English
…What They Do to Our People
I am looking at the family photo: ordinary people who dreamed of living long and happy lives. An ordinary couple, ordinary human desires, an ordinary photo. It’s only that it’s…the last one. There won’t be any more photos because one russian freak decided to launch a war, thousands of russian freaks obediently rejoiced at the opportunity to kill people, and another freak, with a particular name, pressed the button on the dashboard of a particular russian bomber plane. It happened so that it was flying over an apartment block on May 1 Street. That house was not picked out for some specific reason, no. The people who had been hiding in its basement for two weeks simply were unlucky to stand in the way of the russian pilot. This way will take him to the war crime tribunal, but it does not make it any easier. The tribunal for murderers won’t bring their victims back.
The apartment block on the city’s left bank was not a strategic object. It was home to ordinary residents of Mariupol, to ordinary Ukrainians. But it turned out to be a good enough reason for the pilot to drop a deadly bomb onto it and continue on his way.
But it’s not the end of the story, far from it.
Olia O., who lives in Mariupol, shared her story with me. I am not calling her by her real name because she’s in town, and this might get her in trouble with the occupiers. But Olia did ask me to publish her story.
“If you need it, if you can use it somewhere, I’m ready to confirm that it’s true,” she texted me.
A few days ago, I didn’t know Olia, but now the story of her and her family is my story, too, because I’ll never be able to erase it from my memory. Olia tells me that at least 17 people died under the rubble of their apartment block on the morning of March 13, 2022.
“I survived because I was hiding in the shelter of a house next to it,” she says. “There was no shelter in our apartment block, only a basement, but people were hiding there anyway. They didn’t have anywhere else to go. We returned to our flat every day—to wash up or do other things. That day, we went there, too, but just before the bombarding, my daughter, my grandson, and I left. Some people stayed behind.
“A bit later, we heard a terrible sound. When we hurried outside, we were shocked to see what had happened. Our house simply folded. People had no chance to survive.”
The body of Olia’s brother and another six people, including three children, were dug out of the rubble immediately. Their neighbours did that.
“It’s terrifying, just terrifying to see children being pulled out and their mothers and grandmothers screaming. To see men break down and cry quietly, digging up the dead bodies. And to go outside later and see their graves in the yard. Two children, one teenager, and a pregnant young woman died there.”
Olia tells me the children’s names and sends me their photos. It hurts to look at them, but I don’t look away. The photos show sweet, cheerful children—still alive.
“This is Dima. He was ten. His mother was raising him by herself. They died together. This is Roma, nine years old. And this is Bohdan,” Olia says, counting. “A total of 17 people. All of my neighbours. You can’t bring any of them back. You can’t rewind time either. Life stopped for many people.”
Olia and I talked for the first time a week ago. Olia was still hoping that her husband, Yura, was alive. That day, he was planning to visit his parents, and Olia thought that the occupiers might have detained him on the way. She was searching for him and asked me to help her. A few days ago, Olia still had enough strength to believe in a better scenario. I am sorry to say that, but it was a russist prison that would have been that “better scenario” for her husband, who never even served in the army.
Last night, Olia texted me again.
“My husband is gone. They found him under the rubble of the same house where my brother died. It was hard to recognize him. There were only remnants of bodies, different bodies. But his clothes…
“My friend saw that. He called me later and told me about it.
“The russian rescue workers took away all the valuables they found under the rubble. Money, tools, gadgets. Right in front of other people. They put bodies into bags.”
“The most terrible thing,” Olia went on, “is that I can’t bury them. I can’t even find anyone to talk to about it at Metro, where they do registrations now. They told me to go to Mariupol and search for them. Or merely wait. If they find documents in dead person’s clothes, they enter the name into the database, and people can take the bodies away and bury them.
“In fact, our friend recognized Yura when his body was pulled out of the rubble. He recognized him by his jacket and some other special marks. He asked them to write Yura’s name on the body bag. But they either refused to do that or just could not find that bag later: too many bodies for them to look through…
“It costs 25,000 rubles to bury a person.
“My daughter, my grandson, and I are now in Georgia. Our friend was not allowed to take Yura’s documents or at least a photo of his body parts that were left intact. But I do have a shot.”
“What kind of shot?” I asked, terrified.
“Of Yura’s remains. Our friend secretly took the photo of the body bag contents,” Olia said and sent me the photo.
While I was trying to get over what I’d just seen, Olia kept talking—she just could not bottle it all up inside.
“That’s how most people look like. Just fragments of bodies.”
“In two weeks, I am going home. I want to see it all for myself. I won’t be able to live unless I try to do something about it. If I have other videos or photos, I will send them to you. I want people all over the world to know what is happening in the occupied Mariupol! Yes, they pulled dead people from the rubble, but it’s not possible to identify them, let alone bury them. We are ready to do a DNA test to find the person we love! But it’s not possible. We want to know where our Yura is! We want to know what they do to our people!”
#mariupol #маріуполь #мариуполь
Written on: 07.06.2022
First published within “Wars. Ukrainians. Humanity” on: 01.08.2022
Author: Oksana Stomina
Translator (from Ukrainian to English): Hanna Leliv
Illustrator: Victoria Boyko
Copy Editor: Yuliia Moroz
Proofreader: Iryna Andrieieva
Content Editors: Maryna Korchaka, Natalia Babalyk, Oleksii Pryimak
Programme Directors: Julia Ovcharenko and Demyan Om Dyakiv-Slavitski
Original language: Ukrainian
Translation language: English
Українська (Cyrillic)
Куди дівають наших людей…
Я розглядала їхнє сімейне фото: прості люди, які мріяли жити довго й щасливо. Звичайна пара, звичайні людські бажання, звичайна світлина. Хіба що… остання. Більше не буде, тому що одна російська потвора почала війну, тисячі інших російських потвор зраділи й слухняно пішли вбивати, і одна з них — цілком конкретна — натиснула кнопку скидання бомби на панелі керування російського бомбардувальника. Тієї миті він пролітав над житловим багатоквартирним будинком, що на вулиці 1 Травня. Не те щоб цей будинок був якимось особливим, ні. Людям, які вже два тижні ховалися в його підвалах, просто не пощастило опинитися на шляху російського льотчика. На його шляху до трибуналу, але від цього не легше. На жаль, трибунал над убивцями не поверне до життя їхніх жертв.
Цей будинок на лівому березі не був стратегічним об’єктом, у ньому жили звичайні маріупольці, звичайні українці. Утім, цього виявилося достатньо, щоб скинути на нього смертоносну авіабомбу й полетіти собі далі.
Але це ще не кінець історії. Зовсім не кінець.
Свою історію мені розповіла маріуполька Оля О. Її справжнє ім’я та прізвище поки що не називаю, бо жінка ще матиме справи з окупантами в Маріуполі. Але опублікувати історію попросила сама Оля.
— Якщо вам знадобиться, якщо зможете десь це використати, я готова підтвердити, — написала вона.
Ми не були знайомі ще кілька днів тому, але тепер історія Олі та її сім’ї — це моя справа, бо з пам’яті її вже не стерти. Оля розповіла, як зранку 13 березня 2022 року під завалами їхнього будинку загинуло щонайменше 17 людей.
— Я вижила, бо була в сховищі сусіднього будинку, — пояснила вона. — У нашому був тільки звичайний підвал, але люди все одно ховалися там, оскільки інших укриттів не було. Та й ми щодня бігали в наш будинок, щоб умитися й таке інше. Цього дня теж ходили, але незадовго до бомбардування ми з донькою та внуком пішли. А дехто залишився.
Трохи згодом ми почули страшенний звук. Коли вибігли з бомбосховища назовні й побачили, що трапилося, вжахнулися! Наш будинок просто склався, і вижити там не було жодного шансу.
Тіло брата Ольги та ще шістьох людей, із них троє дітей, вдалося витягнути з-під завалів одразу. Їх відкопували сусіди.
— Це жахливо, жахливо, коли на твоїх очах витягають дітей, коли чуєш, як кричать їхні мами, бабусі. Коли чоловіки не витримують і тихо плачуть, дістаючи трупи. І коли ти потім щоранку виходиш у двір і бачиш їхні могили. Там загинуло двоє дітей і один підліток, а ще вагітна дівчина.
Оля називала імена дітей, скидала мені їхні фотографії. Це боляче, але я дивилася. Милі, славні, ще живі.
— Діма. Йому було десять років. Мама виховувала його сама, то вони разом і загинули. Ромочка, 9 років. Богдан, — перераховувала Ольга. — А загалом 17 людей. Усі мої сусіди. Нікого не повернеш і час назад не відмотаєш. Життя зупинилось у багатьох.
Уперше ми розмовляли тиждень тому. Тоді Оля ще сподівалася, що її чоловік живий. Того дня він збирався до батьків, і Оля думала, що дорогою його, можливо, забрали окупанти. Вона намагалася шукати свого Юрка й просила мене про допомогу. Кілька днів тому в Олі ще були сили вірити в краще. Хоч як прикро, цим «кращим» для її чоловіка, який ніколи не був військовим, була б рашистська в’язниця.
Учора Оля знову написала.
— Мого чоловіка більше немає. Його знайшли в тих самих завалах, що й брата. Упізнати, звісно, важко, там тільки залишки тіл, різних тіл. Але за одягом…
Там був наш друг. Потім подзвонив мені, розповів.
Усе, що було цінного в завалах, забирали еменесники. Гроші, інструменти, техніку. Просто на очах у свідків. Тіла складали в мішки.
— Найжахливіше, — продовжила Ольга, — що я не можу їх поховати. Не можу навіть знайти кінці на цьому «Метро» (там зараз реєстрації та інші процедури). Сказали приїхати в Маріуполь і шукати. Або чекати. Якщо на тілі знайдуть документи, тоді внесуть до бази й поховають окремо.
Насправді друг упізнав Юрка, ще коли відкопували тіла. За курткою та деякими особливими прикметами. Він просив позначити мішок, написати прізвище. Але, на жаль… Або вони не зробили цього, або потім просто не знайшли: надто багато тіл довелося б оглянути…
Поховати одну людину коштує 25 000 рублів.
Ми з донькою та внуком зараз у Грузії, а друзям під час упізнання не дозволили шукати документи й навіть цілі частини тіла не дали сфотографувати. Але в мене є фото.
— Яке фото? — жахаючись, запитала я.
— Фото того, що залишилося від Юри. Другові таки вдалося непомітно зняти вміст мішка… — відповіла Ольга й надіслала знімок.
Я намагалася пережити побачене, а Оля все говорила, бо нести це все в собі просто неможливо.
— І такий вигляд має більшість людей. Просто фрагменти тіл.
За два тижні я їду додому. Сама хочу все побачити та про все дізнатися. Я не зможу жити, якщо не спробую щось зробити. Якщо в мене будуть нові записи й фото, я надішлю вам. Хочу, щоб люди всього світу знали, що відбувається зараз в окупованому Маріуполі! Так, вони дістали людей з-під завалів, але поховати їх нормально неможливо, неможливо навіть ідентифікувати. Ми готові здати аналіз на ДНК, щоб знайти рідну людину! Та це неможливо. Ми хочемо знати, де наш Юра! Ми хочемо знати, куди дівають усіх наших людей!
#mariupol #маріуполь #мариуполь
Текст написано: 07.06.2022
Вперше опубліковано в програмі Wars. Ukrainians. Humanity: 01.08.2022
Автор: Оксана Стоміна
Ілюстраторка: Вікторія Бойко
Літературна редакторка і коректорка: Ірина Андрєєва
Відповідальна редакторка: Юлія Мороз
Контент-редактори: Марина Корчака, Наталія Бабалик, Олексій Приймак
Програмні директори: Юлія Овчаренко та Дем’ян Ом Дяків Славіцькі
Мова оригіналу: українська
Ukrainian (Latin)
Transliteration: the BGN/PCGN 1965 System for Ukrainian
Kudy divayut’ nashykh lyudey…
Ya rozhlyadala yikhnye simeyne foto: prosti lyudy, yaki mriyaly zhyty dovho y shchaslyvo. Zvychayna para, zvychayni lyuds’ki bazhannya, zvychayna svitlyna. Khiba shcho… ostannya. Bil’she ne bude, tomu shcho odna rosiys’ka potvora pochala viynu, tysyachi inshykh rosiys’kykh potvor zradily y slukhnyano pishly vbyvaty, i odna z nykh — tsilkom konkretna — natysnula knopku skydannya bomby na paneli keruvannya rosiys’koho bombarduval’nyka. Tiyeyi myti vin prolitav nad zhytlovym bahatokvartyrnym budynkom, shcho na vulytsi 1 Travnya. Ne te shchob tsey budynok buv yakymos’ osoblyvym, ni. Lyudyam, yaki vzhe dva tyzhni khovalysya v yoho pidvalakh, prosto ne poshchastylo opynytysya na shlyakhu rosiys’koho l’otchyka. Na yoho shlyakhu do trybunalu, ale vid ts’oho ne lehshe. Na zhal’, trybunal nad ubyvtsyamy ne poverne do zhyttya yikhnikh zhertv.
Tsey budynok na livomu berezi ne buv stratehichnym ob’yektom, u n’omu zhyly zvychayni mariupol’tsi, zvychayni ukrayintsi. Utim, ts’oho vyyavylosya dostatn’o, shchob skynuty na n’oho smertonosnu aviabombu y poletity sobi dali.
Ale tse shche ne kinets’ istoriyi. Zovsim ne kinets’.
Svoyu istoriyu meni rozpovila mariupol’ka Olya O. Yiyi spravzhnye im’ya ta prizvyshche poky shcho ne nazyvayu, bo zhinka shche matyme spravy z okupantamy v Mariupoli. Ale opublikuvaty istoriyu poprosyla sama Olya.
— Yakshcho vam znadobyt’sya, yakshcho zmozhete des’ tse vykorystaty, ya hotova pidtverdyty, — napysala vona.
My ne buly znayomi shche kil’ka dniv tomu, ale teper istoriya Oli ta yiyi sim’yi — tse moya sprava, bo z pam’yati yiyi vzhe ne sterty. Olya rozpovila, yak zranku 13 bereznya 2022 roku pid zavalamy yikhn’oho budynku zahynulo shchonaymenshe 17 lyudey.
— Ya vyzhyla, bo bula v skhovyshchi susidn’oho budynku, — poyasnyla vona. — U nashomu buv til’ky zvychaynyy pidval, ale lyudy vse odno khovalysya tam, oskil’ky inshykh ukryttiv ne bulo. Ta y my shchodnya bihaly v nash budynok, shchob umytysya y take inshe. Ts’oho dnya tezh khodyly, ale nezadovho do bombarduvannya my z don’koyu ta vnukom pishly. A dekhto zalyshyvsya.
Trokhy zhodom my pochuly strashennyy zvuk. Koly vybihly z bomboskhovyshcha nazovni y pobachyly, shcho trapylosya, vzhakhnulysya! Nash budynok prosto sklavsya, i vyzhyty tam ne bulo zhodnoho shansu.
Tilo brata Ol’hy ta shche shist’okh lyudey, iz nykh troye ditey, vdalosya vytyahnuty z-pid zavaliv odrazu. Yikh vidkopuvaly susidy.
— Tse zhakhlyvo, zhakhlyvo, koly na tvoyikh ochakh vytyahayut’ ditey, koly chuyesh, yak krychat’ yikhni mamy, babusi. Koly choloviky ne vytrymuyut’ i tykho plachut’, distayuchy trupy. I koly ty potim shchoranku vykhodysh u dvir i bachysh yikhni mohyly. Tam zahynulo dvoye ditey i odyn pidlitok, a shche vahitna divchyna.
Olya nazyvala imena ditey, skydala meni yikhni fotohrafiyi. Tse bolyache, ale ya dyvylasya. Myli, slavni, shche zhyvi.
— Dima. Yomu bulo desyat’ rokiv. Mama vykhovuvala yoho sama, to vony razom i zahynuly. Romochka, 9 rokiv. Bohdan, — pererakhovuvala Ol’ha. — A zahalom 17 lyudey. Usi moyi susidy. Nikoho ne povernesh i chas nazad ne vidmotayesh. Zhyttya zupynylos’ u bahat’okh.
Upershe my rozmovlyaly tyzhden’ tomu. Todi Olya shche spodivalasya, shcho yiyi cholovik zhyvyy. Toho dnya vin zbyravsya do bat’kiv, i Olya dumala, shcho dorohoyu yoho, mozhlyvo, zabraly okupanty. Vona namahalasya shukaty svoho Yurka y prosyla mene pro dopomohu. Kil’ka dniv tomu v Oli shche buly syly viryty v krashche. Khoch yak prykro, tsym «krashchym» dlya yiyi cholovika, yakyy nikoly ne buv viys’kovym, bula b rashysts’ka v’yaznytsya.
Uchora Olya znovu napysala.
— Moho cholovika bil’she nemaye. Yoho znayshly v tykh samykh zavalakh, shcho y brata. Upiznaty, zvisno, vazhko, tam til’ky zalyshky til, riznykh til. Ale za odyahom…
Tam buv nash druh. Potim podzvonyv meni, rozpoviv.
Use, shcho bulo tsinnoho v zavalakh, zabyraly emenesnyky. Hroshi, instrumenty, tekhniku. Prosto na ochakh u svidkiv. Tila skladaly v mishky.
— Nayzhakhlyvishe, — prodovzhyla Ol’ha, — shcho ya ne mozhu yikh pokhovaty. Ne mozhu navit’ znayty kintsi na ts’omu «Metro» (tam zaraz reyestratsiyi ta inshi protsedury). Skazaly pryyikhaty v Mariupol’ i shukaty. Abo chekaty. Yakshcho na tili znaydut’ dokumenty, todi vnesut’ do bazy y pokhovayut’ okremo.
Naspravdi druh upiznav Yurka, shche koly vidkopuvaly tila. Za kurtkoyu ta deyakymy osoblyvymy prykmetamy. Vin prosyv poznachyty mishok, napysaty prizvyshche. Ale, na zhal’… Abo vony ne zrobyly ts’oho, abo potim prosto ne znayshly: nadto bahato til dovelosya b ohlyanuty…
Pokhovaty odnu lyudynu koshtuye 25 000 rubliv.
My z don’koyu ta vnukom zaraz u Hruziyi, a druzyam pid chas upiznannya ne dozvolyly shukaty dokumenty y navit’ tsili chastyny tila ne daly sfotohrafuvaty. Ale v mene ye foto.
— Yake foto? — zhakhayuchys’, zapytala ya.
— Foto toho, shcho zalyshylosya vid Yury. Druhovi taky vdalosya nepomitno znyaty vmist mishka… — vidpovila Ol’ha y nadislala znimok.
Ya namahalasya perezhyty pobachene, a Olya vse hovoryla, bo nesty tse vse v sobi prosto nemozhlyvo.
— I takyy vyhlyad maye bil’shist’ lyudey. Prosto frahmenty til.
Za dva tyzhni ya yidu dodomu. Sama khochu vse pobachyty ta pro vse diznatysya. Ya ne zmozhu zhyty, yakshcho ne sprobuyu shchos’ zrobyty. Yakshcho v mene budut’ novi zapysy y foto, ya nadishlyu vam. Khochu, shchob lyudy vs’oho svitu znaly, shcho vidbuvayet’sya zaraz v okupovanomu Mariupoli! Tak, vony distaly lyudey z-pid zavaliv, ale pokhovaty yikh normal’no nemozhlyvo, nemozhlyvo navit’ identyfikuvaty. My hotovi zdaty analiz na DNK, shchob znayty ridnu lyudynu! Ta tse nemozhlyvo. My khochemo znaty, de nash Yura! My khochemo znaty, kudy divayut’ usikh nashykh lyudey!
