English
Confession of a Poet After a Year of War
If you think of yourself as a poet or a poetess and you are considering taking this path seriously, most likely sooner or later you will ask yourself this question: what can I do for poetry?
Really, what is the point of playing around with words, especially in difficult times, if all your efforts yield only fleeting, ephemeral results, if they come and go unnoticed and bring no useful or lasting effects? If they cannot save lives, cannot stop bullets or help unbury the survivors trapped under debris of a multi-storey building destroyed by a russian missile last night?
After having 365 days of dramatic experiences and devastating news every single day I have rephrased this egocentric question. And now I feel gratitude to poetry as such and I have found my remedy within it .
Having a war in your country is trying to continue living your normal life in the abnormal circumstances. It is giving all your energy to simply function within the environment of the utmost violence and uncertainty. It is carrying on of seemingly normal activities when each bomb explosion leaves a huge crater somewhere deeply in yourself. And poems are like plasters on these wounds: practically useless for fixing reality, but mentally holding you together, one poem at a time.
The new question I ask myself now on daily basis is this one: what poetry can do for me today?
It has become my coping mechanism: writing out my pain through it, soothing the fresh burning wounds, serving as an instant glue when my heart breaks into million pieces for each ruined life. It is a placebo for my helplessness, for inability to do the impossible, to stop the war, to punish the evil to bring back the dead. It serves as a prothesis for the phantom pain of my heart, which is somewhere far outside of me and out of my reach.
Poetry is not an antidote for the war, but if it can unite my pain with the pain of at least one other hurting person and bring us both healing or, at least, a temporary relief so we can take a breath in order to survive, that is a precious. For a short moment, for one deep breath, poetry can help us stay afloat and, may be, in a long run, save us eventually — breath by breath.
For more than 365 days I had no tears, only poetry to breath with.
Written on: 28.02.2023
First published within “Wars. Ukrainians. Humanity” programme on: 27.03.2023
Author: Iryna Vikyrchak
Illustrator: Victoria Boyko
Proofreader: Iryna Andrieieva
Copy Editor: Yuliia Moroz
Content Editors: Maryna Korchaka, Natalia Babalyk, Oleksii Pryimak
Programme Directors: Julia Ovcharenko and Demyan Om Dyakiv-Slavitski
Original language: English
Українська (Cyrillic)
Сповідь поетки після року війни
Якщо ви можете уявити себе в ролі поета чи поетки й серйозно прагнете стати на цей шлях, то, найімовірніше, рано чи пізно запитаєте себе: що я можу дати поезії?
А й справді, навіщо гратися зі словами, особливо в скрутні часи, якщо всі твої зусилля — лише скороминущі ефемерні результати, якщо вони залишаються непоміченими й не дають жодного корисного чи довгострокового наслідку? Якщо вони не можуть порятувати життя, не можуть зупинити куль чи допомогти витягнути постраждалих з-під завалів багатоповерхівки, яку вчора вночі знищила російська ракета?
Після 365 днів жахливих новин кожнісінького дня я повторювала собі ці запитання. Але тепер почуваю вдячність до поезії. У ній знайшла порятунок.
Якщо у твоїй країні війна, то ти намагаєшся далі жити нормальним життям за аномальних обставин. Ти витрачаєш усю енергію на те, щоб просто функціонувати в середовищі екстремального насильства й межової невизначеності. Ти начебто працюєш як завжди, тоді як кожен вибух залишає всередині тебе глибокий кратер. А поезія — як пластир для ран: він не допомагає виправити реальності, але психологічно зберігає твою цілісність вірш за віршем.
Тепер я щодня ставлю собі інше запитання: що може мені дати поезія?
Поезія стала моїм механізмом подолання стресу: у ній я виливаю біль, зцілюю свіжі рани, поезія — миттєвий клей для мого серця, яке розривається на мільйони частинок через кожне зруйноване життя. Це як плацебо для моєї безпорадності, для нездатності зробити неможливе: зупинити війну, покарати зло, воскресити загиблих. Вона слугує протезом для фантомного болю в серці, який відлунює десь далеко за моїми межами, залишаючись недосяжним для мене.
Поезія не протиотрута війні, але якщо вона може об’єднати мій біль із болем щонайменше ще однієї людини й принести нам зцілення чи принаймні тимчасове полегшення, щоб ми вдихнули свіжого повітря й вижили, то вона цінна. На коротку мить, на один глибокий вдих поезія здатна допомогти нам залишитися на плаву, і, можливо, на довгострокову перспективу зрештою вона порятує нас — отак вдих за вдихом, вдих за вдихом.
Упродовж понад 365 днів у мене не було сліз — була лише поезія, якою я дихала.
Текст написано: 28.02.2023
Вперше опубліковано в програмі Wars. Ukrainians. Humanity: 27.03.2023
Автор: Ірина Вікирчак
Перекладачка (з англійської на українську): Галина Пехник
Ілюстраторка: Вікторія Бойко
Літературна редакторка і коректорка: Тетяна Воробцова
Відповідальна редакторка: Юлія Мороз
Контент-редактори: Марина Корчака, Наталія Бабалик, Олексій Приймак
Програмні директори: Юлія Овчаренко та Дем’ян Ом Дяків Славіцькі
Мова оригіналу: англійська
Ukrainian (Latin)
Transliteration: the BGN/PCGN 1965 System for Ukrainian
Spovid’ poetky pislya roku viyny
Yakshcho vy mozhete uyavyty sebe v roli poeta chy poetky y seryozno prahnete staty na tsey shlyakh, to, nayimovirnishe, rano chy pizno zapytayete sebe: shcho ya mozhu daty poeziyi?
A y spravdi, navishcho hratysya zi slovamy, osoblyvo v skrutni chasy, yakshcho vsi tvoyi zusyllya — lyshe skoromynushchi efemerni rezul’taty, yakshcho vony zalyshayut’sya nepomichenymy y ne dayut’ zhodnoho korysnoho chy dovhostrokovoho naslidku? Yakshcho vony ne mozhut’ poryatuvaty zhyttya, ne mozhut’ zupynyty kul’ chy dopomohty vytyahnuty postrazhdalykh z-pid zavaliv bahatopoverkhivky, yaku vchora vnochi znyshchyla rosiys’ka raketa?
Pislya 365 dniv zhakhlyvykh novyn kozhnisin’koho dnya ya povtoryuvala sobi tsi zapytannya. Ale teper pochuvayu vdyachnist’ do poeziyi. U niy znayshla poryatunok.
Yakshcho u tvoyiy krayini viyna, to ty namahayeshsya dali zhyty normal’nym zhyttyam za anomal’nykh obstavyn. Ty vytrachayesh usyu enerhiyu na te, shchob prosto funktsionuvaty v seredovyshchi ekstremal’noho nasyl’stva y mezhovoyi nevyznachenosti. Ty nachebto pratsyuyesh yak zavzhdy, todi yak kozhen vybukh zalyshaye vseredyni tebe hlybokyy krater. A poeziya — yak plastyr dlya ran: vin ne dopomahaye vypravyty real’nosti, ale psykholohichno zberihaye tvoyu tsilisnist’ virsh za virshem.
Teper ya shchodnya stavlyu sobi inshe zapytannya: shcho mozhe meni daty poeziya?
Poeziya stala moyim mekhanizmom podolannya stresu: u niy ya vylyvayu bil’, ztsilyuyu svizhi rany, poeziya — myttyevyy kley dlya moho sertsya, yake rozryvayet’sya na mil’yony chastynok cherez kozhne zruynovane zhyttya. Tse yak platsebo dlya moyeyi bezporadnosti, dlya nezdatnosti zrobyty nemozhlyve: zupynyty viynu, pokaraty zlo, voskresyty zahyblykh. Vona sluhuye protezom dlya fantomnoho bolyu v sertsi, yakyy vidlunyuye des’ daleko za moyimy mezhamy, zalyshayuchys’ nedosyazhnym dlya mene.
Poeziya ne protyotruta viyni, ale yakshcho vona mozhe ob’yednaty miy bil’ iz bolem shchonaymenshe shche odniyeyi lyudyny y prynesty nam ztsilennya chy prynaymni tymchasove polehshennya, shchob my vdykhnuly svizhoho povitrya y vyzhyly, to vona tsinna. Na korotku myt’, na odyn hlybokyy vdykh poeziya zdatna dopomohty nam zalyshytysya na plavu, i, mozhlyvo, na dovhostrokovu perspektyvu zreshtoyu vona poryatuye nas — otak vdykh za vdykhom, vdykh za vdykhom.
Uprodovzh ponad 365 dniv u mene ne bulo sliz — bula lyshe poeziya, yakoyu ya dykhala.
