English
Hope
Summer is all about sunny weather, the sea, sweet cherries, and watermelons. At least, for me, a girl from Mariupol strolling with a shopping bag to Stryiskyi market in Lviv. I approach an old lady selling vegetables and fruit and look closely at sweet cherries.
“They’re not from Melitopol,” I conclude.
“No,” the lady says, shaking her head. “How could they be from Melitopol, my dear child? Take these. They are from Vinnytsia.”
She’s putting a kilo and a half of juicy sweet cherries into my bag while I’m time-traveling to our yard. All people in Ukraine know about sweet cherries from Melitopol — it’s an icon of the Zaporizhzhya region, like olives in Greece or grapes in Italy. This year, sweet cherries from Melitopol were taken away from Ukrainians.
Sweet cherries from Mariupol, too — but I’m the only one who knows about them.
When I was staying at my parent’s place, I’d go out into our yard on summer mornings and pick sweet cherries to eat after breakfast. My cherries were half sweet, half tart — but they were mine. My parents always pickled them, especially the yellow kind. Almost all of them had worms, so my mother put them into a bowl and poured salty water on them to make the worms crawl out. Then she and my father pickled cherries in three-liter jars. This summer, they pickled sweet cherries, too — this time, on the grill since there’s still no gas in Mariupol.
Talking to a twenty-year-old man, now fighting on the frontline, I told him how much I missed my sweet cherries. He said he missed Kherson watermelons which were just as popular as sweet cherries from Melitopol.
“It drives me crazy that I won’t eat Kherson watermelons this year,” Vova said. “Where are my Kherson watermelons? Where are they? They came to our soil, they plunder our grain, and now they’re going to gobble up our watermelons?! Our own watermelons! They are ours!”
While Vova was raging, I was thinking about the watermelons I ate as a child in my grandparents’ village in the Zaporizhzhya region. My cousins and I always spent our summer holidays in the countryside. We’d run to the river, pick pears in the garden, dig out potatoes, go fishing, and grind dry beans. My most favorite moment of the day was when Grandpa went to the patch and picked a watermelon and a melon. When the watermelons were only tying their knots, Grandpa took a knife and cut out our initials on the would-be fruits, and we’d hurry to the patch every day to check whose watermelon was growing faster. Grandpa threw ripe watermelons and melons into a barrel of water under the apple tree to cool them. And then, after a family dinner, we’d sit under the starlit sky and bite into pieces of watermelon, its sweet juice running down our chins and arms.
I no longer have these watermelons, either. We, Ukrainians, had our Kherson watermelons taken away from us. russian troops have occupied our villages with fertile lands. One of our neighbors told us that they came into our yard, empty and silent, trampling on our path and our soil.
But there is something they cannot trample down.
It’s hope.
A hope that my cherry tree will bloom again and that I will pick the ripe berries, checking them for worms, and even if there’re some, I’ll still eat the cherries, half-closing my eyes in pleasure. A hope that all Kherson watermelons make a comeback to the August tables of Ukrainians. A hope that the families torn apart by war will reunite at those tables. A hope that the sun will come out even after the darkest times and that life will go on even after death.
Written on: 07.07.2022
First published within “Wars. Ukrainians. Humanity” on: 30.08.2022
Author: Tania Kasian
Translator (from Ukrainian to English): Hanna Leliv
Illustrator: Victoria Boyko
Copy Editor: Yuliia Moroz
Proofreader: Tetiana Vorobtsova
Content Editors: Maryna Korchaka, Natalia Babalyk, Oleksii Pryimak
Programme Directors: Julia Ovcharenko and Demyan Om Dyakiv-Slavitski
Original language: Ukrainian
Translation language: English
Українська (Cyrillic)
Надія
Літо — це спека, море, черешня й кавуни. Принаймні для мене, дівчинки з Маріуполя, яка зараз чимчикує з торбою на Стрийський ринок, що у Львові. Підходжу до бабусі, яка торгує овочами й фруктами, роздивляюсь черешню.
— Не мелітопольська, — констатую.
— Не мелітопольська, — киває продавчиня. — Та й звідки їй тут узятися, дитино? Ось, бери вінницьку.
Бабця нагрібає мені півтора кілограма соковитої черешні, а я думками переношуся на своє подвір’я. Всі в Україні знають про мелітопольську черешню, це головна візитівка Запорізького регіону, як-от оливки в Греції чи виноград в Італії. Цього року в українців забрали мелітопольську черешню.
Як і маріупольську, про яку знаю лише я.
Кожного літнього ранку, прожитого в батьківському будинку, я виходила в наш маленький сад і рвала черешню, — їла її після сніданку. Моя черешня трохи солодка, трохи терпка. Але моя. Батьки її завжди консервували, особливо жовту. Вона була здебільшого червива, тож мама викладала її в миску, заливала солоною водою, щоб хробаки повилазили. А потім разом з татом закручувала в трилітрові банки. Цього літа вони теж консервували черешню. Але на мангалі, бо газу в Маріуполі досі немає.
У розмові з 20-річним хлопцем, який нині на фронті, я поділилась своїм сумом за черешнею. А він — за херсонськими кавунами, які за популярністю не поступаються мелітопольській черешні.
— Мене страшенно бісить, — каже Вова, — що я не скуштую херсонських кавунів цього року. Де мої херсонські кавуни? Де? Окупанти прийшли на нашу землю, вивозять наше зерно, то ще й кавуни будуть жерти? Наші кавуни! Наші!
Вова лютував, а я згадувала кавуни, які їла в дитинстві в селі в бабусі й дідуся в Запорізькій області. Щоліта на канікулах ми з двоюрідними братами їздили до них, бігали до річки, збирали груші в саду, викопували картоплю, ловили рибу й молотили суху квасолю. Найулюбленішим моментом дня було, коли дід ішов на баштан і зривав один кавун і диньку. Коли баштан лише зав’язував свої вузлики, дід ножем висікав наші ініціали на майбутніх кавунах, і ми щодня бігали перевіряти, чий ріс швидше й ставав більшим. Достиглі кавуни й дині дід кидав у бочку з водою під яблунею, щоб охолодити. І після сімейної вечері під зоряним небом ми гризли скибки, а солодкий сік стікав підборіддям і руками.
Цих кавунів у мене теж більше немає. У нас, українців, забрали наші херсонські кавуни. А села з родючими землями окупували російські військові. Сусідка казала, що вони заходили на наше подвір’я, порожнє й тихе, топтали своїми ногами нашу стежину, нашу землю.
Але є те, чого вони не зможуть затоптати.
Це надія.
Надія, що знову заквітне моя черешня, а потім я зриватиму стиглі плоди, перевіряючи, чи не червиві вони, а хай би й так, усе одно їстиму, задоволено примружуючи очі. Надія, що всі херсонські кавуни повернуться на серпневі столи українців. Надія, що за цими столами возз’єднаються сім’ї, які нині розділені війною. Надія, що після найтемнішого часу знову вийде сонце й життя триватиме навіть після смерті.
Текст написано: 07.07.2022
Вперше опубліковано в програмі Wars. Ukrainians. Humanity: 30.08.2022
Автор: Таня Касьян
Ілюстраторка: Вікторія Бойко
Літературна редакторка: Ірина Шатунова
Коректорка: Тетяна Воробцова
Відповідальна редакторка: Юлія Мороз
Контент-редактори: Марина Корчака, Наталія Бабалик, Олексій Приймак
Програмні директори: Юлія Овчаренко та Дем’ян Ом Дяків Славіцькі
Ukrainian (Latin)
Transliteration: the BGN/PCGN 1965 System for Ukrainian
Nadiya
Lito — tse speka, more, chereshnya y kavuny. Prynaymni dlya mene, divchynky z Mariupolya, yaka zaraz chymchykuye z torboyu na Stryys’kyy rynok, shcho u L’vovi. Pidkhodzhu do babusi, yaka torhuye ovochamy y fruktamy, rozdyvlyayus’ chereshnyu.
— Ne melitopol’s’ka, — konstatuyu.
— Ne melitopol’s’ka, — kyvaye prodavchynya. — Ta y zvidky yiy tut uzyatysya, dytyno? Os’, bery vinnyts’ku.
Babtsya nahribaye meni pivtora kilohrama sokovytoyi chereshni, a ya dumkamy perenoshusya na svoye podvir’ya. Vsi v Ukrayini znayut’ pro melitopol’s’ku chereshnyu, tse holovna vizytivka Zaporiz’koho rehionu, yak-ot olyvky v Hretsiyi chy vynohrad v Italiyi. Ts’oho roku v ukrayintsiv zabraly melitopol’s’ku chereshnyu.
Yak i mariupol’s’ku, pro yaku znayu lyshe ya.
Kozhnoho litn’oho ranku, prozhytoho v bat’kivs’komu budynku, ya vykhodyla v nash malen’kyy sad i rvala chereshnyu, — yila yiyi pislya snidanku. Moya chereshnya trokhy solodka, trokhy terpka. Ale moya. Bat’ky yiyi zavzhdy konservuvaly, osoblyvo zhovtu. Vona bula zdebil’shoho chervyva, tozh mama vykladala yiyi v mysku, zalyvala solonoyu vodoyu, shchob khrobaky povylazyly. A potim razom z tatom zakruchuvala v trylitrovi banky. Ts’oho lita vony tezh konservuvaly chereshnyu. Ale na manhali, bo hazu v Mariupoli dosi nemaye.
U rozmovi z 20-richnym khloptsem, yakyy nyni na fronti, ya podilylas’ svoyim sumom za chereshneyu. A vin — za khersons’kymy kavunamy, yaki za populyarnistyu ne postupayut’sya melitopol’s’kiy chereshni.
— Mene strashenno bisyt’, — kazhe Vova, — shcho ya ne skushtuyu khersons’kykh kavuniv ts’oho roku. De moyi khersons’ki kavuny? De? Okupanty pryyshly na nashu zemlyu, vyvozyat’ nashe zerno, to shche y kavuny budut’ zherty? Nashi kavuny! Nashi!
Vova lyutuvav, a ya zhaduvala kavuny, yaki yila v dytynstvi v seli v babusi y didusya v Zaporiz’kiy oblasti. Shcholita na kanikulakh my z dvoyuridnymy bratamy yizdyly do nykh, bihaly do richky, zbyraly hrushi v sadu, vykopuvaly kartoplyu, lovyly rybu y molotyly sukhu kvasolyu. Nayulyublenishym momentom dnya bulo, koly did ishov na bashtan i zryvav odyn kavun i dyn’ku. Koly bashtan lyshe zav’yazuvav svoyi vuzlyky, did nozhem vysikav nashi initsialy na maybutnikh kavunakh, i my shchodnya bihaly pereviryaty, chyy ris shvydshe y stavav bil’shym. Dostyhli kavuny y dyni did kydav u bochku z vodoyu pid yabluneyu, shchob okholodyty. I pislya simeynoyi vecheri pid zoryanym nebom my hryzly skybky, a solodkyy sik stikav pidboriddyam i rukamy.
Tsykh kavuniv u mene tezh bil’she nemaye. U nas, ukrayintsiv, zabraly nashi khersons’ki kavuny. A sela z rodyuchymy zemlyamy okupuvaly rosiys’ki viys’kovi. Susidka kazala, shcho vony zakhodyly na nashe podvir’ya, porozhnye y tykhe, toptaly svoyimy nohamy nashu stezhynu, nashu zemlyu.
Ale ye te, choho vony ne zmozhut’ zatoptaty.
Tse nadiya.
Nadiya, shcho znovu zakvitne moya chereshnya, a potim ya zryvatymu styhli plody, pereviryayuchy, chy ne chervyvi vony, a khay by y tak, use odno yistymu, zadovoleno prymruzhuyuchy ochi. Nadiya, shcho vsi khersons’ki kavuny povernut’sya na serpnevi stoly ukrayintsiv. Nadiya, shcho za tsymy stolamy vozz’yednayut’sya sim’yi, yaki nyni rozdileni viynoyu. Nadiya, shcho pislya naytemnishoho chasu znovu vyyde sontse y zhyttya tryvatyme navit’ pislya smerti.
