English
Land
This is our land. The land into which you grow roots — knee-deep, waist-deep, shoulder-deep. The land where you stand your ground and which you will never leave. Which rises into the sky and rains down on you in blackened raindrops. Which clings to your hands and permeates your smells.
Our dead breathe through her, their blood flows in our trees, their memories ooze from the apples that fall off the tree longing to touch her. You hear your ancestors whispering through the wind, through the silence, through the storm.
This land is moistened with our blood, our tears, rainwater, melted snow. She is our love. We’re not giving her away.
We are the trees that have taken roots in this soft black-soil infinity — roots that are intertwined, holding each other’s hands. These roots go deep into the heart of the planet; you will never chop them off, you will never break them. Because you, enemy, do not know what roots are. You, enemy, don’t know what it’s like to be on your own land.
Our people stand knee-deep, waist-deep, shoulder-deep in her. They are Scythian statues planted deep for thousands of years to come. They are her children who draw strength from her through their bare feet. She doesn’t get tired of giving birth to them. To them, she is a mother, a lover, a sister, a universe. To them, she is food and water, day and night, dream and reality. Even when she takes them away, — those who are bleeding to death, those who are starved, those who are killed in their homes by russian half-ton bombs — this blood gives her the strength to give birth to more of these giant people, these rock-solid people.
We protect our land, and it protects us. She moans with the beat of our hearts but also knows what she will give even more — more hearts, more souls, more hands, more eyes. We are born through it again. We press our ears to her warm body and hear her songs. From them, we spin our music.
Our enemy loves death. He’s in love with her cold, lifeless darkness. It turns people into the living dead. Into soulless machines. Into obedient slaves who can’t live without obeying someone’s orders. Who can only imagine being either masters or slaves. Who doesn’t know what friendship and partnership are. What equality and horizontal relations are. Our enemy was born out of necrophilia. Of a perverse love of destruction.
He hates freedom. He doesn’t understand what it’s like to be free. What it’s like to be free and to accept the freedom of others. What it’s like to be free and do something together. For him, freedom is the weapon that kills him. For us, freedom is the air we breathe. It is the blood that flows in our veins. It is the language we speak.
Our enemies do not know what native land is. They live in a territory, not on land. They do not know how to take care of what belongs to them, that’s why they are so eager to grab what belongs to someone else. Everything they touch turns into a desert. They have a hatred for everything that grows on its own. For everything that gives life.
Our enemy knows no boundaries for what belongs to him. He wants to grab everything because he loves nothing. He has lost his empire and is trying to restore it. But these are his last throes. Movements of an old, frail body that still thinks it can hunt someone down. That it can take off the ground in a high jump.
But here on our land, death is awaiting him. And it will be the death of death itself, for our enemy is the realm of destruction. He does not know that land has power. That she’s fighting too. That she hates those who don’t value her. Those who are used to being strangers everywhere.
Stay with me today, our land asks us. Be with me tomorrow, and the day after tomorrow, and forever. Touch me, grow with me, eat from me, drink from me. Feel my heartbeat. Feel my lungs expand and contract. I breathe and live, too. I have dreams, too. In these dreams, I see you. And the dead, and the living, and the unborn. I take your lives in. I give birth to new lives.
Stay with me tomorrow, and the day after tomorrow, and forever, our land asks us. Stay with me.
The Ukrainian version of the text was written for the Ukrainian weekly magazine “Krayina”, translated into English for the “Wars. Ukrainians. Humanity” programme and published with the consent of the author.
Written on: 15.03.2022
First published within “Wars. Ukrainians. Humanity” on: 21.09.2022
Author: Volodymyr Yermolenko
Translator (from Ukrainian to English): Halyna Bezukh
Illustrator: Nastia Haidaienko
Copy Editor: Yuliia Moroz
Proofreader: Tetiana Vorobtsova
Content Editors: Maryna Korchaka, Natalia Babalyk, Oleksii Pryimak
Programme Directors: Julia Ovcharenko and Demyan Om Dyakiv-Slavitski
Original language: Ukrainian
Translation language: English
Українська (Cyrillic)
Земля
Це наша земля. У яку ти вростаєш по коліна, по пояс, по плечі. На якій стоїш і з якої ніколи не підеш. Яка підіймається в небеса і падає на тебе почорнілим дощем. Яка чіпляється до твоїх рук і вплітається в твої запахи.
З неї дихають наші померлі, їхня кров тече у наших деревах, їхні спогади сочаться в яблуках, які падають додолу, прагнучи її торкнутися. Шепіт своїх предків ти чуєш крізь вітер, крізь тишу, крізь буревій.
Ця земля зрошена нашою кров’ю, нашими сльозами, дощовою водою, розталим снігом. Вона — наша любов. Ми її не віддамо.
Ми — дерева, які пустили коріння в цю чорноземну м’яку нескінченність — коріння, що переплелися між собою, тримаючи одне одного за руки. Ці коріння йдуть углиб, до серця планети; ти ніколи їх не відрубаєш, ти ніколи їх не зламаєш. Бо ти, вороже, не знаєш, що таке коріння. Ти, вороже, не знаєш, що це таке бути на своїй землі.
Наші люди стоять у ній по коліна, по пояс, по плечі. Вони — скіфські статуї, вкопані на тисячоліття. Вони — її діти, що дістають від неї сили крізь свої босі ноги. Вона не втомлюється їх народжувати. Вона для них — мати, кохана, сестра, всесвіт. Вона для них — їжа та вода, день і ніч, сон та яв. Навіть коли вона їх забирає, тих, хто стікає кров’ю, тих, хто знищений голодом, тих, хто розтрощений у своїх квартирах півтонними російськими бомбами — ця кров дає їй сили народжувати, ще й ще, цих людей-велетнів, цих людей із каміння.
Ми захищаємо свою землю, а вона захищає нас. Вона стогне під ударами наших сердець — але знає, що дасть їх ще більше — більше сердець, більше душ, більше рук, більше очей. Ми знову крізь неї народжуємося. Ми припадаємо вухами до її теплого тіла і чуємо її пісні. З них ми сплітаємо свою музику.
Наш ворог любить смерть. Він закоханий у її холодний, знеживлений морок. Він перетворює людей на мерців. На бездушні автомати. На слухняних рабів, які вміють жити тільки під чиїсь накази. Які уміють бути тільки володарями чи рабами. Які не знають, що таке дружба і партнерство. Що таке рівність і горизонталь. Наш ворог — породження некрофілії. Збоченої любові до знищення.
Він ненавидить свободу. Він не розуміє, як це — бути вільним. Як це — бути вільним і визнавати свободу іншого. Як це — бути вільним і робити щось спільне разом. Для нього свобода — це зброя, яка його вбиває. Для нас свобода — це повітря, яким ми дихаємо. Це кров, яке тече у наших тілах. Це мова, якою ми формулюємо наші слова.
Наші вороги не знають, що таке своя земля. Вони живуть на суходолі, а не на землі. Вони не знають, як турбуватися про своє, а тому так прагнуть загарбати чуже. Все, до чого вони торкаються, перетворюється на пустелю. Вони мають ненависть до того, що зростає саме по собі. До того, що дарує життя.
Наш ворог не знає кордонів свого. Він хоче захопити все, бо він любить ніщо. Він втратив свою імперію і намагається її відновити. Але це його остання потуга. Пересування старого немічного тіла, яке досі думає, що воно може когось вполювати. Що воно може відірватися від землі у високому стрибку.
Але тут, на нашій землі, на нього чекає смерть. І це буде смерть самої смерті, бо наш ворог — це царство знищення. Він не знає, що земля має силу. Що вона теж воює. Що вона ненавидить тих, хто її не цінує. Хто звик скрізь бути чужинцем.
Будь зі мною сьогодні, каже нам наша земля. Будь зі мною завтра, і потім, і вічно. Торкайся мене, вирощуй зі мною, їж від мене, пий від мене. Відчуй, як б’ється моє серце. Відчуй, як стискаються мої легені. Я теж дихаю і живу. Я теж бачу сни. У цих снах я бачу вас. І мертвих, і живих, і ненарожденних. Я приймаю ваші життя у себе. Я народжую з себе життя нові.
Будьте зі мною завтра, і потім, і вічно, каже нам наша земля. Будьте зі мною.
Українська версія тексту написана для українського щотижневого журналу «Країна», англійською мовою перекладено в межах програми «Wars. Ukrainians. Humanity» та опубліковано за згодою автора.
Текст написано: 15.03.2022
Вперше опубліковано в програмі Wars. Ukrainians. Humanity: 21.09.2022
Автор: Володимир Єрмоленко
Ілюстраторка: Настя Гайдаєнко
Літературна редакторка і коректорка: Тетяна Воробцова
Відповідальна редакторка: Юлія Мороз
Контент-редактори: Марина Корчака, Наталія Бабалик, Олексій Приймак
Програмні директори: Юлія Овчаренко та Дем’ян Ом Дяків Славіцькі
Ukrainian (Latin)
Transliteration: the BGN/PCGN 1965 System for Ukrainian
Zemlya
Tse nasha zemlya. U yaku ty vrostayesh po kolina, po poyas, po plechi. Na yakiy stoyish i z yakoyi nikoly ne pidesh. Yaka pidiymayet’sya v nebesa i padaye na tebe pochornilym doshchem. Yaka chiplyayet’sya do tvoyikh ruk i vplitayet’sya u tvoyi zapakhy.
Z neyi dykhayut’ nashi pomerli, yikhnya krov teche v nashykh derevakh, yikhni spohady sochat’sya v yablukakh, yaki padayut’ dodolu, prahnuchy yiyi torknutysya. Shepit svoyikh predkiv ty chuyesh kriz’ viter, kriz’ tyshu, kriz’ bureviy.
Tsya zemlya zroshena nashoyu krov’yu, nashymy sl’ozamy, doshchovoyu vodoyu, roztalym snihom. Vona — nasha lyubov. My yiyi ne viddamo.
My — dereva, yaki pustyly korinnya v tsyu chornozemnu m’yaku neskinchennist’ — korinnya, shcho pereplelosya mizh soboyu, trymayuchy odne odnoho za ruky. Tse korinnya yde vhlyb, do sertsya planety; ty nikoly yoho ne vidrubayesh, ty nikoly yoho ne zlamayesh. Bo ty, vorozhe, ne znayesh, shcho take korinnya. Ty, vorozhe, ne znayesh, shcho tse take — buty na svoyiy zemli.
Nashi lyudy stoyat’ u niy po kolina, po poyas, po plechi. Vony — skifs’ki statuyi, vkopani na tysyacholittya. Vony — yiyi dity, shcho distayut’ vid neyi syly kriz’ svoyi bosi nohy. Vona ne vtomlyuyet’sya yikh narodzhuvaty. Vona dlya nykh — maty, kokhana, sestra, Vsesvit. Vona dlya nykh — yizha i voda, den’ i nich, son i yav. Navit’ koly vona yikh zabyraye, tykh, khto stikaye krov’yu, tykh, khto znyshchenyy holodom, tykh, khto roztroshchenyy u svoyikh kvartyrakh pivtonnymy rosiys’kymy bombamy, tsya krov daye yiy syly narodzhuvaty shche i shche tsykh lyudey-veletniv, tsykh lyudey z kaminnya.
My zakhyshchayemo svoyu zemlyu, a vona zakhyshchaye nas. Vona stohne pid udaramy nashykh serdets’, ale znaye, shcho dast’ yikh shche bil’she — bil’she serdets’, bil’she dush, bil’she ruk, bil’she ochey. My znovu kriz’ neyi narodzhuyemosya. My prypadayemo vukhamy do yiyi teploho tila ta chuyemo yiyi pisni. Z nykh my splitayemo svoyu muzyku.
Nash voroh lyubyt’ smert’. Vin zakokhanyy u yiyi kholodnyy, znezhyvlenyy morok. Vin peretvoryuye lyudey na mertsiv. Na bezdushni avtomaty. Na slukhnyanykh rabiv, yaki vmiyut’ zhyty til’ky pid chyyis’ nakazy. Yaki umiyut’ buty til’ky volodaryamy chy rabamy. Yaki ne znayut’, shcho take druzhba i partnerstvo. Shcho take rivnist’ i horyzontal’. Nash voroh — porodzhennya nekrofiliyi. Zbochenoyi lyubovi do znyshchennya.
Vin nenavydyt’ svobodu. Vin ne rozumiye, yak tse — buty vil’nym. Yak tse — buty vil’nym i vyznavaty svobodu inshoho. Yak tse — buty vil’nym i robyty shchos’ spil’no. Dlya n’oho svoboda — tse zbroya, yaka yoho vbyvaye. Dlya nas svoboda — tse povitrya, yakym my dykhayemo. Tse krov, yake teche u nashykh tilakh. Tse mova, yakoyu my formulyuyemo nashi slova.
Nashi vorohy ne znayut’, shcho take svoya zemlya. Vony zhyvut’ na sukhodoli, a ne na zemli. Vony ne znayut’, yak turbuvatysya pro svoye, a tomu tak prahnut’ zaharbaty chuzhe. Use, do choho vony torkayut’sya, peretvoryuyet’sya na pustelyu. Vony nenavydyat’ te, shcho zrostaye same soboyu. Te, shcho daruye zhyttya.
Nash voroh ne znaye kordoniv svoho. Vin khoche zakhopyty vse, bo vin lyubyt’ nishcho. Vin vtratyv svoyu imperiyu i namahayet’sya yiyi vidnovyty. Ale tse yoho ostannya potuha. Peresuvannya staroho, nemichnoho tila, yake dosi dumaye, shcho vono mozhe kohos’ upolyuvaty. Shcho vono mozhe vidirvatysya vid zemli u vysokomu strybku.
Ale tut, na nashiy zemli, na n’oho chekaye smert’. I tse bude smert’ samoyi smerti, bo nash voroh — tse tsarstvo znyshchennya. Vin ne znaye, shcho zemlya maye sylu. Shcho vona tezh voyuye. Shcho vona nenavydyt’ tykh, khto yiyi ne tsinuye. Khto zvyk skriz’ buty chuzhyntsem.
Bud’ zi mnoyu s’ohodni, kazhe nam nasha zemlya. Bud’ zi mnoyu zavtra, i potim, i vichno. Torkaysya mene, vyroshchuy zi mnoyu, yizh vid mene, pyy vid mene. Vidchuy, yak b’yet’sya moye sertse. Vidchuy, yak styskayut’sya moyi leheni. Ya tezh dykhayu i zhyvu. Ya tezh bachu sny. U tsykh snakh ya bachu vas. I mertvykh, i zhyvykh, i nenarozhdennykh. Ya pryymayu vashi zhyttya v sebe. Ya narodzhuyu iz sebe zhyttya novi.
Bud’te zi mnoyu zavtra, i potim, i vichno, kazhe nam nasha zemlya. Bud’te zi mnoyu.
Ukrayins’ka versiya tekstu napysana dlya ukrayins’koho shchotyzhnevoho zhurnalu «Krayina», anhliys’koyu movoyu perekladeno v mezhakh prohramy «Wars. Ukrainians. Humanity» ta opublikovano za zhodoyu avtora.
