English
A Marshmallow Split in Half and a Bunch of Parsley
“Mum, is it true that people in Mariupol are eating pigeons?” I wonder.
“Maybe.”
“Might be dogs,” my father says. “There are quite a few dogs in the streets now, all of them so nice, purebred, but there aren’t many pigeons.”
There are quite a few dogs—and quite a few crosses in the courtyards between apartment blocks. I used to jump rope with my friends in those yards.
“What did you eat when it was cold?”
“Anything we could.”
“And how did you cook food?”
“On the grill. Now I know how to start it, too,” my mother says proudly.
“I don’t think I will ever wash my hands clean,” father adds. “The smell of smoke got deep under my skin.”
“So, what did you cook?”
“All kinds of meals. Even borscht and pancakes.”
“Pancakes? How did you even manage to make them?”
“Well, we did somehow. People had to eat something, right? We hosted three people at our place and took meals to your godfather and his mother.”
“Weren’t you scared to go out?”
“But what else could we do, sweetheart? We had to help people.”
My father’s nephew brought him a bag of cat food and a bag of potatoes. Those two bags helped them survive the month of March following the russian full-scale invasion.
“But you have a sweet tooth, mum, don’t you? How are you coping with that? Have you eaten all the jam yet?”
“No, there’s still lots of it in the jars. Your father’s colleague brought us some candy… They’re so expensive now. But people share what they have.”
“And no chocolate or cakes, indeed. No butter cookies with jam. Full ‘liberation’!”
Suddenly, my parents’ voices over the phone are interrupted by our dog’s barking. The connection is lost for a moment. Then I hear my mother’s voice again, and I can imagine her smiling sadly.
“What happened, mum? Who was that? Are you okay?”
“It was Liusia, that old lady from the house across the street. Do you remember her?”
“Sure. What was it about?”
“She just brought marshmallows on the occasion of Trinity Day.”
“Marshmallows?”
“One marshmallow, to be exact. She said father and I should split it. One half for him and the other one for me.”
“Did you do it?”
“We did. We’ve already eaten it. I picked some parsley and gave it to her in return. She was happy. She’s now all alone. Her granddaughter Mariyka moved abroad a long time ago, but Liusia is afraid to go to her. She says she doesn’t feel well and won’t survive the journey. And the neighbors are also all over the place. Some of them left, and others have to take care of their own families. Someone died. By the way, do you remember Mariyka?”
“I do. She was a few years my junior in school.”
“That’s her. So, she’s now trying to get some food for her from volunteers and sends her money…”
“But it’s not the same as talking to people,” I say, finishing my mother’s sentence instead of her. “So, all she’s left to do is feel happy getting a bunch of parsley from her neighbors…”
“Exactly… Feel happy getting a bunch of parsley from her neighbors… Alright, honey, I need to go. I have some things to do.”
“What kind of things?” I ask, surprised. My parents have no jobs and no hobbies. They have nowhere to go—everything has been destroyed and damaged. So, I can’t understand what kind of things they can do except cooking.
“I want to sort your old clothes. Our neighbors across the street have small children. They need to wear something. Your outgrown clothes might come in handy.”
“Giving away whatever you can, aren’t you?”
“And what people need.”
Written on: 07.07.2022
First published within “Wars. Ukrainians. Humanity” on: 30.08.2022
Author: Tania Kasian
Translator (from Ukrainian to English): Hanna Leliv
Illustrator: Victoria Boyko
Copy Editor: Yuliia Moroz
Proofreader: Tetiana Vorobtsova
Content Editors: Maryna Korchaka, Natalia Babalyk, Oleksii Pryimak
Programme Directors: Julia Ovcharenko and Demyan Om Dyakiv-Slavitski
Original language: Ukrainian
Translation language: English
Українська (Cyrillic)
Зефір на дві половинки й пучок петрушки
— Мам, а правда, що люди в Маріуполі їдять голубів?
— Може бути.
— А може, і пси, — втрутився тато. — Собак побільшало на вулиці, таких красивих, породистих, а голубів поменшало.
Собак побільшало, як побільшало й хрестів у дворах багатоповерхівок. У тих дворах, де раніше я з подругами стрибала на скакалці.
— Що ви їли, коли було холодно?
— Усе, що можна було.
— А як готували?
— На мангалі. Я тепер теж вмію розпалювати, — гордо каже мені мама.
— А в мене таке враження, що мої руки ніколи вже не відмиються, — додає тато. — Все просякнуто димом.
— І що готували?
— Різне. Був навіть борщ, а ще млинці.
— Млинці? Як же ви їх смажили?
— Та так і смажили, людей же треба було годувати. У нас під дахом ще троє жили. Також носили їжу твоєму хрещеному та його мамі.
— І не страшно було ходити?
— А що можна було вдіяти, доню? Людям треба було помагати.
Племінник привіз татові мішок корму для котів і мішок картоплі. Із цими мішками вони й жили березень після повномасштабного вторгнення росії.
— Мам, а ти ж у нас така любителька солодкого? Як ти із цим пораєшся? Варення все вже з’їла?
— Та ще стоїть. Татові колега приніс цукерки: «Дюшес», «Барбарис»… Вони такі дорогі стали. Але люди діляться, хто чим багатий.
— І ніякого тобі шоколаду й тістечок. Ніякої «дольчевіти»! Суцільне асвабаждєніє!
Раптом чую, як голос батьків по телефону перебиває гавкіт нашого пса. На якусь мить зв’язок утрачається. А потім чую голос мами, у ньому лунає сумна усмішка.
— Мам, що сталось? Хто приходив? З вами все гаразд?
— Ага, то баба Люся приходила з будинку навпроти. Пам’ятаєш?
— Так. Що відбувається?
— Та прийшла привітати з Трійцею й принесла зефір.
— Зефір?
— Точніше зефірину, сказала, щоб ми з татом поділили її навпіл. Одна половинка мені, друга — йому.
— Поділили?
— Вже з’їли. А я бабці петрушку з городу вирвала. Вона хоч пораділа, бо залишилась зовсім сама. Онука Марійка давно вже живе за кордоном, баба Люся їхати до неї боїться, бо не винесе дороги через здоров’я. Сусіди, сама розумієш, теж хто де. Хтось поїхав, комусь свою родину треба тягнути, а хтось загинув. Марійку пам’ятаєш?
— Пам’ятаю, вона на кілька класів за мене молодша була.
— От-от, вона там через волонтерів намагається їй якісь продукти дістати, гроші передає…
— Але людського спілкування це не замінить… — продовжила я за маму. — Тож залишається радіти пучку петрушки від сусідів…
— Так. Радіти пучку петрушки від сусідів… Добре, доню, мені треба займатись справами.
— Якими? — здивовано питаю я, адже роботи в батьків немає, як немає ніякого дозвілля. Ходити нікуди, усе розбите й розтрощене. Тож які можуть бути ще справи, крім приготування їжі, я не розуміла.
— Хочу перебрати твої дитячі речі, у сусідів на паралельній вулиці дітки ростуть, треба ж їм носити щось, то твій старий одяг якраз і стане в пригоді.
— Віддаєте що можете?
— І те, що потрібно людям.
Текст написано: 07.07.2022
Вперше опубліковано в програмі Wars. Ukrainians. Humanity: 30.08.2022
Автор: Таня Касьян
Ілюстраторка: Вікторія Бойко
Літературна редакторка: Ірина Шатунова
Коректорка: Тетяна Воробцова
Відповідальна редакторка: Юлія Мороз
Контент-редактори: Марина Корчака, Наталія Бабалик, Олексій Приймак
Програмні директори: Юлія Овчаренко та Дем’ян Ом Дяків Славіцькі
Ukrainian (Latin)
Transliteration: the BGN/PCGN 1965 System for Ukrainian
Zefir na dvi polovynky y puchok petrushky
— Mam, a pravda, shcho lyudy v Mariupoli yidyat’ holubiv?
— Mozhe buty.
— A mozhe, i psy, — vtrutyvsya tato. — Sobak pobil’shalo na vulytsi, takykh krasyvykh, porodystykh, a holubiv pomenshalo.
Sobak pobil’shalo, yak pobil’shalo y khrestiv u dvorakh bahatopoverkhivok. U tykh dvorakh, de ranishe ya z podruhamy strybala na skakaltsi.
— Shcho vy yily, koly bulo kholodno?
— Use, shcho mozhna bulo.
— A yak hotuvaly?
— Na manhali. Ya teper tezh vmiyu rozpalyuvaty, — hordo kazhe meni mama.
— A v mene take vrazhennya, shcho moyi ruky nikoly vzhe ne vidmyyut’sya, — dodaye tato. — Vse prosyaknuto dymom.
— I shcho hotuvaly?
— Rizne. Buv navit’ borshch, a shche mlyntsi.
— Mlyntsi? Yak zhe vy yikh smazhyly?
— Ta tak i smazhyly, lyudey zhe treba bulo hoduvaty. U nas pid dakhom shche troye zhyly. Takozh nosyly yizhu tvoyemu khreshchenomu ta yoho mami.
— I ne strashno bulo khodyty?
— A shcho mozhna bulo vdiyaty, donyu? Lyudyam treba bulo pomahaty.
Pleminnyk pryviz tatovi mishok kormu dlya kotiv i mishok kartopli. Iz tsymy mishkamy vony y zhyly berezen’ pislya povnomasshtabnoho vtorhnennya rosiyi.
— Mam, a ty zh u nas taka lyubytel’ka solodkoho? Yak ty iz tsym porayeshsya? Varennya vse vzhe z’yila?
— Ta shche stoyit’. Tatovi koleha prynis tsukerky: «Dyushes», «Barbarys»… Vony taki dorohi staly. Ale lyudy dilyat’sya, khto chym bahatyy.
— I niyakoho tobi shokoladu y tistechok. Niyakoyi «dol’chevity»! Sutsil’ne asvabazhdyeniye!
Raptom chuyu, yak holos bat’kiv po telefonu perebyvaye havkit nashoho psa. Na yakus’ myt’ zv’yazok utrachayet’sya. A potim chuyu holos mamy, u n’omu lunaye sumna usmishka.
— Mam, shcho stalos’? Khto prykhodyv? Z vamy vse harazd?
— Aha, to baba Lyusya prykhodyla z budynku navproty. Pam’yatayesh?
— Tak. Shcho vidbuvayet’sya?
— Ta pryyshla pryvitaty z Triytseyu y prynesla zefir.
— Zefir?
— Tochnishe zefirynu, skazala, shchob my z tatom podilyly yiyi navpil. Odna polovynka meni, druha — yomu.
— Podilyly?
— Vzhe z’yily. A ya babtsi petrushku z horodu vyrvala. Vona khoch poradila, bo zalyshylas’ zovsim sama. Onuka Mariyka davno vzhe zhyve za kordonom, baba Lyusya yikhaty do neyi boyit’sya, bo ne vynese dorohy cherez zdorov’ya. Susidy, sama rozumiyesh, tezh khto de. Khtos’ poyikhav, komus’ svoyu rodynu treba tyahnuty, a khtos’ zahynuv. Mariyku pam’yatayesh?
— Pam’yatayu, vona na kil’ka klasiv za mene molodsha bula.
— Ot-ot, vona tam cherez volonteriv namahayet’sya yiy yakis’ produkty distaty, hroshi peredaye…
— Ale lyuds’koho spilkuvannya tse ne zaminyt’… — prodovzhyla ya za mamu. — Tozh zalyshayet’sya radity puchku petrushky vid susidiv…
— Tak. Radity puchku petrushky vid susidiv… Dobre, donyu, meni treba zaymatys’ spravamy.
— Yakymy? — zdyvovano pytayu ya, adzhe roboty v bat’kiv nemaye, yak nemaye niyakoho dozvillya. Khodyty nikudy, use rozbyte y roztroshchene. Tozh yaki mozhut’ buty shche spravy, krim pryhotuvannya yizhi, ya ne rozumila.
— Khochu perebraty tvoyi dytyachi rechi, u susidiv na paralel’niy vulytsi ditky rostut’, treba zh yim nosyty shchos’, to tviy staryy odyah yakraz i stane v pryhodi.
— Viddayete shcho mozhete?
— I te, shcho potribno lyudyam.
