English
Each Moment Somewhere for Someone the World Is Ending
Few weeks ago (mid January it was)* I took part in a writer’s conference with other international writers in Kolkata, India. It was a panel discussion addressing the topic of “Writing for the post-pandemic world”. It was only then that I realised that in this part of the world the PCR tests and even the vaccination certificates are no longer needed for travel or visiting restaurants, as it was before in most places. Even masks on people’s faces are a very rare scene to observe. I was sincerely astonished: really? The pandemic is definitively over? The humanity overcame this crisis and now life continues as before? Evidently, there it was: we were in the midst of a literary event with crowds of unmasked people enjoying a mass gathering. And even for India covid was so harsh and so many people were taken by the virus, we were there, celebrating life and literature, discussing what it means to be a writer in this brand new world.
The Indian artist creating comics showed us her new works she was able to do thanks to the lockdown. The German author was cracking jokes about being locked in the house with his two toddlers and still having to write. Someone else mentioned the governments which were using the limitation to empower themselves or to suppress the protests. But what about my country? For the Ukrainian people the post-pandemic world never happened.
I tried to explain how surprised I was by the theme of this panel discussion. Neither me, nor none my compatriots had this privilege of being able to breath freely and realise that humanity overcame this global challenge and life now goes on. russia took it from us. russians came to our home to murder, torture, rape and loot. Covid-related problems were not considered as problems any more. It has not even lasted as memory. Except for all the kids that were already deprived of a couple of years of normal school are suffering this again, but that is a different story I’m gonna write.
Coming back to the panel discussion and the astonishment of making it through the pandemic. I tried to make my point that the role of writers is to stay vigilant and it was supported by another Indian colleague of mine who mentioned other trials democracy is undergoing now in different parts of the world.
“Each moment somewhere for someone the world is ending” — summed up the moderator as our time was running up to take that burden off our shoulders. It worked. Just for a moment. Because I don’t agree. When too many worlds are ending in too short a time and there is a maniac and/or a collective body, responsible for it, the rest of us shouldn’t just be watching.
I am recalling another conversation I had recently with someone from a diplomatic corpus. The lady was twice my age, a European diplomat with dozens of years of experience and wisdom. The level of the conversation was rather historical — we were zoomed out and were discussing the pre-sets for the russian aggression against Ukraine. It left me with a lot food for thought. But also — with a deep insight of why I prefer literature to history or politics.
The thing is, literature is personalised. It has a human face, it has a story of a life, a unique one, multidimensional, in most cases universal but also unrepeatable. It makes you feel. It puts the person in the centre of the world, and when this person we identify with while reading dies, the whole his or her world dies with it.
History, politics and statistics are impersonal. Numbers and dry theory don’t talk to us. They do talk to our intelligence, to our prior knowledge and ability to think generally and abstractly, analytically. But what is true life we can only find in literature. Or that latter true life.
This is also what makes us human — being aware that with each lost life the entire world is collapsing over and over again.
Written on: 28.02.2023
First published within “Wars. Ukrainians. Humanity” programme on: 27.03.2023
Author: Iryna Vikyrchak
Illustrator: Victoria Boyko
Proofreader: Iryna Andrieieva
Copy Editor: Yuliia Moroz
Content Editors: Maryna Korchaka, Natalia Babalyk, Oleksii Pryimak
Programme Directors: Julia Ovcharenko and Demyan Om Dyakiv-Slavitski
Original language: English
Українська (Cyrillic)
Щомиті десь для когось настає кінець світу
Кілька тижнів тому я взяла участь у міжнародній письменницькій конференції в Колкаті в Індії. Це була панельна дискусія на тему «Письменництво в постпандемічному світі». Лише тоді я усвідомила, що тести ПЛР і сертифікати про вакцинацію тут більше не потрібні, щоб подорожувати чи ходити по ресторанах, як раніше в багатьох країнах. Навіть маски на обличчі траплялися дедалі рідше. Я щиро здивувалася: що, справді? Пандемія нарешті закінчилася? Людство подолало цю кризу, і тепер життя триває як раніше? Вочевидь, так воно й було: ми перебували на літературній події, і велика кількість людей без масок насолоджувалася зібранням. І хоча навіть для Індії коронавірус пройшов із жахливими наслідками й забрав багатьох, але ми тут, святкуємо життя й літературу, обговорюємо, що означає бути письменником у цьому геть новому світі.
Індійська художниця, яка створює комічні сюжети, похвалилася новими роботами, що з’явилися завдяки локдауну. Німецький автор жартував про те, як бути зачиненим у будинку з двома дітьми дошкільного віку, але далі писати. Ще хтось згадував про уряди, які скористалися можливістю впровадити обмеження, щоб забезпечити собі більше повноважень і придушити протести. А як щодо моєї країни? Для українського народу постпандемічний світ ніколи й не наставав.
Я спробувала пояснити, наскільки мене дивує тема панельної дискусії. Ані я, ані жодні мої земляки не насолоджувалися можливістю вільно дихати й усвідомлювати, що людство подолало глобальний виклик і життя триває. росія відібрала в нас цю можливість. росіяни прийшли до нашого дому вбивати, катувати, ґвалтувати й мародерити. Пов’язані з коронавірусом проблеми більше взагалі не сприймалися як проблеми. Вірус навіть не затримався в нашій пам’яті. Ми хіба що помітили, як усі ті діти, позбавлені кількох років нормального навчання в школі, знову переживають те саме, але це вже геть інша історія, про яку я ще напишу.
Повернуся до панельної дискусії та здивування стосовно подолання пандемії. Я намагалася показати, що роль письменників полягає в тому, щоб завжди бути насторожі, і тут мене підтримала інша індійська колега, яка згадала випробування, крізь які нині проходить демократія в різних частинах світу.
«Щомиті десь для когось настає кінець світу», — підсумував модератор, щоб зняти тягар з наших плечей, оскільки час панельної дискусії добігав кінця. Це спрацювало. Та лише на мить. Адже я не погоджуюся. Коли надто багато світів закінчуються за надто короткий проміжок часу й винен у цьому якийсь маніяк і/або колективний орган, то решта з нас не має просто за всім цим спостерігати.
Пригадую ще одну розмову, яку нещодавно мала з представницею дипломатичного корпусу. Ця жінка — удвічі за мене старша, дипломатка в Європі, яка має десятки років досвіду та накопичену мудрість. Розмова стосувалася радше історії: ми розширили межі й обговорювали ситуацію напередодні російського повномасштабного вторгнення в Україні. Ця бесіда надовго залишила мені поживу для роздумів. А ще — глибоке переконання, чому я віддаю перевагу літературі, а не історії чи політиці.
Річ у тім, що література — персоналізована. Вона має людське обличчя, містить історію життя — унікальну, багатовимірну, у багатьох випадках — універсальну, але й неповторну. Вона змушує нас щось відчувати. Вона ставить людину в центр світу, й от коли ця людина, з якою ми себе асоціюємо, гине, весь її світ гине разом з нею.
Історія, політика та статистика — безособові. Цифри й суха теорія не промовляють до нас. Вони промовляють до нашого інтелекту, накопичених знань і здатності мислити загалом й абстрактно, аналітично. Однак лише в літературі ми можемо віднайти те, що називаємо справжнім життя. Чи колишнім справжнім життям.
Саме це й робить нас людьми — усвідомлення, що з кожним утраченим життям знову й знову настає кінець світу.
Текст написано: 28.02.2023
Вперше опубліковано в програмі Wars. Ukrainians. Humanity: 27.03.2023
Автор: Ірина Вікирчак
Перекладачка (з англійської на українську): Галина Пехник
Ілюстраторка: Вікторія Бойко
Літературна редакторка і коректорка: Тетяна Воробцова
Відповідальна редакторка: Юлія Мороз
Контент-редактори: Марина Корчака, Наталія Бабалик, Олексій Приймак
Програмні директори: Юлія Овчаренко та Дем’ян Ом Дяків Славіцькі
Мова оригіналу: англійська
Ukrainian (Latin)
Transliteration: the BGN/PCGN 1965 System for Ukrainian
Shchomyti des’ dlya kohos’ nastaye kinets’ svitu
Kil’ka tyzhniv tomu ya vzyala uchast’ u mizhnarodniy pys’mennyts’kiy konferentsiyi v Kolkati v Indiyi. Tse bula panel’na dyskusiya na temu «Pys’mennytstvo v postpandemichnomu sviti». Lyshe todi ya usvidomyla, shcho testy PLR i sertyfikaty pro vaktsynatsiyu tut bil’she ne potribni, shchob podorozhuvaty chy khodyty po restoranakh, yak ranishe v bahat’okh krayinakh. Navit’ masky na oblychchi traplyalysya dedali ridshe. Ya shchyro zdyvuvalasya: shcho, spravdi? Pandemiya nareshti zakinchylasya? Lyudstvo podolalo tsyu kryzu, i teper zhyttya tryvaye yak ranishe? Vochevyd’, tak vono y bulo: my perebuvaly na literaturniy podiyi, i velyka kil’kist’ lyudey bez masok nasolodzhuvalasya zibrannyam. I khocha navit’ dlya Indiyi koronavirus proyshov iz zhakhlyvymy naslidkamy y zabrav bahat’okh, ale my tut, svyatkuyemo zhyttya y literaturu, obhovoryuyemo, shcho oznachaye buty pys’mennykom u ts’omu het’ novomu sviti.
Indiys’ka khudozhnytsya, yaka stvoryuye komichni syuzhety, pokhvalylasya novymy robotamy, shcho z’yavylysya zavdyaky lokdaunu. Nimets’kyy avtor zhartuvav pro te, yak buty zachynenym u budynku z dvoma dit’my doshkil’noho viku, ale dali pysaty. Shche khtos’ zhaduvav pro uryady, yaki skorystalysya mozhlyvistyu vprovadyty obmezhennya, shchob zabezpechyty sobi bil’she povnovazhen’ i prydushyty protesty. A yak shchodo moyeyi krayiny? Dlya ukrayins’koho narodu postpandemichnyy svit nikoly y ne nastavav.
Ya sprobuvala poyasnyty, naskil’ky mene dyvuye tema panel’noyi dyskusiyi. Ani ya, ani zhodni moyi zemlyaky ne nasolodzhuvalysya mozhlyvistyu vil’no dykhaty y usvidomlyuvaty, shcho lyudstvo podolalo hlobal’nyy vyklyk i zhyttya tryvaye. rosiya vidibrala v nas tsyu mozhlyvist’. rosiyany pryyshly do nashoho domu vbyvaty, katuvaty, gvaltuvaty y maroderyty. Pov’yazani z koronavirusom problemy bil’she vzahali ne spryymalysya yak problemy. Virus navit’ ne zatrymavsya v nashiy pam’yati. My khiba shcho pomityly, yak usi ti dity, pozbavleni kil’kokh rokiv normal’noho navchannya v shkoli, znovu perezhyvayut’ te same, ale tse vzhe het’ insha istoriya, pro yaku ya shche napyshu.
Povernusya do panel’noyi dyskusiyi ta zdyvuvannya stosovno podolannya pandemiyi. Ya namahalasya pokazaty, shcho rol’ pys’mennykiv polyahaye v tomu, shchob zavzhdy buty nastorozhi, i tut mene pidtrymala insha indiys’ka koleha, yaka zhadala vyprobuvannya, kriz’ yaki nyni prokhodyt’ demokratiya v riznykh chastynakh svitu.
«Shchomyti des’ dlya kohos’ nastaye kinets’ svitu», — pidsumuvav moderator, shchob znyaty tyahar z nashykh plechey, oskil’ky chas panel’noyi dyskusiyi dobihav kintsya. Tse spratsyuvalo. Ta lyshe na myt’. Adzhe ya ne pohodzhuyusya. Koly nadto bahato svitiv zakinchuyut’sya za nadto korotkyy promizhok chasu y vynen u ts’omu yakyys’ maniyak i/abo kolektyvnyy orhan, to reshta z nas ne maye prosto za vsim tsym sposterihaty.
Pryhaduyu shche odnu rozmovu, yaku neshchodavno mala z predstavnytseyu dyplomatychnoho korpusu. Tsya zhinka — udvichi za mene starsha, dyplomatka v Yevropi, yaka maye desyatky rokiv dosvidu ta nakopychenu mudrist’. Rozmova stosuvalasya radshe istoriyi: my rozshyryly mezhi y obhovoryuvaly sytuatsiyu naperedodni rosiys’koho povnomasshtabnoho vtorhnennya v Ukrayini. Tsya besida nadovho zalyshyla meni pozhyvu dlya rozdumiv. A shche — hlyboke perekonannya, chomu ya viddayu perevahu literaturi, a ne istoriyi chy politytsi.
Rich u tim, shcho literatura — personalizovana. Vona maye lyuds’ke oblychchya, mistyt’ istoriyu zhyttya — unikal’nu, bahatovymirnu, u bahat’okh vypadkakh — universal’nu, ale y nepovtornu. Vona zmushuye nas shchos’ vidchuvaty. Vona stavyt’ lyudynu v tsentr svitu, y ot koly tsya lyudyna, z yakoyu my sebe asotsiyuyemo, hyne, ves’ yiyi svit hyne razom z neyu.
Istoriya, polityka ta statystyka — bezosobovi. Tsyfry y sukha teoriya ne promovlyayut’ do nas. Vony promovlyayut’ do nashoho intelektu, nakopychenykh znan’ i zdatnosti myslyty zahalom y abstraktno, analitychno. Odnak lyshe v literaturi my mozhemo vidnayty te, shcho nazyvayemo spravzhnim zhyttya. Chy kolyshnim spravzhnim zhyttyam.
Same tse y robyt’ nas lyud’my — usvidomlennya, shcho z kozhnym utrachenym zhyttyam znovu y znovu nastaye kinets’ svitu.
