On the threshold

War stands for great pain and losses. It affects everyone and does not leave any single trace of the former normal life, just the memories of the past. There are no winners in any way, just those defeated. The greatest loss during and after the war is human life no one can ever give back: children cannot hug their parents who perished under the shelling, and parents cannot hug their children; women cannot make their husbands who bravely defended their Motherland resurrect, while mothers cannot make their sons resurrect. I like one Ukrainian saying that describes the current situation: “War eats people and washes them down with their blood”.

Author: Sofiya Turchenko, 15 years old

Translator: Halyna Pekhnyk

Illustrator: Nastia Haidaienko

Content Editor: Maryna Korchaka

Program Directors: Julia Ovcharenko and Demyan Om Dyakiv Slavitski

На порозі

Війна — це величезний біль та втрати. Вона торкається кожного і не залишає жодного сліду від колишнього нормального життя — і тільки спогади минулого залишаються з нами. У війні немає переможців, є тільки переможені. Найбільша втрата під час та після війни — людське життя, яке ніхто не в силах повернути: діти не зможуть обійняти своїх батьків, які загинули під обстрілами, а батьки — своїх дітей; жінки не зможуть воскресити чоловіків, які сміливо боронили Батьківщину, а матері — синів. Мені подобається одне українське прислів’я, яке точно описує сьогоднішню ситуацію: «Війна людей їсть, кров’ю запиває».

За мої шістнадцять років війна торкнулася мене вже два рази: у 2014 році та зараз, у 2022-му. Коли я була рівно вдвічі менша (мені було лише вісім рочків) моє життя вже сколихнулося тільки тому, що я народилася у місті Донецьк. Я і не могла подумати про те, що у мій дім, у моє рідне місто може прийти така всеохопна смерть, яка нікого не щадить, для неї всі рівні. Але все змінилося за один єдиний день. Ще 25 травня 2014 року ми з родиною жили щасливо, раділи, безтурботно гуляли, планували майбутнє, готувалися до останнього дзвоника у школі. Але все вирішило те саме «завтра» — 26 травня 2014 року. Саме тоді почалася бійня біля Донецького аеропорту. Для всіх мешканців міста Донецьк війна почалася саме з цієї дати; цей день розділив життя на «до» і «після». Час зупинився. Припинилося навчання у школах, зник дитячий сміх з дитячих майданчиків. Вибухи ставали частішими і гучнішими. Реальність того, що все це відбувається з нами, не просто впала, а звалилася на нас. Не хотілося у це вірити, але так настала реальність нова, заручниками якої стали абсолютно всі мирні жителі міста Донецьк. Від попереднього життя залишилися лише спогади. Ми поїхали, залишили домівку та рідних наприкінці літа 2014 року. Нас прихистило місто Маріуполь, що поруч із Донецьком. Я пішла у нову школу, і все було добре. Я сподівалася, що так буде і надалі, але стався обстріл околиць міста. Я саме тоді була на навчанні. Снаряди не літали над головою, але вибухи від них було добряче чутно. Тому всіх дітей зі школи забрали додому батьки. І після цих подій, уже у жовтні 2014-го, ми з родиною знову переїжджаємо, але тепер із Маріуполя до Запоріжжя. Це життя з нового початку. Ми нікого не знали — це нове місто, нові люди, нове життя, нова школа, нові друзі.

Запоріжжя стало моїм другим домом. Саме з нього почалася нова сторінка мого життя, нові мрії, нові сподівання. Ми з родиною почали жити далі, страхіття війни поступово відходили, рана від того, що відбувалося і відбувається у нашому рідному місті, почала гоїтися. Я пам`ятаю та буду пам’ятати свій рідний Донецьк саме таким, яким він був влітку 2012 року, коли там проводився Чемпіонат Європи з футболу (Євро 2012): велике та казкове місто, квітучі троянди, веселі й щасливі люди, багато туристів та іноземців. Таким він назавжди залишиться в моєму серці, незважаючи ні на що.

Але зараз другу половинку мого серця заполонило Запоріжжя. Це мій другий дім, навколо якого згущуються темні хмари війни та смертей. Друга дата, яку я назавжди запам’ятаю, — 24 лютого 2022 року. Знову настало це «завтра», знову все змінилося, знову з’явилося хвилювання в душі. Ще вчора я думала про те, як буду писати самостійну з історії та готувалася до неї, як отримаю гарну оцінку та буду цьому радіти. Але сталося так, що вечір 23 лютого був останнім щасливим та мирним у житті кожного українця. Трапилося найстрашніше. Почалася війна.

24 лютого я прокинулася від того, що мама з бабусею збиралися на роботу, але все було не так, як завжди, в повітрі відчувалася напруга. Мама казала, що були пошкоджені аеропорти різних міст від ракетних ударів, тому вона боялася виходити на вулицю та їхати на роботу. Потім почали писати та дзвонити друзі. Були різні слова, але запитували одне: «Що відбувається? Що трапилось? Мені страшно». Я завжди вміла контролювати свої емоції, тому намагалася заспокоїтися, як могла. Моя головна фраза впродовж війни кожному другу та родичу стала такою: «Все буде добре». Я не могла навіть уявити, що війна знову до мене підкрадеться та вдарить у спину моєму спокійному та щасливому життю, тому вранці я збиралася до школи, адже я себе заспокоювала тим, що це наші війська тренуються просто і нічого страшного не може трапитися. Але, на превеликий жаль, я помилялася. Неймовірно, але це правда — почалася війна. Я заходжу на сторінку Володимира Зеленського у соціальних мережах і бачу, який він втомлений. Пан Президент сказав, що Росія почала повномасштабне вторгнення в Україну і на всій території країни запроваджується військовий стан. Ось тоді до мене дійшло, що це все, кінець безтурботного життя. Не те, щоб нас не попереджали, але ніхто цього не очікував насправді, неможливо було повірити, що у 21 столітті може статися таке жахіття. Українці не бажали вірити у це. Але виявилося, що всі, хто були песимістами, мали рацію. Почалося найгірше. І в 2014-му, і зараз я часто чула від мами таку фразу: «Це і у найстрашнішому сні не могло наснитися». Жоден українець не вірив у те, що війна прийде до кожного в дім. Той ранок перегорнув аркуші паперу та закрив книги нашого мирного життя, відкривши і почавши писати нові історії нашої боротьби. Ми почали жити, як у фільмах. Тільки це не були кінокартини про кохання та щастя. Бойовик та жахи — це жанри кінострічок про наше життя. А Збройні Сили України (ЗСУ) — це ті самі супергерої з фільмів «Месники», які захищають світ, усе добро і життя.

У 2014 році мій брат був зовсім немовлям, тому він нічого не пам’ятає про Донецьк та війну. Але зараз йому вісім рочків, так само, як і мені тоді. Мені дуже не хотілося, щоб він бачив страхіття війни, чув вибухи та ховався у коридорі, як я колись. Але тепер і він «дитина війни». Такі статуси зараз має кожна дитинка України. Кожен із них чув звук сирени, кожен бачив, як хвилюються батьки та не знають, що робити. Ці ярлики з ними на все життя.

Кожного з нас торкнулася війна. Не важливо, яким способом: морально або фізично. Ми переглянули свої цінності, своє ставлення до всього світу та безпосередньо до однієї країни, яка принесла біль і смерть у наше життя, на нашу землю. Я і раніше збиралася подорожувати по світу, але жити та працювати саме в Україні, проте тепер це бажання ще сильніше. Я хочу допомагати відбудовувати країну після перемоги. А перемога вже незабаром. Добро завжди перемагає зло.

Я ще раз зрозуміла, що родина — це найголовніше і з рідними потрібно проводити більше часу. І зараз, поки є час, ми маємо розмовляти, підтримувати нашу сім’ю, адже кожна хвилина, кожна секунда може стати останньою.

Стабільність у житті — це мрія під час війни. Хочеться не турбуватися про те, потрапить сьогодні снаряд у дім чи ні; буде евакуація або не буде; прийде завтра чи воно ніколи більше не настане. Ми бажаємо жити, а не існувати. Я хочу знову хвилюватися через контрольну роботу в школі, хочу гуляти на вулиці з друзями та не бачити людей з автоматами, хочу їздити по всій Україні новими дорогами та відвідувати найгарніші місця. Але у нашій реальності це, на жаль, не зараз.

Коли відбувається щось страшне та несподіване, мозок переключається на режим «шок». Ми діємо так, як треба, для того, щоб вижити. Потім повертаються базові емоції: страх, відчай, заперечення тощо. У когось першою приходить ейфорія. Зміна настрою під час війни — це нормально. Психологи проаналізували та представили українцям спеціальний цикл, як змінюються емоції: оптимізм, натхнення, збудження, ейфорія, тривога, заперечення, страх, депресія, паніка, зневіра, відчай, віра, надія, оптимізм. Саме це проживає кожен українець. Головне випускати кожну емоцію. Гойдалки настрою — це абсолютно нормально, але якщо вам радісно, то потрібно відобразити цю емоцію, наприклад, посмішкою. Не можна тримати все в собі.

Під час цих двох місяців війни я зрозуміла, що не можна весь день читати новини. Цим самим ми накручуємо себе, підводимо себе до паніки, а це зараз небезпечно. Під час бойових дій потрібен тверезий розум. Діяти чітко по ситуації. Не можна читати сто каналів у «Телеграмі» з новинами і залишатися при цьому спокійним. Достатньо буде одного або двох офіційних з найголовнішими подіями. Також іноді наші рідні піддаються паніці і через це починають казати, що все буде жахливо, потрібно терміново рятуватися. Потрібно їх заспокоювати, адже паніка ні до чого доброго не призведе. Вирішувати проблеми по мірі їх надходження — це також важливо. Не треба додумувати, фантазувати, адже це призведе до емоційної нестабільності.

Багато українців, які в тилу зараз, відчувають відчай, тому що не можуть нічим допомогти або їм здається, що вони роблять занадто мало. Але кожен з нас може щось зробити для перемоги: бути волонтером, плести маскувальні сітки, готувати або збирати їжу для бійців, вести інформаційну війну. Кожна дія важлива у цей непростий час. На фронті страшно, і там немає місця провині, а ось у тилу ця емоція деморалізує. Не можна, щоб ці почуття почали затоплювати. Адже якщо боєць відчуває сильний страх, то він не зможе виконати свою місію, застигне на місці і може загинути. Якщо українці, які в тилу, будуть відчувати сильну провину, то не зможуть працювати нормально. Потрібно повертатися до нормального життя потроху. Тил — це важлива складова. Кожен військовослужбовець буде захищати нас сміливіше, мужніше і краще, якщо буде відчувати за своєю спиною надійний тил. Ми не повинні дозволити економіці впасти. Це одне із наших завдань. 24 лютого українці стали одним сильним, незламним організмом, а кожен з нас — це його клітина. Ми об’єдналися і боремося за нашу свободу, мирне небо та щастя у домівках. І ми переможемо. А по-іншому і бути не може. Фронт і тил мають працювати в унісон. Немає неважливої діяльності. Варити каву в кав’ярні, готувати піцу, створювати онлайн-курси, робити меми — це все надзвичайно потрібно. Якщо ви навіть просто посміхаєтеся, то це вже покращує настрій всім оточуючим, і вони почнуть робити те саме. Коли ця посмішка дійде до нашого захисника, він зможе вижити.

Наші міста-герої жертвують собою заради всіх: Маріуполь, Гостомель, Харків, Буча, Ірпінь, Херсон, Волноваха, Охтирка, Чернігів, Миколаїв. Я хочу подякувати вам за вашу сміливість та витривалість. Ви сильні, ви все зможете та здолаєте, а ми вам у цьому допоможемо! Маріуполь — це те місто, яке прихистило нашу родину влітку 2014 року, стало для нас тихою гаванню. Але зараз воно в руїнах, і це дуже боляче бачити. Дім мого дядька зруйновано; торгівельного центру, у якому була найсмачніша піца мого дитинства, більше немає. На драматичний театр, біля якого ми гуляли, скинуто бомбу. Хоча поруч був великий напис «ДІТИ». У сховищі під його руїною загинуло багато людей. Окупанти творять звірства на нашій землі і не хочуть зупинятися. Але історія все запам’ятає, до кожного прийде кара.

Зараз я в Запоріжжі, вдома, але зараз воно дуже змінилося, стало справжньою сильною фортецею. Ми — прифронтове місто. Кожен день проходить, як на пороховій бочці. Дякуємо нашим захисникам за те, що у нашому місті поки що спокійно. Іноді я відчуваю провину через те, що живу тут відносно спокійним життям, а інші міста навколо Запоріжжя страждають. Страшно, що буде далі. Але я намагаюся врятувати свій пригнічений настрій посмішкою, і це допомагає. Потрібно жити далі та намагатися робити прості, повсякденні речі. Так ми знайдемо сенс життя і дні перестануть бути сірими. Радійте простим речам. Якщо на вулиці сонечко, то подивіться у вікно або вийдіть на вулицю та посміхніться йому так само, як природа це робить. Якщо йде дощ, то не сумуйте, адже потім буде веселка на небі. Також для того, щоб відчувати себе добре, можна просто чимось зайнятися цікавим. Я, наприклад, малюю картини по номерах, читаю книжки та дивлюся фільми.

Найголовніше у цей непростий час — це навчатися, адже ми — майбутнє української нації та культури, саме ми будемо відбудовувати нашу Україну та представляти її у світі, сильну та наймужню країну. Навчання — це, мабуть, те, чого не хочеться робити під час війни. Адже багато людей сприймають школу та університет як місце, де вони роблять те, що не подобається. Але це далеко не так. Навчання дуже потрібне і зараз, і у майбутньому. Головне — це бажання, а вчителі нас завжди підтримають. Наприклад, наша класна керівникцязавжди влаштовує онлайн-зустрічі нашого класу після 24 лютого. Ми це називаємо «Посиденьки 10-В класу». Там ми всі разом розповідаємо, як провели день, що нового сталося, підтримуємо один одного. Ми навіть декілька разів робили тематичні зустрічі, де розмовляли на окрему тему. Наприклад, «Посиденьки в Парижі», «Посиденьки в Голлівуді», «Посиденьки в Токіо», «Авто-посиденьки». Все це надзвичайно цікаво, і воно відволікає нас від суму, який нам принесла війна. Це згуртувало наш клас ще більше. Ми знаємо про кожного майже все і стали рідними один одному. Наша класна керівниця — дуже творча, тому ми завжди мали, про що спілкуватися саме завдяки їй. Вона не дала кожному з нас сидіти у вдома та сумувати. І я не помилюся, якщо візьму на себе відповідальність і подякую цій неймовірній вчительці від всього нашого класу.

Навчання — це одна з найважливіших речей зараз. Воно і відволікає нас від війни хоча б на годинку і дає нам розвиватися. Наскільки я знаю, зараз майже всі заклади освіти вийшли на дистанційне навчання в Україні. І це дуже добре. Шкода, що ми, скоріше за все, не зможемо повернутися цього року до школи, не проведемо цей останній атмосферний тиждень, коли всі оцінки вже виставлені, підручники здані в бібліотеку, і ви просто проводите час з друзями та вчителями. Але зараз існує величезна кількість онлайн — сервісів, за допомогою них ми з друзями все одно підтримуємо і будемо підтримувати зв’язок.

Багато зарубіжних вищих навчальних закладів перейнялися нашою бідою, а тому організовують безкоштовне навчання. Наприклад, Сорбонна. Паризький університет виділяє певну кількість бюджетних місць для українців. Ми зможемо там навчатися, але лише за однієї умови: після закінчення війни студенти повернуться в Україну для того, щоб її відбудовувати. А також зараз для українців відкрита величезна кількість безкоштовних онлайн-курсів. Наприклад, американський онлайн-університет University of the People відкриває всі свої курси для українських студентів, щоб вони могли продовжити навчання. В університеті повідомляють: «Щоб дати українцям надію на краще майбутнє після перемоги, UoPeople також надає 1000 стипендій для студентів з України, у тому числі тих, які втекли з країни, щоб вони могли продовжити навчання». Тобто для українців відкриті абсолютно всі дороги. Ми можемо навчатися у будь-якій точці світу, а потім приїхати додому і допомагати своїй країні відновитися та стати ще сильнішою.

Особисто я та ще багато людей не вміють підтримувати у важку хвилину, просто не знають, що сказати. Але психологи кажуть, що ми думаємо, що це має бути щось особливе, надзвичайне, але достатньо просто сказати: «Мені шкода, що так сталося», «Я з тобою», «Я тебе підтримую», «Все буде добре». Це досить прості слова, але вони допомагають. Головне — не ігнорувати людину.

Я думаю, що у кожного зараз є хоча б один знайомий, який залишив домівку в Україні і поїхав за кордон. Особисто в мене таких людей більше десяти. Більшість із них поїхали, тому що було страшно, а деякі вибиралися з-під обстрілів. Дуже складно залишати свій дім тут і їхати кудись. Багато людей їде в «нікуди», а у когось є знайомі в країнах Європи. Ніколи не думала, що у мене друзів в Україні залишиться менше, ніж за кордоном. Вони розповідають мені, як перетинають кордон; як складно починати життя у незнайомій країні. Деякі мої друзі стояли на кордоні більше двадцяти годин. Це дуже виснажує. Потім були пошуки житла. Дякуємо волонтерам за те, що допомагають нашим українцям із речами, документами та дахом над головою у такий непростий час. Усім їм доводиться пристосовуватися до оточення, умов життя та йти в іноземні школи. Величезна складність життя в інших країнах — це мовний бар’єр. Але наші українці здатні вивчити хоч всі мови світу, якщо захочуть. І навіть за кордоном вони можуть допомагати перемогти так само, як і в Україні. Волонтерство, збір коштів для армії — це лише одиниці того, що можна зробити. Перемога буде за нами, адже ми знаємо, за що боремося.

У Альберта Ейнштейна є цікава цитата: «Я не знаю, якою зброєю буде вестися Третя світова війна, але Четверта — палицями і камінням». Погоджуюся з цим висловом. Із кожною війною суспільство показує, що воно не навчилося нічому. Чому постійно потрібно воювати? Чому не можна домовитися? Чому завжди страждають мирні жителі? Чому організації, які мають забезпечувати мир, не забезпечують його? Такі питання можна задавати вічно, але ми ніколи не отримаємо відповідь. Адже її просто немає. Ще навіть сто років не пройшло після Другої світової війни, а ми знову на полі бою. Дітки України знову страждають. Деякі з них навіть не встигли сказати слово «мама», але вже чули, як свистять «Гради» та падають снаряди. А деякі вже ніколи не скажуть нічого і назавжди залишаться дітьми. Я навіть уявити не можу, як зараз тим людям, які жили під час Другої світової війни. Вони бачили це страхіття на початку свого життя, а тепер відчувають, чують та бачать і в кінці.

Війна, війна!

І знов криваві ріки!

І грім гармат, і шаблі дзвін.

Могили, сироти, каліки

І сум покинутих руїн.

Олександр Олесь

Як це бути підлітком і дорослішати в умовах війни? Єдине слово, яке чітко окреслює відповідь на це питання — «складно». Війна переслідує моє дитинство та підлітковий вік. Ще у вісім років життя показало мені, що воно може бути не лише веселим та щасливим; що потрібно дякувати небесам за те, що сьогодні ти прокинувся, що маєш змогу навчатися, працювати. Зараз поки що тільки морально тяжко, адже в Запоріжжі немає активних бойових дій. Війна не питає, що ми хочемо, вона лише зобов’язує нас раніше подорослішати, навчитися відповідальності, цінувати життя. Цей птах смерті робить із дітей дорослих і не дозволяє насолодитися чудовим, різнокольоровим, безтурботним та радісним дитинством. Підлітки всього світу можуть жити спокійним та щасливим життям, гуляти та радіти з друзями і рідними, а українські діти не можуть цього, бо на нашу землю прийшли без дозволу і хочуть у нас відібрати нашу свободу, небо, сонце, повітря, культуру, мову.

Українці впродовж усієї історії виборювали своє право на існування, прийшов час вибороти остаточно. Наш народ буде стояти до кінця. Поки в нас б’ється серце, воно належить Україні і ніхто не забере наш дім, нашу країну. Саме зараз багато українців починає усвідомлювати значущість української мови, національної пам’яті, важливих для нашої Батьківщини людей. Ми боремося для того, щоб після перемоги вийти у вишиванках на вулицю та всім разом заспівати Державний Гімн України під мирним та вільним небом.

Кожен із нас стоїть на порозі. Один бік — це наше минуле життя, поріг — це війна, а далі йде наше майбутнє. Один ранок може змінити все життя. Ми маємо пам’ятати своє минуле, але його потрібно відпустити, інакше воно нас затягне в небуття. Єдине, що важливо, — це сьогодні і наше безпечне майбутнє. На жаль, зараз у нас люди діляться на «свій» та «чужий», «друг» та «ворог», але колись настане щасливий день, коли закінчиться війна. Всі повернуться додому, ми будемо разом відбудовувати нашу Україну і все буде добре! Слава Україні!

* Цей есей-роздум написаний 2022 року для підліткового літературного конкурсу «Антитвір». Це освітній проєкт Мистецького арсеналу у межах Міжнародного фестивалю «Книжковий Арсенал». Він покликаний стимулювати розвиток креативного письма серед учнів старшої школи та створювати майданчик для висловлення у нестандартний спосіб. У 2020 та 2022 роках проєкт був задуманий організаторами як спосіб підтримати українську молодь у надзвичайних стресових ситуаціях через можливість писати й бути почутими. Перекладено англійською мовою та проілюстровано ГО «Культурний Хаб» в межах програми «Wars.Ukrainians.Humanity.»

Авторка: Софія Турченко, 15 років

Перекладачка: Галина Пехник

Ілюстраторка: Настя Гайдаєнко

Контент-редакторка: Марина Корчака

Програмні директори: Юлія Овчаренко та Дем’ян Ом Дяків Славіцькі