English
A Sketch From Nature. To the Children of Mariupol…
Beasts invaded our city, cruel and obstinate.
They don’t spare people. None of them!
I am a bit scared, as they want me to die, too.
But I don’t understand what they get out of it.
I am eight. Almost. I study — or, rather, studied — in school.
We don’t have a home anymore, so my parents and I live
in the basement. Sometimes, I cry
when no one is looking. But don’t tell anyone about it!
Dad is out there. Mama keeps much silence about him.
I understand her, but I am not afraid:
Dad said he’d come back alive and victorious.
And Dad never lies to me. Never!
Uncle Vitia, an older neighbor of ours, has survived!
He says he’s happy because he can go down to the yard.
He made a bonfire outside so people could cook.
He used wooden stairs as the firewood.
The stairs came from an old shed — it was destroyed, anyway.
The playground lies in ruins, too — they must’ve been shooting blind.
There are graves now in our yard instead of flower beds.
I haven’t seen them but I heard grown-ups talking about it.
We no longer read books — there’s no light.
I go to bed earlier, shutting my eyes tight.
I make a wish: for the spring to bloom faster,
and for the cannons to fall silent. I want to go home, too.
My bike and railroad remained there. A teddy-bear, too,
but I no longer played with him — I’m too old for that.
He was sitting on the shelf, looking down at us.
I miss him because it was a gift from Dad.
There are many of us in the basement, like a big family.
We play hide-and-seek and recite poems at bedtime.
Only Andriyko’s grandma from a neighboring house cries,
and Andriyko no longer comes down to the basement, for some reason.
Written on: 14.05.2022
First published within “Wars. Ukrainians. Humanity” on: 02.08.2022
Author: Oksana Stomina
Translator (from Ukrainian to English): Hanna Leliv
Illustrator: Victoria Boyko
Copy Editor: Yuliia Moroz
Proofreader: Iryna Andrieieva
Content Editors: Maryna Korchaka, Natalia Babalyk, Oleksii Pryimak
Programme Directors: Julia Ovcharenko and Demyan Om Dyakiv-Slavitski
Original language: Ukrainian
Translation language: English
Українська (Cyrillic)
Нарис із натури. Маріупольським дітям присвячується…
У наше місто приперлись потвори, жорстокі й уперті.
Не шкодують нікого з людей. Взагалі нікого!
Мені трішечки лячно, бо прагнуть моєї смерті.
Я не дуже-то й розумію, що їм із того?
Мені вісім. Ну, майже. Я вчусь, тобто вчився, у школі.
Віднедавна у нас із батьками немає дому,
Тож живу в підвалі та іноді мимоволі
Нишком плачу. Але ви про це не кажіть нікому!
Тато — десь там. Мама багато мовчить про нього.
Я її розумію, утім, не боюсь, відколи
Він сказав, що повернеться цілим і з перемогою,
А мій тато ніколи не бреше мені, ніколи!
Дядько Вітя, старенький з нашого дому, вижив!
Взагалі він щасливий, бо на подвір’я ходить!
Розпалив там багаття, щоб усі готували їжу.
На дрова пустив бруски дерев’яних сходів
Зі старого сараю — його все одно розбили.
І дитячий майданчик — стріляли, мабуть, наосліп.
Замість клумби у нас у дворі відтепер могили.
Я не бачив, та чув, як говорять про це дорослі.
Ми тепер не читаєм книжок, бо немає світла.
Я лягаю раніше, заплющую швидко очі,
Промовляю бажання: щоб швидше весна розквітла,
Щоб замовкли гармати. А ще я додому хочу.
Там у мене залишились велик і залізниця.
А ведмедиком я вже не грався: дорослий надто.
Він сидів на поличці та звідти на нас дивився.
Я сумую за ним, бо його купував мені тато.
Нас в підвалі багато, велика родина наче.
Ми тут граємо в хованки, на ніч читаємо вірші.
Лиш бабуся Андрійка, що з дому навпроти, плаче,
А Андрійко чомусь у підвал не приходить більше…
Текст написано: 14.05.2022
Вперше опубліковано в програмі Wars. Ukrainians. Humanity: 02.08.2022
Автор: Оксана Стоміна
Ілюстраторка: Вікторія Бойко
Літературна редакторка і коректорка: Ірина Андрєєва
Відповідальна редакторка: Юлія Мороз
Контент-редактори: Марина Корчака, Наталія Бабалик, Олексій Приймак
Програмні директори: Юлія Овчаренко та Дем’ян Ом Дяків Славіцькі
Ukrainian (Latin)
Transliteration: the BGN/PCGN 1965 System for Ukrainian
Narys iz natury. Mariupol’s’kym dityam prysvyachuyet’sya…
U nashe misto pryperlys’ potvory, zhorstoki y uperti.
Ne shkoduyut’ nikoho z lyudey. Vzahali nikoho!
Meni trishechky lyachno, bo prahnut’ moyeyi smerti.
Ya ne duzhe-to y rozumiyu, shcho yim iz toho?
Meni visim. Nu, mayzhe. Ya vchus’, tobto vchyvsya, u shkoli.
Vidnedavna u nas iz bat’kamy nemaye domu,
Tozh zhyvu v pidvali ta inodi mymovoli
Nyshkom plachu. Ale vy pro tse ne kazhit’ nikomu!
Tato — des’ tam. Mama bahato movchyt’ pro n’oho.
Ya yiyi rozumiyu, utim, ne boyus’, vidkoly
Vin skazav, shcho povernet’sya tsilym i z peremohoyu,
A miy tato nikoly ne breshe meni, nikoly!
Dyad’ko Vitya, staren’kyy z nashoho domu, vyzhyv!
Vzahali vin shchaslyvyy, bo na podvir’ya khodyt’!
Rozpalyv tam bahattya, shchob usi hotuvaly yizhu.
Na drova pustyv brusky derev’yanykh skhodiv
Zi staroho sarayu — yoho vse odno rozbyly.
I dytyachyy maydanchyk — strilyaly, mabut’, naoslip.
Zamist’ klumby u nas u dvori vidteper mohyly.
Ya ne bachyv, ta chuv, yak hovoryat’ pro tse dorosli.
My teper ne chytayem knyzhok, bo nemaye svitla.
Ya lyahayu ranishe, zaplyushchuyu shvydko ochi,
Promovlyayu bazhannya: shchob shvydshe vesna rozkvitla,
Shchob zamovkly harmaty. A shche ya dodomu khochu.
Tam u mene zalyshylys’ velyk i zaliznytsya.
A vedmedykom ya vzhe ne hravsya: doroslyy nadto.
Vin sydiv na polychtsi ta zvidty na nas dyvyvsya.
Ya sumuyu za nym, bo yoho kupuvav meni tato.
Nas v pidvali bahato, velyka rodyna nache.
My tut hrayemo v khovanky, na nich chytayemo virshi.
Lysh babusya Andriyka, shcho z domu navproty, plache,
A Andriyko chomus’ u pidval ne prykhodyt’ bil’she…
#Mariupol’
