English
Fresh Wounds on the White Canvas
It was so hard to lose everything at once that my heart broke apart with pain. The sounds of explosions were coming from every direction, and I could not pull my thoughts together. My town seemed so fragile and vulnerable that I wished I could protect it from the pain the enemy inflicted on it. I felt I owed it to my hometown since its streets had always helped me sort through all pros and cons when I’d had too much on my mind. However, I had no idea what I could do and how I could protect the streets, so dear to my heart, from the occupiers’ hands steeped in blood. I could only protect myself and my loved ones.
The reality. It thumped onto my head like a heavy rock. I felt like hiding in a safe place not to see the reality outside the window. I was flooded with phone calls from worried relatives. But it still felt easier to breathe at home than in some foreign land, even though explosions were blasting outside. I was frightened and had no clue what was going on. The war arrived in my country without warning. I felt like someone had suddenly poured a bucket of cold water on me, and I had nothing to dry my body with. It was trembling with cold but I could not help it.
Packing things into a grab-and-go bag, I thought about what was happening around me. Perhaps I was supposed to flee the town for the sake of my loved ones and to preserve my own life—but it was the last thing I wanted at the moment. Two ‘selves’ were sitting on my shoulders: one nagged me to pack things and flee, and the other one to stay home.
I had to stay. If I left my town, I would abandon my heart, too, and would never again find another place where I’d feel at home. I walked the streets of my hometown when I was a small girl; when I marched to school with a backpack bigger than me; when I went dancing in a beautiful dress and a clutch tucked under my arm; when I took my younger brother to school on his first day. These streets brought me up and remembered me ever since I was a little girl.
How could I abandon my town if it had never abandoned me even in the hardest moments?
Things were packed. Our family was ready in case we had to go down to the bomb shelter. Getting up from the floor, I saw a mirror on the table. I saw Someone looking at me from the mirror—and it took me a while to recognize that person.
“Hello,” I said quietly.
“Hello,” Someone responded at once.
“Who are you?” I asked the mirror.
“Who are you?” Someone said in unison.
I touched my cheek, and Someone from the mirror did the same. I touched my hair, pulled into a messy ponytail, and the reflection touched its hair, too. Tears burst from my eyes, dropping onto my nightgown, and the reflection started to cry along with me. Then I realized that the person in the mirror was me.
“It’s me,” I said through tears.
“It’s me,” the girl on the other side of the mirror repeated.
Inner pain was ripping me apart. Tears were streaming down, and I could not stop them. The emotions bottled up inside me were gushing out. You could run away from a situation, but you could not escape your own self: sooner or later, you would face your reflection in the mirror and see someone who would not look any bit like your past self. I turned away—I did not want to look at that monster for another second. Her lips were pressed tight into a thin line instead of a sincere smile; her eyes, which used to be gorgeously blue and bottomless, were now gray and dull; and her smooth skin was covered with wrinkles you wouldn’t find on a teenager’s face.
“Air raid alarm! We must go down to the shelter!” my mum yelled, bursting into my room.
“Coming!” I yelled back, sniffing.
Wiping away tears and throwing a heavy backpack on my shoulders, I got ready to go. My brain felt paralyzed, but I knew I had to be strong to support mum and my brother, who were even more frightened than me.
One step. Another one. I walked as if stepping over my fear, pain, and hatred, trying to persuade myself that I would survive any trials and tribulations. No one would be able to take away my life and the lives of my loved ones and friends.
The basement only whipped up my dark mood, while dampness and cold did not provide any sense of safety, so I could not wait to get back to the apartment. Back home, with a cup of tea in my hands, I felt like in a fortress no one would ever destroy. My home is my fortress, they said, but that saying acquired a completely different meaning. I wish I had understood it earlier. My favorite blanket, my warm bed, and my family made me the happiest person in the world—but I did not realize it.
“When will dad come back?” my brother asked.
“I don’t know, sweetie,” mum said.
I heard them talking in the kitchen late at night. Dad told mum he was drafted and was supposed to go to the military recruitment office and then to the front line. She cried in his lap and begged him to return home safe and sound, and dad said, ‘Sure, honey. I’ll come back a better person.” His words got carved into my memory and echoed in my mind again and again. I was impressed at how calmly dad behaved in that tragic situation. He was a tower of strength to my mum. She knew that he might not come back alive, but his words that night worked better than a sedative. When we were saying goodbye to dad, he bent over and said he was going to war to defend me, my future, and my yet-unborn children. I burst into tears, to which he said that giving up one’s life for the motherland mattered much more than dying without achieving anything. He also asked me not to miss him too much.
“You are my hero even if others see you just like an ordinary man,” I told him in the last minutes of our farewell.
“You are most precious to me. Anything else does not matter,” dad said, smiling. “Don’t be sad, sweetheart. We will celebrate the victory together.”
I will never forget his words. They were full of pain but, at the same time, warmed my soul, screamed about the tragedy, and whispered about how important it was to do good when there was so much evil around us. I wrote dad’s words down on the photo we’d taken just before he left. Reading those words now, I travel back to the moment dad was holding me in his arms and telling me how important it was to be strong and hold up like an adult.
Thinking about dad’s words and our last moment together, I realized I had no space for fear and tears. Dad was fighting for me, my mum and my brother, and the whole Ukrainian nation, while I had to do my best to keep us all alive, as that was what my dad wanted the most. I had no right to let him down. For the first time in my life, I understood that I had grown up, and there was no place for childish wants and don’t wants.
I could not wrap my head around the fact that I’d grown up in one moment. I was thinking, how come other children still had an opportunity to be themselves and grow up when the right time came, and I had to grow up suddenly, without warning. I had not had a chance to know my first love, find loyal friends, or experience student life, but I already knew what it felt like to worry for my loved ones, how an air raid siren wailed, and what a grab-and-go bag was supposed to contain. I did not know when I would be able to return to normal life—and if I’d return to it at all.
Having come back home after a night spent in the basement, I was sitting across the table from mum, drinking a soothing tea. I had always seen so much in her eyes, but now only terror and pain were there. I could not see anything else. She was staring at the wall as if I was not there at all, sipping tea from a mug dad gave her. The mug had always just stood there as a decoration, and she only rarely used it, so I realized that she must have been missing dad very much.
“Would you like to talk about anything?” I asked, daring to break the tense silence.
“What is there to talk about? Don’t you understand what’s going on?”
I no longer recognized mum. An unfamiliar woman was sitting across from me. She was angry all the time and yelled at my brother and me. We knew that everyone was having a hard time and had to give vent to emotions that did not let us live, so we treated her behavior with understanding and did not snap back.
“It’s hard to deal with all that on your own. Can I help you with anything?” I asked.
“I sent my husband to war,” mum snapped. “How can you help me with that?”
“And I saw my dad off to war. Do you think I don’t care?”
“You still have a future, you know. I don’t,” mum said. Her voice softened.
“What do you mean?”
“I think I should also go to war,” she said, bringing the cup to her lips. Her gesture meant that our conversation was over.
I could not believe what mum just said and blamed her nerves and sleepless nights. We did not talk about it anymore, although, with each passing day, it became harder and harder for me to see anything in that woman that would resemble my mum. She would yell, nap whenever she had a free minute, avoid contact with me, and talk to me curtly and businesslike. I found it hard to live in an atmosphere like that. I also took over most of the household chores to help mum, at least for a bit.
“Why are you acting like this? Can’t you share your thoughts with me? You’d feel better,” I said, trying to support her.
“Act like what?” mum asked, throwing a surprised look at me.
“I don’t know. You changed a lot since dad went away.”
“How can I act if my husband is fighting in the war and has not responded to my calls and messages for a few days now?” mum asked, screaming.
“But it’s not the reason to bury yourself alive. You still have us. So, live for us, at least. You must be healthy and strong. Your nerves would not bring dad home. I am sure he’d want us to hold up and not worry about him too much.”
“Perhaps you are right.”
This brief dialogue changed her attitude toward us. Mum growled at us less. She started to talk more about all kinds of things and thanked me for helping her with the household. Finally, she accepted the situation as it was. It looked like everything had fallen into place, and life moved on: mum started to smile again, cook tasty food as she’d always used to, and read to my brother before bed. My heart fluttered as I watched her slowly return to how she’d been when we’d heard the melodious singing of birds outside instead of blasts.
Meanwhile, I found it hard to return to pre-war life. I supported mum so she wouldn’t give up and spent time with my brother so he wouldn’t miss dad and take the situation too close to his heart. But I could barely control my nerves, and at night, when no one could see me, I cried and begged God to stop the atrocities. Before the war, religion was a controversial issue for me: I did not believe in higher powers and could not understand why people would address something or someone they could not see. But now I was so exhausted and disoriented that I was ready to appeal to higher powers and believe anything as long as it helped me and my loved ones to stay alive.
One day, when we were sheltering, an explosion banged not far from us. It was the first time I heard such a powerful blast. I only hoped that nothing would be destroyed and no one would be killed. I could not hear anything for a while—the explosion must have deafened me—but I ignored it. I immediately turned to my brother and mum.
My brother was weeping, clinging to mum’s neck. His shirt was wet from tears. I grabbed napkins and started to wipe wet streams off his face. It made him laugh, and he calmed down for some time. However, I could not catch mum’s gaze. She was staring into the distance without responding to my words. I waved my hands in front of her eyes, but she just kept staring into an imaginary point.
“Mum! Mum!” I shouted, trying to make myself heard. “Mum, look at me!”
“Why are you yelling?” she snapped, finally turning to me.
I felt relief when she finally responded, but I could see that she was somewhere far away in her thoughts. Mum was hugging my brother tightly, and she hugged me, too. I had never felt so anxious and, at the same time, so calm. I felt the warmth I’d missed so much in those tough days.
We went outside after the air raid alarm was lifted. What I saw there left me speechless. I had no home anymore—it turned into a heap of rubble. I had no time to collect my thoughts. Mum was stunned, so I had to take on the role of the oldest one in our family. I quickly grabbed our bags from the basement. The only way out of that situation was to flee as far away as possible—and as fast as possible. It was hard to leave what I’d promised never to abandon, but I had to do it for my brother and mum, who would not be able to function under those circumstances.
There was nothing to take from home, so we found ourselves standing in the middle of the street with just a few bags. The air raid siren started to blare again, and I heard the sounds of explosions but going back to the shelter was not an option. I walked to the railway station arm in arm with my mum and brother, who had not yet recovered from what they’d experienced.
“It would be easier that way,” I kept saying to myself on the way. “I am responsible for the three of us.”
“What are you murmuring all the time?” mum asked.
“Just trying to calm myself down.”
“Thank you, love. I can see how hard it is for you, but we won’t handle it without you.” Her mood suddenly changed, and she supported me.
I did not expect to hear those words from her, but I really needed that. I did not want to feel like an adult, responsible for my loved ones, but I had to hold up. More than anything else, I wished to return to the days when I’d had no idea about the terrible things the war would bring—things we would have to survive. Back then, I’d been walking the streets of my hometown with my friends, smiling at the sun so sincerely, and it would smile back at me. Now my smile lost its sincerity—it was a mask I’d put on to hide my feelings.
With explosions banging behind our backs, we waited for the arrival of a train that would take us thousands of kilometers away. Nothing would be the same. It used to be a happy story, with happy moments, sincere smiles, and jokes—and it had such a tragic ending. I could never imagine that it might end like that. I used to fret whenever some of my friends would not invite me to a party or go for a walk with me, but I realized that it was nothing compared to what I had experienced over the past few days.
Devastation. Now I know what it feels like to ‘grow up’: this excruciating process destroys you on the inside and proves that you will never be your previous self. I understand that tomorrow might not come and that I must live here and now—making thoughtful decisions and not letting emotions overwhelm me.
The train is taking is to a quiet place where I will hear happy voices outside, not wounded children screaming and their mothers crying. I will no longer see destroyed buildings and streets. I do not know whether I will be able to find myself in those buildings or if my voice will be heard among those other voices, but I know for a fact that it will be better that way for my brother and mum—they will be able to start their lives anew. We have only documents and a few things with us, but then, do we really need all those things if they can vanish in a moment?
Chug-chug, the wheels are thumping along the tracks. The train takes us further and further away from our hometown. Mum shows the landscapes outside the window to my brother. I must switch attention to something else and stop fretting. A text message flashes on my smartphone screen: “I’m alive.” Dad. I press the telephone to my chest. It is just the beginning. It’s always hard at the start, but I’ll get used to it. I’ll make it. Dad is here with us. Even though he is far away physically, he is with us in his thoughts, on this train on its way toward a safer place. He is doing the same. He is defending his loved ones. Everyone is defending the country on their own front.
[This essay was written in 2022 for Antytvir, a writing contest for teens. It is an educational project of Mystetsky Arsenal within the International Book Arsenal Festival. Its goal is to promote creative writing among high school students and create a platform for expressing yourself in a non-standard way. The organizers designed this project in 2020 and 2022 to support Ukrainian youth in highly stressful situations by allowing them to write and make their voices heard. Translated into English and illustrated by Cultural Hub NGO within the Wars. Ukrainians. Humanity program.]
Written on: 06.05.2022
First published within “Wars. Ukrainians. Humanity” on: 04.01.2023
Author: Viktoriia Deiko, 16 years old
Translator (from Ukrainian to English): Hanna Leliv
Illustrator: Nastia Haidaienko
Proofreader: Tetiana Vorobtsova
Copy Editor: Yuliia Moroz
Content Editors: Maryna Korchaka, Natalia Babalyk, Oleksii Pryimak
Programme Directors: Julia Ovcharenko and Demyan Om Dyakiv-Slavitski
Original language: Ukrainian
Translation language: English
Українська (Cyrillic)
Свіжі рани на білому полотні*
Враз утратити все було так важко, що серце просто розривалося з горя. Вибухи лунали звідусіль, і я не могла зібрати свої думки докупи. Моє місто здавалося надзвичайно ніжним і вразливим, хотілося його захистити від того болю, якого завдавала ворожа сила. Я відчувала, що завинила йому, адже, коли на душі було неспокійно, рідні вулиці допомагали розкласти по поличках усі за й проти. Однак не знала, чим зарадити і як уберегти дорогі серцю стежки від закривавлених сурелей окупантів. Я мала змогу лише захищати себе й свою сім’ю.
Реальність, неначе важка брила, раптом упала мені на голову. Хотілося сховатися десь у безпечному місці, щоб не бачити її за вікном. Телефон не замовкав від дзвінків стурбованих родичів. Але в рідних стінах у будь-якому разі дихалося легше, ніж десь на чужині, навіть якщо поруч лунають вибухи. Було страшно й нічого незрозуміло. Війна прийшла до моєї країни без попередження. Таке відчуття, що мене несподівано облили холодною водою і немає чим витерти тіло, воно труситься від холоду, а я нічим не можу зарадити.
Збираючи речі, які маю взяти із собою до укриття, я замислилася над тим, що відбувається навколо. Напевно, треба тікати із цього міста заради сім’ї та щоб зберегти своє життя, але це найменше, що я хотіла цієї миті. На плечах неначе сиділо дві мене: одна скиглила, що треба збирати речі та їхати якнайдалі, інша казала залишатися вдома.
Я мала зостатися, адже, полишаючи місто, покину тут своє серце напризволяще й уже більше ніколи не знайду місця, де почувалася б як удома. Стежками цього міста я ходила, коли була зовсім маленькою, коли прямувала до школи з більшим за себе портфелем, коли йшла на дискотеку в гожій сукні та з маленьким жіночим ридикюлем під рукою, коли вела свого брата до першого класу на свято Першого вересня. Ці дороги виростили мене та пам’ятають відмалечку й дотепер.
То як же я залишу своє місто, коли воно не покинуло мене навіть у найгірші миті?
Речі зібрано. На випадок, якщо треба буде спуститися в укриття, наша сім’я підготовлена. Я піднялася з підлоги, де просиділа, складаючи все потрібне, і побачила на столі люстерко. Звідти на мене глянув Хтось, кого не відразу впізнала.
— Привіт, — тихенько привіталась я.
— Привіт, — в один момент повторив Хтось.
— Хто ти? — спитала дзеркала.
— Хто ти? — пролунало в унісон з моїми словами.
Я торкнулася до своєї щоки — і Хтось із люстерка зробив те саме, доторкнулася до волосся, зачесаного в неохайний хвіст, — відображення також доторкнулося до свого. Сльози самі собою потекли з очей і скрапували на нічну сорочку — відображення почало плакати разом зі мною. Тоді стало зрозуміло: та людина в дзеркалі — я.
— Це я, — мовила крізь сльози.
— Це я, — повторила дівчина по той бік люстерка.
Біль усередині роздирав мене на шматки. Сльози текли безперестанку, і зупинити їх було вже неможливо. Назовні вийшло все, що сиділо десь дуже далеко. Можна втекти від ситуації, але від себе не втечеш, однаково колись стикнешся сам на сам з відображенням і побачиш у верцадло того, хто навіть близько не нагадуватиме тебе колишнього. Я відвернулася, не хотіла більше бачити ту потвору. У неї замість щирої усмішки тепер губи щільно зімкнуті в тонку ниточку, чудові голубі очі, глибину яких не виміряєш, стали сірими й безініціативними, а гладенька шкіра вкрилася зморшками, не властивими підлітку.
— Тривога, маємо йти в укриття! — прокричала мати, увірвавшись до кімнати.
— Уже йду! — гукнула я у відповідь і шмигнула носом.
Витерши сльози й закинувши на плечі тяжкий портфель, зібралася йти. Мозок неначе паралізувало, але я маю бути сильною, підтримувати маму й брата, які бояться ще більше за мене.
Крок. За ним ще один. Я йшла, переступаючи через увесь страх, біль, ненависть, і переконувала саму себе, що впораюся з будь-якими випробуваннями. Ніхто не відбере мого життя, моїх близьких і друзів.
Підвал ще більше нагнітав похмурий настрій, а сирість і холод не давали почуватися в безпеці, тож хотілося якнайшвидше потрапити до своєї квартири. Там, за чашкою чаю, я була неначе у фортеці, яку ніхто ніколи не зруйнує. Знаєте, кажуть, що мій дім — моя фортеця, і тепер ця приказка мала зовсім інший сенс, тільки сумно, що її значення я зрозуміла так пізно. Улюблена ковдра, тепле ліжко й родина робили мене найщасливішою людиною у світі, та я не усвідомлювала цього.
— Мамо, а тато коли прийде? — питав брат у моєї матусі.
— Не знаю, котику.
Я чула їхні розмови на кухні пізно вночі: тато повідомив мамі, що підлягає мобілізації і треба їхати до військкомату, а звідти — на передову. Вона плакала, лежачи в нього на колінах, і просила, щоб повертався додому живим і здоровим, а він відповідав їй: «Звичайно, сонце моє, повернуся ще кращим». Ці слова закарбувалися в моїй пам’яті й звучали знову та знову. Я дивувалася татовому спокою, попри всю трагічність ситуації. Він чоловік, з яким моя мама була як за кам’яною стіною. Вона розуміла, що він може не повернутися звідти живим, але його слова тієї ночі діяли краще від заспокійливого. Коли ми прощалися, тато нахилився й сказав, що йде захищати мене, моє майбутнє, моїх ще не народжених дітей. Я почала плакати, на що він промовив, що віддати життя за Батьківщину набагато цінніше, ніж померти, нічого не досягнувши, і просив не сумувати за ним.
— Ти для мене вже герой, навіть якщо для інших ти просто чоловік, — сказала я йому в останні хвилини нашого прощання.
— Це для мене найцінніше, решта неважливо, — усміхнувшись, мовив тато. — Не вішай носа, люба, ще відсвяткуємо перемогу.
То були слова, яких я ніколи не забуду. Вони були наповнені болем і водночас гріли душу, кричали про трагічність ситуації та шепотіли, як важливо творити добро, коли навколо стільки зла. Я записала їх на фотографії, що ми зробили перед тим, як тато пішов. Як читала ці слова, то переносилася в той самий час, коли стояла в татових обіймах, а він казав, що важливо бути сильною і дорослою, що маю триматися.
Прокручуючи в пам’яті ті слова й ту останню хвилину, коли його бачила, я зрозуміла, що більше немає місця страху й сльозам. Мій тато бореться за мене, за моїх маму й брата, за наш український народ, тому я зроблю все, щоб ми залишилися живими, адже він цього хоче найбільше. Не маю права його підвести. Уперше за весь цей час я зрозуміла, що подорослішала, місця дитячим «хочу», «не хочу» не було й поготів.
Я оперилася в одну мить, але це ніяк не вкладалося в голові. Намагалася збагнути, чому інші можуть побути ще дітьми й дорослішати тоді, коли настане час, а зі мною все сталося так раптово, без попередження. Я ще не відчула першого кохання, не знайшла вірних друзів, не мала студентського життя, проте вже знаю, як хвилюватися за рідних, що таке повітряні тривоги, напам’ять вивчила вміст тривожної валізи й не відаю, коли настане нормальне життя й чи буде воно взагалі.
Повернувшись до квартири після ночі в підвалі, я сиділа навпроти матусі, ми разом пили заспокійливий чай. У її очах завжди можна прочитати багато, але тоді були тільки жах і біль, більше я нічого не бачила. Вона дивилася на стіну, ніби мене тут узагалі не було, і тихенько пила чай з горнятка, яке їй подарував тато. Я розуміла, до чого був цей жест: вона дуже сумує за чоловіком, адже це горнятко раніше стояло радше для краси, і мама нечасто пила з нього.
— Може, хочеш про щось поговорити? — я наважилася порушити напружену тишу.
— А про що з тобою говорити? Мабуть, ти й сама все розумієш.
Я не впізнавала своєї мами, переді мною сиділа якась жінка, якої я раніше ніколи не знала. Вона стала дуже жорстокою і постійно кричала на нас із братом. Ми ставилися до цього з розумінням і не сперечалися у відповідь, адже всім тепер було важко, кудись треба дівати ті емоції, що не давали спокійно жити.
— Самій тяжко винести все це, може, я чимось допоможу?
— Я відправила чоловіка на війну, — відгризнулася мама. — Як гадаєш, чим можеш допомогти?
— А я провела тата на війну. Чи ти думаєш, мені байдуже?
— Знаєш, ти ще маєш майбутнє, а мого вже немає, — уже спокійніше відказала мама.
— Що ти маєш на увазі?
— Вважаю, що також маю піти на війну, — вона підняла горнятко до вуст і відпила чай, даючи зрозуміти, що розмову завершено.
Я не могла повірити маминим словам і списала це на нерви й безсонні ночі. Більше ми не порушували цієї теми, хоча з кожним днем ставало важче розгледіти в цій жінці хоч якісь ознаки, що нагадували мою маму. Вона постійно кричала, у вільний час спала, уникала зі мною будь-якого контакту, говорила коротко й за потреби. У такій атмосфері було важко існувати, а ще я перейняла більшість домашніх справ на себе, щоб хоч якось розвантажити маму.
— Чому ти така? Ти не можеш просто поділитися своїми думками? Гадаю, тобі стане легше, — я намагалася підтримати матусю.
— Яка? — вона здивовано метнула погляд на мене.
— Не знаю, ти дуже змінилася, коли тато пішов.
— А якою я маю бути, якщо мій чоловік пішов на війну й не відповідає вже кілька днів на дзвінки й повідомлення? — почала кричати мама.
— Але це не привід ховати себе за життя. У тебе є ми, живи хоча б заради нас, ти маєш бути здоровою, з твердим характером. Тато не повернеться додому від того, що ти більше чи менше нервуватимешся. Гадаю, він хотів би, щоб ми трималися й не сумували за ним.
— Мабуть, твоя правда.
Ця коротка розмова змінила мамине ставлення до нас. Тепер вона менше сердилася, почала більше спілкуватися з нами, подякувала мені за допомогу в домашніх справах. Нарешті вона прийняла цю ситуацію і почала жити відповідно до обставин. Усе нібито стало на свої місця, життя тривало: мама знову почала усміхатися, готувати смачні страви, читати сину на ніч казки. Моє серце радісно калатало, коли бачила, як вона потроху поверталася до того стану, коли за вікном лунали не постріли, а лише прекрасний спів пташок.
Натомість я не змогла повернутися в довоєнний час. Підтримуючи маму, щоб вона не здавалася, і брата, щоб не сумував за татом і не сприймав обставини навкруги близько до серця, я важко контролювала власні нерви, тому вночі, поки ніхто не чув, часто плакала й благала Бога швидше закінчити ці жахи. До війни питання релігії для мене було дискусійним, я не вірила у вищі сили й не розуміла, навіщо звертатися до того, кого навіть не бачиш. А тепер я дуже виснажилась і гадки не мала, як рухатися далі, тому готова звернутися до будь-кого й повірити в будь-що, аби лише це допомогло мені й рідним залишитися живими.
Сьогодні, поки ми були в укритті, неподалік щось гучно вибухнуло. Такого потужного вибуху ми ще не чули. Я мала надію, що нічого не зруйнувалося й усі живі. На деякий час перестала чути, мабуть, оглушило, але тоді я не звернула на це уваги. Одразу згадала про брата й маму, повернулася до них.
Брат ридав, міцно вчепившись за мамину шию, його льоля була повністю мокра від сліз. Узявши серветки, кинулася до брата й почала витирати мокрі доріжки на його обличчі, він розсміявся й на певний час заспокоївся. Потім звернула увагу на матусю, проте не змогла впіймати її погляду. Вона дивилася кудись уперед і не реагувала на слова. Я махала перед її очима руками, але мама не зводила погляду з уявної точки.
— Мамо, мамо, — намагалася докричатися до неї. — Мамо, подивися на мене.
— Що ти кричиш? — гаркнувши, мама перевела погляд на мене.
Коли вона нарешті відреагувала, я відчула полегшення, але бачила, що думками мама далеко звідси. Вона міцно обіймала сина й уперше за кілька днів пригорнула мене до себе. Ще ніколи не було так тривожно й спокійно водночас. Я відчувала тепло, якого дуже бракувало протягом цих надзвичайно важких днів.
Ми вийшли, коли пролунав відбій тривоги. Те, що я побачила, відібрало мову: мого дому більше не було — лише купа каміння. Часу, щоб зібрати думки докупи, не мала, до того ж мама не могла отямитися, тому я взяла роль старшої на себе. Поквапом забрала наші тривожні валізи з підвалу. Єдиний вихід, який бачила в цій ситуації, — їхати якомога далі й чимшвидше. Було боляче кидати те, що клялася не залишати ніколи, однак мусила це зробити заради брата й мами, які в таких обставинах не вижили б.
З дому вже не нічого взяти, ми залишилися тільки з невеликою кількістю речей у валізах, які стояли посеред вулиці. Знову тривога, почулися обстріли, але йти в укриття не було сенсу. Узявши попід руки маму й брата, які досі не відійшли від пережитого, попрямувала до вокзалу.
«Так буде легше, — повторювала йдучи. — Я відповідальна за свою сім’ю».
— Що ти постійно бубониш? — сердилася матуся.
— Заспокоюю себе.
— Дякую, моя люба, бачу, як тобі важко, проте без тебе ми не впоралися б, — якось ураз мамин настрій змінився, і вона підтримала мене.
Таких слів я не очікувала почути, але дуже їх потребувала. Хоч би як я не хотіла, проте мусила подорослішати й відповідати за рідних. Найбільшим бажанням було повернутися в ті дні, коли ще не знала, які жахи принесе ця війна й що ми переживемо. Колись я прогулювалася з друзями рідними вулицями й усміхалася сонцю щиро-щиро, а воно усміхалося мені у відповідь. Тепер моя усмішка набула іншого значення: вона стала маскою, яку я надягала, аби не показувати, що на душі.
За спиною гриміли вибухи, а ми чекали прибуття потяга, який відвезе за тисячі кілометрів звідси. Уже не буде як раніше. Щаслива історія зі щасливими моментами, щирими усмішками й анекдотами має трагічний кінець. Я навіть не могла уявити, що все закінчиться ось так. Раніше вважала, що проблема — це коли подруга не покликала на вечірку або друзі не захотіли піти погуляти, однак тепер розумію, що все дрібниці, як порівняти з тим, що я пережила за кілька днів.
Спустошення. Ось, виявляється, яке це дорослішання: неймовірно болісне, воно нищить ізсередини, доводячи, що ти колишня вже не будеш такою в майбутньому. Розуміла, що вже ніяких завтра не буде, треба жити тут і тепер, ухвалювати зважені рішення, а не підпадати під емоції.
Потяг віз нас туди, де буде тихо, де з вікна я почую щасливі голоси людей, а не плач покалічених дітей і матерів. Там я більше не побачу зруйнованих будинків і вулиць. Не знала, чи знайду в тих будинках себе, чи лунатиме серед тих голосів і мій, але відала, що братові й матері буде там краще, вони почнуть жити заново. Звичайно, із собою ми мали тільки купку речей і документи. Та чи потрібні всі ті речі, якщо за хвилину їх може не стати?
Чух-чух. Вистукували колеса по коліях. Потяг далі й далі відвозив нас від рідного дому. Мама показувала братові краєвиди за вікном. Треба було відірватися на щось інше й не ятрити душу. На телефоні висвітилося: «Живий». Повідомлення від тата. Я притиснула мобільний до серця. Це лише початок. Завжди на старті важко, але я звикну, я зможу. Тато поряд, навіть якщо фізично далеко: подумки він сидів з нами в потягу та їхав до безпечного місця. Він учинив так само — пішов захищати сім’ю. Кожен боронить країну на своєму фронті.
* Оповідання написано 2022 року для підліткового літературного конкурсу «Антитвір». Це освітній проєкт Мистецького Арсеналу в межах Міжнародного фестивалю «Книжковий Арсенал». Він покликаний стимулювати розвиток креативного письма серед учнів старшої школи й створювати майданчик для висловлення в нестандартний спосіб. У 2020 й 2022 роках проєкт, за задумом організаторів, став способом підтримати українську молодь у надзвичайних стресових ситуаціях через можливість писати й бути почутими. Перекладено англійською мовою та проілюстровано ГО «Культурний Хаб» у межах програми «Wars. Ukrainians. Humanity».
Текст написано: 06.05.2022
Вперше опубліковано в програмі Wars. Ukrainians. Humanity: 04.01.2023
Автор: Вікторія Дейко, 16 років
Ілюстраторка: Настя Гайдаєнко
Літературна редакторка: Леся Кропотова
Коректорка: Тетяна Воробцова
Відповідальна редакторка: Юлія Мороз
Контент-редактори: Марина Корчака, Наталія Бабалик, Олексій Приймак
Програмні директори: Юлія Овчаренко та Дем’ян Ом Дяків Славіцькі
Ukrainian (Latin)
Transliteration: the BGN/PCGN 1965 System for Ukrainian
Svizhi rany na bilomu polotni*
Vraz utratyty vse bulo tak vazhko, shcho sertse prosto rozryvalosya z horya. Vybukhy lunaly zvidusil’, i ya ne mohla zibraty svoyi dumky dokupy. Moye misto zdavalosya nadzvychayno nizhnym i vrazlyvym, khotilosya yoho zakhystyty vid toho bolyu, yakoho zavdavala vorozha syla. Ya vidchuvala, shcho zavynyla yomu, adzhe, koly na dushi bulo nespokiyno, ridni vulytsi dopomahaly rozklasty po polychkakh usi za y proty. Odnak ne znala, chym zaradyty i yak uberehty dorohi sertsyu stezhky vid zakryvavlenykh sureley okupantiv. Ya mala zmohu lyshe zakhyshchaty sebe y svoyu sim’yu.
Real’nist’, nenache vazhka bryla, raptom upala meni na holovu. Khotilosya skhovatysya des’ u bezpechnomu mistsi, shchob ne bachyty yiyi za viknom. Telefon ne zamovkav vid dzvinkiv sturbovanykh rodychiv. Ale v ridnykh stinakh u bud’-yakomu razi dykhalosya lehshe, nizh des’ na chuzhyni, navit’ yakshcho poruch lunayut’ vybukhy. Bulo strashno y nichoho nezrozumilo. Viyna pryyshla do moyeyi krayiny bez poperedzhennya. Take vidchuttya, shcho mene nespodivano oblyly kholodnoyu vodoyu i nemaye chym vyterty tilo, vono trusyt’sya vid kholodu, a ya nichym ne mozhu zaradyty.
Zbyrayuchy rechi, yaki mayu vzyaty iz soboyu do ukryttya, ya zamyslylasya nad tym, shcho vidbuvayet’sya navkolo. Napevno, treba tikaty iz ts’oho mista zarady sim’yi ta shchob zberehty svoye zhyttya, ale tse naymenshe, shcho ya khotila tsiyeyi myti. Na plechakh nenache sydilo dvi mene: odna skyhlyla, shcho treba zbyraty rechi ta yikhaty yaknaydali, insha kazala zalyshatysya vdoma.
Ya mala zostatysya, adzhe, polyshayuchy misto, pokynu tut svoye sertse napryzvolyashche y uzhe bil’she nikoly ne znaydu mistsya, de pochuvalasya b yak udoma. Stezhkamy ts’oho mista ya khodyla, koly bula zovsim malen’koyu, koly pryamuvala do shkoly z bil’shym za sebe portfelem, koly yshla na dyskoteku v hozhiy sukni ta z malen’kym zhinochym rydykyulem pid rukoyu, koly vela svoho brata do pershoho klasu na svyato Pershoho veresnya. Tsi dorohy vyrostyly mene ta pam’yatayut’ vidmalechku y doteper.
To yak zhe ya zalyshu svoye misto, koly vono ne pokynulo mene navit’ u nayhirshi myti?
Rechi zibrano. Na vypadok, yakshcho treba bude spustytysya v ukryttya, nasha sim’ya pidhotovlena. Ya pidnyalasya z pidlohy, de prosydila, skladayuchy vse potribne, i pobachyla na stoli lyusterko. Zvidty na mene hlyanuv Khtos’, koho ne vidrazu vpiznala.
— Pryvit, — tykhen’ko pryvitalas’ ya.
— Pryvit, — v odyn moment povtoryv Khtos’.
— Khto ty? — spytala dzerkala.
— Khto ty? — prolunalo v unison z moyimy slovamy.
Ya torknulasya do svoyeyi shchoky — i Khtos’ iz lyusterka zrobyv te same, dotorknulasya do volossya, zachesanoho v neokhaynyy khvist, — vidobrazhennya takozh dotorknulosya do svoho. Sl’ozy sami soboyu potekly z ochey i skrapuvaly na nichnu sorochku — vidobrazhennya pochalo plakaty razom zi mnoyu. Todi stalo zrozumilo: ta lyudyna v dzerkali — ya.
— Tse ya, — movyla kriz’ sl’ozy.
— Tse ya, — povtoryla divchyna po toy bik lyusterka.
Bil’ useredyni rozdyrav mene na shmatky. Sl’ozy tekly bezperestanku, i zupynyty yikh bulo vzhe nemozhlyvo. Nazovni vyyshlo vse, shcho sydilo des’ duzhe daleko. Mozhna vtekty vid sytuatsiyi, ale vid sebe ne vtechesh, odnakovo kolys’ stykneshsya sam na sam z vidobrazhennyam i pobachysh u vertsadlo toho, khto navit’ blyz’ko ne nahaduvatyme tebe kolyshn’oho. Ya vidvernulasya, ne khotila bil’she bachyty tu potvoru. U neyi zamist’ shchyroyi usmishky teper huby shchil’no zimknuti v tonku nytochku, chudovi holubi ochi, hlybynu yakykh ne vymiryayesh, staly sirymy y bezinitsiatyvnymy, a hladen’ka shkira vkrylasya zmorshkamy, ne vlastyvymy pidlitku.
— Tryvoha, mayemo yty v ukryttya! — prokrychala maty, uvirvavshys’ do kimnaty.
— Uzhe ydu! — huknula ya u vidpovid’ i shmyhnula nosom.
Vytershy sl’ozy y zakynuvshy na plechi tyazhkyy portfel’, zibralasya yty. Mozok nenache paralizuvalo, ale ya mayu buty syl’noyu, pidtrymuvaty mamu y brata, yaki boyat’sya shche bil’she za mene.
Krok. Za nym shche odyn. Ya yshla, perestupayuchy cherez uves’ strakh, bil’, nenavyst’, i perekonuvala samu sebe, shcho vporayusya z bud’-yakymy vyprobuvannyamy. Nikhto ne vidbere moho zhyttya, moyikh blyz’kykh i druziv.
Pidval shche bil’she nahnitav pokhmuryy nastriy, a syrist’ i kholod ne davaly pochuvatysya v bezpetsi, tozh khotilosya yaknayshvydshe potrapyty do svoyeyi kvartyry. Tam, za chashkoyu chayu, ya bula nenache u fortetsi, yaku nikhto nikoly ne zruynuye. Znayete, kazhut’, shcho miy dim — moya fortetsya, i teper tsya prykazka mala zovsim inshyy sens, til’ky sumno, shcho yiyi znachennya ya zrozumila tak pizno. Ulyublena kovdra, teple lizhko y rodyna robyly mene nayshchaslyvishoyu lyudynoyu u sviti, ta ya ne usvidomlyuvala ts’oho.
— Mamo, a tato koly pryyde? — pytav brat u moyeyi matusi.
— Ne znayu, kotyku.
Ya chula yikhni rozmovy na kukhni pizno vnochi: tato povidomyv mami, shcho pidlyahaye mobilizatsiyi i treba yikhaty do viys’kkomatu, a zvidty — na peredovu. Vona plakala, lezhachy v n’oho na kolinakh, i prosyla, shchob povertavsya dodomu zhyvym i zdorovym, a vin vidpovidav yiy: «Zvychayno, sontse moye, povernusya shche krashchym». Tsi slova zakarbuvalysya v moyiy pam’yati y zvuchaly znovu ta znovu. Ya dyvuvalasya tatovomu spokoyu, popry vsyu trahichnist’ sytuatsiyi. Vin cholovik, z yakym moya mama bula yak za kam’yanoyu stinoyu. Vona rozumila, shcho vin mozhe ne povernutysya zvidty zhyvym, ale yoho slova tiyeyi nochi diyaly krashche vid zaspokiylyvoho. Koly my proshchalysya, tato nakhylyvsya y skazav, shcho yde zakhyshchaty mene, moye maybutnye, moyikh shche ne narodzhenykh ditey. Ya pochala plakaty, na shcho vin promovyv, shcho viddaty zhyttya za Bat’kivshchynu nabahato tsinnishe, nizh pomerty, nichoho ne dosyahnuvshy, i prosyv ne sumuvaty za nym.
— Ty dlya mene vzhe heroy, navit’ yakshcho dlya inshykh ty prosto cholovik, — skazala ya yomu v ostanni khvylyny nashoho proshchannya.
— Tse dlya mene naytsinnishe, reshta nevazhlyvo, — usmikhnuvshys’, movyv tato. — Ne vishay nosa, lyuba, shche vidsvyatkuyemo peremohu.
To buly slova, yakykh ya nikoly ne zabudu. Vony buly napovneni bolem i vodnochas hrily dushu, krychaly pro trahichnist’ sytuatsiyi ta shepotily, yak vazhlyvo tvoryty dobro, koly navkolo stil’ky zla. Ya zapysala yikh na fotohrafiyi, shcho my zrobyly pered tym, yak tato pishov. Yak chytala tsi slova, to perenosylasya v toy samyy chas, koly stoyala v tatovykh obiymakh, a vin kazav, shcho vazhlyvo buty syl’noyu i dorosloyu, shcho mayu trymatysya.
Prokruchuyuchy v pam’yati ti slova y tu ostannyu khvylynu, koly yoho bachyla, ya zrozumila, shcho bil’she nemaye mistsya strakhu y sl’ozam. Miy tato boret’sya za mene, za moyikh mamu y brata, za nash ukrayins’kyy narod, tomu ya zroblyu vse, shchob my zalyshylysya zhyvymy, adzhe vin ts’oho khoche naybil’she. Ne mayu prava yoho pidvesty. Upershe za ves’ tsey chas ya zrozumila, shcho podoroslishala, mistsya dytyachym «khochu», «ne khochu» ne bulo y pohotiv.
Ya operylasya v odnu myt’, ale tse niyak ne vkladalosya v holovi. Namahalasya zbahnuty, chomu inshi mozhut’ pobuty shche dit’my y doroslishaty todi, koly nastane chas, a zi mnoyu vse stalosya tak raptovo, bez poperedzhennya. Ya shche ne vidchula pershoho kokhannya, ne znayshla virnykh druziv, ne mala students’koho zhyttya, prote vzhe znayu, yak khvylyuvatysya za ridnykh, shcho take povitryani tryvohy, napam’yat’ vyvchyla vmist tryvozhnoyi valizy y ne vidayu, koly nastane normal’ne zhyttya y chy bude vono vzahali.
Povernuvshys’ do kvartyry pislya nochi v pidvali, ya sydila navproty matusi, my razom pyly zaspokiylyvyy chay. U yiyi ochakh zavzhdy mozhna prochytaty bahato, ale todi buly til’ky zhakh i bil’, bil’she ya nichoho ne bachyla. Vona dyvylasya na stinu, niby mene tut uzahali ne bulo, i tykhen’ko pyla chay z hornyatka, yake yiy podaruvav tato. Ya rozumila, do choho buv tsey zhest: vona duzhe sumuye za cholovikom, adzhe tse hornyatko ranishe stoyalo radshe dlya krasy, i mama nechasto pyla z n’oho.
— Mozhe, khochesh pro shchos’ pohovoryty? — ya navazhylasya porushyty napruzhenu tyshu.
— A pro shcho z toboyu hovoryty? Mabut’, ty y sama vse rozumiyesh.
Ya ne vpiznavala svoyeyi mamy, peredi mnoyu sydila yakas’ zhinka, yakoyi ya ranishe nikoly ne znala. Vona stala duzhe zhorstokoyu i postiyno krychala na nas iz bratom. My stavylysya do ts’oho z rozuminnyam i ne sperechalysya u vidpovid’, adzhe vsim teper bulo vazhko, kudys’ treba divaty ti emotsiyi, shcho ne davaly spokiyno zhyty.
— Samiy tyazhko vynesty vse tse, mozhe, ya chymos’ dopomozhu?
— Ya vidpravyla cholovika na viynu, — vidhryznulasya mama. — Yak hadayesh, chym mozhesh dopomohty?
— A ya provela tata na viynu. Chy ty dumayesh, meni bayduzhe?
— Znayesh, ty shche mayesh maybutnye, a moho vzhe nemaye, — uzhe spokiynishe vidkazala mama.
— Shcho ty mayesh na uvazi?
— Vvazhayu, shcho takozh mayu pity na viynu, — vona pidnyala hornyatko do vust i vidpyla chay, dayuchy zrozumity, shcho rozmovu zaversheno.
Ya ne mohla poviryty mamynym slovam i spysala tse na nervy y bezsonni nochi. Bil’she my ne porushuvaly tsiyeyi temy, khocha z kozhnym dnem stavalo vazhche rozhledity v tsiy zhintsi khoch yakis’ oznaky, shcho nahaduvaly moyu mamu. Vona postiyno krychala, u vil’nyy chas spala, unykala zi mnoyu bud’-yakoho kontaktu, hovoryla korotko y za potreby. U takiy atmosferi bulo vazhko isnuvaty, a shche ya pereynyala bil’shist’ domashnikh sprav na sebe, shchob khoch yakos’ rozvantazhyty mamu.
— Chomu ty taka? Ty ne mozhesh prosto podilytysya svoyimy dumkamy? Hadayu, tobi stane lehshe, — ya namahalasya pidtrymaty matusyu.
— Yaka? — vona zdyvovano metnula pohlyad na mene.
— Ne znayu, ty duzhe zminylasya, koly tato pishov.
— A yakoyu ya mayu buty, yakshcho miy cholovik pishov na viynu y ne vidpovidaye vzhe kil’ka dniv na dzvinky y povidomlennya? — pochala krychaty mama.
— Ale tse ne pryvid khovaty sebe za zhyttya. U tebe ye my, zhyvy khocha b zarady nas, ty mayesh buty zdorovoyu, z tverdym kharakterom. Tato ne povernet’sya dodomu vid toho, shcho ty bil’she chy menshe nervuvatymeshsya. Hadayu, vin khotiv by, shchob my trymalysya y ne sumuvaly za nym.
— Mabut’, tvoya pravda.
Tsya korotka rozmova zminyla mamyne stavlennya do nas. Teper vona menshe serdylasya, pochala bil’she spilkuvatysya z namy, podyakuvala meni za dopomohu v domashnikh spravakh. Nareshti vona pryynyala tsyu sytuatsiyu i pochala zhyty vidpovidno do obstavyn. Use nibyto stalo na svoyi mistsya, zhyttya tryvalo: mama znovu pochala usmikhatysya, hotuvaty smachni stravy, chytaty synu na nich kazky. Moye sertse radisno kalatalo, koly bachyla, yak vona potrokhu povertalasya do toho stanu, koly za viknom lunaly ne postrily, a lyshe prekrasnyy spiv ptashok.
Natomist’ ya ne zmohla povernutysya v dovoyennyy chas. Pidtrymuyuchy mamu, shchob vona ne zdavalasya, i brata, shchob ne sumuvav za tatom i ne spryymav obstavyny navkruhy blyz’ko do sertsya, ya vazhko kontrolyuvala vlasni nervy, tomu vnochi, poky nikhto ne chuv, chasto plakala y blahala Boha shvydshe zakinchyty tsi zhakhy. Do viyny pytannya relihiyi dlya mene bulo dyskusiynym, ya ne viryla u vyshchi syly y ne rozumila, navishcho zvertatysya do toho, koho navit’ ne bachysh. A teper ya duzhe vysnazhylas’ i hadky ne mala, yak rukhatysya dali, tomu hotova zvernutysya do bud’-koho y poviryty v bud’-shcho, aby lyshe tse dopomohlo meni y ridnym zalyshytysya zhyvymy.
S’ohodni, poky my buly v ukrytti, nepodalik shchos’ huchno vybukhnulo. Takoho potuzhnoho vybukhu my shche ne chuly. Ya mala nadiyu, shcho nichoho ne zruynuvalosya y usi zhyvi. Na deyakyy chas perestala chuty, mabut’, ohlushylo, ale todi ya ne zvernula na tse uvahy. Odrazu zhadala pro brata y mamu, povernulasya do nykh.
Brat rydav, mitsno vchepyvshys’ za mamynu shyyu, yoho l’olya bula povnistyu mokra vid sliz. Uzyavshy servetky, kynulasya do brata y pochala vytyraty mokri dorizhky na yoho oblychchi, vin rozsmiyavsya y na pevnyy chas zaspokoyivsya. Potim zvernula uvahu na matusyu, prote ne zmohla vpiymaty yiyi pohlyadu. Vona dyvylasya kudys’ upered i ne reahuvala na slova. Ya makhala pered yiyi ochyma rukamy, ale mama ne zvodyla pohlyadu z uyavnoyi tochky.
— Mamo, mamo, — namahalasya dokrychatysya do neyi. — Mamo, podyvysya na mene.
— Shcho ty krychysh? — harknuvshy, mama perevela pohlyad na mene.
Koly vona nareshti vidreahuvala, ya vidchula polehshennya, ale bachyla, shcho dumkamy mama daleko zvidsy. Vona mitsno obiymala syna y upershe za kil’ka dniv pryhornula mene do sebe. Shche nikoly ne bulo tak tryvozhno y spokiyno vodnochas. Ya vidchuvala teplo, yakoho duzhe brakuvalo protyahom tsykh nadzvychayno vazhkykh dniv.
My vyyshly, koly prolunav vidbiy tryvohy. Te, shcho ya pobachyla, vidibralo movu: moho domu bil’she ne bulo — lyshe kupa kaminnya. Chasu, shchob zibraty dumky dokupy, ne mala, do toho zh mama ne mohla otyamytysya, tomu ya vzyala rol’ starshoyi na sebe. Pokvapom zabrala nashi tryvozhni valizy z pidvalu. Yedynyy vykhid, yakyy bachyla v tsiy sytuatsiyi, — yikhaty yakomoha dali y chymshvydshe. Bulo bolyache kydaty te, shcho klyalasya ne zalyshaty nikoly, odnak musyla tse zrobyty zarady brata y mamy, yaki v takykh obstavynakh ne vyzhyly b.
Z domu vzhe ne nichoho vzyaty, my zalyshylysya til’ky z nevelykoyu kil’kistyu rechey u valizakh, yaki stoyaly posered vulytsi. Znovu tryvoha, pochulysya obstrily, ale yty v ukryttya ne bulo sensu. Uzyavshy popid ruky mamu y brata, yaki dosi ne vidiyshly vid perezhytoho, popryamuvala do vokzalu.
«Tak bude lehshe, — povtoryuvala yduchy. — Ya vidpovidal’na za svoyu sim’yu».
— Shcho ty postiyno bubonysh? — serdylasya matusya.
— Zaspokoyuyu sebe.
— Dyakuyu, moya lyuba, bachu, yak tobi vazhko, prote bez tebe my ne vporalysya b, — yakos’ uraz mamyn nastriy zminyvsya, i vona pidtrymala mene.
Takykh sliv ya ne ochikuvala pochuty, ale duzhe yikh potrebuvala. Khoch by yak ya ne khotila, prote musyla podoroslishaty y vidpovidaty za ridnykh. Naybil’shym bazhannyam bulo povernutysya v ti dni, koly shche ne znala, yaki zhakhy prynese tsya viyna y shcho my perezhyvemo. Kolys’ ya prohulyuvalasya z druzyamy ridnymy vulytsyamy y usmikhalasya sontsyu shchyro-shchyro, a vono usmikhalosya meni u vidpovid’. Teper moya usmishka nabula inshoho znachennya: vona stala maskoyu, yaku ya nadyahala, aby ne pokazuvaty, shcho na dushi.
Za spynoyu hrymily vybukhy, a my chekaly prybuttya potyaha, yakyy vidveze za tysyachi kilometriv zvidsy. Uzhe ne bude yak ranishe. Shchaslyva istoriya zi shchaslyvymy momentamy, shchyrymy usmishkamy y anekdotamy maye trahichnyy kinets’. Ya navit’ ne mohla uyavyty, shcho vse zakinchyt’sya os’ tak. Ranishe vvazhala, shcho problema — tse koly podruha ne poklykala na vechirku abo druzi ne zakhotily pity pohulyaty, odnak teper rozumiyu, shcho vse dribnytsi, yak porivnyaty z tym, shcho ya perezhyla za kil’ka dniv.
Spustoshennya. Os’, vyyavlyayet’sya, yake tse doroslishannya: neymovirno bolisne, vono nyshchyt’ izseredyny, dovodyachy, shcho ty kolyshnya vzhe ne budesh takoyu v maybutn’omu. Rozumila, shcho vzhe niyakykh zavtra ne bude, treba zhyty tut i teper, ukhvalyuvaty zvazheni rishennya, a ne pidpadaty pid emotsiyi.
Potyah viz nas tudy, de bude tykho, de z vikna ya pochuyu shchaslyvi holosy lyudey, a ne plach pokalichenykh ditey i materiv. Tam ya bil’she ne pobachu zruynovanykh budynkiv i vulyts’. Ne znala, chy znaydu v tykh budynkakh sebe, chy lunatyme sered tykh holosiv i miy, ale vidala, shcho bratovi y materi bude tam krashche, vony pochnut’ zhyty zanovo. Zvychayno, iz soboyu my maly til’ky kupku rechey i dokumenty. Ta chy potribni vsi ti rechi, yakshcho za khvylynu yikh mozhe ne staty?
Chukh-chukh. Vystukuvaly kolesa po koliyakh. Potyah dali y dali vidvozyv nas vid ridnoho domu. Mama pokazuvala bratovi krayevydy za viknom. Treba bulo vidirvatysya na shchos’ inshe y ne yatryty dushu. Na telefoni vysvitylosya: «Zhyvyy». Povidomlennya vid tata. Ya prytysnula mobil’nyy do sertsya. Tse lyshe pochatok. Zavzhdy na starti vazhko, ale ya zvyknu, ya zmozhu. Tato poryad, navit’ yakshcho fizychno daleko: podumky vin sydiv z namy v potyahu ta yikhav do bezpechnoho mistsya. Vin uchynyv tak samo — pishov zakhyshchaty sim’yu. Kozhen boronyt’ krayinu na svoyemu fronti.
* Opovidannya napysano 2022 roku dlya pidlitkovoho literaturnoho konkursu «Antytvir». Tse osvitniy proyekt Mystets’koho Arsenalu v mezhakh Mizhnarodnoho festyvalyu «Knyzhkovyy Arsenal». Vin poklykanyy stymulyuvaty rozvytok kreatyvnoho pys’ma sered uchniv starshoyi shkoly y stvoryuvaty maydanchyk dlya vyslovlennya v nestandartnyy sposib. U 2020 y 2022 rokakh proyekt, za zadumom orhanizatoriv, stav sposobom pidtrymaty ukrayins’ku molod’ u nadzvychaynykh stresovykh sytuatsiyakh cherez mozhlyvist’ pysaty y buty pochutymy. Perekladeno anhliys’koyu movoyu ta proilyustrovano HO «Kul’turnyy Khab» u mezhakh prohramy «Wars. Ukrainians. Humanity».
