідали, як перетинали кордон, як складно починали життя в чужій країні. Деякі мої друзі стояли на кордоні понад двадцять годин. Це дуже виснажливо. А потім були пошуки житла… Дякуємо волонтерам, що в такий непростий час допомагають українцям: забезпечують речами, оформляють документи, дають дах над головою.
Усім, хто виїхав за кордон, треба пристосовуватися до нового оточення, незвичних умов життя й навчатися в іноземних закладах освіти. Та, мабуть, найскладніше жити в інших країнах через мовний бар’єр. Проте українці здатні вивчити хоч усі мови світу. Навіть за кордоном вони допомагають наближати перемогу. Волонтерство, збирання коштів на армію — це лише невелика частина того, що вони роблять. Перемога буде за нами, адже ми знаємо, за що боремося.
Альберт Айнштайн колись казав, що не знає, яка зброя буде в третій світовій війні, але в четвертій — точно палиці й каміння. Погоджуюся із цим твердженням. Із кожною війною суспільство показує, що воно нічого не навчилося. Чому постійно треба воювати? Чому не можна домовитися? Чому завжди страждають мирні мешканці? Чому організації, які обіцяли забезпечувати мир, не роблять цього? Такі запитання можна ставити безупинно, однак ми ніколи не дістанемо відповідей. Їх немає. Не минуло й ста років після Другої світової війни, а ми знову на полі бою. Діти України знову страждають. Хтось не встиг уперше промовити слово «мама», та вже чув, як свистять «Гради» й падають снаряди. Дехто вже ніколи нічого не скаже й назавжди залишиться дитиною. Не уявляю, що переживають тепер люди, які жили під час Другої світової війни. Страхіття, які вони бачили на початку свого життя, повторюються наприкінці їхнього життєвого шляху.
Війна, війна!
І знову криваві ріки!
І грім гармат, і шаблі дзвін.
Могили, сироти, каліки
І сум покинутих руїн (Олександр Олесь).
Як бути підлітком і дорослішати в умовах війни? Єдине слово, яке чітко описує відповідь на це запитання, — складно. Війна переслідує і моє дитинство, і підлітковий вік. Коли мені було вісім років, життя показало, що воно не лише веселе й щасливе, а й що треба дякувати небесам за можливість прокинутися, навчатися, працювати. Нині ж лише морально важко, адже в самому Запоріжжі немає активних бойових дій. Війна не питає, що ми хочемо, вона зобов’язує подорослішати, навчитися відповідальності, цінувати життя. Цей птах смерті робить дітей дорослими й не дозволяє насолодитися чудовим, кольоровим, безтурботним і радісним дитинством. Підлітки всього світу можуть жити спокійним і щасливим життям, гуляти й радіти з друзями та рідними. Українські діти не мають такої змоги. На нашу землю прийшли без дозволу й хочуть відібрати свободу, небо, сонце, повітря, культуру, мову.
Українці впродовж усієї історії виборювали право на існування. Настав час остаточно це зробити. Наш народ стоятиме до кінця. Поки б’ються наші серця, ніхто не забере нашого дому, нашої країни. Саме тепер українці починають усвідомлювати цінність рідної мови й національної пам’яті. Ми боремося для того, щоб після перемоги вийти у вишиванках на вулицю й разом заспівати Державний Гімн України під мирним і вільним небом.
Кожен із нас стоїть на порозі. Позаду — наше колишнє життя, поріг — війна, попереду — майбутнє. Один ранок може змінити все. Ми маємо пам’ятати своє минуле, але важливо вчасно його відпустити, щоб не затягнуло в небуття. Єдине, що важливо, — це наше сьогодення й безпечне майбутнє. На жаль, люди діляться на своїх і чужих, друзів і ворогів. Утім, колись настане щасливий день — війна закінчиться. Українці повернуться додому, і ми разом відбудовуватимемо нашу державу. Усе буде добре! Слава Україні!
Цей есей-роздум написано 2022 року для підліткового літературного конкурсу «Антитвір». Це освітній проєкт Мистецького Арсеналу в межах Міжнародного фестивалю «Книжковий Арсенал». Він покликаний стимулювати розвиток креативного письма серед учнів старшої школи й створювати майданчик для висловлення в нестандартний спосіб. У 2020 й 2022 роках проєкт, за задумом організаторів, став способом підтримати українську молодь у надзвичайних стресових ситуаціях через можливість писати й бути почутими. Перекладено англійською мовою та проілюстровано ГО «Культурний Хаб» у межах програми «Wars. Ukrainians. Humanity».
Текст написано: 6.05.2022
Вперше опубліковано в програмі Wars. Ukrainians. Humanity: 26.02.2023
Автор: Софія Турченко, 16 років
Ілюстраторка: Настя Гайдаєнко
Літературна редакторка: Леся Кропотова
Коректорка: Тетяна Воробцова
Відповідальна редакторка: Юлія Мороз
Контент-редактори: Марина Корчака, Наталія Бабалик, Олексій Приймак
Програмні директори: Юлія Овчаренко та Дем’ян Ом Дяків-Славіцькі
Ukrainian (Latin)
Transliteration: the BGN/PCGN 1965 System for Ukrainian
Na porozi
Viyna — tse neymovirnyy bil’ i velychezni vtraty. Vona torkayet’sya kozhnoho y slidu ne zalyshaye vid normal’noho zhyttya, lyshe spohady pro mynule. Na viyni nemaye peremozhtsiv, ye til’ky peremozheni. Naybil’sha vtrata pid chas i pislya viyny — lyuds’ke zhyttya, yakoho nikhto ne poverne: dity ne obiymut’ svoyikh bat’kiv, shcho zahynuly pid obstrilamy, a bat’ky — ditey; zhinky ne voskresyat’ cholovikiv, shcho smilyvo boronyly Bat’kivshchynu, a materi — syniv. Meni podobayet’sya ukrayins’ke prysliv’ya, yake tochno opysuye nynishnyu sytuatsiyu: «Viyna lyudey yist’, krov’yu zapyvaye».
Shistnadtsyatyrichnu mene viyna torknulasya vzhe dvichi: 2014 roku y 2022-ho. Koly ya bula vdvichi menshoyu — vos’myrichnoyu, — moye zhyttya skolykhnulosya, bo narodylasya y zhyla v Donets’ku. Ya y hadky ne mala, shcho v miy dim, u moye ridne misto mozhe pryyty vseokhopna smert’, yaka nikoho ne shchadyt’ i vsikh rivnyaye. Ta vse zminylosya za den’.
25 travnya 2014 roku my z rodynoyu buly shchaslyvi, radily, bezturbotno hulyaly, planuvaly maybutnye, hotuvalysya do svyata Ostann’oho dzvonyka v shkoli. Ale vse vyrishylo «zavtra» — 26 travnya 2014 roku. Same todi pochalasya biynya bilya Donets’koho aeroportu. Tsya data stala dlya vsikh donechchan pochatkom viyny y rozdilyla zhyttya na do y pislya. Chas zupynyvsya. Prypynylosya navchannya v shkolakh, znyk smikh z dytyachykh maydanchykiv. Vybukhy chastishaly y huchnishaly. Usvidomlennya toho, shcho vse tse vidbuvayet’sya z namy, ne prosto vrazylo, a pryholomshylo. U tsyu novu real’nist’ ne khotilosya viryty, odnak yiyi zaruchnykamy staly het’ usi myrni meshkantsi Donets’ka. Vid kolyshn’oho zhyttya zalyshylysya til’ky spohady.
Naprykintsi lita 2014 roku my vyyikhaly, pokynuvshy domivku y ridnykh. Nas prykhystyv Mariupol’, shcho roztashovanyy nepodalik Donets’ka. Ya pishla v novu shkolu, i vse bulo dobre. Spodivalasya, shcho tak tryvatyme y dali. Prote okolytsi mista pochaly obstrilyuvaty. Todi ya same bula na zanyattyakh. Snaryady ne litaly nad holovoyu, ale vybukhy bulo duzhe chuty. Usikh ditey bat’ky zabraly zi shkoly dodomu.
Pislya tsiyeyi podiyi v zhovtni 2014 roku nasha rodyna znovu pereyikhala, ale teper u Zaporizhzhya. My shche raz pochaly zhyttya v misti, de nikoho ne znaly y use bulo inshym: lyudy, shkola, druzi… Zaporizhzhya stalo moyim druhym domom. Same v n’omu pochavsya novyy etap moho zhyttya, z’yavylysya novi mriyi ta novi spodivannya. My zhyly dali, strakhittya viyny postupovo vidkhodyly, rana vid toho, shcho vidbuvalosya v ridnomu misti, pochala hoyitysya. Zavzhdy pam’yatatymu Donets’k takym, yakym vin buv ulitku 2012 roku, koly provodyly chempionat Yevropy z futbolu: velyke y kazkove misto, rozkvitli troyandy, veseli y shchaslyvi lyudy, bahato turystiv ta inozemtsiv. Same takym vin zakarbuyet’sya v moyemu sertsi.
Teper polovynu moho sertsya zapolonylo Zaporizhzhya. Navkolo druhoho domu zhushchuyut’sya temni khmary viyny y smerti. Druha data, yaku ya nazavzhdy zapam’yatayu, — 24 lyutoho 2022 roku. Znovu nastalo tse «zavtra», znovu vse zminylosya, znovu roztryvozhylasya dusha. Naperedodni ya dumala pro te, yak napyshu samostiynu robotu z istoriyi, otrymayu za neyi khoroshu otsinku y raditymu. Ale vechir 23 lyutoho buv ostannim shchaslyvym i myrnym u zhytti kozhnoho ukrayintsya. Stalosya naystrashnishe. Pochalasya viyna.
24 lyutoho ya prokynulasya vid toho, shcho mama y babusya zbyralysya na robotu, prote vse bulo ne yak zavzhdy, u povitri vytala napruzhenist’. Mama kazala, shcho raketnymy udaramy v riznykh mistakh poshkodzheno aeroporty, tomu boyalasya vykhodyty na vulytsyu ta yikhaty na robotu. Zhodom pochaly pysaty y telefonuvaty druzi. Kazaly bahato sliv, ta vse zvodylosya do odnoho: «Shcho vidbuvayet’sya? Shcho trapylosya? Meni strashno».
Ya zavzhdy vmila kontrolyuvaty svoyi emotsiyi, tomu namahalasya zaspokoyitysya. Postiyno povtoryuvala svoyim druzyam i rodycham: «Use bude dobre». Prote ne uyavlyala, shcho viyna znovu pidkradet’sya ta vdaryt’ u spynu spokiynomu y shchaslyvomu zhyttyu. Urantsi zbyralasya do shkoly y tishylasya dumkoyu, shcho tse nashi viys’kovyky trenuyut’sya y nichoho strashnoho ne trapylosya. Na prevelykyy zhal’, ya pomylyalasya. Neymovirno, ale pravda — pochalasya viyna.
Zayshla na storinku Volodymyra Zelens’koho v sotsial’nykh media y pobachyla, yakyy vin utomlenyy. Prezydent skazav, shcho rosiya rozpochala povnomasshtabne vtorhnennya v Ukrayinu y na vsiy terytoriyi nashoyi derzhavy vvedeno voyennyy stan. Todi do mene diyshlo: use, tse kinets’ bezturbotnoho zhyttya. Nas niby y poperedzhaly, ta nikhto naspravdi ts’oho ne ochikuvav. Nemozhlyvo bulo navit’ prypustyty, shcho u XXI stolitti rozpochnet’sya take zhakhittya. Ukrayintsi ne khotily v tse viryty. Ta vyyavylosya, shcho pesymisty vse-taky maly ratsiyu.
Stalosya nayhirshe. I 2014 roku, i 2022-ho ya chasto chula vid mamy: «Tse y u naystrashnishomu sni ne mohlo nasnytysya». Zhoden ukrayinets’ ne ynyav viry, shcho viyna pryyde do yoho domu. Toy ranok zavershyv knyhy myrnoho zhyttya y pochav pysaty novu istoriyu nashoyi borot’by. My opynylysya nemov u fil’mi. Odnache tse buly fil’my ne pro kokhannya y shchastya. Boyovyky y zhakhy — os’ zhanry kinostrichok pro nashe zhyttya. A voyiny Zbroynykh Syl Ukrayiny — superheroyi, shcho, niby iz seriyi fil’miv «Mesnyky», zakhyshchayut’ svit, same dobro y zhyttya.
2014 roku miy brat buv shche nemovlyam, tomu nichoho ne pam’yataye pro Donets’k i viynu. Teper yomu visim, yak bulo y meni todi. Ya duzhe ne khotila, shchob vin bachyv tsi strakhittya, chuv vybukhy y khovavsya v korydori, yak ya kolys’. Odnak uzhe y brat — «dytyna viyny». Tsey status mayut’ usi dity Ukrayiny. Vin zalyshyt’sya na vse zhyttya, adzhe kozhen chuv zvuk syreny y bachyv, yak khvylyuyut’sya bat’ky ta ne znayut’, shcho robyty.
Usi my vidchuly viynu. Nevazhlyvo yak: moral’no chy fizychno. My perehlyanuly svoyi tsinnosti, stavlennya do vs’oho svitu y osoblyvo do odniyeyi krayiny, yaka prynesla bil’ i smert’ u nashe zhyttya y na nashu zemlyu.
Zavzhdy khotila podorozhuvaty svitom, ale zhyty y pratsyuvaty prahnula v Ukrayini. Teper tse bazhannya posylylosya. Ya khochu dopomahaty vidbudovuvaty nashu derzhavu pislya peremohy. A vona vzhe skoro. Dobro zavzhdy peremahaye zlo.
Ya shche raz upevnylasya, shcho rodyna — tse nayholovnishe, z ridnymy treba provodyty yakomoha bil’she chasu, a osoblyvo teper. My mayemo rozmovlyaty y pidtrymuvaty odne odnoho, adzhe kozhna sekunda mozhe staty ostann’oyu.
Stabil’nist’ u zhytti — tse mriya pid chas viyny. My khochemo ne turbuvatysya pro te, chy potrapyt’ s’ohodni snaryad u dim, chy bude evakuatsiya, chy nastane zavtra abo yoho vzhe nikoly ne bude. Bazhayemo zhyty, a ne isnuvaty. Ya mriyu znovu khvylyuvatysya cherez kontrol’nu robotu v shkoli, hulyaty na vulytsi z druzyamy ta ne bachyty lyudey z avtomatamy, khochu yizdyty po vsiy Ukrayini novymy dorohamy y vidviduvaty nayharnishi mistsya. Ale narazi tse, na zhal’, nemozhlyvo.
Koly vidbuvayet’sya shchos’ strashne y nespodivane, mozok peremykayet’sya na rezhym «shok». My diyemo tak, yak potribno, shchob vyzhyty. Povertayut’sya bazovi emotsiyi: strakh, vidchay, zaperechennya toshcho. U kohos’ pershoyu prykhodyt’ eyforiya. Zmina nastroyu pid chas viyny — tse normal’no. Psykholohy proanalizuvaly y pokazaly ukrayintsyam, yak zminyuyut’sya yikhni emotsiyi: optymizm, natkhnennya, zbudzhennya, eyforiya, tryvoha, zaperechennya, strakh, depresiya, panika, znevira, vidchay, vira, nadiya, optymizm. Same tse my prozhyvayemo. Holovne vypuskaty kozhnu emotsiyu. Napryklad, yakshcho vam radisno, to khocha b usmikhnit’sya. Ne trymayte vse v sobi.
Pid chas pershykh dvokh misyatsiv viyny ya zrozumila, shcho ne mozhna ves’ den’ chytaty novyny. Tak my nakruchuyemo sebe, pochynayemo panikuvaty, a tse nebezpechno. Pid chas boyovykh diy treba maty tverezyy rozum. Chynyty vidpovidno do sytuatsiyi. Chytayuchy sto kanaliv z novynamy v telehrami, ne zberezhesh spokoyu. Tomu dostatn’o odnoho chy dvokh ofitsiynykh dzherel z nayholovnishymy podiyamy.
Nashi ridni takozh chasto panikuyut’ i pochynayut’ kazaty, shcho vse pohano, treba terminovo ryatuvatysya. Varto yikh zaspokoyuvaty, adzhe panika do dobra ne dovede. Takozh vazhlyvo rozv’yazuvaty problemy z yikh nadkhodzhennyam. Ne treba dodumuvaty, fantazuvaty, adzhe tse pryzvede do emotsiynoyi nestabil’nosti.
Bahat’okh ukrayintsiv u tylu okhopyv vidchay, bo vony ne mozhut’ nichym dopomohty abo, na yikhnyu dumku, zanadto malo tse roblyat’. Ale kozhen iz nas mozhe nablyzyty peremohu: buty volonterom, plesty maskuval’ni sitky, hotuvaty abo zbyraty yizhu dlya biytsiv, vesty informatsiynu viynu. Bud’-yaka diya vazhlyva v tsey neprostyy chas. Na fronti strashno. Tam nemaye mistsya provyni. Odnak u tylu tsya emotsiya demoralizuye. Vazhlyvo, shchob tsi pochuttya ne pochaly panuvaty. Yakshcho boyets’ duzhe boyit’sya, to ne vykonaye svoyeyi misiyi, prykypyt’ do mistsya y zahyne. Ukrayintsi v tylu, pochuvayuchy syl’nu provynu, ne pratsyuvatymut’ normal’no. Treba potrokhu povertatysya do normal’noho zhyttya. Tyl — vazhlyvyy skladnyk. I yakshcho vin nadiynyy, to tse dodast’ upevnenosti y khorobrosti nashym viys’kovosluzhbovtsyam.
My ne mayemo dozvolyty ekonomitsi vpasty — shche odne vazhlyve zavdannya. 24 lyutoho ukrayintsi staly yedynym, syl’nym, nezlamnym orhanizmom, i kozhen z nas — yoho klityna. My ob’yednalysya ta boremosya za svobodu, myrne nebo y shchastya v domivkakh. I peremozhemo. Inakshe ne mozhe buty.
Front i tyl mayut’ pratsyuvaty v unison. Nemaye nichoho nevazhlyvoho. Varyty kavu v kav’yarni, hotuvaty pitsu, stvoryuvaty onlayn-kursy, robyty memy — use tse nadzvychayno potribno. Navit’ prosto usmikhnuvshys’, vy polipshyte nastriy inshym, i vony robytymut’ tak samo. Koly usmishka diyde do zakhysnyka, to dopomozhe yomu vyzhyty v boyu.
Nashi mista-heroyi zhertvuyut’ soboyu zarady vsikh: Mariupol’, Hostomel’, Kharkiv, Bucha, Irpin’, Kherson, Volnovakha, Okhtyrka, Chernihiv, Mykolayiv. Khochu podyakuvaty vam za khorobrist’ i vytryvalist’. Vy syl’ni y use zdolayete, a my dopomozhemo! Mariupol’ — tse misto, yake prykhystylo moyu rodynu vlitku 2014 roku, stalo dlya nas tykhoyu havannyu. Teper vono v ruyinakh, i tse duzhe bolyt’. Dim moho dyad’ka zruynovano; nemaye i torhovel’noho tsentru, u yakomu hotuvaly naysmachnishu pitsu. Na dramatychnyy teatr, bilya yakoho hulyaly, skynuto bombu, popry te shcho poruch bulo napysano velykymy literamy «DITY». U skhovyshchi zruynovanoho teatru zahynulo bahato lyudey. okupanty chynyat’ zvirstva na nashiy zemli y ne khochut’ zupynyatysya. Prote istoriya vse zapam’yataye, kozhnoho bude pokarano.
Nyni ya v Zaporizhzhi, udoma. Tse pryfrontove misto duzhe zminylosya, stalo spravzhn’oyu fortetseyu. I khoch shchodnya my yak na porokhoviy bochtsi, ta pochuvayemosya vpevneno zavdyaky nashym zakhysnykam. Inodi ya pochuvayu provynu cherez te, shcho zhyvu tut porivnyano spokiynym zhyttyam, a inshi mista y sela navkolo Zaporizhzhya strazhdayut’. Strashno podumaty, shcho bude dali. Ta vryatuvaty pryhnichenyy nastriy dopomahaye usmishka. Treba zhyty y robyty budenni spravy. Tak my znaydemo sens zhyttya, a dni perestanut’ buty sirymy. Varto radity prostym recham. Yakshcho na vulytsi syaye sontse — podyvytysya u vikno abo vyyty na vulytsyu y usmikhnutysya yomu tak samo, yak tse robyt’ pryroda. Yakshcho doshchyt’ — ne sumuvaty, adzhe zhodom z’yavyt’sya veselka na nebi. Shchob pochuvatysya dobre, treba robyty shchos’ tsikave. Ya, napryklad, malyuyu kartyny za nomeramy, chytayu knyzhky y dyvlyusya fil’my.
Nayholovnishe v tsey neprostyy chas — navchatysya. My — maybutnye ukrayins’koyi natsiyi — vidbudovuvatymemo nashu krayinu ta predstavlyatymemo yiyi na mizhnarodniy areni. Pid chas viyny navchatysya, mabut’, uzahali ne khochet’sya. Bahato khto spryymaye shkolu chy universytet yak mistse, de treba robyty te, shcho ne podobayet’sya. Utim, navchatysya treba i teper, i potim. Holovne — maty bazhannya, a vchyteli zavzhdy pidtrymayut’. Moya klasna kerivnytsya, napryklad, pislya 24 lyutoho periodychno provodyt’ z uchnyamy onlayn-zustrichi. My nazyvayemo yikh «Posyden’ky 10-V klasu», adzhe postiyno pro shchos’ rozmovlyayemo, dilymosya vrazhennyamy vid perezhytoho, pidtrymuyemo odne odnoho. Kil’ka raziv navit’ orhanizovuvaly tematychni zakhody: «Posyden’ky v Paryzhi», «Posyden’ky v Hollivudi», «Posyden’ky v Tokio», «Avtoposyden’ky». Use tse nadzvychayno tsikavo y khoch trokhy vidvertaye uvahu vid viyny. Zavdyaky takym zakhodam nash klas zhurtuvavsya shche bil’she. My znayemo odne pro odnoho mayzhe vse y staly ridnymy. Nasha klasna kerivnytsya — duzhe tvorcha lyudyna. Zavdyaky yiy my zavzhdy maly temy dlya spilkuvannya. Vona ne davala sumuvaty. I ya vid us’oho klasu shchyro dyakuyu nashiy neymovirniy vchytel’tsi.
Navchannya — tse odna z nayvazhlyvishykh teper rechey. Vono vidryvaye nas vid viyny khocha b na hodynku y daye zmohu rozvyvatysya. Yak ya znayu, nyni v bahat’okh ukrayins’kykh zakladakh osvity navchayut’sya dystantsiyno. I tse duzhe dobre. Shkoda, shcho my, nayimovirnishe, ne povernemosya ts’ohorich do shkoly, ne provedemo tsey ostanniy atmosfernyy tyzhden’, koly vsi otsinky vzhe vystavleno, pidruchnyky zdano v biblioteku, i vy prosto provodyte chas iz druzyamy y uchytelyamy. Ta ye velychezna kil’kist’ onlayn-servisiv, za dopomohoyu yakykh my z druzyamy pidtrymuyemo zv’yazok.
Bahato zakordonnykh vyshchykh navchal’nykh zakladiv pereynyalysya nashoyu bidoyu, a tomu orhanizuvaly bezplatne navchannya. Napryklad, Sorbonna. Paryz’kyy universytet vydilyv pevnu kil’kist’ byudzhetnykh mists’ ukrayintsyam. My mozhemo tam navchatysya, ale za odniyeyi umovy: pislya zakinchennya viyny studenty mayut’ povernutysya v Ukrayinu, shchob yiyi vidbudovuvaty. Ukrayintsyam takozh zaproponovano bezlich bezplatnykh onlayn-kursiv. Napryklad, amerykans’kyy Narodnyy onlayn-universytet vidkryv usi svoyi kursy dlya ukrayins’kykh studentiv, shchob vony mohly y dali navchatysya. V universyteti povidomlyaly: «Shchob daty ukrayintsyam nadiyu na krashche maybutnye pislya peremohy, Narodnyy universytet takozh vydilyaye tysyachu stypendiy studentam z Ukrayiny, zokrema y tym, shcho vyyikhaly z krayiny, shchob vony mohly prodovzhyty navchannya». Tobto ukrayintsyam vidkryly het’ usi dorohy. My mozhemo navchatysya v bud’-yakiy tochtsi svitu, a potim pryyikhaty dodomu y dopomahaty svoyiy derzhavi vidnovytysya ta staty shche syl’nishoyu.
Ya, yak i bahato inshykh lyudey, ne vmiyu pidtrymuvaty u vazhku khvylynu: prosto ne znayu, shcho skazaty. Utim, psykholohy stverdzhuyut’, shcho tse ne maye buty shchos’ osoblyve, nadzvychayne, dostatn’o promovyty: «Meni shkoda, shcho tak stalosya», «Ya z toboyu», «Ya tebe pidtrymuyu», «Use bude dobre». Tse prosti slova, ale vony dopomahayut’. Holovne — ne ihnoruvaty lyudynu.
Hadayu, u kozhnoho teper ye znayomi, shcho zalyshyly domivku v Ukrayini y poyikhaly za kordon. Ya, napryklad, znayu z desyatok takykh lyudey. Bil’shist’ poyikhala, tomu shcho bulo strashno, dekhto vybyravsya z-pid obstriliv. Duzhe skladno zalyshaty sviy dim i vyrushaty svit za ochi. Bahato lyudey yidut’ u «nikudy», a khtos’ maye znayomykh u yevropeys’kykh derzhavakh. Nikoly ne dumala, shcho druziv v Ukrayini bude menshe, nizh za kordonom. Vony rozpovidaly, yak peretynaly kordon, yak skladno pochynaly zhyttya v chuzhiy krayini. Deyaki moyi druzi stoyaly na kordoni ponad dvadtsyat’ hodyn. Tse duzhe vysnazhlyvo. A potim buly poshuky zhytla… Dyakuyemo volonteram, shcho v takyy neprostyy chas dopomahayut’ ukrayintsyam: zabezpechuyut’ rechamy, oformlyayut’ dokumenty, dayut’ dakh nad holovoyu.
Usim, khto vyyikhav za kordon, treba prystosovuvatysya do novoho otochennya, nezvychnykh umov zhyttya y navchatysya v inozemnykh zakladakh osvity. Ta, mabut’, nayskladnishe zhyty v inshykh krayinakh cherez movnyy bar’yer. Prote ukrayintsi zdatni vyvchyty khoch usi movy svitu. Navit’ za kordonom vony dopomahayut’ nablyzhaty peremohu. Volonterstvo, zbyrannya koshtiv na armiyu — tse lyshe nevelyka chastyna toho, shcho vony roblyat’. Peremoha bude za namy, adzhe my znayemo, za shcho boremosya.
Albert Einstein kolys’ kazav, shcho ne znaye, yaka zbroya bude v tretiy svitoviy viyni, ale v chetvertiy — tochno palytsi y kaminnya. Pohodzhuyusya iz tsym tverdzhennyam. Iz kozhnoyu viynoyu suspil’stvo pokazuye, shcho vono nichoho ne navchylosya. Chomu postiyno treba voyuvaty? Chomu ne mozhna domovytysya? Chomu zavzhdy strazhdayut’ myrni meshkantsi? Chomu orhanizatsiyi, yaki obitsyaly zabezpechuvaty myr, ne roblyat’ ts’oho? Taki zapytannya mozhna stavyty bezupynno, odnak my nikoly ne distanemo vidpovidey. Yikh nemaye. Ne mynulo y sta rokiv pislya Druhoyi svitovoyi viyny, a my znovu na poli boyu. Dity Ukrayiny znovu strazhdayut’. Khtos’ ne vstyh upershe promovyty slovo «mama», ta vzhe chuv, yak svystyat’ «Hrady» y padayut’ snaryady. Dekhto vzhe nikoly nichoho ne skazhe y nazavzhdy zalyshyt’sya dytynoyu. Ne uyavlyayu, shcho perezhyvayut’ teper lyudy, yaki zhyly pid chas Druhoyi svitovoyi viyny. Strakhittya, yaki vony bachyly na pochatku svoho zhyttya, povtoryuyut’sya naprykintsi yikhn’oho zhyttyevoho shlyakhu.
Viyna, viyna!
I znovu kryvavi riky!
I hrim harmat, i shabli dzvin.
Mohyly, syroty, kaliky
I sum pokynutykh ruyin (Oleksandr Oles’).
Yak buty pidlitkom i doroslishaty v umovakh viyny? Yedyne slovo, yake chitko opysuye vidpovid’ na tse zapytannya, — skladno. Viyna peresliduye i moye dytynstvo, i pidlitkovyy vik. Koly meni bulo visim rokiv, zhyttya pokazalo, shcho vono ne lyshe vesele y shchaslyve, a y shcho treba dyakuvaty nebesam za mozhlyvist’ prokynutysya, navchatysya, pratsyuvaty. Nyni zh lyshe moral’no vazhko, adzhe v samomu Zaporizhzhi nemaye aktyvnykh boyovykh diy. Viyna ne pytaye, shcho my khochemo, vona zobov’yazuye podoroslishaty, navchytysya vidpovidal’nosti, tsinuvaty zhyttya. Tsey ptakh smerti robyt’ ditey doroslymy y ne dozvolyaye nasolodytysya chudovym, kol’orovym, bezturbotnym i radisnym dytynstvom. Pidlitky vs’oho svitu mozhut’ zhyty spokiynym i shchaslyvym zhyttyam, hulyaty y radity z druzyamy ta ridnymy. Ukrayins’ki dity ne mayut’ takoyi zmohy. Na nashu zemlyu pryyshly bez dozvolu y khochut’ vidibraty svobodu, nebo, sontse, povitrya, kul’turu, movu.
Ukrayintsi vprodovzh usiyeyi istoriyi vyboryuvaly pravo na isnuvannya. Nastav chas ostatochno tse zrobyty. Nash narod stoyatyme do kintsya. Poky b’yut’sya nashi sertsya, nikhto ne zabere nashoho domu, nashoyi krayiny. Same teper ukrayintsi pochynayut’ usvidomlyuvaty tsinnist’ ridnoyi movy y natsional’noyi pam’yati. My boremosya dlya toho, shchob pislya peremohy vyyty u vyshyvankakh na vulytsyu y razom zaspivaty Derzhavnyy Himn Ukrayiny pid myrnym i vil’nym nebom.
Kozhen iz nas stoyit’ na porozi. Pozadu — nashe kolyshnye zhyttya, porih — viyna, poperedu — maybutnye. Odyn ranok mozhe zminyty vse. My mayemo pam’yataty svoye mynule, ale vazhlyvo vchasno yoho vidpustyty, shchob ne zatyahnulo v nebuttya. Yedyne, shcho vazhlyvo, — tse nashe s’ohodennya y bezpechne maybutnye. Na zhal’, lyudy dilyat’sya na svoyikh i chuzhykh, druziv i vorohiv. Utim, kolys’ nastane shchaslyvyy den’ — viyna zakinchyt’sya. Ukrayintsi povernut’sya dodomu, i my razom vidbudovuvatymemo nashu derzhavu. Use bude dobre! Slava Ukrayini!
Tsey esey-rozdum napysano 2022 roku dlya pidlitkovoho literaturnoho konkursu «Antytvir». Tse osvitniy proyekt Mystets’koho Arsenalu v mezhakh Mizhnarodnoho festyvalyu «Knyzhkovyy Arsenal». Vin poklykanyy stymulyuvaty rozvytok kreatyvnoho pys’ma sered uchniv starshoyi shkoly y stvoryuvaty maydanchyk dlya vyslovlennya v nestandartnyy sposib. U 2020 y 2022 rokakh proyekt, za zadumom orhanizatoriv, stav sposobom pidtrymaty ukrayins’ku molod’ u nadzvychaynykh stresovykh sytuatsiyakh cherez mozhlyvist’ pysaty y buty pochutymy. Perekladeno anhliys’koyu movoyu ta proilyustrovano HO «Kul’turnyy Khab» u mezhakh prohramy «Wars. Ukrainians. Humanity».
