English
Psychotherapy and soviet Tanks
When the first russian missiles hit the airports in Ukraine in the small hours on the 24th of February, we all (and I am talking on behalf of my generation of Ukrainians) shared the same emotion. I know it, because I felt it too and because my friends and acquaintances, bloggers and celebrities were all talking about it weeks into the war. You might be guessing it was fear or helplessness, panic or freezing horror, or all of that at once, but I am talking about the sense of guilt as the strongest one.
Yes, guilt. A paradoxical emotion to feel when your country is under attack and your lives under death threat, right? But I guess that’s who we are. The biggest guilt was felt by those who met this day in a safe distant place — on a vacation or business trip or as a new migrant. The safer you were, the bigger guilt would wash over you. I was one of these people, too. It also made me think of the first violent act in our fight for freedom and a European future – the February days of shootings in Kyiv during the Maidan revolution. I was in Warsaw, where Polish TV streamed the protests non-stop. It was then that I had learned that psychologically it is way harder to watch from a distance than be in the epicenter of the action, able to act physically in this space.
At the same time, we, Ukrainian millennials, were much more aware of what was going on with our emotions, sharing them openly and trying to support each other. That is thanks to the fact that we are the first generation of Ukrainians going to therapy en mass to get rid of the consequences of soviet upbringing, heal generational wounds, and open our eyes to who we are. Just like fish which don’t know that such thing as water exists, we grew up in the post-soviet environment, mental and physical, unaware it was there. For instance, the monuments made of old soviet tanks and standing in the streets of our hometowns were just part of the landscape we took for granted.
Only growing up, defining and unshelling what was imposed and not part of who we are, we came to realize that the soviet tanks are the monuments glorifying the enemy and must be demolished together with soviet thinking, methods, and propaganda.
It seems to me this is one of the deep reasons we, the Ukrainian people, never met putin’s expectation to surrender in a blitzkrieg or mentally surrender our identity. Even if our state didn’t manage to build a powerful cultural image of Ukraine to beat the myth of the “great russian culture” because of the political and economic turmoils of the past three decades, we, the Ukrainian people, have become so mature and self-aware that no oppressor can take it away from us. Simply because we know who we are. We know what is ours, and we know our own strength. And we are quite assertive about it.
Written on: 12.10.2022
First published within “Wars. Ukrainians. Humanity” on: 17.10.2022
Author: Iryna Vikyrchak
Illustrator: Victoria Boyko
Literary Editor: Hanna Leliv
Proofreader: Iryna Andrieieva
Copy Editor: Yuliia Moroz
Content Editors: Maryna Korchaka, Natalia Babalyk, Oleksii Pryimak
Programme Directors: Julia Ovcharenko and Demyan Om Dyakiv-Slavitski
Українська (Cyrillic)
Психотерапія та радянські танки
Коли рано-вранці 24 лютого на українські аеропорти полетіли перші російські ракети, ми всі (і тут я говорю від імені покоління українців, до якого я належу) відчували те саме. Я точно знаю, адже я відчувала це сама, а мої друзі та приятелі, блогери й знаменитості говорили про це кілька перших тижнів війни. Можливо, ви думаєте, що то було почуття безпорадності, паніки чи жаху, який межував із заціпенінням, або ж усе разом, але я говорю про почуття провини — найсильніше з-поміж них.
Так, провини. Парадоксально відчувати саме провину, коли на твою країну напали й твоє життя під загрозою, правда ж? Але, думаю, такі вже ми є. Найбільшу провину відчували ті, хто зустрів цей день у безпечному віддаленому місці — у відпустці чи відрядженні, або ті, хто щойно емігрував. Що більше почуваєшся в безпеці, то більша провина. Я теж була такою людиною. Усе це змусило мене згадати перші насильницькі дії під час нашої боротьби за свободу та європейське майбутнє — лютневі дні стрілянини в Києві під час Майдану. Тоді я саме була у Варшаві, де польське телебачення висвітлювало кадри протестів у режимі нонстоп. На власному досвіді відчула, що з психологічного погляду набагато складніше спостерігати за чимось на віддалі, аніж бути в епіцентрі подій і мати змогу фізично діяти в цьому просторі.
Водночас ми, українські міленіали, дуже добре розуміли, що відбувається з нашими емоціями, відкрито ними ділилися й намагалися одне одного підтримати. Саме завдяки тому, що ми — перше покоління українців, яке масово проходить терапію, намагаючись позбутися наслідків радянського виховання, зцілити рани багатьох поколінь і відкрити очі на те, хто ми. Наче рибина, яка не знає, що таке вода, ми зростали в пострадянському середовищі, не усвідомлюючи його ні на психічному, ні на фізичному рівні. Наприклад, пам’ятники — старі радянські танки на постаментах, які стояли на вулицях наших рідних містечок, просто були частиною звичного краєвиду, яку ми сприймали як щось само собою зрозуміле.
Лише коли ми виросли, визначили й розкрили те, що нам було насаджено й не було частиною нас, то зрозуміли, що радянські танки — це пам’ятки які возвеличують ворога, їх треба демонтувати разом із викоріненням радянського способу мислення. світогляду і пропаганди.
Мені здається, що це одна з глибинних причин того, що ми, український народ, ніколи не йшли назустріч прагненням путіна, що не здались у блискавичній війні й не зрадили свою ідентичність. Навіть якщо нашій державі не вдалося сформувати потужний культурний образ України й подолати міф про «велику російську культуру» через політичні й економічні заворушення останніх трьох десятиліть, ми, українська нація, стали такими зрілими й маємо такий високий рівень самоідентичності, що жоден гнобитель не може в нас її відібрати. Хоча б тому, що ми знаємо, хто ми. Ми знаємо, що наше, знаємо свої сильні сторони. І наполегливо їх відстоюємо.
Текст написано: 12.10.2022
Вперше опубліковано в програмі Wars. Ukrainians. Humanity: 17.10.2022
Автор: Ірина Вікирчак
Перекладачка (з англійської на українську): Галина Пехник
Ілюстраторка: Вікторія Бойко
Літературна редакторка і коректорка: Ірина Андрєєва
Відповідальна редакторка: Юлія Мороз
Контент-редактори: Марина Корчака, Наталія Бабалик, Олексій Приймак
Програмні директори: Юлія Овчаренко та Дем’ян Ом Дяків Славіцькі
Ukrainian (Latin)
Transliteration: the BGN/PCGN 1965 System for Ukrainian
Psykhoterapiya ta radyans’ki tanky
Koly rano-vrantsi 24 lyutoho na ukrayins’ki aeroporty poletily pershi rosiys’ki rakety, my vsi (i tut ya hovoryu vid imeni pokolinnya ukrayintsiv, do yakoho ya nalezhu) vidchuvaly te same. Ya tochno znayu, adzhe ya vidchuvala tse sama, a moyi druzi ta pryyateli, blohery y znamenytosti hovoryly pro tse kil’ka pershykh tyzhniv viyny. Mozhlyvo, vy dumayete, shcho to bulo pochuttya bezporadnosti, paniky chy zhakhu, yakyy mezhuvav iz zatsipeninnyam, abo zh use razom, ale ya hovoryu pro pochuttya provyny — naysyl’nishe z-pomizh nykh.
Tak, provyny. Paradoksal’no vidchuvaty same provynu, koly na tvoyu krayinu napaly y tvoye zhyttya pid zahrozoyu, pravda zh? Ale, dumayu, taki vzhe my ye. Naybil’shu provynu vidchuvaly ti, khto zustriv tsey den’ u bezpechnomu viddalenomu mistsi — u vidpusttsi chy vidryadzhenni, abo ti, khto shchoyno emihruvav. Shcho bil’she pochuvayeshsya v bezpetsi, to bil’sha provyna. Ya tezh bula takoyu lyudynoyu. Use tse zmusylo mene zhadaty pershi nasyl’nyts’ki diyi pid chas nashoyi borot’by za svobodu ta yevropeys’ke maybutnye — lyutnevi dni strilyanyny v Kyyevi pid chas Maydanu. Todi ya same bula u Varshavi, de pol’s’ke telebachennya vysvitlyuvalo kadry protestiv u rezhymi nonstop. Na vlasnomu dosvidi vidchula, shcho z psykholohichnoho pohlyadu nabahato skladnishe sposterihaty za chymos’ na viddali, anizh buty v epitsentri podiy i maty zmohu fizychno diyaty v ts’omu prostori.
Vodnochas my, ukrayins’ki milenialy, duzhe dobre rozumily, shcho vidbuvayet’sya z nashymy emotsiyamy, vidkryto nymy dilylysya y namahalysya odne odnoho pidtrymaty. Same zavdyaky tomu, shcho my — pershe pokolinnya ukrayintsiv, yake masovo prokhodyt’ terapiyu, namahayuchys’ pozbutysya naslidkiv radyans’koho vykhovannya, ztsilyty rany bahat’okh pokolin’ i vidkryty ochi na te, khto my. Nache rybyna, yaka ne znaye, shcho take voda, my zrostaly v postradyans’komu seredovyshchi, ne usvidomlyuyuchy yoho ni na psykhichnomu, ni na fizychnomu rivni. Napryklad, pam’yatnyky — stari radyans’ki tanky na postamentakh, yaki stoyaly na vulytsyakh nashykh ridnykh mistechok, prosto buly chastynoyu zvychnoho krayevydu, yaku my spryymaly yak shchos’ samo soboyu zrozumile.
Lyshe koly my vyrosly, vyznachyly y rozkryly te, shcho nam bulo nasadzheno y ne bulo chastynoyu nas, to zrozumily, shcho radyans’ki tanky — tse pam’yatky yaki vozvelychuyut’ voroha, yikh treba demontuvaty razom iz vykorinennyam radyans’koho sposobu myslennya i propahandy.
Meni zdayet’sya, shcho tse odna z hlybynnykh prychyn toho, shcho my, ukrayins’kyy narod, nikoly ne yshly nazustrich prahnennyam putina, shcho ne zdalys’ u blyskavychniy viyni y ne zradyly svoyu identychnist’. Navit’ yakshcho nashiy derzhavi ne vdalosya sformuvaty potuzhnyy kul’turnyy obraz Ukrayiny y podolaty mif pro «velyku rosiys’ku kul’turu» cherez politychni y ekonomichni zavorushennya ostannikh tr’okh desyatylit’, my, ukrayins’ka natsiya, staly takymy zrilymy y mayemo takyy vysokyy riven’ samoidentychnosti, shcho zhoden hnobytel’ ne mozhe v nas yiyi vidibraty. Khocha b tomu, shcho my znayemo, khto my. My znayemo, shcho nashe, znayemo svoyi syl’ni storony. I napolehlyvo yikh vidstoyuyemo.
