English
I was so much afraid of the war that I was petrified with the very thought of it. Recently, we have been hearing about the possible attack from all media, and I could not sleep in the nights. I was tormented with obsessive terrible thoughts, and a lot of awful pictures appeared in my mind. I remember that once I got so nervous that burst into tears right at my geography class. Only the dreams about the expected graduation party could turn my flow of thought towards the bright future.
On February 23 martial law was introduced. We realized that disaster was approaching us. Mom was reassuring me, though she was rather trying to calm herself down. My brother, who is two years older, already a student, spent a lot of time writing some notes and looking for information in social media. We don’t have a father, he left us after my birth, that is why my brother is my only defender.
And here is this morning of the 24th… It got carved in my memory for all my life. I fell asleep only at 2 pm, and already about five I was awaken by a loud explosion. I did not wake up, I “jumped” from my bed. I rushed to my mom, but she was just staring at me, with her eyes scared. Then several more explosions came. The walls of the house started shattering. I fell to the floor, scared, and my mom, not getting up from bed, twisted into a circle. Andriy, my brother, rushed to mom’s sleeping room and sat down at the wall.
“We should collect things: first aid kit, water, documents. Take some warm clothes”, he commanded and ran to his room.
Mom, finally recovering, jumped in her bed and started looking for documents. And me… I crawled to the wall and was sitting their, embracing my knees with my hands. I kept silent, while hot tears were running down my cheeks. It seems I was not even thinking then, it was emptiness, dark awful emptiness. Fear was absorbing all my energy, and it seemed to me that if I moved, I would just split into atoms.
I don’t know for how long I was sitting so, but my mom and Andriy were ready and tried to make me move.
“Bring her some water. Find some sedatives”.
My brother disappeared behind the door, and mom started petting me on my head and saying something. They did not find any sedative, but tried to give me some water to drink. And when they understood that everything was in vain, Andriy took me to the basement on his arms. We found some old mattress and blanket. Luckily, there still was some electricity in the basement.
When the explosions subsided, I finally recovered and just started crying. Even Andriy tried to calm me down, but I could not subside until the tears finished.
We stayed in the basement for several hours. Mother was hugging me, and then she fell asleep, while the brother was monitoring the news. Closer to the evening time we intended to get back to the building to have some shower. The relatives said that “we will be bombed at night”. We spent the night in the basement, if that can be called spending of the night. I did not sleep at all, the mother slept for some time, and Andriy fell asleep right away.
Luckily, we had something to eat (mom bought some foodstuffs on the 23rd), but the shelves were already empty in the shops. But they started bringing humanitarian aid soon.
The days were passing by: in the evening — explosions and the basement, in the daytime — at least some sleep. We started being afraid of the night, like of the horror movie. It seemed that the evil was getting awake in the twilight. Everything left was to pray. And every night and morning we prayed with tears in our eyes.
We were offered to leave, but we did not dare. We did not want to leave our house. Sometimes I even had some optimism when I read some good news: about the “Ghost of Kyiv”, about the destroyed convoys of the enemy’s machinery, about assistance and support from Europe, about volunteers from other countries … But such illusory joy lasted not for long.
A week later our urban village was occupied by the invaders. The explosions could be heard so close that windows collapsed, and the plastering fell from the walls. We did not leave the basement, even when we already had no water. Planes seemed to be flying above our heads.
When orks started searching at the buildings, a neighbour with two children joined us. Her husband, a paratrooper, went to the war on the second day of the invasion, and she could not get in touch with him. She explained that she was forbidden to use phones for safety reasons. The children, a boy of five and a girl of three, were crying, scared. They were clinging to the scared mother who was already on the verge of a nervous breakdown.
The noise of explosions and the exclamations of those … could already be heard more and more often. I even don’t know what to cal them. I don’t realize: do they truly believe in their innocence? Are they not afraid of God’s anger? They easily kill and even don’t hear any voice of conscience. But there arises a great question; do those savages, barbarians generally have conscience?
And those villains finally visited us. At first they laughed, wildly laughed at how a baby was clinging to the neighbour. And then some order came by their walkie-talkie, and they took Andriy somewhere, at the gun shot. Mom cried, prayed, and then cried again.
He was brought back in the evening. He was all beaten, with his clothes torn away, full of blood. We started treating the wounds. Broken nose, several ribs and fingers, bruises across the body, swollen lips and eyes … But we were happy anyway, since he was alive.
When he started recovering, he told what had happened. He and twenty other boys were taken to the russian checkpoint. They were examined for availability of tattoos. Those on whose bodies tattoos were found were interrogated and executed. Some were killed just for vulgar words. Andriy and three more boys were beaten for their now knowing anything, and everything they had with them was taken away. They were told that they would be interrogated several days later.
The next day food they brought us some food. Threw it to us as to dogs and told to eat it slowly since such “gifts” would be rare, if any. Some food was given to the children, Andriy, and me. Mom with the neighbour ate just several slices of bread, though they wanted to eat no less than we did. Luckily, two days later Andriy’s friend, Oleksii, came to us and brought some food. He was beaten together with his brother, but he was beaten less, and he was a boxer, so he could better tolerate this. He said that three days later some residents were intending to escape in the night time across the woods. russians refused to arrange any green corridors, so here people got at least some hope for rescue. He also decided to escape. It is better than to be waiting for the orks’ “mercy”. There was only one question: how to take Andriy, since he could not walk. Though he said he would tolerate this and would go together with everyone. But it was not the case …
As promised, russians started taking boys once again. Andriy was taken, though mom asked to leave him. He was brought back in the evening, bleeding again. When mom saw his injured face and almost all fingers broken, she could not but say “bastards, savages” and spit on the ground under orks’ legs. There were three of them, two — low, with narrow eyes, and the third one — with a dark beard and dense frowned eyebrows. The latter angrily looked at my mom and said:
“Repeat”.
“Bastards, savages”, said mom, sitting on her knees near Andriy.
“Good”, said the russist and viciously smiled. He directed the machine gun at Andriy and … shot at his breast.
At that moment something broke in me. I could not breathe, awful pain pressed my heart, and some sand seemed to have appeared in the lungs. Then everything was like in the mist. Mom was crying, but no, she was just howling. She attacked the ork, but he hit her on her face. I wanted to come up to her, but my neighbour took me by the hand.
“One more word about me”, he roared to my mom in russian, “just one movement, and all your family will follow your son of a bitch. Clear?”
Mom was keeping silence and was rudely staring at his wolfish eyes.
“Clear”, he said and went away inviting his allies to follow him.
Mom burst into tears, hugging our dead Andriy, hitting his body, asking him to wake up. But he was just lying, in solitude, unmoving, already calm.
I went to the corner not to hear those heart-breaking cries. I could not even cry so much shocked I was. I could not realize that he had just left. No! He could not leave us like that. That was unfair. I was angry with him since he was just lying, keeping silent, the blood in his veins was getting cold, since he had left me.
That was an awful night. Mom kept crying non-stop, shouting “My little son!” and desperately trying to wake him up. Our neighbour clasped her children to her breast trying to close their ears for them not to see and not to hear that sinister weeping. But children were afraid anyway, they were still shaking from the recent shot, and could not sleep. I still don’t understand how I could generally fall asleep in that hell.
And I leaned against the wall again and was embracing my knees with my arms. I was not crying, tears were just rolling down my cheeks in thin streams. But the dark abyss in my soul torturing me became even wider, darker. And I fell into it the moment he was killed. I fell and collapsed, died together with my brother. That awful dull pain destroyed me. Fear crushed me as an insect. It seemed that I was on the verge of madness. Death was hanging above my mind as a black cloud, as a flock of black ravens incessantly pecking my brain. Their eyes were glittering with fierce fires. But no, those were not raven’s eyes, those were the eyes of that ork who had killed Andriy. That rude barbarian whose soul was as black as those raven’s wings …
Oleksii came in the morning with some food, and he wanted to ask whether we would try to escape that night. He was all in bruises and was limping. When he saw killed Anrdiy — he went pale. I saw him cry for the first time ever. They had been friends since the first grade. They had been sitting at one desk, going for walks together, going to picnics together, they even tried smoking together. And here was his best friend — cold, with a bullet in his breast.
“We must burry him”, Oleksii said in a weak voice. “Let me go and dig a grave under the pear tree, it’s breakfast time for orks, they will not see it. Say goodbye to him in the meantime”.
Tears again, tears of the injured female wolf. The neighbour kept sobbing to herself. When her husband was on his business trips, Andriy often helped her at her household, and then he got some souvenirs from the trips, and he made a collection of them. He was kind …
An hour and a half later Oleksii, all in dirt, came to us. He took my brother on his arms to the grave, and there was a large sack near it, with grain stored there before.
“No, that is wrong”, shouted mom on looking at that sack.
“I know”, Oleksii said in a low voice. “But there is no other choice”.
Tears started rolling down mom’s cheeks, but she was no longer shouting. She approached Andriy in silence, kissed him on his forehead, and went back to the basement. Nobody stopped her, just followed her with sad looks. Oleksii looked at me, with the question in his eyes. I shook my head in denial and whispered just with my lips: “I cannot”. How painful it was! Tears betrayed me and started pouring from my eyes, but I wiped them off with the dirty sleeve of my jacket. I will not allow myself to cry. I will become stronger. Not for my own sake, but for Andriy’s sake, for mom’s sake. I will not cry.
The neighbour also kissed my brother, and, together with the children who had been clinging to her like moss all the time moved away from the pit.
“Will you help?”, asked Oleksii in a low voice.
I nodded, and we put the sack on Andriy together. I tried not to touch him not to feel the cold of his body. Making a heavy sigh, Oleksii put the sack into the grave, made the sign of the cross, read a prayer. Then he threw a handful of earth three times into the grave. I did the same. And Oleksii started silently filling the grave. Orks’ laughter could be heard somewhere close to us…
“Go to the basement. I will fill the grave and come”.
We obediently went to the basement. Mom was sitting against the wall and looking into nowhere. I sat down side by side with her, but she did not move. Then Oleksii came. He sat down near me and just hugged me, and I put my head on his shoulder. And so I fell silently asleep. Oleksii also leaned his head against mine and fell asleep. And when we woke up, mom was quietly singing together with the neighbour. The neighbours little daughter had high temperature, and they were trying to lull her with a lullaby after giving some syrup to her. Me and Oleksii agreed to try and escape that night. Then he left.
The sun was slowly going behind the horizon, it was getting colder. The sky was black with darkness and smoke. Oleksii came against at midnight. He took the little girl on his arms. We took our belongings and started our way.
Thanks God, it was moonlight, and one could see the silhouettes of damaged buildings. There were dead bodies — large bodies, but also little, children’s bodies on our way …
I was terrified with just one look at those perished children. What had they done to them? Were they afraid? Loved their parents? Wanted to live? Or, maybe, they had threatened them?
“Barbarians, savages!”, my mind was full of such thoughts.
Some people were already waiting near the forest. About fifty dark figures. Old man, Mykola, the forester, was the chief one. He knew that forest like the back of his hand.
Waiting for some half an hour, we moved into the forest darkness. We were silently walking between pine trees, afraid of stepping on a mine. The eyes were already accustomed to darkness.
We walked for about a kilometer when some shots came. We were persecuted. Everybody started running to different sides. The cannonade of shot came again, followed by some cries. Mom caught me by the hand, and, passing by the trees, was running after Oleksii. But soon we lost sight of him and were just running, without thinking where.
The shelling was becoming louder. And suddenly mom’s hand got weak. She left my hand and started falling to the ground. I caught her, — and became petrified. There was blood soaking through her clothes on the back.
“No, no, no!”, I leaned upon her.
“Run…please, run … ”, she whispered and closed her eyes.
My eyes got dark … My heart just collapsed. The last of the people near and dear to me died in my arms. How much I failed to tell her. Why? Why was I left again? I cried, though I promised I would not. I was sitting and hugging my mom, so young. There was blood on my hand, it was burning my soul. Death again. Again on the verge of madness.
I stood up and started going, as if in some mist. Going backwards. “Let them kill me as well. Why shall I live”. I was going without turning my head back. Explosions were coming. There were killed people lying under trees. I heard some unclear sounds close to me. I came closer — my neighbor was lying there, and her little Serhiy, with tears in his eyes, was trying to wake up his mom who was already in eternal sleep. My legs felt numb, and I leaned above the boy.
“Serhiy, calm down. Shush. That’s it, calm down. Everything will be fine”.
“What is wrong with my mom?”, he asked.
“She is sleeping. She has got tired”.
“I must save him. He must live!” — the idea flicked in my mind. And I took the boy by the hand.
“Let’s go with me. Let’s go”.
“No. Mom. I will not go without my mom”.
“Shush. She will wake up and follow us. Listen, let’s go”.
He looked at me with a scared look. Shots came again. The boy shuddered, and, after his last look at his mom, said:
“I will go with her, fine?”
There was no answer.
“Let’s go”, I whispered, and we went away.
We were going slowly, making pauses all the time and listening, whether there is no one close to us. Suddenly some shots came very close to us. We hid behind the tree, but one bullet still hit me. Hot blood started running down the arm. Thanks God, the shooter failed. The bullet passed by but hit the arm, a bit below the shoulder. When everything subsided, I tore a piece of my sweater and put some bandage on my arm. I did not cry, though it was really infernal pain. The main thing was to take Serhiy out. I took his small hand, cold with frost, and took him across the woods.
An hour later the boy got tired. We sat down to have some rest. And there came some quiet steps somewhere amidst the trees. I was petrified. Serhiy clang to my leg.
“I feel scared”, whispered the child.
“Shush”, I hissed, but it was already too late.
A heavy man’s hand was placed on my shoulder.
I turned back — it was Oleksii. Zoriana, Serhiy’s little sister, was sleeping on his back tied with some clothing. I hugged him. He put my body close to his, and I gasped (because of pain in my arm).
“Are you wounded?”, asked Oleksii.
I nodded and showed my arm. He took the bandage out of the pocket of his jacket and a small bottle of spirits.
“I have taken it with me, just in case”, he smiled.
I took off my jacket. Oleksii carefully treated my wound. We sat down, leaning against the tree. Zoriana was quietly snoring, while Serhiy leaned his head on my leg.
“Is this Serhiy?”, whispered Oleksii.
I nodded.
“I found him near Natalia. She…”
I could not utter that word. I have already seen too many deaths.
Oleksii slowly got up.
“We should go. It is cold. The children will get sick”.
I got up, took Serhiy by the hand, and we went on.
Day began to break. The sun rose an hour later. And we kept going. Serhiy was already not going, but rather crawling. He was too tired and hungry. But he kept silent, even did not cry. All of a sudden Oleksii stopped. He looked at his leg and got pale.
“What, what has happened?”, I asked, being at a loss.
“A mine”, he whispered.
It seemed to me that I started losing conscience. But I somehow took control of myself.
“What shall I do?”, I asked in a trembling voice.
“Calm down, for a start. Listen attentively. Now you will carefully take Zoriana. And go, go until you reach the road. Stop some car. And call the Ministry of Emergencies, tell them everything. When they take me from here, I will find you. Just don’t cry”, he implored me.
But tears were already running down my cheeks. I will not stand one more death.
“Calm down. Shush. Take Zoriana and go. Just watch the ground. Good?”
I nodded. I took Zoriana who was still sleeping. Oleksii helped me tie her to my back. I took him by the hand.
“Everything will be fine”, he whispered and kissed my palm. “Please, go.”
I carefully hugged him and kissed him on the cheek. He smiled.
“Good. But live, please. Don’t leave me”.
“I will not”, he said, producing a sad smile. “Go”.
I took Serhiy by the hand and went across the woods. I turned back. Oleksii was still smiling. We went on. I looked down watching at the dark ground full of branches and yellow grass. There were no more mines on our way.
We were going for some half an hour, and I then I heard some distant car noise. “The road” — it occurred to me. We started going quicker.
Finally we reached a highway, but it was empty. We waited. I was afraid of going anywhere since I could lose my way to Oleksii, and I was afraid of losing him as well. He was the only one left. The only memory of my house, brother and mom, the only one I loved. The last person near and dear to me. He had always been staying side by side with me all my life long. He always supported me, took care of me, defended me. Even Andriy was sometimes jealous. And by no accident. I loved him more that my brother. I did not tell this, I was afraid to. And now I am not afraid. But I still did not tell this, postponed it.
“Why are we standing?”, whispered Serhiy.
“We are waiting for some car”, I whispered in return.
I did not want to speak loud. I was afraid of scaring this silence.
“And why Oleksii did not go with us?”
“He will catch up. He…”
The noise could be heard in the distance. A car. Finally. That was a moment of blessing. I seemed to have recovered. A red foreign car was going towards us. On seeing us, the driver, an old gray-haired man, stopped the car.
“Children, where from have you got here?”, he asked us in astonishment.
I told him everything. About our escape, about the children, and about Oleksii. He let us inside the car, gave us something to drink, and called the rescue brigade. We waited. Serhiy immediately fell asleep. He was so tired. Zoriana woke up, cried a bit, and soon calmed down. An hour later the rescue brigade came. I told them everything, and they went to the forest.
“I will take you to my place, good? You will have some shower, something to eat”.
“No. Let us wait for Oleksii”.
“Your Oleksii will not disappear anywhere”, smiled the old man. “I have given my phone number to the rescue brigade. The moment they find him they will give me a call. Is he already eighteen?”
I nodded.
“Well, so he is already an adult. Let’s go”.
We went to the old man’s place. That was a short trip. Later I found out that in the night we covered at least thirty kilometers. I still don’t understand how Serhiy could stand such a long journey. He is my hero.
When we came, there was some hot dinner served for us. We had some shower, had dinner, and had some hot tea. The most difficult thing was to explain to Serhiy what had happened to his mom. But Halyna, the old man’s wife, explained it to him in a very delicate and careful way. “We should tell the truth. You will not be able to lie to him for a long period of time”, — she replied when I started imploring her. The boy cried a bit, but then calmed down and started playing with his sister.
Soon Kyrylo, the old man, was given a call and informed that the mine had been disarmed. For the first time over the last month I felt real joy. And then there came a doorbell ring. I was allowed to open the door. That was Oleksii. I literally knocked him off his feet. He hugged me closely, touching my hair with his nose.
“I told you everything will be fine”, he whispered.
“I was so much afraid”.
“Everything is already in the past”.
Then I finally let him into the house. Oleksii was given something to eat and some clothes of the old man’s grandson. These kind people helped us with accommodation until the moment we were taken to the shelter. I am incredibly grateful to them. Thanks to them I managed to recover, to leave that darkness that engulfed me after my brother’s and mom’s death. I am still petrified when the night comes, I still see the death of my relatives in night horrors. Everything I experienced is worse than one can see in any horror movie. But I am glad that I have survived, that I have managed to save Zoriana and Serhiy, that I did not give up. And how much more terror there still is in those invaded towns, where people are tortured, killed, humiliated, raped…
The main thing is not to go mad, to overcome despair, not to cross over the verge of madness, not to give up.
* This text was written in 2022 for “Antytvir”, a writing contest for teens. It is an educational project of Mystetskyi Arsenal within the International Book Arsenal Festival. Its goal is to promote creative writing among high school students and create a platform for expressing yourself in a non-standard way. The organizers designed this project in 2020 and 2022 to support Ukrainian youth in highly stressful situations by allowing them to write and make their voices heard. Translated into English and illustrated by Cultural Hub NGO within the “Wars. Ukrainians. Humanity.” programme.
Written on: 06.05.2022
First published within “Wars. Ukrainians. Humanity” programme on: 27.02.2023
Author: Darya Kryvets, 16 years old
Translator (from Ukrainian to English): Halyna Pekhnyk
Illustrator: Nastia Haidaienko
Copy Editor: Yuliia Moroz
Proofreader: Tetiana Vorobtsova
Content Editors: Maryna Korchaka, Natalia Babalyk, Oleksii Pryimak
Programme Directors: Julia Ovcharenko and Demyan Om Dyakiv-Slavitski
Original language: Ukrainian
Translation language: English
Українська (Cyrillic)
На межі божевілля
Я так боялася війни, що від самої думки про неї пробирав холодний піт. Останнім часом з усіх медіа було чути про можливий наступ, через що я не спала ночами. Переслідували надокучливі страшні думки, а в уяві поставали жахливі картини. Пам’ятаю, одного разу я так перенервувалася, що заплакала просто на уроці географії. Лише мрії про очікуваний випускний повертали думки до світлого майбутнього.
23 лютого оголосили надзвичайний стан. Ми усвідомлювали, що біда близько. Мама заспокоювала мене, хоча іноді здавалося, що заспокоїти вона намагалася радше себе. Брат, старший на два роки, уже студент, довго писав якісь конспекти й шукав інформацію в соцмережах. Батька в нас немає, покинув після мого народження, тому єдиний захисник — брат.
І ось цей ранок 24-го… Він закарбувався в моїй пам’яті на все життя. Заснула я лише о другій ночі, а приблизно о п’ятій ранку мене розбудив гучний вибух. Я не прокинулася, а зірвалася з ліжка. Прибігла до мами, але вона просто дивилася на мене переляканими очима. Потім ми почули ще кілька вибухів. Затрусилися стіни будинку. Я перелякано впала на підлогу, а мама, так і не вставши з ліжка, скрутилася клубочком. Андрій, мій брат, заскочив до маминої спальні й присів під стіною.
— Треба збирати речі: аптечку, воду, документи. Візьміть якийсь теплий одяг, — скомандував він і побіг до своєї кімнати.
Мама, нарешті оговтавшись, підскочила з ліжка й почала порпатися в документах. А я… Я відповзла до стіни й сиділа, охопивши руками коліна. Мовчала, а по щоках текли гарячі сльози. Мабуть, я навіть не думала тоді, усередині була порожнеча, темна жахлива порожнеча. Страх поглинав усі мої сили. Здавалося, якщо поворухнуся, то просто розщеплюся на атоми.
Не знаю, скільки я так сиділа, але мама й Андрій уже зібрались і намагалися розворушити мене.
— Принеси їй води. Пошукай, може, якесь заспокійливе.
Брат зник за дверима, а мама обережно гладила мене по голові й щось говорила. Заспокійливого так і не знайшли, але намагалися напоїти водою. Коли зрозуміли, що все марно, Андрій узяв мене на руки й відніс у підвал. Знайшли якийсь старий матрац і ковдру. На щастя, у підвалі тоді ще була електрика.
Коли вибухи стихли, я нарешті оговталася й розплакалась. Навіть Андрій намагався мене заспокоїти, проте я не вгавала, поки не скінчилися сльози.
Ми сиділи в підвалі кілька годин. Мама обіймала мене — так потім і заснула, а брат моніторив новини. Надвечір повернулися до будинку, щоб помитися. Родичі сказали, що «нас бомбитимуть уночі». Ночували в підвалі, якщо це, звісно, можна назвати ночівлею. Я не спала взагалі, мама потроху дрімала, а Андрій заснув відразу.
На щастя, було що їсти (мама купила продукти ще 23-го), бо в магазинах швидко спорожніли прилавки. Однак невдовзі почали привозити гуманітарну допомогу.
Так минали дні: увечері — вибухи й підвал, удень — хоч якийсь сон. Ми почали боятися ночі, немов фільму жахів. Здавалося, у сутінках прокидається зло. Усе, що залишалося, — молитися. І ми щоночі й щоранку молилися зі сльозами на очах.
Хтось запропонував виїхати, та ми не наважилися. Не хотіли покидати рідну домівку. Іноді мене навіть охоплював оптимізм, коли читала хороші новини: про «Привида Києва», про розбиті колони ворожої техніки, про допомогу й підтримку Європи, про добровольців з інших країн… Утім, така примарна радість тривала недовго.
За тиждень наше селище захопили окупанти. Вибухи лунали так близько, що повилітали вікна, а зі стін сипалася штукатурка. З підвалу не виходили, навіть коли закінчилась вода. Літаки, здавалося, літали над головами.
Коли орки почали прочісувати будинки, до нас прибігла сусідка з двома дітьми. Її чоловік, десантник, пішов воювати ще другого дня вторгнення, вона так і не змогла з ним зв’язатися. Пояснювала, що їм заборонили користуватися телефонами заради безпеки. Діти, п’ятирічний хлопчик і трирічна дівчинка, налякано плакали. Вони тулилися до втомленої мами, яка була на межі нервового зриву.
Знадвору дедалі частіше доносилися гуркіт вибухів і вигуки тих… Навіть не знаю, як можна їх назвати. Не розумію, невже вони справді вірять у свою невинність? Невже не бояться гніву Господнього? Вони спокійно вбивають і не чують голосу совісті. Проте постає велике запитання: чи є в таких нелюдів, варварів совість узагалі?
До нас усе-таки навідалися ці виродки. Спочатку вони сміялися, дико сміялися з того, як малеча притулилася до сусідки. Але потім їм по рації щось наказали, і вони забрали Андрія та кудись повели, погрожуючи автоматом. Мама плакала, молилася й знову плакала.
Андрія привели надвечір. Він був увесь побитий, розірваний одяг просочився кров’ю. Ми почали обробляти рани: поламані ніс, декілька ребер і пальців, синці по всьому тілі, розпухлі губи й очі… Та ми однаково раділи, бо живий.
Коли брат трохи отямився, розповів, що сталося. Його та ще зо двадцять хлопців привели до російського блокпоста. Перевіряли, чи є в них татуювання або інші позначки. Тих, у кого знаходили, допитували й розстрілювали. Декого вбили навіть за лайку. Андрія та ще трьох хлопців побили за те, що нічого не знали, і забрали все, що ті мали із собою. Сказали, що за кілька днів знову допитуватимуть.
Наступного дня нам принесли їжу. Кинули, як собакам, і повідомили, щоб їли повільно, бо такі «подарунки» якщо й будуть, то нечасто. Нагодували дітей, Андрія та мене. Мама й сусідка з’їли лише кілька шматочків хліба, хоча зголодніли не менше за нас. На щастя, за два дні до нас пробрався Андріїв друг Олексій і приніс харчі. Його побили разом із братом, але менше, до того ж він був боксером, тому удари витримував легше. Олексій сказав, що за три дні деякі мешканці тікатимуть уночі пішки через ліс. У людей з’явилася хоч якась надія на порятунок, адже робити зелені коридори рашисти відмовилися. Ми теж вирішили тікати. Краще вже так, аніж чекати «милосердя» орків. Постало запитання: як провести Андрія, адже він майже не міг ходити. Хоча сказав, що витерпить і піде з усіма. Та не судилося…
Як і обіцяли, рашисти знову почали збирати хлопців. Андрія забрали, потягли, хоч як мама благала залишити. Привели ввечері, брат знову стікав кров’ю. Коли мама побачила його понівечене обличчя й поламані вже всі пальці, не стрималася й зі словами «сволота, нелюди», плюнула під ноги оркам. Їх було троє, двоє невисокого зросту із вузькими очима, а третій — з темною бородою та густими насупленими бровами. Останній люто зиркнув на маму й сказав:
— Повтори.
— Сволота, нелюд, — процідила мама, сидівши на колінах біля Андрія.
— Хорошо, — сказав рашист і злісно посміхнувся. Він направив автомат на Андрія і… вистрілив у груди.
Тієї миті всередині в мене щось обірвалося. Я не могла дихати, серце здавив нещадний біль, а в легені ніби насипали піску. Далі — як у тумані. Мама кричала, хоча ні, вона просто вила. Кинулася на орка, але той сильно вдарив її в обличчя. Я хотіла підбігти до мами, та сусідка вхопила за руку.
— Єщо хоть слово в мою сторону, — проричав він над мамою, — хоть одно двіженіє — і вслєд за твоім щенком пойдьот вся сємєйка. Поняла?
Мама мовчала й люто дивилась у його вовчі очі.
— Поняла, значіт, — сказав він і, кивнувши своїм супутникам, пішов геть.
Мама ридала, обіймала мертвого Андрія, штурхала його тіло, просила, щоб прокинувся. Але він лежав незворушно, самотньо, уже спокійно.
Я забилася в куточок, щоб не чути цих криків, які роздирали серце. Не могла плакати — так була шокована. Не могла усвідомити, що брат так просто пішов. Ні! Він не мав права нас покинути. Це нечесно. Я злилася на нього через те, що він просто лежить і мовчить, за те, що кров у його венах холоне, за те, що залишив мене.
То була жахлива ніч. Мама безупинно плакала, кричала: «Синочку!» — і гарячково намагалася його розбудити. Сусідка притисла дітей до себе, старалася закрити їм вуха, щоб малі не бачили й не чули того моторошного ридання. Однак діти й так боялися, тряслися від недавнього пострілу, аж поки не заснули. Досі не розумію, як вони взагалі могли спати в цьому пеклі.
Я знову підперла стіну та обійняла коліна руками. Не плакала, сльози самі стікали по щоках тонкими струмочками. А та темна прірва в душі, що мучила, тепер стала ширшою, темнішою. І я впала в неї, щойно вбили Андрія. Упала й розбилася, померла разом із братом. Той жорстокий тупий біль знищив мене. Страх розчавив, як комаху. Здавалося, що я на межі божевілля. Смерть чорною хмарою нависла над моїм розумом, немов зграя чорних воронів, що клюють мозок безперестанку. Їхні очі блищать лютими вогнями. Хоча ні, то не воронячі очі, то очі того орка, що вбив Андрія. Того безжалісного варвара, чия душа така ж чорна, як воронячі крила…
Уранці прийшов Олексій із харчами, хотів спитати, чи втікатимемо цієї ночі. Він був увесь у синцях і прикульгував. Коли побачив убитого Андрія — зблід. Уперше я спостерігала, як він плакав. Вони дружили з першого класу. Разом сиділи за партою, разом гуляли, разом їздили на пікнік, навіть разом уперше пробували курити. А тут його найкращий друг холодний і з кулею в грудях.
— Треба його поховати, — тихо мовив Олексій. — Піду викопаю могилу під грушею, орки зараз снідають, не побачать. А ви попрощайтеся.
Знову сльози, сльози зраненої вовчиці. Сусідка тихо схлипувала. Коли чоловік був у відрядженнях, Андрій часто допомагав їй у господарстві, за що потім отримував сувеніри з подорожі, які колекціонував. Добрий був…
Через півтори години повністю брудний Олексій прийшов до нас. Він на руках відніс брата до могили, біля якої лежав великий мішок від зерна.
— Ні, так неправильно! — закричала мама, поглянувши на той мішок.
— Я знаю, — тихо мовив Олексій. — Однак іншого вибору немає.
По маминих щоках знову потекли сльози, та вона вже не кричала. Мовчки підійшла до Андрія, поцілувала в лоб і пішла назад до підвалу. Ніхто її не зупинив, лише провели сумним поглядом. Олексій подивився на мене із запитанням в очах. Я заперечно мотнула головою і прошепотіла самими губами: «Я не можу». Як же було боляче! Сльози зрадливо линули з очей, але я стерла їх брудним рукавом куртки. Я не дозволю собі плакати. Я стану сильнішою. Не заради себе, а заради Андрія, заради мами. Я не плакатиму.
Сусідка теж поцілувала брата і разом з дітьми, що не покидали її, обліпивши, ніби мох, відійшла від ями.
— Допоможеш? — тихо запитав Олексій.
Я кивнула, і ми разом наділи на Андрія мішок. Я старалася не торкатися брата, щоб не відчувати холоду його тіла. Важко видихнувши, Олексій опустив мішок у могилу, перехрестився, прочитав молитву. Потім кинув три жмені землі. Я зробила так само. Олексій мовчки почав засипати могилу. Неподалік було чути, як реготали орки…
— Ідіть у підвал. Я закопаю і прийду.
Ми слухняно пішли до підвалу. Мама сиділа під стіною і дивилася в одну точку. Я сіла поруч, але вона й не поворухнулася. Потім прийшов Олексій. Сів біля мене й просто обійняв, я поклала голову йому на плече. Так мовчки й заснула. Олексій теж схилив голову на мою і задрімав. А коли прокинулися, мама тихо співала із сусідкою. У малої піднялася температура, вони напоїли її сиропом і намагалися приспати колисковою. Ми з Олексієм домовилися тікати цієї ночі. Він пішов.
Сонце повільно скочувалося за обрій, ставало дедалі холодніше. Багряніло небо від темряви й диму. Опівночі Олексій прийшов знову. Він узяв малу на руки. Ми зібрали речі й вирушили.
Дякувати Богу, було місячно, можна навіть розгледіти обриси понівечених будинків. Дорогою подекуди лежали трупи, серед великих тіл були й маленькі — дитячі…
Жах проймав мене лише від одного погляду на загиблих дітей. Що ж вони їм зробили? Боялися? Любили своїх батьків? Прагнули жити? Чи, може, вони їм погрожували?
«Варвари, дикуни!» — роїлося в моїй голові.
Біля лісу нас уже чекали люди. Півсотні темних фігур. За головного — дід Микола, лісник. Він той лісок знає як свої п’ять пальців.
Почекавши ще пів години, ми рушили в лісовий морок. Тихо йшли між соснами, боячись наступити на міну. Очі вже звикли до темряви.
Пройшли приблизно кілометр, раптом десь пролунали постріли. Нас переслідували. Зо страху всі почали розбігатися. Знову канонада пострілів, а за ними крики. Мама схопила мене за руку й, оминаючи дерева, побігла за Олексієм. Та невдовзі ми його загубили й просто тікали, навіть не думаючи, куди саме.
Обстріли гучнішали. І раптом мамина рука ослабла. Мама відпустила мене й почала падати на землю. Я підхопила її, і мене охопив жах. Крізь одяг на спині просочувалася кров.
— Ні, ні, ні! — я схилилася над мамою.
— Біжи… будь ласка, біж… — прошепотіла вона й заплющила очі.
В очах потемніло… Моє серце просто розірвалося. Остання рідна людина померла в мене на руках. Як же багато я не встигла сказати. Чому? Чому мене знову покинули? Я плакала, хоч і обіцяла, що не буду. Сиділа та обіймала маму, таку ще молоду. На моїх руках лишилася кров, яка обпікала душу. Знову смерть. Знову на межі божевілля.
Підвелась і почала йти, ніби в тумані. Іти назад. «Нехай уб’ють і мене. Нащо мені жити». Ішла й не оберталася. Гриміли вибухи. Під деревами лежали вбиті. Почула неподалік незрозумілі звуки. Підійшла ближче: там лежала сусідка, а малий Сергійко зі сльозами на очах намагався розбудити маму, яка заснула вічним сном. Ноги підтялися, і я схилилася над хлопчиком.
— Сергійку, тихо. Ш-ш-ш. Усе, заспокойся. Усе буде добре.
— Що з мамою? — запитав він.
— Вона спить. Утомилася.
«Я мушу його врятувати. Він має жити!» — майнуло в голові. І я взяла малого за руку.
— Ходімо зі мною. Ходімо.
— Ні. Мама. Я не піду без мами.
— Ш-ш-ш. Вона прокинеться й нас дожене. Чуєш, ходімо.
Він подивився на мене зляканими очима. Знову пролунали постріли. Хлопчик здригнувся й, востаннє поглянувши на маму, сказав:
— Я піду з нею, добре?
Відповіді не було.
— Ходімо, — прошепотіла я, і ми рушили вперед.
Ішли повільно, раз у раз зупиняючись і прислухаючись, чи ніхто не йде поряд. Раптом зовсім близько пролунали постріли. Ми сховалися за дерево, та одна куля все-таки зачепила. По руці потекла гаряча кров. Стрілок, слава Богу, схибив. Куля пройшла повз, однак поранила руку трохи нижче від плеча. Коли все стихло, я відірвала шматок кофти і як-небудь перев’язала руку. Не плакала, хоча біль був пекельний. Головне — довести Сергійка. Узяла його маленьку, холодну від морозу долоню й повела лісом.
За годину малий утомився. Присіли відпочити. Раптом десь поміж дерев почулися тихі кроки. Мені заціпило, Сергійко прикипів до моєї ноги.
— Мені страшно, — прошепотіло дитя.
— Ш-ш-ш, — прошипіла я, та було пізно.
На плече лягла тяжка чоловіча рука.
Повернулася — Олексій. У нього на спині спала прив’язана якимось одягом Зорянка, сестричка Сергійка. Я кинулася обіймати Олексія. Він міцно притиснув до себе, від чого я зойкнула — защемило руку.
— Ти поранена? — запитав Олексій.
Я кивнула й показала руку. Він витяг з кишені куртки бинт і маленьку пляшечку спирту.
— Узяв про всяк випадок, — усміхнувся.
Я зняла куртку. Олексій обережно обробив мою рану. Ми сіли, обпершись об дерево. Зоряна тихо сопіла, а Сергійко схилив голову на мою ногу.
— Це Сергійко? — пошепки запитав Олексій.
Я кивнула.
— Знайшла його біля Наталі. Вона…
Не змогла вимовити це слово. Надто багато смертей уже бачила.
Олексій повільно встав.
— Треба йти. Холодно. Діти захворіють.
Я підвелась, узяла Сергійка за руку, і ми пішли.
Надворі вже почало світати. За годину зійшло сонце. А ми йшли далі. Сергійко вже не ступав, а плентався. Він був надто стомлений і голодний. Але мовчав, навіть не плакав. Раптом Олексій зупинився. Він подивився на свою ногу й зблід.
— Що, що сталося? — розгублено запитала я.
— Міна, — прошепотів він.
Здавалося, я почала непритомніти. Проте вчасно опанувала себе.
— Що робити? — тремтливо запитала.
— Для початку — заспокоїтися. Слухай мене уважно. Зараз обережно забери Зорянку. І йдіть, доки не дійдете до дороги. Зупините якусь машину. Зателефонуєш рятувальникам і все їм розкажеш. Коли мене заберуть, я тебе знайду. Тільки не плач, — благав Олексій.
Проте сльози вже текли по щоках. Я не витримаю ще однієї смерті.
— Заспокойся. Ш-ш-ш. Забери Зоряну й ідіть. Тільки дивіться під ноги. Добре?
Я кивнула. Зняла Зорянку, яка досі спала. Олексій допоміг прив’язати її до моєї спини. Я взяла його за руку.
— Усе буде добре, — прошепотів він і поцілував мою долоню. — Іди, будь ласка.
Я обережно його обійняла, поцілувала в щоку. Він усміхнувся.
— Гаразд. Але живи, будь ласка. Не покидай мене.
— Не покину, — сказав він, сумно всміхаючись, — іди.
Я взяла Сергійка за руку й пішла лісом. Обернулася. Олексій досі усміхався. Ми пішли далі. Я опустила очі, удивляючись у темну землю, устелену гілками й жовтою травою. Мін більше не було.
Ішли приблизно пів години, я почула далекий шум автомобіля. «Дорога», — промайнуло в голові. Ми пришвидшилися.
Невдовзі вийшли на шосе, але воно було порожнім. Ми чекали. Я боялася кудись іти, боялася загубити шлях до Олексія, боялася його втратити. Він один у мене лишився. Єдина згадка про дім, про брата й маму, єдиний, кого люблю. Остання близька людина. Він завжди був поруч, скільки себе пам’ятаю. Підтримував, оберігав, захищав. Іноді Андрій навіть ревнував. Та й не марно. Я любила Олексія навіть більше за брата. Проте не зізнавалася, боялася. Тепер не боюся. Та все одно не сказала, лишила на потім.
— Чого ми стоїмо? — прошепотів Сергійко.
— Чекаємо якусь машину, — теж прошепотіла я.
Не хотіла говорити вголос. Боялася наполохати цю тишу.
— А чому Олексій не пішов з нами?
— Він нас дожене. Він…
Раптом десь далеко почувся шум. Автомобіль. Нарешті. То була благословенна мить. Здавалося, я відродилася. Червона іномарка їхала в наш бік. Побачивши нас, водій, старуватий сивий чоловік, загальмував.
— Дітки, де ви тут узялися? — здивовано запитав він.
Я все йому розповіла. І про втечу, і про дітей, і про Олексія. Він впустив нас у салон автомобіля, дав попити, зателефонував рятувальникам. Ми чекали. Сергійко заснув одразу. Він дуже стомився. Зорянка прокинулася, поплакала й уже встигла заспокоїтися. За годину приїхали рятувальники. Повідала їм усе, і вони рушили в ліс.
— Я відвезу вас до себе додому, добре? Помиєтеся, поїсте.
— Ні. Почекаймо Олексія.
— Нікуди не дінеться твій Олексій, — усміхнувся дідусь. — Я дав свій номер телефона рятувальникам. Щойно вони його знайдуть, зателефонують. Йому є вісімнадцять?
Я ствердно закивала.
— Ну от, уже дорослий. Поїхали.
Ми вирушили з дідусем. Їхали недовго. Пізніше я дізналася, що вночі ми пройшли щонайменше тридцять кілометрів. Досі не розумію, як Сергійко витримав таку довгу дорогу. Він — мій герой.
Коли приїхали, нас уже чекав теплий обід. Помилися, пообідали й попили теплого чаю. Найважче було пояснити Сергійкові, що сталося з мамою. Проте пані Галина, дружина дідуся, дуже делікатно та обережно це зробила.
— Треба сказати правду. Ти не зможеш довго його обманювати, — м’яко відповідала вона на мої відмовляння.
Хлопчик трохи поплакав, але потім заспокоївся й почав гратися із сестричкою.
Невдовзі до пана Кирила, дідуся, зателефонували й повідомили, що знешкодили міну. Уперше за останній місяць я по-справжньому зраділа. А згодом пролунав дзвінок. Мені дозволили відчинити двері. То був Олексій. Я буквально збила його з ніг. Він міцно мене обіймав, торкаючись носом мого волосся.
— Я ж казав, усе буде добре, — шепотів він.
— Я так боялася.
— Усе вже позаду.
Впустила його нарешті в дім. Олексія нагодували й перевдягли в речі дідусевого онука. Ці добрі люди допомогли нам із житлом, поки нас не забрали до притулку. Я невимовно вдячна їм. Завдяки панові Кирилові й пані Галині я відродилася, змогла вийти з того мороку, що поглинув після смерті брата й мами. І досі мене охоплює жах з настанням ночі, я бачу смерть своїх рідних у нічних кошмарах. Усе, що я пережила, не порівняти із жодним фільмом жахів. Та я рада, що вижила, що врятувала Зорянку й Сергійка, що не здалася. А скільки ще страхіть в окупованих містечках, там, де людей катують, убивають, ґвалтують…
Головне не з’їхати з глузду, перебороти розпач, не переступити межу божевілля, не здаватися.
* Оповідання написано 2022 року для підліткового літературного конкурсу «Антитвір». Це освітній проєкт Мистецького Арсеналу в межах Міжнародного фестивалю «Книжковий Арсенал». Він покликаний стимулювати розвиток креативного письма серед учнів старшої школи й створювати майданчик для висловлення в нестандартний спосіб. У 2020 й 2022 роках проєкт, за задумом організаторів, став способом підтримати українську молодь у надзвичайних стресових ситуаціях через можливість писати й бути почутими. Перекладено англійською мовою та проілюстровано ГО «Культурний Хаб» у межах програми «Wars. Ukrainians. Humanity».
Текст написано: 6.05.2022
Вперше опубліковано в програмі Wars. Ukrainians. Humanity: 27.02.2023
Автор: Дар’я Кривець, 16 років
Ілюстраторка: Настя Гайдаєнко
Літературна редакторка: Леся Кропотова
Коректорка: Тетяна Воробцова
Відповідальна редакторка: Юлія Мороз
Контент-редактори: Марина Корчака, Наталія Бабалик, Олексій Приймак
Програмні директори: Юлія Овчаренко та Дем’ян Ом Дяків-Славіцькі
Ukrainian (Latin)
Transliteration: the BGN/PCGN 1965 System for Ukrainian
Na mezhi bozhevillya
Ya tak boyalasya viyny, shcho vid samoyi dumky pro neyi probyrav kholodnyy pit. Ostannim chasom z usikh media bulo chuty pro mozhlyvyy nastup, cherez shcho ya ne spala nochamy. Peresliduvaly nadokuchlyvi strashni dumky, a v uyavi postavaly zhakhlyvi kartyny. Pam’yatayu, odnoho razu ya tak perenervuvalasya, shcho zaplakala prosto na urotsi heohrafiyi. Lyshe mriyi pro ochikuvanyy vypusknyy povertaly dumky do svitloho maybutn’oho.
23 lyutoho oholosyly nadzvychaynyy stan. My usvidomlyuvaly, shcho bida blyz’ko. Mama zaspokoyuvala mene, khocha inodi zdavalosya, shcho zaspokoyity vona namahalasya radshe sebe. Brat, starshyy na dva roky, uzhe student, dovho pysav yakis’ konspekty y shukav informatsiyu v sotsmerezhakh. Bat’ka v nas nemaye, pokynuv pislya moho narodzhennya, tomu yedynyy zakhysnyk — brat.
I os’ tsey ranok 24-ho… Vin zakarbuvavsya v moyiy pam’yati na vse zhyttya. Zasnula ya lyshe o druhiy nochi, a pryblyzno o p’yatiy ranku mene rozbudyv huchnyy vybukh. Ya ne prokynulasya, a zirvalasya z lizhka. Prybihla do mamy, ale vona prosto dyvylasya na mene perelyakanymy ochyma. Potim my pochuly shche kil’ka vybukhiv. Zatrusylysya stiny budynku. Ya perelyakano vpala na pidlohu, a mama, tak i ne vstavshy z lizhka, skrutylasya klubochkom. Andriy, miy brat, zaskochyv do mamynoyi spal’ni y prysiv pid stinoyu.
— Treba zbyraty rechi: aptechku, vodu, dokumenty. Viz’mit’ yakyys’ teplyy odyah, — skomanduvav vin i pobih do svoyeyi kimnaty.
Mama, nareshti ohovtavshys’, pidskochyla z lizhka y pochala porpatysya v dokumentakh. A ya… Ya vidpovzla do stiny y sydila, okhopyvshy rukamy kolina. Movchala, a po shchokakh tekly haryachi sl’ozy. Mabut’, ya navit’ ne dumala todi, useredyni bula porozhnecha, temna zhakhlyva porozhnecha. Strakh pohlynav usi moyi syly. Zdavalosya, yakshcho povorukhnusya, to prosto rozshcheplyusya na atomy.
Ne znayu, skil’ky ya tak sydila, ale mama y Andriy uzhe zibralys’ i namahalysya rozvorushyty mene.
— Prynesy yiy vody. Poshukay, mozhe, yakes’ zaspokiylyve.
Brat znyk za dveryma, a mama oberezhno hladyla mene po holovi y shchos’ hovoryla. Zaspokiylyvoho tak i ne znayshly, ale namahalysya napoyity vodoyu. Koly zrozumily, shcho vse marno, Andriy uzyav mene na ruky y vidnis u pidval. Znayshly yakyys’ staryy matrats i kovdru. Na shchastya, u pidvali todi shche bula elektryka.
Koly vybukhy stykhly, ya nareshti ohovtalasya y rozplakalas’. Navit’ Andriy namahavsya mene zaspokoyity, prote ya ne vhavala, poky ne skinchylysya sl’ozy.
My sydily v pidvali kil’ka hodyn. Mama obiymala mene — tak potim i zasnula, a brat monitoryv novyny. Nadvechir povernulysya do budynku, shchob pomytysya. Rodychi skazaly, shcho «nas bombytymut’ unochi». Nochuvaly v pidvali, yakshcho tse, zvisno, mozhna nazvaty nochivleyu. Ya ne spala vzahali, mama potrokhu drimala, a Andriy zasnuv vidrazu.
Na shchastya, bulo shcho yisty (mama kupyla produkty shche 23-ho), bo v mahazynakh shvydko sporozhnily prylavky. Odnak nevdovzi pochaly pryvozyty humanitarnu dopomohu.
Tak mynaly dni: uvecheri — vybukhy y pidval, uden’ — khoch yakyys’ son. My pochaly boyatysya nochi, nemov fil’mu zhakhiv. Zdavalosya, u sutinkakh prokydayet’sya zlo. Use, shcho zalyshalosya, — molytysya. I my shchonochi y shchoranku molylysya zi sl’ozamy na ochakh.
Khtos’ zaproponuvav vyyikhaty, ta my ne navazhylysya. Ne khotily pokydaty ridnu domivku. Inodi mene navit’ okhoplyuvav optymizm, koly chytala khoroshi novyny: pro «Pryvyda Kyyeva», pro rozbyti kolony vorozhoyi tekhniky, pro dopomohu y pidtrymku Yevropy, pro dobrovol’tsiv z inshykh krayin… Utim, taka prymarna radist’ tryvala nedovho.
Za tyzhden’ nashe selyshche zakhopyly okupanty. Vybukhy lunaly tak blyz’ko, shcho povylitaly vikna, a zi stin sypalasya shtukaturka. Z pidvalu ne vykhodyly, navit’ koly zakinchylas’ voda. Litaky, zdavalosya, litaly nad holovamy.
Koly orky pochaly prochisuvaty budynky, do nas prybihla susidka z dvoma dit’my. Yiyi cholovik, desantnyk, pishov voyuvaty shche druhoho dnya vtorhnennya, vona tak i ne zmohla z nym zv’yazatysya. Poyasnyuvala, shcho yim zaboronyly korystuvatysya telefonamy zarady bezpeky. Dity, p’yatyrichnyy khlopchyk i tryrichna divchynka, nalyakano plakaly. Vony tulylysya do vtomlenoyi mamy, yaka bula na mezhi nervovoho zryvu.
Znadvoru dedali chastishe donosylysya hurkit vybukhiv i vyhuky tykh… Navit’ ne znayu, yak mozhna yikh nazvaty. Ne rozumiyu, nevzhe vony spravdi viryat’ u svoyu nevynnist’? Nevzhe ne boyat’sya hnivu Hospodn’oho? Vony spokiyno vbyvayut’ i ne chuyut’ holosu sovisti. Prote postaye velyke zapytannya: chy ye v takykh nelyudiv, varvariv sovist’ uzahali?
Do nas use-taky navidalysya tsi vyrodky. Spochatku vony smiyalysya, dyko smiyalysya z toho, yak malecha prytulylasya do susidky. Ale potim yim po ratsiyi shchos’ nakazaly, i vony zabraly Andriya ta kudys’ povely, pohrozhuyuchy avtomatom. Mama plakala, molylasya y znovu plakala.
Andriya pryvely nadvechir. Vin buv uves’ pobytyy, rozirvanyy odyah prosochyvsya krov’yu. My pochaly obroblyaty rany: polamani nis, dekil’ka reber i pal’tsiv, syntsi po vs’omu tili, rozpukhli huby y ochi… Ta my odnakovo radily, bo zhyvyy.
Koly brat trokhy otyamyvsya, rozpoviv, shcho stalosya. Yoho ta shche zo dvadtsyat’ khloptsiv pryvely do rosiys’koho blokposta. Pereviryaly, chy ye v nykh tatuyuvannya abo inshi poznachky. Tykh, u koho znakhodyly, dopytuvaly y rozstrilyuvaly. Dekoho vbyly navit’ za layku. Andriya ta shche tr’okh khloptsiv pobyly za te, shcho nichoho ne znaly, i zabraly vse, shcho ti maly iz soboyu. Skazaly, shcho za kil’ka dniv znovu dopytuvatymut’.
Nastupnoho dnya nam prynesly yizhu. Kynuly, yak sobakam, i povidomyly, shchob yily povil’no, bo taki «podarunky» yakshcho y budut’, to nechasto. Nahoduvaly ditey, Andriya ta mene. Mama y susidka z’yily lyshe kil’ka shmatochkiv khliba, khocha zholodnily ne menshe za nas. Na shchastya, za dva dni do nas probravsya Andriyiv druh Oleksiy i prynis kharchi. Yoho pobyly razom iz bratom, ale menshe, do toho zh vin buv bokserom, tomu udary vytrymuvav lehshe. Oleksiy skazav, shcho za try dni deyaki meshkantsi tikatymut’ unochi pishky cherez lis. U lyudey z’yavylasya khoch yakas’ nadiya na poryatunok, adzhe robyty zeleni korydory rashysty vidmovylysya. My tezh vyrishyly tikaty. Krashche vzhe tak, anizh chekaty «myloserdya» orkiv. Postalo zapytannya: yak provesty Andriya, adzhe vin mayzhe ne mih khodyty. Khocha skazav, shcho vyterpyt’ i pide z usima. Ta ne sudylosya…
Yak i obitsyaly, rashysty znovu pochaly zbyraty khloptsiv. Andriya zabraly, potyahly, khoch yak mama blahala zalyshyty. Pryvely vvecheri, brat znovu stikav krov’yu. Koly mama pobachyla yoho ponivechene oblychchya y polamani vzhe vsi pal’tsi, ne strymalasya y zi slovamy «svolota, nelyudy», plyunula pid nohy orkam. Yikh bulo troye, dvoye nevysokoho zrostu iz vuz’kymy ochyma, a tretiy — z temnoyu borodoyu ta hustymy nasuplenymy brovamy. Ostanniy lyuto zyrknuv na mamu y skazav:
— Povtory.
— Svolota, nelyud, — protsidyla mama, sydivshy na kolinakh bilya Andriya.
— Khorosho, — skazav rashyst i zlisno posmikhnuvsya. Vin napravyv avtomat na Andriya i… vystrilyv u hrudy.
Tiyeyi myti vseredyni v mene shchos’ obirvalosya. Ya ne mohla dykhaty, sertse zdavyv neshchadnyy bil’, a v leheni niby nasypaly pisku. Dali — yak u tumani. Mama krychala, khocha ni, vona prosto vyla. Kynulasya na orka, ale toy syl’no vdaryv yiyi v oblychchya. Ya khotila pidbihty do mamy, ta susidka vkhopyla za ruku.
— Yeshcho khot’ slovo v moyu storonu, — prorychav vin nad mamoyu, — khot’ odno dvizheniye — i vslyed za tvoim shchenkom poyd’ot vsya syemyeyka. Ponyala?
Mama movchala y lyuto dyvylas’ u yoho vovchi ochi.
— Ponyala, znachit, — skazav vin i, kyvnuvshy svoyim suputnykam, pishov het’.
Mama rydala, obiymala mertvoho Andriya, shturkhala yoho tilo, prosyla, shchob prokynuvsya. Ale vin lezhav nezvorushno, samotn’o, uzhe spokiyno.
Ya zabylasya v kutochok, shchob ne chuty tsykh krykiv, yaki rozdyraly sertse. Ne mohla plakaty — tak bula shokovana. Ne mohla usvidomyty, shcho brat tak prosto pishov. Ni! Vin ne mav prava nas pokynuty. Tse nechesno. Ya zlylasya na n’oho cherez te, shcho vin prosto lezhyt’ i movchyt’, za te, shcho krov u yoho venakh kholone, za te, shcho zalyshyv mene.
To bula zhakhlyva nich. Mama bezupynno plakala, krychala: «Synochku!» — i haryachkovo namahalasya yoho rozbudyty. Susidka prytysla ditey do sebe, staralasya zakryty yim vukha, shchob mali ne bachyly y ne chuly toho motoroshnoho rydannya. Odnak dity y tak boyalysya, tryaslysya vid nedavn’oho postrilu, azh poky ne zasnuly. Dosi ne rozumiyu, yak vony vzahali mohly spaty v ts’omu pekli.
Ya znovu pidperla stinu ta obiynyala kolina rukamy. Ne plakala, sl’ozy sami stikaly po shchokakh tonkymy strumochkamy. A ta temna prirva v dushi, shcho muchyla, teper stala shyrshoyu, temnishoyu. I ya vpala v neyi, shchoyno vbyly Andriya. Upala y rozbylasya, pomerla razom iz bratom. Toy zhorstokyy tupyy bil’ znyshchyv mene. Strakh rozchavyv, yak komakhu. Zdavalosya, shcho ya na mezhi bozhevillya. Smert’ chornoyu khmaroyu navysla nad moyim rozumom, nemov zhraya chornykh voroniv, shcho klyuyut’ mozok bezperestanku. Yikhni ochi blyshchat’ lyutymy vohnyamy. Khocha ni, to ne voronyachi ochi, to ochi toho orka, shcho vbyv Andriya. Toho bezzhalisnoho varvara, chyya dusha taka zh chorna, yak voronyachi kryla…
Urantsi pryyshov Oleksiy iz kharchamy, khotiv spytaty, chy vtikatymemo tsiyeyi nochi. Vin buv uves’ u syntsyakh i prykul’huvav. Koly pobachyv ubytoho Andriya — zblid. Upershe ya sposterihala, yak vin plakav. Vony druzhyly z pershoho klasu. Razom sydily za partoyu, razom hulyaly, razom yizdyly na piknik, navit’ razom upershe probuvaly kuryty. A tut yoho naykrashchyy druh kholodnyy i z kuleyu v hrudyakh.
— Treba yoho pokhovaty, — tykho movyv Oleksiy. — Pidu vykopayu mohylu pid hrusheyu, orky zaraz snidayut’, ne pobachat’. A vy poproshchaytesya.
Znovu sl’ozy, sl’ozy zranenoyi vovchytsi. Susidka tykho skhlypuvala. Koly cholovik buv u vidryadzhennyakh, Andriy chasto dopomahav yiy u hospodarstvi, za shcho potim otrymuvav suveniry z podorozhi, yaki kolektsionuvav. Dobryy buv…
Cherez pivtory hodyny povnistyu brudnyy Oleksiy pryyshov do nas. Vin na rukakh vidnis brata do mohyly, bilya yakoyi lezhav velykyy mishok vid zerna.
— Ni, tak nepravyl’no! — zakrychala mama, pohlyanuvshy na toy mishok.
— Ya znayu, — tykho movyv Oleksiy. — Odnak inshoho vyboru nemaye.
Po mamynykh shchokakh znovu potekly sl’ozy, ta vona vzhe ne krychala. Movchky pidiyshla do Andriya, potsiluvala v lob i pishla nazad do pidvalu. Nikhto yiyi ne zupynyv, lyshe provely sumnym pohlyadom. Oleksiy podyvyvsya na mene iz zapytannyam v ochakh. Ya zaperechno motnula holovoyu i proshepotila samymy hubamy: «Ya ne mozhu». Yak zhe bulo bolyache! Sl’ozy zradlyvo lynuly z ochey, ale ya sterla yikh brudnym rukavom kurtky. Ya ne dozvolyu sobi plakaty. Ya stanu syl’nishoyu. Ne zarady sebe, a zarady Andriya, zarady mamy. Ya ne plakatymu.
Susidka tezh potsiluvala brata i razom z dit’my, shcho ne pokydaly yiyi, oblipyvshy, niby mokh, vidiyshla vid yamy.
— Dopomozhesh? — tykho zapytav Oleksiy.
Ya kyvnula, i my razom nadily na Andriya mishok. Ya staralasya ne torkatysya brata, shchob ne vidchuvaty kholodu yoho tila. Vazhko vydykhnuvshy, Oleksiy opustyv mishok u mohylu, perekhrestyvsya, prochytav molytvu. Potim kynuv try zhmeni zemli. Ya zrobyla tak samo. Oleksiy movchky pochav zasypaty mohylu. Nepodalik bulo chuty, yak rehotaly orky…
— Idit’ u pidval. Ya zakopayu i pryydu.
My slukhnyano pishly do pidvalu. Mama sydila pid stinoyu i dyvylasya v odnu tochku. Ya sila poruch, ale vona y ne povorukhnulasya. Potim pryyshov Oleksiy. Siv bilya mene y prosto obiynyav, ya poklala holovu yomu na pleche. Tak movchky y zasnula. Oleksiy tezh skhylyv holovu na moyu i zadrimav. A koly prokynulysya, mama tykho spivala iz susidkoyu. U maloyi pidnyalasya temperatura, vony napoyily yiyi syropom i namahalysya pryspaty kolyskovoyu. My z Oleksiyem domovylysya tikaty tsiyeyi nochi. Vin pishov.
Sontse povil’no skochuvalosya za obriy, stavalo dedali kholodnishe. Bahryanilo nebo vid temryavy y dymu. Opivnochi Oleksiy pryyshov znovu. Vin uzyav malu na ruky. My zibraly rechi y vyrushyly.
Dyakuvaty Bohu, bulo misyachno, mozhna navit’ rozhledity obrysy ponivechenykh budynkiv. Dorohoyu podekudy lezhaly trupy, sered velykykh til buly y malen’ki — dytyachi…
Zhakh proymav mene lyshe vid odnoho pohlyadu na zahyblykh ditey. Shcho zh vony yim zrobyly? Boyalysya? Lyubyly svoyikh bat’kiv? Prahnuly zhyty? Chy, mozhe, vony yim pohrozhuvaly?
«Varvary, dykuny!» — royilosya v moyiy holovi.
Bilya lisu nas uzhe chekaly lyudy. Pivsotni temnykh fihur. Za holovnoho — did Mykola, lisnyk. Vin toy lisok znaye yak svoyi p’yat’ pal’tsiv.
Pochekavshy shche piv hodyny, my rushyly v lisovyy morok. Tykho yshly mizh sosnamy, boyachys’ nastupyty na minu. Ochi vzhe zvykly do temryavy.
Proyshly pryblyzno kilometr, raptom des’ prolunaly postrily. Nas peresliduvaly. Zo strakhu vsi pochaly rozbihatysya. Znovu kanonada postriliv, a za nymy kryky. Mama skhopyla mene za ruku y, omynayuchy dereva, pobihla za Oleksiyem. Ta nevdovzi my yoho zahubyly y prosto tikaly, navit’ ne dumayuchy, kudy same.
Obstrily huchnishaly. I raptom mamyna ruka oslabla. Mama vidpustyla mene y pochala padaty na zemlyu. Ya pidkhopyla yiyi, i mene okhopyv zhakh. Kriz’ odyah na spyni prosochuvalasya krov.
— Ni, ni, ni! — ya skhylylasya nad mamoyu.
— Bizhy… bud’ laska, bizh… — proshepotila vona y zaplyushchyla ochi.
V ochakh potemnilo… Moye sertse prosto rozirvalosya. Ostannya ridna lyudyna pomerla v mene na rukakh. Yak zhe bahato ya ne vstyhla skazaty. Chomu? Chomu mene znovu pokynuly? Ya plakala, khoch i obitsyala, shcho ne budu. Sydila ta obiymala mamu, taku shche molodu. Na moyikh rukakh lyshylasya krov, yaka obpikala dushu. Znovu smert’. Znovu na mezhi bozhevillya.
Pidvelas’ i pochala yty, niby v tumani. Ity nazad. «Nekhay ub’yut’ i mene. Nashcho meni zhyty». Ishla y ne obertalasya. Hrymily vybukhy. Pid derevamy lezhaly vbyti. Pochula nepodalik nezrozumili zvuky. Pidiyshla blyzhche: tam lezhala susidka, a malyy Serhiyko zi sl’ozamy na ochakh namahavsya rozbudyty mamu, yaka zasnula vichnym snom. Nohy pidtyalysya, i ya skhylylasya nad khlopchykom.
— Serhiyku, tykho. Sh-sh-sh. Use, zaspokoysya. Use bude dobre.
— Shcho z mamoyu? — zapytav vin.
— Vona spyt’. Utomylasya.
«Ya mushu yoho vryatuvaty. Vin maye zhyty!» — maynulo v holovi. I ya vzyala maloho za ruku.
— Khodimo zi mnoyu. Khodimo.
— Ni. Mama. Ya ne pidu bez mamy.
— Sh-sh-sh. Vona prokynet’sya y nas dozhene. Chuyesh, khodimo.
Vin podyvyvsya na mene zlyakanymy ochyma. Znovu prolunaly postrily. Khlopchyk zdryhnuvsya y, vostannye pohlyanuvshy na mamu, skazav:
— Ya pidu z neyu, dobre?
Vidpovidi ne bulo.
— Khodimo, — proshepotila ya, i my rushyly vpered.
Ishly povil’no, raz u raz zupynyayuchys’ i pryslukhayuchys’, chy nikhto ne yde poryad. Raptom zovsim blyz’ko prolunaly postrily. My skhovalysya za derevo, ta odna kulya vse-taky zachepyla. Po rutsi potekla haryacha krov. Strilok, slava Bohu, skhybyv. Kulya proyshla povz, odnak poranyla ruku trokhy nyzhche vid plecha. Koly vse stykhlo, ya vidirvala shmatok kofty i yak-nebud’ perev’yazala ruku. Ne plakala, khocha bil’ buv pekel’nyy. Holovne — dovesty Serhiyka. Uzyala yoho malen’ku, kholodnu vid morozu dolonyu y povela lisom.
Za hodynu malyy utomyvsya. Prysily vidpochyty. Raptom des’ pomizh derev pochulysya tykhi kroky. Meni zatsipylo, Serhiyko prykypiv do moyeyi nohy.
— Meni strashno, — proshepotilo dytya.
— Sh-sh-sh, — proshypila ya, ta bulo pizno.
Na pleche lyahla tyazhka cholovicha ruka.
Povernulasya — Oleksiy. U n’oho na spyni spala pryv’yazana yakymos’ odyahom Zoryanka, sestrychka Serhiyka. Ya kynulasya obiymaty Oleksiya. Vin mitsno prytysnuv do sebe, vid choho ya zoyknula — zashchemylo ruku.
— Ty poranena? — zapytav Oleksiy.
Ya kyvnula y pokazala ruku. Vin vytyah z kysheni kurtky bynt i malen’ku plyashechku spyrtu.
— Uzyav pro vsyak vypadok, — usmikhnuvsya.
Ya znyala kurtku. Oleksiy oberezhno obrobyv moyu ranu. My sily, obpershys’ ob derevo. Zoryana tykho sopila, a Serhiyko skhylyv holovu na moyu nohu.
— Tse Serhiyko? — poshepky zapytav Oleksiy.
Ya kyvnula.
— Znayshla yoho bilya Natali. Vona…
Ne zmohla vymovyty tse slovo. Nadto bahato smertey uzhe bachyla.
Oleksiy povil’no vstav.
— Treba yty. Kholodno. Dity zakhvoriyut’.
Ya pidvelas’, uzyala Serhiyka za ruku, i my pishly.
Nadvori vzhe pochalo svitaty. Za hodynu ziyshlo sontse. A my yshly dali. Serhiyko vzhe ne stupav, a plentavsya. Vin buv nadto stomlenyy i holodnyy. Ale movchav, navit’ ne plakav. Raptom Oleksiy zupynyvsya. Vin podyvyvsya na svoyu nohu y zblid.
— Shcho, shcho stalosya? — rozhubleno zapytala ya.
— Mina, — proshepotiv vin.
Zdavalosya, ya pochala neprytomnity. Prote vchasno opanuvala sebe.
— Shcho robyty? — tremtlyvo zapytala.
— Dlya pochatku — zaspokoyitysya. Slukhay mene uvazhno. Zaraz oberezhno zabery Zoryanku. I ydit’, doky ne diydete do dorohy. Zupynyte yakus’ mashynu. Zatelefonuyesh ryatuval’nykam i vse yim rozkazhesh. Koly mene zaberut’, ya tebe znaydu. Til’ky ne plach, — blahav Oleksiy.
Prote sl’ozy vzhe tekly po shchokakh. Ya ne vytrymayu shche odniyeyi smerti.
— Zaspokoysya. Sh-sh-sh. Zabery Zoryanu y idit’. Til’ky dyvit’sya pid nohy. Dobre?
Ya kyvnula. Znyala Zoryanku, yaka dosi spala. Oleksiy dopomih pryv’yazaty yiyi do moyeyi spyny. Ya vzyala yoho za ruku.
— Use bude dobre, — proshepotiv vin i potsiluvav moyu dolonyu. — Idy, bud’ laska.
Ya oberezhno yoho obiynyala, potsiluvala v shchoku. Vin usmikhnuvsya.
— Harazd. Ale zhyvy, bud’ laska. Ne pokyday mene.
— Ne pokynu, — skazav vin, sumno vsmikhayuchys’, — idy.
Ya vzyala Serhiyka za ruku y pishla lisom. Obernulasya. Oleksiy dosi usmikhavsya. My pishly dali. Ya opustyla ochi, udyvlyayuchys’ u temnu zemlyu, ustelenu hilkamy y zhovtoyu travoyu. Min bil’she ne bulo.
Ishly pryblyzno piv hodyny, ya pochula dalekyy shum avtomobilya. «Doroha», — promaynulo v holovi. My pryshvydshylysya.
Nevdovzi vyyshly na shose, ale vono bulo porozhnim. My chekaly. Ya boyalasya kudys’ ity, boyalasya zahubyty shlyakh do Oleksiya, boyalasya yoho vtratyty. Vin odyn u mene lyshyvsya. Yedyna zhadka pro dim, pro brata y mamu, yedynyy, koho lyublyu. Ostannya blyz’ka lyudyna. Vin zavzhdy buv poruch, skil’ky sebe pam’yatayu. Pidtrymuvav, oberihav, zakhyshchav. Inodi Andriy navit’ revnuvav. Ta y ne marno. Ya lyubyla Oleksiya navit’ bil’she za brata. Prote ne ziznavalasya, boyalasya. Teper ne boyusya. Ta vse odno ne skazala, lyshyla na potim.
— Choho my stoyimo? — proshepotiv Serhiyko.
— Chekayemo yakus’ mashynu, — tezh proshepotila ya.
Ne khotila hovoryty vholos. Boyalasya napolokhaty tsyu tyshu.
— A chomu Oleksiy ne pishov z namy?
— Vin nas dozhene. Vin…
Raptom des’ daleko pochuvsya shum. Avtomobil’. Nareshti. To bula blahoslovenna myt’. Zdavalosya, ya vidrodylasya. Chervona inomarka yikhala v nash bik. Pobachyvshy nas, vodiy, staruvatyy syvyy cholovik, zahal’muvav.
— Ditky, de vy tut uzyalysya? — zdyvovano zapytav vin.
Ya vse yomu rozpovila. I pro vtechu, i pro ditey, i pro Oleksiya. Vin vpustyv nas u salon avtomobilya, dav popyty, zatelefonuvav ryatuval’nykam. My chekaly. Serhiyko zasnuv odrazu. Vin duzhe stomyvsya. Zoryanka prokynulasya, poplakala y uzhe vstyhla zaspokoyitysya. Za hodynu pryyikhaly ryatuval’nyky. Povidala yim use, i vony rushyly v lis.
— Ya vidvezu vas do sebe dodomu, dobre? Pomyyetesya, poyiste.
— Ni. Pochekaymo Oleksiya.
— Nikudy ne dinet’sya tviy Oleksiy, — usmikhnuvsya didus’. — Ya dav sviy nomer telefona ryatuval’nykam. Shchoyno vony yoho znaydut’, zatelefonuyut’. Yomu ye visimnadtsyat’?
Ya stverdno zakyvala.
— Nu ot, uzhe doroslyy. Poyikhaly.
My vyrushyly z didusem. Yikhaly nedovho. Piznishe ya diznalasya, shcho vnochi my proyshly shchonaymenshe trydtsyat’ kilometriv. Dosi ne rozumiyu, yak Serhiyko vytrymav taku dovhu dorohu. Vin — miy heroy.
Koly pryyikhaly, nas uzhe chekav teplyy obid. Pomylysya, poobidaly y popyly teploho chayu. Nayvazhche bulo poyasnyty Serhiykovi, shcho stalosya z mamoyu. Prote pani Halyna, druzhyna didusya, duzhe delikatno ta oberezhno tse zrobyla.
— Treba skazaty pravdu. Ty ne zmozhesh dovho yoho obmanyuvaty, — m’yako vidpovidala vona na moyi vidmovlyannya.
Khlopchyk trokhy poplakav, ale potim zaspokoyivsya y pochav hratysya iz sestrychkoyu.
Nevdovzi do pana Kyryla, didusya, zatelefonuvaly y povidomyly, shcho zneshkodyly minu. Upershe za ostanniy misyats’ ya po-spravzhn’omu zradila. A zhodom prolunav dzvinok. Meni dozvolyly vidchynyty dveri. To buv Oleksiy. Ya bukval’no zbyla yoho z nih. Vin mitsno mene obiymav, torkayuchys’ nosom moho volossya.
— Ya zh kazav, use bude dobre, — shepotiv vin.
— Ya tak boyalasya.
— Use vzhe pozadu.
Vpustyla yoho nareshti v dim. Oleksiya nahoduvaly y perevdyahly v rechi didusevoho onuka. Tsi dobri lyudy dopomohly nam iz zhytlom, poky nas ne zabraly do prytulku. Ya nevymovno vdyachna yim. Zavdyaky panovi Kyrylovi y pani Halyni ya vidrodylasya, zmohla vyyty z toho moroku, shcho pohlynuv pislya smerti brata y mamy. I dosi mene okhoplyuye zhakh z nastannyam nochi, ya bachu smert’ svoyikh ridnykh u nichnykh koshmarakh. Use, shcho ya perezhyla, ne porivnyaty iz zhodnym fil’mom zhakhiv. Ta ya rada, shcho vyzhyla, shcho vryatuvala Zoryanku y Serhiyka, shcho ne zdalasya. A skil’ky shche strakhit’ v okupovanykh mistechkakh, tam, de lyudey katuyut’, ubyvayut’, gvaltuyut’…
Holovne ne z’yikhaty z hluzdu, pereboroty rozpach, ne perestupyty mezhu bozhevillya, ne zdavatysya.
* Opovidannya napysano 2022 roku dlya pidlitkovoho literaturnoho konkursu «Antytvir». Tse osvitniy proyekt Mystets’koho Arsenalu v mezhakh Mizhnarodnoho festyvalyu «Knyzhkovyy Arsenal». Vin poklykanyy stymulyuvaty rozvytok kreatyvnoho pys’ma sered uchniv starshoyi shkoly y stvoryuvaty maydanchyk dlya vyslovlennya v nestandartnyy sposib. U 2020 y 2022 rokakh proyekt, za zadumom orhanizatoriv, stav sposobom pidtrymaty ukrayins’ku molod’ u nadzvychaynykh stresovykh sytuatsiyakh cherez mozhlyvist’ pysaty y buty pochutymy. Perekladeno anhliys’koyu movoyu ta proilyustrovano HO «Kul’turnyy Khab» u mezhakh prohramy «Wars. Ukrainians. Humanity».
