English
In Loving Memory of Vovka, a Person Full of Love
He sat behind me, at the fourth desk in the middle row, and teased me all the time. He would either tie my apron to the chair, or weave Olia’s braid together with mine. I did not hold back either. Such a nice person — why not play tricks on him, right? He and I also exchanged hilarious letters — during the lessons, of course — making each other burst with laughter, and played dice without interrupting our learning process. We stayed away only from boardgames, since it could lead to certain consequences… Vovka’s jokes were sparkling, his ideas witty, his disposition cheerful, and the pancakes he flipped so skillfully — delicious. Later, I introduced Vovka to a friend of mine. It happened a quarter century ago, but they have not quarreled even once ever since.
“It’s just impossible to quarrel with him,” Olenka, my friend, said when I ran into her in late January.
Together, Vovka and Olenka raised three children and one grandchild. Together, they were hiding from “brotherly” shelling and bombing in the basement of their own house. The missile hit it at 4 pm on March 5. It took a long while for the neighbors to dig them out from under the rubble, but our dear Vovka could not be rescued. A fragment of the rushist bomb hit his clever head.
I remember how we graduated from high school, and Vovka was about to leave Mariupol for college. The entire class saw him off, and the girls were even crying. This time, though, none of his classmates was there to see him off. All people who were still in Mariupol were hunkering down in bomb shelters, without access to cell service. Olena, Vovka’s wife, buried him in their own yard. Under relentless shelling. I learned about it only yesterday.
I write this in loving memory of you, Vovka, a person full of love. I am so sorry that I don’t have any photo of yours to publish in this post dedicated to you! All our school pictures remain in our dear Mariupol. Please keep an eye on them, will you? Hugging you for the last time.
P.S. I don’t have any photo of Volodia or at least of his grave. But I do have lots of photos of graves of innocent locals who died under the russian shelling, just like Vovka, and were buried in their own yards.
Written on: 29.05.2022
First published within “Wars. Ukrainians. Humanity” on: 01.08.2022
Author: Oksana Stomina
Translator (from Ukrainian to English): Hanna Leliv
Illustrator: Victoria Boyko
Copy Editor: Yuliia Moroz
Proofreader: Iryna Andrieieva
Content Editors: Maryna Korchaka, Natalia Babalyk, Oleksii Pryimak
Programme Directors: Julia Ovcharenko and Demyan Om Dyakiv-Slavitski
Original language: Ukrainian
Translation language: English
Українська (Cyrillic)
Світла пам’ять тобі, світлий Вовко!
Він сидів позаду мене за четвертою партою середнього ряду й не давав спокою. То фартушок до спинки стільця прив’яже, то коси наші з Олею сплете. Ну і я, зрозуміло, йому цього не дарувала. Бо як із хорошої людини не пожартувати? А ще ми писали — ясна річ, на уроках — одне одному смішнючі листи, такі, щоб змусити іншого реготати до хрюків, і без відриву від навчання грали в кості. Хіба що в Джабіра не грали, бо ж наслідки… Жарти у Вовки були вогнеметні, ідеї — дотепні, вдача — легка, а млинці, які він майстерно перевертав, підкидуючи на сковорідці, — смачнючі. Згодом я познайомила Вовку з подружкою. Це було чверть століття тому, але за весь цей час вони жодного разу не посварилися.
— З ним узагалі посваритися неможливо, — сказала мені Оленка, коли ми випадково зустрілися наприкінці січня.
Вони виховали трьох дітей і внука. Так разом і ховалися від «братерських» обстрілів і бомбардувань у підвалі власного будинку. Туди до них і прилетіло. П’ятого березня о 16-й годині. Сусіди довго розкопували родину з-під завалів, але врятувати нашого Вовку не судилося. Уламок рашистської бомби поцілив у його розумну голову.
Пам’ятаю, після закінчення школи, коли Вовка всього лише їхав з Маріуполя до інституту, ми проводжали його всім класом, дівчата навіть плакали. Цього разу ніхто з однокласників його не проводжав. Бо всі в Маріуполі ховалися по підвалах і не мали зв’язку. Дружина Вовки, Олена, поховала його в палісаднику. Під безперервними обстрілами. Я дізналася про це лише вчора.
Світла пам’ять тобі, світлий Вовко! Пробач, навіть не маю жодної світлини, щоб опублікувати в дописі про тебе! Усі наші шкільні фото залишилися в Маріуполі. Приглядай там за ними, добре? Обіймаю востаннє.
P.S. У мене немає фото Володі, немає навіть фото його могили. Але є дуже багато фото могил безвинних містян, які, так само як Вова, загинули під російськими обстрілами й поховані у власних дворах…
Текст написано: 29.05.2022
Вперше опубліковано в програмі Wars. Ukrainians. Humanity: 01.08.2022
Автор: Оксана Стоміна
Ілюстраторка: Вікторія Бойко
Літературна редакторка і коректорка: Ірина Андрєєва
Відповідальна редакторка: Юлія Мороз
Контент-редактори: Марина Корчака, Наталія Бабалик, Олексій Приймак
Програмні директори: Юлія Овчаренко та Дем’ян Ом Дяків Славіцькі
Мова оригіналу: українська
Ukrainian (Latin)
Transliteration: the BGN/PCGN 1965 System for Ukrainian
Svitla pam’yat’ tobi, svitlyy Vovko!
Vin sydiv pozadu mene za chetvertoyu partoyu seredn’oho ryadu y ne davav spokoyu. To fartushok do spynky stil’tsya pryv’yazhe, to kosy nashi z Oleyu splete. Nu i ya, zrozumilo, yomu ts’oho ne daruvala. Bo yak iz khoroshoyi lyudyny ne pozhartuvaty? A shche my pysaly — yasna rich, na urokakh — odne odnomu smishnyuchi lysty, taki, shchob zmusyty inshoho rehotaty do khryukiv, i bez vidryvu vid navchannya hraly v kosti. Khiba shcho v Dzhabira ne hraly, bo zh naslidky… Zharty u Vovky buly vohnemetni, ideyi — dotepni, vdacha — lehka, a mlyntsi, yaki vin maysterno perevertav, pidkyduyuchy na skovoridtsi, — smachnyuchi. Zhodom ya poznayomyla Vovku z podruzhkoyu. Tse bulo chvert’ stolittya tomu, ale za ves’ tsey chas vony zhodnoho razu ne posvarylysya.
— Z nym uzahali posvarytysya nemozhlyvo, — skazala meni Olenka, koly my vypadkovo zustrilysya naprykintsi sichnya.
Vony vykhovaly tr’okh ditey i vnuka. Tak razom i khovalysya vid «braters’kykh» obstriliv i bombarduvan’ u pidvali vlasnoho budynku. Tudy do nykh i pryletilo. P’yatoho bereznya o 16-y hodyni. Susidy dovho rozkopuvaly rodynu z-pid zavaliv, ale vryatuvaty nashoho Vovku ne sudylosya. Ulamok rashysts’koyi bomby potsilyv u yoho rozumnu holovu.
Pam’yatayu, pislya zakinchennya shkoly, koly Vovka vs’oho lyshe yikhav z Mariupolya do instytutu, my provodzhaly yoho vsim klasom, divchata navit’ plakaly. Ts’oho razu nikhto z odnoklasnykiv yoho ne provodzhav. Bo vsi v Mariupoli khovalysya po pidvalakh i ne maly zv’yazku. Druzhyna Vovky, Olena, pokhovala yoho v palisadnyku. Pid bezperervnymy obstrilamy. Ya diznalasya pro tse lyshe vchora.
Svitla pam’yat’ tobi, svitlyy Vovko! Probach, navit’ ne mayu zhodnoyi svitlyny, shchob opublikuvaty v dopysi pro tebe! Usi nashi shkil’ni foto zalyshylysya v Mariupoli. Pryhlyaday tam za nymy, dobre? Obiymayu vostannye.
P.S. U mene nemaye foto Volodi, nemaye navit’ foto yoho mohyly. Ale ye duzhe bahato foto mohyl bezvynnykh mistyan, yaki, tak samo yak Vova, zahynuly pid rosiys’kymy obstrilamy y pokhovani u vlasnykh dvorakh…
