English
People With the Verb ‘To Live’
The presentation of People with Verbs, Kateryna Kalytko’s new poetry collection, in Kyiv gathers a large audience. People are filling up the chamber hall of Molodyy Theater. A dark room with black walls, floor, and chairs. Kateryna and I also arrive dressed in black, without agreeing about it beforehand.
This evening, there are only two of us talking on the stage. We know that other people are sitting right in front of us but we cannot see them. Only the stage is illuminated.
If poets carved metaphors out of that, they would’ve many options to consider. A black box comes to my mind.
A black box is supposed to reveal all the details after an aviation incident or air crash. It records flight data and communication in the cockpit.
This autumn evening, on the last day of September, we are also talking about a catastrophe. About the big war—the largest disaster we have seen or experienced.
In the past, I would’ve considered it an exaggeration to say that during the war, when the whole country is under a constant threat of missile strikes, people turn to poetry or attend literary evenings.
Everyone falls silent.
We begin.
“Have you experienced a state of numbness, of freezing between the past and the present, when air raid sirens are blaring and missiles are flying, and poetry cannot keep up with that? How long did that state last and how did you move on?”
“Yes, I experienced that,” Kateryna says. “I felt like everything I was doing in my previous life lost its sense.”
So, she has rewritten her poetry collection she finished back in January 2022 and is presenting tonight. Now the collection includes poems about the war. About them coming to kill us. About a heart that turned into a shell crater. About Marik as we lovingly call Mariupol.
…
Readers highly appreciate many names in contemporary Ukrainian poetry. Right now, these names either perform the role of a diplomatic mission abroad, serve in the Armed Forces of Ukraine, or volunteer. But time and again, they dig up their creations from the previous life and recite poetry.
When our descendants get to decode our black box, one of the records will sound like this: people were getting together in the evenings to listen to poetry in the country deplorably ruined by the russian missiles. The voice of Kateryna Kalytko, a wonderful poet, will testify to the watershed moment. Two lives will echo in it — a life “before” and a life “during” the war with russia.
We wrap up the presentation by talking about one particular verb in her poetry collection whose presence could hardly have been expected. It’s a verb ‘to kill.’ Not metaphoric; not poetic; not random.
Once it’s over, the guests come closer — to give us a hug and share their emotions. Theater lighting floods the dark room. It illuminates the people present and fills the black box with countless voices.
The voices of people with all kinds of verbs, with the most crucial one — ‘to live.’
P.S.: Perhaps, it is for this reason that flight recorders — black boxes — have actually never been black. They have a distinct color: bright red.
Written on: 07.10.2022
First published within “Wars. Ukrainians. Humanity” on: 24.10.2022
Author: Svitlana Stretovych
Translator (from Ukrainian to English): Hanna Leliv
Illustrator: Victoria Boyko
Copy Editor: Yuliia Moroz
Proofreader: Tetiana Vorobtsova
Content Editors: Maryna Korchaka, Natalia Babalyk, Oleksii Pryimak
Programme Directors: Julia Ovcharenko and Demyan Om Dyakiv-Slavitski
Original language: Ukrainian
Translation language: English
Українська (Cyrillic)
Люди з дієсловами «жити»
На презентацію нової поетичної збірки Катерини Калитко «Люди з дієсловами» в Києві слухачів збирається багато. Вони заповнюють камерну сцену Молодого театру. Темне приміщення, де стіни, підлога, стільці чорного кольору. Ми з Катериною теж, не змовляючись, приходимо в чорному.
На цьому вечорі ми вдвох говоримо на сцені. Про решту присутніх лише можемо здогадуватися, що вони сидять поруч, бо їх не видно. Світло освітлює лише сцену.
Якби поети з того витинали метафори, їм, імовірніше, спадали б на думку різні варіанти. Мені спадає на думку чорна скринька.
У разі авіакатастрофи вона має про все детально оповісти. Вона фіксує дані про політ і розмови пілота в кабіні.
Цього осіннього вечора, останнього дня вересня, ми теж говоримо про катастрофу. Про найбільшу з тих, яку ми бачили й переживали, — про велику війну.
Раніше мені здалося б перебільшенням те, що під час війни люди тягнуться до поезії чи ходять на вечори говорити про літературу, коли країна постійно під небезпекою ракетних обстрілів.
Усі завмирають.
Початок.
«Чи був у тебе стан німоти, завмирання між минулим і теперішнім, коли звучать сирени й летять ракети, а поезія не встигає? Скільки цей стан тривав, і як ти зрушила?»
«Був, — каже Катерина. — Було відчуття, що все, що було в попередньому житті, стало непотрібне».
Тому поетичну збірку, яку вона презентує цього вечора та яку закінчила ще в січні 2022-го, авторка переробила. У збірці з’явилися вірші про війну. Про те, що нас прийшли вбивати. Про те, як на місці серця з’явилася вирва. Про Марік, як ми ніжно називаємо Маріуполь.
…
В українській сучасній поезії є багато імен, які читачі цінують. І нині ці імена або виконують дипломатичну представницьку місію за кордоном, або служать у Збройних силах України, або волонтерять. Але час від часу вони дістають із попереднього життя свій творчий досвід і читають вірші.
Коли нашу чорну скриньку розшифровуватимуть нащадки, одне зі свідчень там буде таким: у країні, яку ганебно нищили російські ракети, люди збиралися ввечері послухати вірші. Інтонація прекрасної поетки Катерини Калитко свідчитиме про злам подій. У її голосі відчуватимуться два життя — життя «до» і життя «під час» війни з росією.
На закінчення вечора ми кажемо, що в поетичній збірці є дієслово, яке навряд чи можна було колись тут передбачити. Це слово «вбивати». Не метафоричне, не поетичне, не випадкове.
Після презентації відвідувачі підходять ближче. Обійнятися й поділитися емоціями. Театральне світло заливає темне приміщення. Воно осяює присутніх і наповнює цю чорну скриньку численними голосами.
І це звучання — про людей із розмаїтими дієсловами й головним із них словом «жити»!
P.S. Мабуть, саме тому бортові самописці — тобто чорні скриньки — у реальності ніколи не були й не є чорними. Вони навіть мають чітко визначений колір — яскраво-помаранчевий.
Текст написано: 07.10.2022
Вперше опубліковано в програмі Wars. Ukrainians. Humanity: 24.10.2022
Авторка: Світлана Стретович
Ілюстраторка: Вікторія Бойко
Літературна редакторка: Ірина Шатунова
Коректорка: Тетяна Воробцова
Відповідальна редакторка: Юлія Мороз
Контент-редактори: Марина Корчака, Наталія Бабалик, Олексій Приймак
Програмні директори: Юлія Овчаренко та Дем’ян Ом Дяків Славіцькі
Ukrainian (Latin)
Transliteration: the BGN/PCGN 1965 System for Ukrainian
Lyudy z diyeslovamy «zhyty»
Na prezentatsiyu novoyi poetychnoyi zbirky Kateryny Kalytko «Lyudy z diyeslovamy» v Kyyevi slukhachiv zbyrayet’sya bahato. Vony zapovnyuyut’ kamernu stsenu Molodoho teatru. Temne prymishchennya, de stiny, pidloha, stil’tsi chornoho kol’oru. My z Katerynoyu tezh, ne zmovlyayuchys’, prykhodymo v chornomu.
Na ts’omu vechori my vdvokh hovorymo na stseni. Pro reshtu prysutnikh lyshe mozhemo zdohaduvatysya, shcho vony sydyat’ poruch, bo yikh ne vydno. Svitlo osvitlyuye lyshe stsenu.
Yakby poety z toho vytynaly metafory, yim, imovirnishe, spadaly b na dumku rizni varianty. Meni spadaye na dumku chorna skryn’ka.
U razi aviakatastrofy vona maye pro vse detal’no opovisty. Vona fiksuye dani pro polit i rozmovy pilota v kabini.
Ts’oho osinn’oho vechora, ostann’oho dnya veresnya, my tezh hovorymo pro katastrofu. Pro naybil’shu z tykh, yaku my bachyly y perezhyvaly, — pro velyku viynu.
Ranishe meni zdalosya b perebil’shennyam te, shcho pid chas viyny lyudy tyahnut’sya do poeziyi chy khodyat’ na vechory hovoryty pro literaturu, koly krayina postiyno pid nebezpekoyu raketnykh obstriliv.
Usi zavmyrayut’.
Pochatok.
«Chy buv u tebe stan nimoty, zavmyrannya mizh mynulym i teperishnim, koly zvuchat’ syreny y letyat’ rakety, a poeziya ne vstyhaye? Skil’ky tsey stan tryvav, i yak ty zrushyla?»
«Buv, — kazhe Kateryna. — Bulo vidchuttya, shcho vse, shcho bulo v poperedn’omu zhytti, stalo nepotribne».
Tomu poetychnu zbirku, yaku vona prezentuye ts’oho vechora ta yaku zakinchyla shche v sichni 2022-ho, avtorka pererobyla. U zbirtsi z’yavylysya virshi pro viynu. Pro te, shcho nas pryyshly vbyvaty. Pro te, yak na mistsi sertsya z’yavylasya vyrva. Pro Marik, yak my nizhno nazyvayemo Mariupol’.
…
V ukrayins’kiy suchasniy poeziyi ye bahato imen, yaki chytachi tsinuyut’. I nyni tsi imena abo vykonuyut’ dyplomatychnu predstavnyts’ku misiyu za kordonom, abo sluzhat’ u Zbroynykh sylakh Ukrayiny, abo volonteryat’. Ale chas vid chasu vony distayut’ iz poperedn’oho zhyttya sviy tvorchyy dosvid i chytayut’ virshi.
Koly nashu chornu skryn’ku rozshyfrovuvatymut’ nashchadky, odne zi svidchen’ tam bude takym: u krayini, yaku hanebno nyshchyly rosiys’ki rakety, lyudy zbyralysya vvecheri poslukhaty virshi. Intonatsiya prekrasnoyi poetky Kateryny Kalytko svidchytyme pro zlam podiy. U yiyi holosi vidchuvatymut’sya dva zhyttya — zhyttya «do» i zhyttya «pid chas» viyny z rosiyeyu.
Na zakinchennya vechora my kazhemo, shcho v poetychniy zbirtsi ye diyeslovo, yake navryad chy mozhna bulo kolys’ tut peredbachyty. Tse slovo «vbyvaty». Ne metaforychne, ne poetychne, ne vypadkove.
Pislya prezentatsiyi vidviduvachi pidkhodyat’ blyzhche. Obiynyatysya y podilytysya emotsiyamy. Teatral’ne svitlo zalyvaye temne prymishchennya. Vono osyayuye prysutnikh i napovnyuye tsyu chornu skryn’ku chyslennymy holosamy.
I tse zvuchannya — pro lyudey iz rozmayitymy diyeslovamy y holovnym iz nykh slovom «zhyty»!
P.S. Mabut’, same tomu bortovi samopystsi — tobto chorni skryn’ky — u real’nosti nikoly ne buly y ne ye chornymy. Vony navit’ mayut’ chitko vyznachenyy kolir — yaskravo-pomaranchevyy.
