English
Tow Truck to Peaceful Life
“Kolia,” he recounts, “will you be able to come and pick up a car standing in line at the border? This is how I went there for the first time. Yeah, it’s horrible. That first time, I learned that initially there had been two lanes to the border, and at the time there were already four. Because everyone was driving however it pleased them, often on the wrong side of the road. No rules, just chaos.”
I’ve got to know Mykola by chance. He is a tow truck driver who is taking us, together with our car, to the relatively quiet Ukrainian city of Chernivtsi.
“Do you live here now?” he asks.
“No, no, we live in Kyiv.”
Mykola looks at me more attentively, with some misunderstanding in his eyes. I’m sitting next to him with two kids, smiling.
“You mean you are coming here to visit someone or for temporary residence?” — he seems to be unable to believe that anyone can live in the capital of Ukraine with children now.
At this very moment, the mobile app chimes. It informs us of an air alert in Kyiv. The female voice of the app urges us to: “Go to the nearest bomb shelter immediately!”
But we are already approaching Chernivtsi in a tow truck.
A tow truck is supposed to tow away cars when they break down. Or so it was “before”.
“After,” any conversation with a new acquaintance in Ukraine focuses on the war. However, when meeting acquaintances or old friends, the first questions are also about the war:
Where were you on February 24th?
What did you do?
How did you decide to act during the shelling of cities?
What do you do to bring victory closer?
Mykola is driving his car and continues:
“In the first days of the war, I evacuated people for free. Some couldn’t pay. Some only gave me money for the fuel. There was a kind of euphoria when you could only think about how to help people… In the first few weeks, I spent $1,500 on these trips. Then I realized that I’d spent everything I could on these trips, and I had to start earning again somehow, and gradually returned to work. I towed away cars that broke down in long snarl-ups at border checkpoints.
As we speak, an endless chain of trucks comes into view – one vehicle after another, for miles and miles ahead, endlessly.
“It’s a line to the border. The border is 50 kilometers away. My friend works as a truck driver, he says that he spends 7-8 days in such lines,” says Mykola.
“What are they taking out?”
“It can be anything. Equipment, grain, timber, things, anything…”
“Peaceful life,” I think to myself.
In the place where these vehicles are heading to, beyond the borders of Ukraine, the air alarm application doesn’t go off. Because there is no air alarm. And there, no missile will come behind you as you’re trying to escape to a safe place.
“At least, there were no missile attacks here. When I went to Kyiv, I was shocked by what I saw,” Mykola suddenly says.
Finally, it becomes clear why the fact that my two children currently live in Kyiv made him so surprised at the beginning of the conversation.
He’s evacuating us away due to a regular car breakdown, fortunately. Just like in peacetime.
Written on: 07.09.2022
First published within “Wars. Ukrainians. Humanity” on: 13.09.2022
Author: Svitlana Stretovych
Translator (from Ukrainian to English): Halyna Bezukh
Illustrator: Victoria Boyko
Copy Editor: Yuliia Moroz
Proofreader: Tetiana Vorobtsova
Content Editors: Maryna Korchaka, Natalia Babalyk, Oleksii Pryimak
Programme Directors: Julia Ovcharenko and Demyan Om Dyakiv-Slavitski
Original language: Ukrainian
Translation language: English
Українська (Cyrillic)
Евакуатор у мирне життя
«Колю, — переповідає він, — ти зможеш приїхати забрати тачку в черзі біля кордону? Ну от і я поїхав уперше. Так, це жах. Після того разу вже знав, що на виїзд до кордону було спочатку дві смуги, а стало чотири. Бо всі мчали зустрічними. Жодних правил — просто хаос».
Із Миколою ми знайомимося випадково. Він водій евакуатора, який нас, разом з автівкою, везе у відносно тихе українське місто Чернівці.
— Ви тут живете тепер? — питає він.
— Ні-ні, ми живемо в Києві.
Микола дивиться на мене уважніше, в очах нерозуміння. Я з двома дітьми сиджу поруч, усміхаюся.
— Тобто ви їдете в гості чи тимчасово на проживання? — виходить-таки, він не одразу може повірити, що з дітьми нині можна жити в столиці України.
Паралельно в цей момент теленькає мобільний застосунок. Він сповіщає про повітряну тривогу в Києві. Жіночий голос застосунку просить: «Пройдіть негайно в укриття!».
Але ми в цей момент майже доїжджаємо до Чернівців евакуатором.
Евакуатор — той, хто евакуює авто в разі несправності. Так було «до».
«Після» будь-яка розмова під час знайомства в Україні присвячена війні. Хоча й під час зустрічі знайомих людей чи давніх друзів перші запитання теж про війну:
— Де ви були 24 лютого?
— Що робили?
— Як вирішили діяти під час обстрілів міст?
— Як ви працюєте заради перемоги?
Микола кермує автівкою й продовжує:
— Першими днями війни я вивозив людей своїм коштом. Хтось не міг платити. Хтось давав тільки на пальне. А це робилося на такій ейфорії, що думаєш лише, як людям допомогти… За перші кілька тижнів витратив своїх півтори тисячі доларів на переїзди. Потім зрозумів, що витратив на ці поїздки все, що міг, і треба якось починати знову заробляти. Тож потихеньку повернувся в роботу. Вивозив автівки, які ламалися в довжелезних заторах на пропускниках за кордон.
Поки ми розмовляємо, край дороги з’являється безкінечний ланцюг вантажівок, що щільно проліг далеко вперед без кінця-краю.
— Це вже черга до кордону. Звідси туди — 50 кілометрів. У мене друг працює водієм вантажівки, то в такому заторі він стоїть по сім-вісім днів, — каже Микола.
— А що вони вивозять?
— Усе, що завгодно. Обладнання, зерно, ліс, речі — все…
«Мирне життя», — думаю собі.
Там, куди прямують ці автівки, за межами кордонів України, нарешті не спрацьовує застосунок повітряної тривоги. Її там немає. І немає імовірності, що ракета наздожене твоє життя, яке ти намагаєшся евакуювати в безпечну точку.
— Хоч тут не прилітало, але коли я в Київ їздив, то був у шоці від побаченого, — раптом каже Микола.
І нарешті стає зрозуміло, чому двоє дітей, які живуть у Києві, викликають у нього на початку розмови таке здивування.
Він евакуює нас, на щастя, через звичайну несправність авто. Як у звичайний мирний час.
Текст написано: 07.09.2022
Вперше опубліковано в програмі Wars. Ukrainians. Humanity: 13.09.2022
Авторка: Світлана Стретович
Ілюстраторка: Вікторія Бойко
Літературна редакторка: Ірина Шатунова
Коректорка: Тетяна Воробцова
Відповідальна редакторка: Юлія Мороз
Контент-редактори: Марина Корчака, Наталія Бабалик, Олексій Приймак
Програмні директори: Юлія Овчаренко та Дем’ян Ом Дяків Славіцькі
Ukrainian (Latin)
Transliteration: the BGN/PCGN 1965 System for Ukrainian
Evakuator u myrne zhyttya
«Kolyu, — perepovidaye vin, — ty zmozhesh pryyikhaty zabraty tachku v cherzi bilya kordonu? Nu ot i ya poyikhav upershe. Tak, tse zhakh. Pislya toho razu vzhe znav, shcho na vyyizd do kordonu bulo spochatku dvi smuhy, a stalo chotyry. Bo vsi mchaly zustrichnymy. Zhodnykh pravyl — prosto khaos».
Iz Mykoloyu my znayomymosya vypadkovo. Vin vodiy evakuatora, yakyy nas, razom z avtivkoyu, veze u vidnosno tykhe ukrayins’ke misto Chernivtsi.
— Vy tut zhyvete teper? — pytaye vin.
— Ni-ni, my zhyvemo v Kyyevi.
Mykola dyvyt’sya na mene uvazhnishe, v ochakh nerozuminnya. Ya z dvoma dit’my sydzhu poruch, usmikhayusya.
— Tobto vy yidete v hosti chy tymchasovo na prozhyvannya? — vykhodyt’-taky, vin ne odrazu mozhe poviryty, shcho z dit’my nyni mozhna zhyty v stolytsi Ukrayiny.
Paralel’no v tsey moment telen’kaye mobil’nyy zastosunok. Vin spovishchaye pro povitryanu tryvohu v Kyyevi. Zhinochyy holos zastosunku prosyt’: «Proydit’ nehayno v ukryttya!».
Ale my v tsey moment mayzhe doyizhdzhayemo do Chernivtsiv evakuatorom.
Evakuator — toy, khto evakuyuye avto v razi nespravnosti. Tak bulo «do».
«Pislya» bud’-yaka rozmova pid chas znayomstva v Ukrayini prysvyachena viyni. Khocha y pid chas zustrichi znayomykh lyudey chy davnikh druziv pershi zapytannya tezh pro viynu:
— De vy buly 24 lyutoho?
— Shcho robyly?
— Yak vyrishyly diyaty pid chas obstriliv mist?
— Yak vy pratsyuyete zarady peremohy?
Mykola kermuye avtivkoyu y prodovzhuye:
— Pershymy dnyamy viyny ya vyvozyv lyudey svoyim koshtom. Khtos’ ne mih platyty. Khtos’ davav til’ky na pal’ne. A tse robylosya na takiy eyforiyi, shcho dumayesh lyshe, yak lyudyam dopomohty… Za pershi kil’ka tyzhniv vytratyv svoyikh pivtory tysyachi dolariv na pereyizdy. Potim zrozumiv, shcho vytratyv na tsi poyizdky vse, shcho mih, i treba yakos’ pochynaty znovu zaroblyaty. Tozh potykhen’ku povernuvsya v robotu. Vyvozyv avtivky, yaki lamalysya v dovzheleznykh zatorakh na propusknykakh za kordon.
Poky my rozmovlyayemo, kray dorohy z’yavlyayet’sya bezkinechnyy lantsyuh vantazhivok, shcho shchil’no prolih daleko vpered bez kintsya-krayu.
— Tse vzhe cherha do kordonu. Zvidsy tudy — 50 kilometriv. U mene druh pratsyuye vodiyem vantazhivky, to v takomu zatori vin stoyit’ po sim-visim dniv, — kazhe Mykola.
— A shcho vony vyvozyat’?
— Use, shcho zavhodno. Obladnannya, zerno, lis, rechi — vse…
«Myrne zhyttya», — dumayu sobi.
Tam, kudy pryamuyut’ tsi avtivky, za mezhamy kordoniv Ukrayiny, nareshti ne sprats’ovuye zastosunok povitryanoyi tryvohy. Yiyi tam nemaye. I nemaye imovirnosti, shcho raketa nazdozhene tvoye zhyttya, yake ty namahayeshsya evakuyuvaty v bezpechnu tochku.
— Khoch tut ne prylitalo, ale koly ya v Kyiv yizdyv, to buv u shotsi vid pobachenoho, — raptom kazhe Mykola.
I nareshti staye zrozumilo, chomu dvoye ditey, yaki zhyvut’ u Kyyevi, vyklykayut’ u n’oho na pochatku rozmovy take zdyvuvannya.
Vin evakuyuye nas, na shchastya, cherez zvychaynu nespravnist’ avto. Yak u zvychaynyy myrnyy chas.
