English
Thoughts From Kyiv — April 30, 2022
This weekend Ukrainians commemorate their ancestors. The tradition is known as “Hrobky” — literally meaning “Graves”. Today and tomorrow people visit cemeteries.
According to religious tradition, the commemoration is supposed to occur on the first Sunday after Easter: St. Thomas’s Day when the passage from the Gospel describing the Risen Christ’s appearance to his disciples is read in church. But there are so many graves to visit that people start commemorations on Saturday.
In central Ukraine, many religious traditions have been lost — suppressed by many years of soviet oppression. Our village near Kyiv has no church: it was destroyed in the 1930’s by stalin’s henchmen. A small room in the village administrative building was turned into a chapel over a decade ago, but it is not well attended.
Today, at the village cemetery that we visited (our neighbours’ ancestors are buried there), the accepted greeting was “Christ is Risen” — always answered with “He is Risen indeed”. But when the priest walked through the rows, few stopped him to say a prayer at their grave. Perhaps it was because the local priest has not yet denounced the moscow patriarchate (several others in the area have recently switched to the Kyiv patriarchate*). Perhaps it was because people here have never been taught to pray. Either way, the priest got a cold shoulder.
But the commemoration was anything but cold. The whole village gathered at the cemetery. People brought sweets to leave on the graves and to hand out to children. No laughing, but lots of chatter. Honest talk: about who was good in life and who was not so good; about relatives who lived through horrors; about the many refugees that have swelled the population of our village during the past two months; about how the cemetery will have to be expanded soon.
People came to talk. They visited each other; sat together on benches erected in the rows; chatted about their families, about the weather, about the war.
One young lady drew particular attention: she was newly widowed. Her husband had recently perished in the Donbas. His remains are expected home in the next week or so, and they will be buried with full military honors. The village will again turn out. We will all stand on our knees in the procession. “Heroes never die” will be repeated — although in fact they do. But they are remembered. And they are thanked for their sacrifice.
And life — and the war — goes on.
I have been asked recently by students and by journalists why our family stays where we are — despite the war, despite the trauma that our kids are likely to be experiencing, despite the potential danger. I don’t know if this is an adequate answer, but mine is “because this is home.”
Because here, people chat about the everyday things that make us human. Because, although my own ancestors are buried elsewhere, here I feel their presence. Because no man is an island, and we are fully human only when we are with others who understand, who interact, who live honestly, and have done so for generations.
PS: The cherry blossoms have started to bloom in my “sadok vyshnevyi kolo khaty!”** And the storks have laid their eggs in the nest by our house. The cycle of life continues…
** ‘A cherry orchard by the house’ (translated from Ukrainian) is a famous phrase from a poem by the popular Ukrainian poet Taras Shevchenko.
Written on: 30.04.2022
First published within “Wars. Ukrainians. Humanity” on: 11.08.2022
Author: Mykhailo Wynnyckyj
Illustrator: Victoria Boyko
Proofreader: Iryna Andrieieva
Copy Editor: Yuliia Moroz
Content Editors: Maryna Korchaka, Natalia Babalyk, Oleksii Pryimak
Programme Directors: Julia Ovcharenko and Demyan Om Dyakiv-Slavitski
Українська (Cyrillic)
Думки з Києва — 30 квітня 2022 року
Цими вихідними в Україні гробки — час, коли люди вшановують предків, навідуючись на їхні могили.
За релігійною традицією, поминання мало би припадати на Провідну (Томину) неділю, тобто першу неділю після Великодня. Однак могил так багато, що починають іще в суботу.
У Центральній Україні втрачено чимало релігійних традицій — викорінені внаслідок багаторічного радянського гніту. У нашому селі поблизу Києва немає церкви: її зруйнували в 1930-х роках сталінські поплічники. Невелику кімнатку в сільській адмінбудівлі понад десять років тому перетворили на каплицю, але парафіян там мало.
Сьогодні на сільському кладовищі, куди ми навідалися (там поховані предки наших сусідів), усі віталися «Христос воскрес!», а у відповідь чули «Воістину воскрес!». Та коли священник проходив рядами, мало хто спиняв його, щоб попросити помолитися на могилі своїх рідних. Можливо, тому, що місцевий батюшка досі не засудив московського патріархату (кілька інших у нашому районі нещодавно перейшли до ПЦУ). Або тому, що людей тут не навчено молитися. У кожному разі прийняли священника прохолодно.
А от вшанування видалося зовсім не холодним. На цвинтарі зібралося все село. Люди приносили солодощі, які залишали на могилах і роздавали дітям. Сміху чути не було, але розмови лунали зусебіч. Щира бесіда: про те, хто за життя був добрим, а хто не дуже; про рідних, які пережили жахіття; про численних біженців, які за останні два місяці прибули до нашого села; про те, що незабаром доведеться розширювати цвинтар.
Люди прийшли поговорити. Ходили одне до одного в гості; разом сиділи на лавках, що тягнулися рядами поміж могил; балакали про рідних, про погоду, про війну.
Особливу увагу привернула одна жінка. Вона нещодавно овдовіла: її чоловік загинув на Донбасі. Останки мають доправити додому наступного тижня, і його поховають з усіма військовими почестями. Знову зійдеться докупи все село. Під час ходи ми всі станемо на коліна. Лунатиме «Герої не вмирають», хоча насправді вони вмирають. Але їх пам’ятають. І дякують їм за їхню жертовність.
А життя — і війна — триває.
Нещодавно студенти й журналісти мене запитували, чому наша сім’я нікуди не виїхала — попри війну, попри травми, яких, імовірно, зазнають наші діти, попри потенційну небезпеку. Не знаю, наскільки ця відповідь адекватна, але кажу: «Тому що тут мій дім».
Тому що тут люди балакають про повсякденні речі, які роблять нас людьми. Тому що, хоча мої предки поховані деінде, тут я відчуваю їхню присутність. Тому що людина не острів, і відчути себе повноцінною людиною можна лише вкупі з іншими, з тими, хто розуміє, хто взаємодіє, хто живе чесно — покоління за поколінням.
P.S. У моєму «садку вишневому коло хати» зацвіли сакури! А в гнізді біля нашого дому лелеки знесли яйця. Життя триває…
Текст написано: 30.04.2022
Вперше опубліковано в програмі Wars. Ukrainians. Humanity: 11.08.2022
Автор: Михайло Винницький
Перекладачка (з англійської на українську): Галина Безух
Ілюстраторка: Вікторія Бойко
Літературна редакторка: Ірина Шатунова
Відповідальна редакторка: Юлія Мороз
Контент-редактори: Марина Корчака, Наталія Бабалик, Олексій Приймак
Програмні директори: Юлія Овчаренко та Дем’ян Ом Дяків Славіцькі
Мова оригіналу: англійська
Ukrainian (Latin)
Transliteration: the BGN/PCGN 1965 System for Ukrainian
Dumky z Kyyeva — 30 kvitnya 2022 roku
Tsymy vykhidnymy v Ukrayini hrobky — chas, koly lyudy vshanovuyut’ predkiv, naviduyuchys’ na yikhni mohyly.
Za relihiynoyu tradytsiyeyu, pomynannya malo by prypadaty na Providnu (Tomynu) nedilyu, tobto pershu nedilyu pislya Velykodnya. Odnak mohyl tak bahato, shcho pochynayut’ ishche v subotu.
U Tsentral’niy Ukrayini vtracheno chymalo relihiynykh tradytsiy — vykorineni vnaslidok bahatorichnoho radyans’koho hnitu. U nashomu seli poblyzu Kyyeva nemaye tserkvy: yiyi zruynuvaly v 1930-kh rokakh stalins’ki poplichnyky. Nevelyku kimnatku v sil’s’kiy adminbudivli ponad desyat’ rokiv tomu peretvoryly na kaplytsyu, ale parafiyan tam malo.
S’ohodni na sil’s’komu kladovyshchi, kudy my navidalysya (tam pokhovani predky nashykh susidiv), usi vitalysya «Khrystos voskres!», a u vidpovid’ chuly «Voistynu voskres!». Ta koly svyashchennyk prokhodyv ryadamy, malo khto spynyav yoho, shchob poprosyty pomolytysya na mohyli svoyikh ridnykh. Mozhlyvo, tomu, shcho mistsevyy batyushka dosi ne zasudyv moskovs’koho patriarkhatu (kil’ka inshykh u nashomu rayoni neshchodavno pereyshly do PTsU). Abo tomu, shcho lyudey tut ne navcheno molytysya. U kozhnomu razi pryynyaly svyashchennyka prokholodno.
A ot vshanuvannya vydalosya zovsim ne kholodnym. Na tsvyntari zibralosya vse selo. Lyudy prynosyly solodoshchi, yaki zalyshaly na mohylakh i rozdavaly dityam. Smikhu chuty ne bulo, ale rozmovy lunaly zusebich. Shchyra besida: pro te, khto za zhyttya buv dobrym, a khto ne duzhe; pro ridnykh, yaki perezhyly zhakhittya; pro chyslennykh bizhentsiv, yaki za ostanni dva misyatsi prybuly do nashoho sela; pro te, shcho nezabarom dovedet’sya rozshyryuvaty tsvyntar.
Lyudy pryyshly pohovoryty. Khodyly odne do odnoho v hosti; razom sydily na lavkakh, shcho tyahnulysya ryadamy pomizh mohyl; balakaly pro ridnykh, pro pohodu, pro viynu.
Osoblyvu uvahu pryvernula odna zhinka. Vona neshchodavno ovdovila: yiyi cholovik zahynuv na Donbasi. Ostanky mayut’ dopravyty dodomu nastupnoho tyzhnya, i yoho pokhovayut’ z usima viys’kovymy pochestyamy. Znovu ziydet’sya dokupy vse selo. Pid chas khody my vsi stanemo na kolina. Lunatyme «Heroyi ne vmyrayut’», khocha naspravdi vony vmyrayut’. Ale yikh pam’yatayut’. I dyakuyut’ yim za yikhnyu zhertovnist’.
A zhyttya — i viyna — tryvaye.
Neshchodavno studenty y zhurnalisty mene zapytuvaly, chomu nasha sim’ya nikudy ne vyyikhala — popry viynu, popry travmy, yakykh, imovirno, zaznayut’ nashi dity, popry potentsiynu nebezpeku. Ne znayu, naskil’ky tsya vidpovid’ adekvatna, ale kazhu: «Tomu shcho tut miy dim».
Tomu shcho tut lyudy balakayut’ pro povsyakdenni rechi, yaki roblyat’ nas lyud’my. Tomu shcho, khocha moyi predky pokhovani deinde, tut ya vidchuvayu yikhnyu prysutnist’. Tomu shcho lyudyna ne ostriv, i vidchuty sebe povnotsinnoyu lyudynoyu mozhna lyshe vkupi z inshymy, z tymy, khto rozumiye, khto vzayemodiye, khto zhyve chesno — pokolinnya za pokolinnyam.
P.S. U moyemu «sadku vyshnevomu kolo khaty» zatsvily sakury! A v hnizdi bilya nashoho domu leleky znesly yaytsya. Zhyttya tryvaye…
