“Kolia,” he recounts, “will you be able to come and pick up a car standing in line at the border? This is how I went there for the first time. Yeah, it’s horrible. That first time, I learned that initially there had been two lanes to the border, and at the time there were already four. Because everyone was driving however it pleased them, often on the wrong side of the road. No rules, just chaos.”
I’ve got to know Mykola by chance. He is a tow truck driver who is taking us, together with our car, to the relatively quiet Ukrainian city of Chernivtsi.
“Do you live here now?” he asks.
“No, no, we live in Kyiv.”
Mykola looks at me more attentively, with some misunderstanding in his eyes. I’m sitting next to him with two kids, smiling.
“You mean you are coming here to visit someone or for temporary residence?” — he seems to be unable to believe that anyone can live in the capital of Ukraine with children now.
At this very moment, the mobile app chimes. It informs us of an air alert in Kyiv. The female voice of the app urges us to: “Go to the nearest bomb shelter immediately!”
But we are already approaching Chernivtsi in a tow truck.
A tow truck is supposed to tow away cars when they break down. Or so it was “before”.
“After,” any conversation with a new acquaintance in Ukraine focuses on the war. However, when meeting acquaintances or old friends, the first questions are also about the war:
Where were you on February 24th?
What did you do?
How did you decide to act during the shelling of cities?
What do you do to bring victory closer?
Mykola is driving his car and continues:
“In the first days of the war, I evacuated people for free. Some couldn’t pay. Some only gave me money for the fuel. There was a kind of euphoria when you could only think about how to help people… In the first few weeks, I spent $1,500 on these trips. Then I realized that I’d spent everything I could on these trips, and I had to start earning again somehow, and gradually returned to work. I towed away cars that broke down in long snarl-ups at border checkpoints.
As we speak, an endless chain of trucks comes into view — one vehicle after another, for miles and miles ahead, endlessly.
“It’s a line to the border. The border is 50 kilometers away. My friend works as a truck driver, he says that he spends 7–8 days in such lines,” says Mykola.
“What are they taking out?”
“It can be anything. Equipment, grain, timber, things, anything…”
“Peaceful life,” I think to myself.
In the place where these vehicles are heading to, beyond the borders of Ukraine, the air alarm application doesn’t go off. Because there is no air alarm. And there, no missile will come behind you as you’re trying to escape to a safe place.
“At least, there were no missile attacks here. When I went to Kyiv, I was shocked by what I saw,” Mykola suddenly says.
Finally, it becomes clear why the fact that my two children currently live in Kyiv made him so surprised at the beginning of the conversation.
He’s evacuating us away due to a regular car breakdown, fortunately. Just like in peacetime.
Author: Svitlana Stretovych, Ukrainian essayist, program director of Litosvita
Translator: Halyna Bezukh
Illustrator: Victoria Boyko
Content Editor: Maryna Korchaka
Program Directors: Julia Ovcharenko and Demyan Om Dyakiv Slavitski
Евакуатор до мирного життя
«Коля, — переповідає він, — ти зможеш приїхати забрати тачку в черзі біля кордону? Ну от і я поїхав перший раз. Так, це жах. Після того разу вже знав, що на виїзд до кордону було спочатку дві смуги, а стало чотири. Бо всі мчали по зустрічних. Ніяких правил — просто хаос.»
З Миколею ми знайомимося випадково. Він водій евакуатора, який нас, разом з автівкою, везе у відносно тихе українське місто Чернівці.
— Ви тут живете зараз? — питає він.
— Ні-ні, ми живемо в Києві.
Микола дивиться на мене уважніше, в очах непорозуміння. Я з двома дітьми сиджу поруч, усміхаюся.
— Тобто ви їдете в гості чи тимчасово на проживання? — виходить таки, він одразу не може повірити, що з дітьми зараз можна жити в столиці України.
Паралельно, у цей момент, теленькає мобільний додаток. Він сповіщає про повітряну тривогу в Києві. Жіночий голос додатка просить: «Пройдіть негайно в укриття!»
Але ми в цей момент майже доїжджаємо в Чернівці на евакуаторі.
Евакуатор — той, хто евакуює авто при поломці. Так було «до».
«Після» будь-яка розмова при новому знайомстві в Україні присвячена війні. Хоча і при зустрічі знайомих людей чи давніх друзів перші питання теж про війну:
Де ви були 24 лютого?
Що робили?
Як вирішили діяти під час обстрілів міст?
Як ви працюєте заради перемоги?
Микола кермує автівкою і продовжує:
— У перші дні війни я вивозив людей за свої гроші. Хтось не міг платити. Хтось давав тільки на пальне. А це робилося на такій ейфорії, що думаєш лише, як людям допомогти… За перші кілька тижнів витратив своїх півтори тисячі доларів на переїзди. Потім зрозумів, що витратив на ці поїздки все, що міг, і треба якось починати знову заробляти. То потихеньку повернувся в роботу. Вивозив автівки, які ламалися в довжезних заторах на пропускниках за кордон.
Поки ми говоримо, край дороги з’являється безкінечний ланцюг вантажівок, що проліг щільно, далеко вперед, і немає йому ні кінця, ні краю.
— Це вже черга до кордону. Звідси туди — 50 кілометрів. У мене друг працює водієм вантажівки, то говорить, що у такому заторі він стоїть по 7–8 днів, — каже Микола.
— А що вони вивозять?
— Все, що завгодно. Обладнання, зерно, ліс, речі, все…
«Мирне життя», — думаю собі.
Там, куди прямують ці автівки, за межею кордонів України, нарешті не спрацьовує додаток повітряної тривоги. Її там немає. І немає вірогідності, що твоє життя, яке ти намагаєшся евакуювати у безпечну точку, наздожене ракета.
— Хоч тут не прилітало, але я коли в Київ їздив, то був у шоці від побаченого, — раптом каже Микола.
І нарешті стає зрозуміло, чому двоє дітей, які наразі живуть у Києві, викликають у нього на початку розмови таку здивовану реакцію.
Він евакуйовує нас, на щастя, в результаті звичайної поломки авто. Як у звичайний мирний час.
