Our life after the morning of February 24, 2022 was divided into before and after. While I was staying in Kyiv, I saw and heard the strikes. Some neighbours left on the very first day of the war, some stayed for some more weeks, some fled and left their pets with their neighbours. Those who lived on the upper floors came to spend the night on the first floor. Parents told me that the sounds of strikes were not that much heard there and it was safer.
In my building we have some neighbours who left Donetsk in 2014, and when they were told to leave Kyiv, they said: “We already left everything we had once and fled, this time we have no place to flee, that is why we will stay and will be protecting our house”.
When me, my mom and our dog left the house, I had some mixed feelings. That was a well-known way to the railway station, but the picture from the car window was not ordinary: checkpoints, “hedgehogs” on the roads, servicemen with weapons, burnt military machinery, trenches, and occasional people going with their suitcases to the railway station…. We left our house at noon and waited for our train to arrive till 10 p.m. While we were waiting for the train, many people of different age were passing by us: kids in strollers, people of elderly age with walking sticks and in wheelchairs. But most of them were women with children and pets — not just cats and dogs of different breeds and sizes, but parrots, hamsters, and chinchillas…
Over the first couple of hours I wanted home, but common sense won and I realized that it was pointless to go back. It occurred to me — will this not be a one-way train, will an enemy’s shell not hit the train, and will we have a place to go back to…
When we got on the train, we felt pains in the legs, but did not pay attention to that. We were happy since all the passengers were seated, and nobody was standing in the corridors.
A man sitting in the neighbouring compartment had a yorkie who reacted to any motion and barked all the time, that is why the man had to stand in the hallway with a portable device and calm down his dog. But none of the passengers ever said anything to that. We were going all night long without any stops. Only in the morning the train made a stop in Lviv. A great many people got on the train. Some women with children and pets took their seats opposite to us. It appeared that they were from Irpin, they told us that after ten days of staying in the basement the children got sick, that is why they left. One of them had more than 10 cats at home, and she took only one with her, put a lot of food and water into the bowls, but she understood that she would have to go back three weeks later to feed her pets.
As everyone on that train, we hoped that we were leaving for several weeks, but we have been staying in Chernivtsi for already two months. And I keep thinking — and what about that woman with cats, did she come back home to feed them, was there any place to come back…
* This text was written in 2022 for “Antytvir”, a writing contest for teens. It is an educational project of Mystetskyi Arsenal within the International Book Arsenal Festival. Its goal is to promote creative writing among high school students and create a platform for expressing yourself in a non-standard way. The organizers designed this project in 2020 and 2022 to support Ukrainian youth in highly stressful situations by allowing them to write and make their voices heard. Translated into English and illustrated by Cultural Hub NGO within the “Wars. Ukrainians. Humanity.” programme.
Author: Sofiya Voskoboynyk, 13 years old
Translator: Halyna Pekhnyk
Illustrator: Nastia Haidaienko
Content Editor: Maryna Korchaka
Program Directors: Julia Ovcharenko and Demyan Om Dyakiv Slavitski
Наше життя після ранку 24 лютого 2022 року
Наше життя після ранку 24 лютого 2022 року розділилося на «до» та «після». Поки була в Києві, я бачила і чула обстріли. Хтось із сусідів виїхали ще в перший день війни, хтось залишився ще на кілька тижнів, хтось тікав і залишав своїх тварин сусідам. Ті, хто жив на верхніх поверхах, спускалися ночувати на перший поверх. Батьки казали, що там не так чути звуки обстрілів і безпечніше.
У нашому будинку є сусіди, які виїхали з Донецька 2014 року, і коли їм запропонували виїхати з Києва, вони сказали: «Ми вже один раз усе покинули й утекли, цього разу нам нема куди тікати, тому ми залишимося і будемо захищати свій дім».
Коли ми з мамою та собакою виїхали з дому, у мене були змішані почуття. Звична дорога до залізничного вокзалу, але незвична картина за вікном машини: блокпости, «їжаки» на дорогах, військові зі зброєю, обгоріла військова техніка, окопи та люди де-не-де ідуть із валізами на вокзал…. Ми виїхали з дому опівдні й чекали на поїзд до двадцять другої години. За той час поки ми чекали поїзд, повз нас пройшла велика кількість людей різного віку: це і малеча у візочках, і люди старшого віку з паличками та в інвалідних візках. Але більшість — жінки з дітьми та домашніми улюбленцями, це не лише коти та собаки різних порід і розмірів, але й папуги, хом’яки та шиншили…
Перші пару годин хотілося додому, та здоровий глузд брав верх. Я розуміла, що повертатися нема сенсу. У мене виникала думка: «Чи не буде цей поїзд в один бік, чи не влучить ворожий снаряд у поїзд, чи буде куди повернутися…»
Коли ми зайшли в поїзд, ноги вже гули, але на це не звертали уваги. Нам пощастило, що всі пасажири їхали сидячи, а не стояли у проходах.
У чоловіка, який сидів у сусідньому купе, був йорк, і він весь час реагував на будь-який рух і гавкав безперестанку, тому чоловіку довелося довго стояти в тамбурі з переноскою і заспокоювати свого собаку. Але ніхто з пасажирів не сказав ні слова. Ніч ми їхали без зупинок. Тільки на ранок зупинилися у Львові. Зайшла велика кількість людей. Напроти нас сіли пару жіночок із дітьми і тваринками. Виявилося, що вони були з Ірпеня, розповідали, що після десяти днів сидіння в підвалі діти почали хворіти й тому вони вирішили поїхати. Одна з них мала більше ніж 10 котів удома, із собою вона взяла тільки одного, насипала корму багато і поналивала воду в миски, але розуміла, що за три тижні треба повертатися, щоб нагодувати домашніх улюбленців.
Як і кожен у тому потязі, ми сподівалися, що їдемо на кілька тижнів, але ми вже майже два місяці в Чернівцях. І я думаю: «Як та жінка з котами, чи повернулася вона додому, щоб їх нагодувати, чи було куди повернутися…»
* Оповідання написане 2022 року для підліткового літературного конкурсу «Антитвір». Це освітній проєкт Мистецького арсеналу у межах Міжнародного фестивалю «Книжковий Арсенал». Він покликаний стимулювати розвиток креативного письма серед учнів старшої школи та створювати майданчик для висловлення у нестандартний спосіб. У 2020 та 2022 роках проєкт був задуманий організаторами як спосіб підтримати українську молодь у надзвичайних стресових ситуаціях через можливість писати й бути почутими. Перекладено англійською мовою та проілюстровано ГО «Культурний Хаб» в межах програми «Wars.Ukrainians.Humanity.»
