On the Threshold

Dream… How often do we hear this word from our friends and relatives, and how often do we say it silently, trying to motivate or justify ourselves. What is this dream? Is it a ray of light and hope that leads us through the abyss of pain, emptiness, and despair, or is it a skillful seducer who makes you forget what you really need? Life is a ladder we climb forever, not knowing where the next step will take us. It’s not scary to stumble, but what if you fall off it? Most people fear they will end up alone, without purpose, without a will, without ideas, depressed and devastated. Darkness and silence will begin to envelop their bodies, hopelessness filling the most remote corners of their souls, emptiness all around them… In moments like these, a dream is a savior, illuminating the road and showing that not everything has been lost. This source of flame makes you stand up, and turns into a firefly that will lead you to the end.

We always make a mistake choosing between dream and necessity… This statement seemed to be my life motto. My dreams were so lofty. I dreamed of finding true friends; I dreamed of finding true love, being close to my parents, enjoying life and noticing the most beautiful things in the world — here and now. What were my needs?… Graduate from high school, prepare for external evaluation, go to college, find a job… You cannot reach your dream without pushing through the forest of needs first, but why go through it if you have no dreams…

Values, priorities — all this is too abstract for ordinary people because they look ahead, live in the past, and try to do everything just for themselves, forgetting they are not the center of the universe. But maybe we, others, are wrong… We don’t know what to love and what to stand for.

Think about what you dreamed of this January. Each move to do something for someone. It doesn’t matter how or when, for what or why, because you had a plan, dreams, and ideas higher than instincts. But what now? When we wake up, we hear a “wonderful” symphony of sirens; we hear “wonderful” news about the situation in the world and in Ukraine. Someone is less fortunate, and their present is complemented by rocket attacks, hunger, shootings, fear, pain, death, and grief… On February 24, the universe was shaken because its heart was broken. The heart where freedom and peace lived. For what? What did we get? Is a simple truth not clear? Violence only breeds violence, and there is no winner in any war? Now tell us what you dreamed of in late February or early March… When we were sinking in the swamp of suffering, both physical and spiritual and moral. I think I know the answer: peace, life, freedom, meeting with healthy relatives and friends, hanging the flag of your free country in your lovely, peaceful hometown.

Our whole country has fallen off the ladder of life. Everyone is now stuck in emptiness, but we are still one because we have a dream, one for all, the most powerful in the world. We dream of being happy, and we just dream of being!

Every action has a reason; every step is motivated by something. We cannot condemn people because we do not know why they did so and not otherwise. Even when the situation seems incredibly obvious, we always miss the details and do not see the little things. After all, we look at this from the one side when their number is not counted. Does the concept of good and evil not exist, or are they just relative? How to understand who is right and who is not? And will there be any “justification” for any, even the most immoral act? Well, it’s not that simple.

Human choice and opinion are subjective. She cannot believe that she is always and everywhere right, that she is telling the truth. But if it is not just a person who does it? I have already mentioned that a situation needs to be assessed from many sides.If all but one of the existing parties say the same thing, is that true? It is clear that yes. But not because this is what the majority says, but because a group of people can be accustomed to a certain idea, but the world cannot be accustomed. Why me? Who is to blame for the current situation? The answer is clear and simple: the powers of the aggressor country. Well, we know who is to blame, but this is the case when knowledge cannot solve problems. Knowledge alone will not win the war.

It is clear what everyone is dreaming about, but what is needed now? To help refugees, volunteer, and support the military and the country’s economy. “But I’m just a child,” someone may say, but you have to answer with confidence: “Don’t whine. First of all, you are Ukrainian. You are not asked to take up arms. You are sixteen. Help the country from within.” Teenagers are unlikely to volunteer at Ukrzaliznytsia or near the frontline, and it is not necessary. Keep up the town’s economy, help those who really need it, support their parents, filter information, and much more. I am, for example, an eleventh-grade student. This year, for obvious reasons, the external independent testing was canceled. Has it become easier? Not really. I need to study history, pass that three-fold national multi-subject test, and go to university, following some new and not very clear algorithm. Here are my needs, or, rather, my need, which turned into a dream in the abyss of pain. But the war is raging. What shall I do? You can follow your dream and move to a safer region so as not to worry too much about your life and the lives of loved ones, to study and act, but you can also follow the need to help your country and people. Here it is, an eternal question, a dream or a necessity… Well, no matter what you choose, there is no correct answer. Each one has its pros and cons, something better and something worse. You will not be wrong, and you will not be right. Any bleaching will cause grief, but it must be destroyed. No need to feel sorry for yourself. What you must do is act!

We are a nation of heroes and free people. We stand for our independence. Everyone stands for us, and together we are united. When it comes to the lives of others, the choice between dream and necessity fades into the background. Glory to Ukraine! Together toward victory!

* This essay-contemplation was written both in English and Ukrainian in 2022 for “Antytvir”, a writing contest for teens. It is an educational project of Mystetskyi Arsenal within the International Book Arsenal Festival. Its goal is to promote creative writing among high school students and create a platform for expressing yourself in a non-standard way. The organizers designed this project in 2020 and 2022 to support Ukrainian youth in highly stressful situations by allowing them to write and make their voices heard. Illustrated by Cultural Hub NGO within the “Wars. Ukrainians. Humanity.” programme.

Author: Mykyta Pymonov, 16 years old

Literary Editor: Hanna Leliv

Illustrator: Nastia Haidaienko

Content Editor: Maryna Korchaka

Program Directors: Julia Ovcharenko and Demyan Om Dyakiv Slavitski

На порозі

Мрія… Як часто ми чуємо це слово, від друзів, рідних, говоримо його самі собі, намагаючись чи мотивуватися, чи виправдовуватися. Що таке ця мрія? Це промінь світла і надії, який проводить крізь прірву болю, порожнечі та відчаю, чи це найкращий спокусник, який змушує забути про те, що воістину потрібно? Життя — сходи, якими ми вічно йдемо, не знаючи, де буде наступний щабель. Оступитися нестрашно, але якщо ти впав, що тоді? Станеться те, чого бояться найбільше, — залишишся самому, без мети, без волі, без ідей, пригніченим і спустошеним. Морок і тиша почнуть огортати твоє тіло, безвихідь — заповнювати найвіддаленіші куточки душі, а довкола тільки порожнеча… У такі моменти і рятує вона — мрія, осяюючи дорогу і показуючи, що не все втрачено, що є, до чого прагнути, що є, за що боротися. Це джерело полум’я змушує підвестися, перетворюючись на світлячка, який вестиме до кінця.

Обираючи між мрією і необхідністю ми завжди робимо помилку… Це вислів ніби був моїм життєвим гаслом. Мої мрії були дуже високо. Я мріяв знайти справжніх друзів, мріяв знайти щиру любов, буди поруч з батьками, насолоджуватись життям і помічати найпрекрасніше у світі — мить. Що ж до потреб… Закінчити ліцей, підготуватися до ЗНО, поступити у виш, знайти роботу… Мрія не буде здійснена, доки не пройдеш через ліс необхідностей, але нащо його проходити, якщо немає мрій…

Цінності, пріоритети — це все занадто неосяжне для звичайного люду, бо вони дивляться вперед, живуть минулим, намагаються зробити все тільки для себе, забуваючи, що людина не пуп Землі. Але, може, це ми, інші, не праві… Не знаємо, що любити та на чому стояти.

Згадайте, про що ви мріяли у цьому січні. Кожен хотів зробити щось і для когось. Не важливо, як і коли, для чого і чому, бо у вас були план, мрії і ідеї, які є вищими за інстинкти. Але що ж тепер? Прокидаючись, ми чуємо моторошну симфонію сирен, чуємо «прекрасні» новини про ситуацію в мирі і в Україні. Комусь пощастило менше, їх його сьогодення доповнюють ракетні удари, голод, перестрілки, страх, біль, смерть і горе… Двадцять четвертого лютого Всесвіт сколихнувся, бо його серце було підбите. Серце, у якому жили свобода і мир. Заради чого? Що ми отримали? Невже не зрозуміла проста істина, що насилля породжує тільки насилля, а того ж що у будь-якій війні немає переможців.

Тепер скажіть, про що мріяли у кінці лютого, на початку березня… У час, коли ми погрузли в болоті страждань, як фізичних, так і духовно-моральних. Я думаю, що знаю відповідь: миру, життя, свободи, побачити здорових близьких і рідних, разом з друзями повісити стяг нашої вільної країни у своєму рідному не зруйнованому місті.

Вся наша країна впала зі сходів життя, усі застрягли в порожнечі, але ми все ще єдині, бо в нас є мрія, одна на всіх, єдина і найсильніша в світі. Ми мріємо бути щасливими і мріємо просто бути!

Кожна дія має причину, кожен крок людини мотивований чимось. Ми не можемо засуджувати людей, адже ми не знаємо, чому вони вчинили так, а не інакше. Навіть коли ситуація здається очевидною, ми завжди упускаємо деталі, не бачимо дрібниць. Адже ми дивимося з одного боку, коли їхню кількість не зрахувати. І що ж, поняття добра і зла не існує або вони просто відносні? Як зрозуміти, хто має рацію, а хто ні? І невже для кожного, навіть найаморальнішого вчинку знайдеться своє «виправдання»? Що ж, не все так просто.

Вибір і думка людини суб’єктивні. Вона не може вважати, що завжди і усюди права, що саме вона каже правду. Але якщо це робить не просто людина? Я вже сказав про безліч різних сторін для оцінки ситуації. Якщо всі існуючі сторони, крім однієї, говорять одне й те саме, це істина? Зрозуміло що так. І не тому, що правда — це те, що говорить більшість, ні, це зовсім не так. А тому, що групу людей можна привчити до якоїсь думки, привчити можна і народ, а от цілий світ не привчиш. До чого ж я. Хто винний у нинішній ситуації? Відповідь зрозуміла і проста, влада країни-агресора. Що ж, ми знаємо хто винний, але це той випадок, коли знання не можуть вирішити проблеми, так вони допомагають, об’єднують, але одними знаннями війну не виграєш.

Зрозуміло, про що всі мріють, але що наразі необхідно? Допомагати біженцям, стати волонтером, стати підтримкою для наших військових, підтримувати економіку країни. «Але я всього лиш дитина», — може сказати хтось, проте треба впевнено відповідати: «Шкет, насамперед, ти українець. Тебе не просять брати зброю до рук. Тобі ж шістнадцять років. Допомагай країні зсередини». Підлітки навряд чи зможуть волонтерити на УкрЗалізниці чи біля фронту, того й не треба. Тримати економіку міста, допомагати тим, кому це дійсно потрібно, підтримувати своїх батьків, фільтрувати інформацію та ще багато іншого. Та справа в тому, що я, наприклад, одинадцятикласник. У цьому році відмінили ЗНО, причини зрозумілі, замість нього НМТ. Стало легше? Можливо, але про це не зараз (точніше не в цьому творі). Мені потрібно вчити історію, здати НМТ, поступити до вишу, за якимось зміненим і незрозумілим новим алгоритмом. От мої потреби, моя необхідність, яка у прірві болю перетворилася на мрію. Але ж в нас війна. Що робити? Можна керуватися мрією і мігрувати до більш безпечних регіонів, щоб сильно не хвилюватися за своє життя і життя близьких, вивчитися і поступити, але ж можна керуватися й необхідністю, допомогти країні та її народу. От воно, одвічне питання: мрія чи необхідність… Що ж, що не обереш, правильної відповіді немає. Всюди свої плюси й мінуси, щось краще, а щось гірше. Ні помилитися, ані бути правим. Будь який вибір викликатиме скорботу, але її потрібно опанувати. Не потрібно жаліти себе, потрібно діяти!

Ми нація героїв і вільних людей. Ми постоїмо за свою незалежність, кожен за нас постоїть, бо разом ми єдині і непереможні. Вибір між мрією і необхідністю, на мою думку, відходить на другий план, коли йдеться про життя інших. Слава Україні! Разом до перемоги!

* Цей есей-роздум написаний 2022 року для підліткового літературного конкурсу «Антитвір». Це освітній проєкт Мистецького арсеналу у межах Міжнародного фестивалю «Книжковий Арсенал». Він покликаний стимулювати розвиток креативного письма серед учнів старшої школи та створювати майданчик для висловлення у нестандартний спосіб. У 2020 та 2022 роках проєкт був задуманий організаторами як спосіб підтримати українську молодь у надзвичайних стресових ситуаціях через можливість писати й бути почутими. Перекладено англійською мовою та проілюстровано ГО «Культурний Хаб» в межах програми «Wars.Ukrainians.Humanity.»

Авторка: Микита Пимонов, 16 років

Редакторка англійського тексту: Ганна Лелів

Ілюстраторка: Настя Гайдаєнко

Контент-редакторка: Марина Корчака

Програмні директори: Юлія Овчаренко та Дем’ян Ом Дяків Славіцькі