English
Kyiv. March 27, 2022
After the Victory, someone will have to talk. It won’t be me. I don’t want to talk after the Victory, and I won’t be able to. I want it to be quiet so I could hear the wind, the grass, the tip-tap of cat’s predatory steps in the yard. No voice of mine, no voice of yours, no voice of anyone else. Quiet… No words or sounds shall drown out “that which does not die.”
But someone will have to talk. It will be a sacred duty, just like fighting on the frontlines, volunteering, or treating the wounded in hospitals. With their speeches, interviews, and reports, those able to talk will give others a chance to catch the whisper of those who are gone.
Catch their whisper, their smell, their taste, the cold or the warmth of their hands. Somewhere here. It all will exist somewhere, mixed with air, leaves, water, perfumes, petrol, coffee, and Easter bread. Somewhere here, next to my hand and my ear that won’t hear anything but them.
It will not be in the dreams, or rather, not only in them. I want it to be a miracle come true. I want it to be everywhere at the same time, so everyone could recognize it. A miracle with a rolling ‘r,’ a stutter, or operatic voice — tenor, soprano, or bass.
We will recognize their voices amid our silence, and our clenched jaws will then relax and perhaps let a few words out. Or maybe not. I don’t want to talk, and I won’t. I will keep searching, waiting, and listening. And I won’t talk until I find them.
Written on: 27.03.2022
First published within “Wars. Ukrainians. Humanity” on: 28.07.2022
Author: Olena Stiazhkina
Translator (from Ukrainian to English): Hanna Leliv
Illustrator: Victoria Boyko
Copy Editor: Yuliia Moroz
Proofreader: Tetiana Vorobtsova
Content Editors: Maryna Korchaka, Natalia Babalyk, Oleksii Pryimak
Programme Directors: Julia Ovcharenko and Demyan Om Dyakiv-Slavitski
Original language: Ukrainian
Translation language: English
Українська (Cyrillic)
Київ, 27 березня 2022 року
Після Перемоги хтось має говорити. Це буду не я. Я не хочу й не зможу говорити після Перемоги. Я хочу, щоб було тихо, чутно вітер, чутно траву, чутно хижі кроки кота на дворі. Без мого голосу, без вашого, без їхнього голосу. Тихо… Щоб словами й звуками не перебити «того, що не вмирає».
Але хтось має говорити. Це буде такий самий священний обов’язок, як фронт, волонтерство, шпиталі. Промовами, інтерв’ю, доповідями ті, хто говоритиме, дадуть іншим можливість вловити шепіт тих, хто пішов.
Вловити шепіт, запах, смак, холод або тепло долонь. Десь тут. Усе це буде десь — змішане з повітрям, листям, водою, парфумами, бензином, кавою, пасками. Десь тут, де буде моя рука й моє вухо, яке тепер не чує і не має наміру чути нічого, крім них.
Не вві сні, хоча й уві сні також. Я хочу, щоб це було явленим дивом. І щоб воно було скрізь, і кожен міг би його впізнати. Диво, у якому зазвучить якась округлена «р», або запинання, або оперний тембр — тенор, сопрано, бас.
У нашому мовчанні ми впізнаватимемо їхні голоси, і наші зціплені щелепи відкриються й, може, випустять трохи слів. А може, і ні. Я не хочу й не буду говорити. Я шукатиму, чекатиму й слухатиму. І допоки не знайду, я не говоритиму.
Текст написано: 27.03.2022
Вперше опубліковано в програмі Wars. Ukrainians. Humanity: 28.07.2022
Автор: Олена Стяжкіна
Ілюстраторка: Вікторія Бойко
Літературна редакторка: Ірина Шатунова
Коректорка: Тетяна Воробцова
Відповідальна редакторка: Юлія Мороз
Контент-редактори: Марина Корчака, Наталія Бабалик, Олексій Приймак
Програмні директори: Юлія Овчаренко та Дем’ян Ом Дяків Славіцькі
Ukrainian (Latin)
Transliteration: the BGN/PCGN 1965 System for Ukrainian
Kyiv, 27 bereznya 2022 roku
Pislya Peremohy khtos’ maye hovoryty. Tse budu ne ya. Ya ne khochu y ne zmozhu hovoryty pislya Peremohy. Ya khochu, shchob bulo tykho, chutno viter, chutno travu, chutno khyzhi kroky kota na dvori. Bez moho holosu, bez vashoho, bez yikhn’oho holosu. Tykho… Shchob slovamy y zvukamy ne perebyty «toho, shcho ne vmyraye».
Ale khtos’ maye hovoryty. Tse bude takyy samyy svyashchennyy obov’yazok, yak front, volonterstvo, shpytali. Promovamy, interv’yu, dopovidyamy ti, khto hovorytyme, dadut’ inshym mozhlyvist’ vlovyty shepit tykh, khto pishov.
Vlovyty shepit, zapakh, smak, kholod abo teplo dolon’. Des’ tut. Use tse bude des’ — zmishane z povitryam, lystyam, vodoyu, parfumamy, benzynom, kavoyu, paskamy. Des’ tut, de bude moya ruka y moye vukho, yake teper ne chuye i ne maye namiru chuty nichoho, krim nykh.
Ne vvi sni, khocha y uvi sni takozh. Ya khochu, shchob tse bulo yavlenym dyvom. I shchob vono bulo skriz’, i kozhen mih by yoho vpiznaty. Dyvo, u yakomu zazvuchyt’ yakas’ okruhlena «r», abo zapynannya, abo opernyy tembr — tenor, soprano, bas.
U nashomu movchanni my vpiznavatymemo yikhni holosy, i nashi ztsipleni shchelepy vidkryyut’sya y, mozhe, vypustyat’ trokhy sliv. A mozhe, i ni. Ya ne khochu y ne budu hovoryty. Ya shukatymu, chekatymu y slukhatymu. I dopoky ne znaydu, ya ne hovorytymu.
