English
Eight Minutes on the Beach
Maria’s City, a city by the sea, Mariupol… A city the whole world is talking about.
Mariupol sits on the Azov coast, and we, locals, never needed to go to Crimea for holidays, since we always had our very own sea. Shallow, salty, grayish-green, and only sometimes transparent — but it was ours. I went to the seaside in summer to eat corn on the cob, pick up jellyfish, and build sandcastles. I went to the seaside in winter, when the sun was setting over the horizon, painting the sky and the frozen surface of the sea into every shade of pink. But I will not go there this summer. And I do not know if I will go there in winter, either.
I have recently learned that my friend’s mother died on that beach. She and her husband were walking along the coast, exhausted, when she suddenly stepped on a landmine. Her legs were blown off in the blast, and her husband was thrown by the blast wind. For eight minutes, she was dying in his hands, begging him for water. She managed to take only one sip. He was kissing her face until the end. For eight minutes…
What do you feel in those eight minutes when you are lying on the beach, the blood running out of your body, mixing with the seawater? Anger? Shock? Hatred? Fear? I do not know because she is no longer here to answer that.
And what do you feel in those eight minutes when you watch a person you love take her last breath right before your eyes? Pain? Helplessness? Rage? Confusion?
He carried his wife all the way back home, having no idea what he should do, as the shelling wouldn’t stop. Rockets, bombs, bullets… A scorching hell! Fearing for their lives, his neighbors hunkered down in the bomb shelter and refused to help him bury her. But he did not want to bury his wife in his yard, so he walked away. He headed to the cemetery.
The shelling continued, but he did not care: all he wanted was to properly bury the woman who was his lifelong partner. Out of despair, he yelled at the invisible enemy hiding behind their weapon: “Kill me! Just as you killed her!” In the end, he buried his wife in a grave he dug out with his own hands.
It is a story of just one family from Maria’s City. There are thousands and thousands more. Someone had their eight minutes on the beach, others fifteen seconds under the rubble of the Drama Theater or hours in burning buildings. For each of us, the war is fifteen seconds, eight minutes, the eternity that all test our strength and resilience. Humanity, decency, and love, too. And admit it — Ukrainians have passed this test.
Written on: 12.07.2022
First published within “Wars. Ukrainians. Humanity” on: 24.07.2022
Author: Tania Kasian
Translator: Hanna Leliv
Illustrator: Victoria Boyko
Copy Editor: Yuliia Moroz
Proofreader: Tetiana Vorobtsova
Content Editors: Maryna Korchaka, Natalia Babalyk, Oleksii Pryimak
Programme Directors: Julia Ovcharenko and Demyan Om Dyakiv-Slavitski
Original language: Ukrainian
Translation language: English
Ukrainian (Latin)
Вісім хвилин на морі
Місто Марії, місто моря, Маріуполь… Місто, про яке говорить світ.
Маріуполь розташований на узбережжі Азовського моря, і, власне, маріупольцям навіть не треба було їздити в Крим, бо вдома в нас було своє море. Мілке, солоне, сіро-зелене й інколи прозоре, але своє. Я бувала на ньому влітку, їла кукурудзу, збирала медуз і будувала піщані замки. Я була на ньому взимку, коли сонце сідало за обрій, розфарбовуючи в усі відтінки рожевого небо й поверхню замерзлої води. Але цього літа мене там не буде. І не впевнена, чи буду там узимку…
Я дізналась, що на нашому пляжі загинула мама мого друга. Знесилені, вони йшли із чоловіком узбережжям, аж раптом вона наступила на міну. Їй відірвало ноги, а чоловіка відкинуло вибуховою хвилею. Вісім хвилин вона помирала в нього на руках, благаючи про ковток води. Один встигла зробити, другий — уже ні. Він цілував її обличчя до кінця її життя. Вісім хвилин…
Що можна відчути за ті вісім хвилин, що ти лежиш на узбережжі, доки з тебе витікає кров, змішуючись із морем? Злість? Шок? Ненависть? Страх? Я не знаю, бо запитати вже нема в кого.
А що можна відчути за ті вісім хвилин, що ти дивишся на кохану людину, яка робить свій останній подих на твоїх очах? Біль? Безсилля? Лють? Розгубленість?
Він доніс свою дружину самотужки додому, не знаючи, що робити далі, адже постріли не стихали. Ракети, бомби, кулі… Гаряче пекло! Сусіди через небезпеку для свого життя відмовлялись допомогти поховати жінку, сиділи в укриттях. Але ховати у власному дворі свою дружину він не хотів, тож пішов далі. На кладовище.
Обстріли не вщухали, але йому було байдуже, бо він хотів гідно поховати жінку, з якою прожив своє життя. Від розпачу чоловік кричав невидимому ворогу, який ховався за зброєю: «Вбийте й мене, як ви вбили її!». Зрештою, він поховав свою дружину в могилі, яку викопав власноруч.
Це історія однієї сім’ї з міста Марії. А їх тисячі. Для когось це були вісім хвилин на морі, для когось — 15 секунд під завалами драматичного театру, для когось — години в будівлях у вогні. Для всіх нас війна — це і як 15 секунд, і як вісім хвилин, і як вічність, які перевіряють нас на міць і витривалість. А ще на людяність, гідність та любов. І погодьтесь, українці пройшли цю перевірку.
Текст написано: 12.07.2022
Вперше опубліковано в програмі Wars. Ukrainians. Humanity: 24.07.2022
Автор: Таня Касьян
Ілюстраторка: Вікторія Бойко
Літературна редакторка: Ірина Шатунова
Відповідальна редакторка: Юлія Мороз
Контент-редактори: Марина Корчака, Наталія Бабалик, Олексій Приймак
Програмні директори: Юлія Овчаренко та Дем’ян Ом Дяків Славіцькі
Ukrainian (Latin)
Transliteration: the BGN/PCGN 1965 System for Ukrainian
Visim khvylyn na mori
Misto Mariyi, misto morya, Mariupol’… Misto, pro yake hovoryt’ svit.
Mariupol’ roztashovanyy na uzberezhzhi Azovs’koho morya, i, vlasne, mariupol’tsyam navit’ ne treba bulo yizdyty v Krym, bo vdoma v nas bulo svoye more. Milke, solone, siro-zelene y inkoly prozore, ale svoye. Ya buvala na n’omu vlitku, yila kukurudzu, zbyrala meduz i buduvala pishchani zamky. Ya bula na n’omu vzymku, koly sontse sidalo za obriy, rozfarbovuyuchy v usi vidtinky rozhevoho nebo y poverkhnyu zamerzloyi vody. Ale ts’oho lita mene tam ne bude. I ne vpevnena, chy budu tam uzymku…
Ya diznalas’, shcho na nashomu plyazhi zahynula mama moho druha. Znesyleni, vony yshly iz cholovikom uzberezhzhyam, azh raptom vona nastupyla na minu. Yiy vidirvalo nohy, a cholovika vidkynulo vybukhovoyu khvyleyu. Visim khvylyn vona pomyrala v n’oho na rukakh, blahayuchy pro kovtok vody. Odyn vstyhla zrobyty, druhyy — uzhe ni. Vin tsiluvav yiyi oblychchya do kintsya yiyi zhyttya. Visim khvylyn…
Shcho mozhna vidchuty za ti visim khvylyn, shcho ty lezhysh na uzberezhzhi, doky z tebe vytikaye krov, zmishuyuchys’ iz morem? Zlist’? Shok? Nenavyst’? Strakh? Ya ne znayu, bo zapytaty vzhe nema v koho.
A shcho mozhna vidchuty za ti visim khvylyn, shcho ty dyvyshsya na kokhanu lyudynu, yaka robyt’ sviy ostanniy podykh na tvoyikh ochakh? Bil’? Bezsyllya? Lyut’? Rozhublenist’?
Vin donis svoyu druzhynu samotuzhky dodomu, ne znayuchy, shcho robyty dali, adzhe postrily ne stykhaly. Rakety, bomby, kuli… Haryache peklo! Susidy cherez nebezpeku dlya svoho zhyttya vidmovlyalys’ dopomohty pokhovaty zhinku, sydily v ukryttyakh. Ale khovaty u vlasnomu dvori svoyu druzhynu vin ne khotiv, tozh pishov dali. Na kladovyshche.
Obstrily ne vshchukhaly, ale yomu bulo bayduzhe, bo vin khotiv hidno pokhovaty zhinku, z yakoyu prozhyv svoye zhyttya. Vid rozpachu cholovik krychav nevydymomu vorohu, yakyy khovavsya za zbroyeyu: «Vbyyte y mene, yak vy vbyly yiyi!». Zreshtoyu, vin pokhovav svoyu druzhynu v mohyli, yaku vykopav vlasnoruch.
Tse istoriya odniyeyi sim’yi z mista Mariyi. A yikh tysyachi. Dlya kohos’ tse buly visim khvylyn na mori, dlya kohos’ — 15 sekund pid zavalamy dramatychnoho teatru, dlya kohos’ — hodyny v budivlyakh u vohni. Dlya vsikh nas viyna — tse i yak 15 sekund, i yak visim khvylyn, i yak vichnist’, yaki pereviryayut’ nas na mits’ i vytryvalist’. A shche na lyudyanist’, hidnist’ ta lyubov. I pohod’tes’, ukrayintsi proyshly tsyu perevirku.
