Musicians Do Not Live Underground*

English

Musicians Do Not Live Underground*

“Mum, mum, mum, mum, mum, mum, where are you, mum, where is Alina, where are you, mum, mum, mum! Please answer, mum. Please,” I whispered, clutching the phone. I was following the crowd of people exiting the subway. Phone rings and the pounding of my heart drowned each other out, like my parents when they’d fought, ignoring me, a little boy craving silence just like now—squeezing my eyes tight and pressing my trembling lips together.

“Everything will be alright, buddy. Don’t tremble like an aspen leaf,” a screeching voice mumbled in my ear. “Your mum will be alright. Don’t be afraid. Pull yourself together and man up!”

A shaking hand, lined with a fine labyrinth of wrinkles, patted me on the shoulder. The words of the telephone operator hit my eardrum much harder.

“The caller you are trying to reach is unavailable. Please try again later.” “Wait for a bit. Perhaps, there’s no cell signal, or the phone battery is dead. Or maybe your mother doesn’t hear it ringing. My daughter always misses important calls. I’d ask her, “Please turn the volume up and check if the battery is charged.” And she’d go, “Why are you so worried? What can happen to me?” What can I do? Teenagers are like that. They think they’re safe. Well, perhaps at least this generation will realize that all of us are far from being safe.” 

After the umpteenth call was left unanswered, I finally turned toward the stranger. He was not an old man with a hunched back and gray hair created by my imagination. The real man wore a white shirt with a dirty-blue tie and brown pants. He was looking at me sternly and yet with a barely perceptible smile. It was an incredible combination of adult anxiety and childish serenity.  

“Why are you staring at me, huh? I was asking what you are doing here, buddy. Did you go for a walk with your friends or girlfriend?” he asked, peering at me. His smile widened into a curved line.

“Now it’s not the time for walks, you know,” I said in a trembling voice, turning red. I spent the past two months surrounded by the walls of my room and my own thoughts, not by my friends. 

“Why not? Look at this weather. I know that the war is raging, but you, teenagers, must be thoughtful and responsible. You can’t be cowards. The world will not survive another lost generation,” he said. His look turned stern again. He stared at the book of fairy tales someone had left at the subway station as if it was a piece of junk. A thing that lost all its worth.  

Then I heard his voice again. “So what brought you here if you weren’t out for a walk?” he asked.

Black spots with thin lines between them appeared before my eyes. I listened to that man so attentively that I didn’t even feel my fingers go numb and let the backpack strap go. White sheets of paper fell out of it and dropped onto the concrete floor like petals plucked off a chamomile. 

“No, no, no, no,” I dropped to the floor, ignoring the weird glances of women, the curses of old men, and the laughter of the man next to me.

“Are you always this clumsy, or is it my bad influence?” the man asked, looking at me from above.

“I..No, I.. I’ll pick everything up… Don’t wait for me. I don’t want to keep you.”

“Oh no, I’d better wait for you and help you get to the exit. I don’t want you to fall down on the rails. You never know what musicians like you can do next,” the man said, smiling.  

“I’m..not…,” I said, stuttering, stuffing Chopin’s nocturnes and Gould’s etudes into my backpack. I stood up. “Not all pianists are like that. Don’t get disappointed in all musicians just because I made that impression,” I mumbled, blushing.  

I saw a look of surprise on his face and then heard a familiar hoarse laughter: 

“My dear friend, I got disappointed in musicians back when I still worked at the music academy. It’s an inevitable experience of any solfeggio professor,” he said, overtaking a few people moving toward the staircase. I was following him obediently. “So, don’t worry. I…”

“Wait. Did you say you worked at the music academy? As solfeggio professor?” I interrupted him, overcoming a moment’s surprise.

“You’re a musician—and you have no ear. How come they didn’t kick you out of the music school?”

For the first time in the past hour, the concrete slab of anxiety stopped pressing on my chest and let the sincere laughter escape. Putting his hands behind his back, the man followed the crowd streaming toward the exit. I heard people talking with relief, small dogs barking, and children chattering. For a moment, just for a passing moment, I felt as if I was on my way home from music school. I bought a lemon bun before entering the Poshtova station and met that whimsical man in the subway car. That girl with a guitar over her shoulder was returning from a rehearsal with her band. And that young man in a business suit was coming back from his office after a long day. All those people were going home to their families, friends, and loved ones to kiss them, hug them, make love, lie on the couch, watch TV, cook dinner or prepare for exams. Simply to live.

It seemed just like that for a moment until the subway car froze in time and space, the collection of fairy tales loomed lying on the floor, and I met the eye of a little girl scared by what was happening out there, above the ground—beyond the concrete shelter, in our new, absurd reality. 

“I’m always nervous and clumsy when I find myself in a stressful situation or meet new people,” I said, finally taking my eyes off the little girl.

“And you’re afraid of it, right?”

“What? No, I…”

“But it is scary when you feel foolish among other people, especially at the most crucial moments. I vividly remember my first concert exam. The whole room was watching my every movement. I was so scared I didn’t even know how come I didn’t piss my pants. And how come I didn’t forget the opening chord to that damn Polka. It’s still beyond me,” he said, a nostalgic smile playing on his lips. “But remember what I just said about your generation?”

“What? No… I don’t.”

“I see you have no memory, either. What kind of pianist will you make?” he said, smiling ironically. “I said you must not be cowards. Freedom is part of your genetic code, so protect it like the apple of your eye, buddy. You will need it many, many times. You mustn’t be afraid to use it. That’s what matters the most.”

We’d already climbed the stairs to the exit, but I was still musing over what he’d just said. Suddenly, someone’s small and delicate hand lay on my shoulder. Stopping in the middle of the crowd, I saw Sonia, my dear Sonia. She was holding my arm and smiling.

“I knew that would be you dragging along in the crowd. Who else would have crumpled copies of sheet music sticking out of their backpack? Olha Anatoliyivna would’ve told you off had she seen you.” 

“Sonia!” I pulled her to my chest and rested my chin on her short chestnut hair, ignoring people who bumped into our elbows, shoulders, and other parts of our bodies. I even ignored my new acquaintance who had been staring at us with curiosity and then said: 

“Tim? Seriously? Why can’t they give normal names to kids? Andriy, Mykola, Serhiy, whatever,” he said. He rolled his eyes and pushed the metal door with posters announcing upcoming or past concerts.

“I…I… I’m actually Tymofiy, so…”

“Wait. Who are you?” Sonia asked, interrupting me. She followed the man, holding the door for me.

“Sonia, please,” I mumbled, letting her go and squeezing through the door after her.

“And what’s your name, I wonder?” Sonia did not listen to me: she asked a question, which I—what a fool—had not even thought of asking.

“Arkadiy. But for you, miss, I’m Arkadiy Oleksandrovych,” he said. His face hid under the mask of dissatisfaction again. A barely perceptible smile showed through it like a ray of sunlight through a gap between the curtains.

“Alright, Arkadiy,” Sonia said, not letting the argument drop. She was following him toward the stairs to the underpass. “So, why don’t you like the name Tim?” I just followed them silently, no longer trying to cool my girlfriend’s ardor.

“Because you can’t tell what his real name is. Tymur, Tymofiy, or Tim. I just hate uncertainty.”

“Really? I would’ve never thought that people from the world of music hate uncertainty.”

 

Arkadiy Oleksandrovych stopped on one of the steps and looked at Sonia with surprise.

“You, Arkadiy, have the fingers of a pianist, and when you gesture, you cup your hand as if you’re holding an apple,” she said, putting her fingers together as if she was really holding an apple. “My parents are music teachers, so I always notice little things like this.”

“Not bad, Sherlock. I’m impressed. Why don’t you hold your hands like that, I wonder? Or did you go against your family tradition?” We walked upstairs, and I saw my piano among countless people who hurried every which way. It was intact, with shiny velvety-brown varnish.  

“Well, professional deformation is not that merciless with everyone, you know,” Solia chatted away while I was heading toward the instrument, leaving her voice and the voice of common sense behind. 

Only the instinct of self-preservation guided me. When you hold your breath under the water, you try hard to get back to the surface, to the air, right? I was also yearning for a gulp of much-covered air, forgetting about a monotonous answering machine in my phone. I craved at least a passing feeling of safety, just like a few minutes ago in Sonia’s embrace or in the kitchen with my mum in the morning. I experienced that feeling when I saw a cherished combination of black and white and touched the ivory, older than me.

Plopping down on the stool, I stared at the sheet music I’d left on the stand after the air raid siren went on. I ran my fingers along each rectangle, long and short, trying to enjoy the softness of keys. I traced every line, imagining how they would weave together into a secret language of a nocturne or symphony—and completely ignoring an attentive gaze focused on me. Sonia was standing with her arms crossed and an all-too-familiar mischievous smile on her face.

“Did you finally let him be?” I asked, looking up at her.

“Unlike someone else, I found out not only his name but also the music academy he works at. We’re finishing school this year, if you still remember, and I won’t say no to having a powerful friend at the college.” She picked up a sheet pretending to study my sloppy marks.

“A friend? But you’ve known him for like five minutes.”

“People will remember me even if they know me for less than that.”

“Won’t argue with that, Smurfa. I just won’t.”

“Don’t you dare to say that moniker, did you hear me?” she asked, pointing a sharp edge of the sheet at me.  

“Alright, alright. Just don’t crumple my sheets. Put them back, will you, Smurfa?” 

Sonia slapped me with the sheets, tipping her head in a burst of laughter.  

“I wish you’d be so courageous in front of others, too. You’d be golden,” Sonia said, ruffling my hair. She put the sheets back onto the music stand.

“I wish, Sonia, I wish,” I sighed.

There was a moment’s pause that I tried hard to ignore. I was trying to escape a so much-needed conversation, hiding, as usual, behind the scores and my instrument. But Sonia—also as usual—was brave enough to start the conversation.  

“Did you manage to play anything before the air raid siren went on?”

“No. I’d just sat down when it started blaring. Must’ve been a sign of destiny.”

“Oh God, don’t start harping on your favorite tune, okay?” she said, rolling her eyes.

“I don’t, Sonia. Look, it’s you who’s making a mountain out of a molehill,” I said quietly and took her hand, pale, almost translucent, a bit sweaty, and trembling with anger. It was a typical Sonia: defending her point of view with foam at the mouth, not even realizing she was imposing her opinion on others. “I know you don’t like what I believe in, but…” 

“Oh, come on, Tim, what does it have to do with anything? You can believe in whatever you want, even in aliens, but stop saying it’s all signs of destiny while, in fact, you’re just a coward!” She said the last sentence so loudly that some people turned and looked at us.

“I haven’t seen you for two months, Tim,” she said, a grimace of helplessness distorting her face, “and all those two months, I’ve been worried: for myself, my mum and dad, Bohdan, and you. Especially for you, Tim. I was afraid that I just won’t… recognize you when I see you again. You’ve always done this whenever anything happened: you hid deeper and deeper underground, farther and farther away from the world and me!” She grabbed my arm again and, taking a deep breath, went on:

“I was afraid that you’d bury yourself, your talent, and your right to be happy so deep that no one would be able to get it out. Even me. So please, sit down at the piano and play at least a damn C-major scale. I can’t live in constant fear of losing you—not just as a friend but also as a musician. I don’t want to be afraid anymore.”

The tears frozen in her eyes hit my head like a sledgehammer, as hard as thousands of sirens blaring all at the same time. “She mustn’t cry. She mustn’t, mustn’t, mustn’t!” I thought, turning my back to her. I was screaming, “She mustn’t!” in my mind, but I didn’t say anything out loud. I just sighed and mumbled:

“Sonia, if the siren goes off again…”

“We’d just go down into the subway like we already did.”

“Do you realize that it’s just not reasonable?”

“Why did you come here if you think it’s unreasonable?”

“It was a mistake. A momentary whim. I regret it. So, it would be better if you could…”

“No!” Sonia cried out, waving her hands. “No! No! No! You’re not going anywhere! You never—can you hear me? never!—played in the street, even before the war. You always played in empty underpasses, praying that no one would look at you for longer than one second. And now you… you yourself decided to come here,” she said, smiling through tears, and put her hands on my red, hot cheeks.

“Tim,” she said, breathing out, still cupping my face. “I’ve told you this a thousand times and will say it again. Musicians don’t live underground. They fly high, very high, even if something or someone tries to shoot them down. So please, do it for my sake…”

“Sonia…”

“Just try. I’m not asking you to…”

“Sonia, wait!”

“…play to the sounds of machine-gun fire. Tim, please.”

“I won’t play the damn piano while my mum might be lying somewhere out there dying!”

I yelled those words straight into her face, hoping she’d finally hear me. My face was still burning, but I no longer felt the pleasant chill of her hands. Sonia jumped back, embarrassment and misunderstanding gleaming in her eyes.

“What do you mean, Tim?”

“She stopped answering her phone at 3:05 pm. I first called her after I got here. You heard that explosion before running down into the subway, didn’t you? Do you remember when it happened?”

“No… I think it was…”

“At 3 pm, Sonia. At three in the afternoon. You’re smart, Sonia. Can’t you put two and two together?” I whispered in a shaking voice, stuffing the sheet music into the backpack.

“Tim, I…”

“I don’t understand why I’m standing here listening to your philosophical rambling about musicians and your pep talk,” I said. I shoved the last few sheets into the backpack, almost tearing them. The phone in my pocket started to vibrate.

“Tim, wait!” 

“Who’s that?”

The answer stuck like a lump in my throat until I pressed the coveted green light of hope.

“Mum! God…why haven’t you answered all that time?! Mum!” My voice rose to a shriek filled with mad relief. I completely forgot where I was. “Are you alright? Did you hear explosions?”

I glanced at Sonia out of the corner of my eye. She looked like her heart had also stopped for a moment.

“I’m alright. Of course, I’m alright. My battery was dead. I forgot to charge my phone, silly me. Then the siren went off, you know, and then…” my mother chattered away as she always did when she was overwhelmed with feelings and emotions. 

“It’s okay, mum, don’t worry. You’re alright—and that’s all that matters.”

“Yes, yes, we’re alright. Don’t worry. By the way, are you planning to come home anytime soon?”

“Yes, in an hour or so. Why are you asking?”

“That’s great,” mum said, ignoring my question. “Your sister finally decided to grow up and bake a cabbage pie for us. You can’t miss an event like that.” 

“Oh, come on, mum!” I heard a thin girl’s voice in the distance.

“What? But I say good things about you. Don’t I, Tymosha?”

Hearing a name only mum called me, I felt a surge of warmth in my chest. I heard Sonia giggle to the left of me. She heard it all, to be sure.

“Who’s that laughing? Is it a girl? Did you go on a date?”

“Okay, mum, I’ll be back soon. Wait for me.”

“I’ll surely will. But you won’t escape my questions!”

“Alright, alright. Bye, mum,” I said and finished the call, blushing again to the roots of my hair. Sonia was looking at me with a mischievous smile.

“You said you’d be home in an hour. Does it take so long to get from Maidan Nezalezhnosti to Pecherska station, Tymosha?”

“Don’t you dare to call me…”

“Thank you for staying with me. No, really. Thank you.” Her look grew serious, and she stepped closer again.

“It’s alright. I’m doing that only to delay my painful death from Alina’s cabbage pie.” 

“Keep trying to convince yourself,” Sonia said, still smiling. She wiped droplets of tears in the corners of her eyes and then, putting her hand on my shoulder, whispered:

“Would you play Zimmer’s “Time” then, huh?” she asked.

“What?”

“Zimmer. You won’t play only that Gould of yours all your life, will you? Throw in some tunes by other composers in the mix. Chopin or what?”

“You just can’t survive longer than an hour without fighting, can you, Sonia?” I pulled the sheet music out of my backpack again and started to arrange it on the stand.

“I’ve been living like that for two months. So, don’t even start to complain. I need it as much as you need your piano right now,” she said, grimacing as if feeling hurt. She snatched one of the sheets out of my hands. “There you go!” she cried out, waving a sheet with the title “Time” typed in bold.

“Okay, but you’ll treat me to green tea and…”

“…oatmeal cookies, I know. Get ready then, and I’ll be back soon.” She patted me on the shoulder and switched back to whispering. “Try using the piano as a sword at least once, Tim. Not like a shield. Just try.”

I was arranging the sheet music on the stand, trying to follow the correct order, but Sonia’s words still echoed in my head. She had repeated the word “try” so many times for the past day and the past hour as if I had a choice. As if looking at her—so strong and sturdy, but ready to slip between my fingers at any moment and run away from this world, run away from me!—I could do differently. As if watching her disappear in the doorway of a café, I couldn’t imagine her turning into a porcelain doll from all the drugs, hospitals, doctors, and all things medical in her life. As if now, hypnotizing the drops of ink on the music scores, I could allow myself to hide behind them again, as I had always been doing up until that day.

 

I checked whether the amplifier was plugged in. Do, Mi, Sol. C major. Do, Re, Mi, Fa, Sol, La, Si. Octave. Every key rang out loud, even louder than I thought when I’d bought those instruments before the war. It felt as if they’d gotten tired of being silent and now wanted to shout, too. Out of the corner of my eye, I saw several people stop by, but I couldn’t see who they were. A shiver ran down my arms, as always before a performance. That time, though, it felt a little different—as if I was standing on the threshold of an empty, dark apartment with no furniture, no lights, no people, and I had to make a choice: either to step inside or run back to my little underground shelter, where no one would find me, and I could be alone with my fear. I thought about Sonia hurrying to my performances right after chemo and about people running toward the tanks not to give in to fear, and I realized that I had to make that choice. I owed it to everyone who had never had it.

 

My fingers took the shape of the chords, my eyes closing like the door of the apartment I entered, after all. I touched the bass thirds slowly, softly, weary of harming the piano. The notes emerged from the speakers—dull at first but then louder and louder.

 

I didn’t see the crowd that the sounds emerging from under my fingers attracted. But then, sometimes, I couldn’t even see myself, slipping into the gray zone between painful reality and even more unbearable fantasy. My hands began to play the violin part all by themselves while I tried to fight back a barrage of images attacking me. Sonia buying a new cello bow because the old one broke when she fought with her classmate. Dead bodies in the streets of familiar towns. Sonia again, blowing out the candles on the cake on her fifteenth birthday. The girl on the subway, her eyes filled with terror. A collection of fairy tales lying on the ground, under the feet of the entire humanity.

 

My fingers were pressing the keys harder and harder. I couldn’t understand why I was hearing the siren howling instead of music. Suddenly, I dropped back into reality, like into a tub of water, and then I could finally see my hands. Long and skinny, with a small callus on my right middle finger. They kept hitting the keys while the air-raid siren was blaring like crazy, trying to drown them out. I recalled how my parents used to fight when I was a little boy. I craved silence at moments like that. I wished I could hide somewhere. It wasn’t until I realized I had nowhere to hide that I stopped wishing for peace and silence. So, I continued to play. I kept playing, pressing my lips tight and clenching my teeth, my whole body, my fear.

“Air raid siren is on, young man! Proceed to the shelter immediately!”

 

I could no longer drop out of reality. On the contrary, things around me looked clearer—I could make out every line and every sound in the world. I kept hammering the keys, hurting them so much that I would be ashamed of it later. But for the first time in my life, I finally felt like I wasn’t afraid anymore. I felt like the next moment, after another hit, everything would change, and I could finally protect the people and the things I loved instead of waiting until they slipped between my fingers and flew into the sky while I hunkered down underground.

 

The sirens kept howling, the police officers kept shouting, and I saw a pale, delicate hand tapping out chords in the third octave just as hard. I didn’t need to look up to my right to see who that hand belonged to. Neither did I need to look up to feel that Sonia was scared, too. But she did not cry or hide waking up in the morning and touching her hair or what still remained of it. She picked up her bow and fought against death, like with a real sword.

 

“Music can say what words cannot,” mum used to tell me all the time, and I always waited for a moment I’d be able to understand it. That moment arrived after I sent the last chord flying up in the air.

 

After the police officers yelled again, and I heard a thud close to the Palace of Sports, I finally got up and dashed back underground together with Sonia. We sat on the floor, huddled together as if entwined in a nautical knot. She held my hand tightly, resting her head on my shoulder. Sonia’s skin seemed so pale and thin. I was afraid I could damage it with my fingers, but I never let go of it. We kept silent for half an hour, maybe even longer, knowing that any sentences, words, or sounds would be untimely. Our phones started ringing almost at the same time, shattering the silence. We untangled our hands and pulled them out, realizing that those were not green lights of hope but warning signs of danger.

“Hello. What happened, mum?” Sonia cried out while I was listening to the barrage pouring from the speaker into my ear.

“A shell hit the house on 6A Lobanovska Street. All apartments from the eighteenth to the twentieth floor were destroyed. Can you hear me, Tymofiy Mykolayovych? Do you live in apartment 145 with your mother Valentyna Serhiyivna Koryhina and your sister Alina Mykolayivna Koryhina? We need you to come and identify their bodies. Can you hear me, Tymofiy?” I listened to the fragments of phrases coming from the speaker while someone was shaking my arm and crying loudly next to me. I was still sitting on the concrete floor; the woman on the phone kept talking; the world kept crumbling; and someone kept shaking my shoulders, touching my face, and screaming into my face.

I struggled to get up while someone’s body was still clinging to me. Another explosion blasted somewhere up. “Tim! Tim! Look at me,” someone was shouting. But I only gaped at the stairs leading outside. Running upstairs, pushing away everyone who happened to be in my way, I knew that it was not the piano waiting for me there. The blinding sun and the consequences of my choice I’d have to accept awaited me. The consequences I’d have to live with for the rest of my life.

*

“Tim…” Masha said, her tears dropping onto a yellowed piece of paper. “Oh my God, Tim. Your mother and sister… They…”

“Yes. It was a direct hit. They had no chance. So, I never tried that cabbage pie, as you see,” the man said, smiling wryly and adjusting his bow tie in front of the dressing room mirror. 

“Come on, Masha, it’s time to go on stage. We’ve been dreaming about New York ever since our time in the academy, so don’t you dare to think about anything else but our triumph. Did you hear me?” he said, with a faint smile, and pressed his lips to hers. “You can still think about me, though. That’s not bad.”

“Hold on, Tim. Did my dad know?” she asked quietly, pulling away from him.

“No, he did not. Don’t blame him,” Tim said, rolling his eyes.

“But he was there! You yourself wrote about that!”

“It doesn’t mean that he knows something, okay?” he said, quickly looking away. He headed toward the door but then stopped for a second. “After their death, my dear daddy took me to Poland. Arkadiy Oleksandrovych was there. He knows about the explosion but not about my mother and Alina. Alright? No more questions? Now let’s go backstage. It’s starting soon.”

Masha breathed out and started to adjust the lipstick on her lips. “Are you serious, Masha?” Tim said irritably.

“You knew I’d need to reapply lipstick after the kiss, didn’t you? So give me three seconds, and don’t be a jerk, okay?”

Tim looked at her sternly and left the dressing room, slamming the door. Masha took a deep breath, in and out, pinched the bridge of her nose, and went back to fixing her lipstick. Koryhin was certainly right about one thing—they’d been dreaming about that night for the past nine years. She couldn’t let her emotions ruin everything. She also left the dressing room a few minutes later, bringing along her bow. She saw people with headphones in the corridors, people in elegant suits in the hall, and people with musical instruments on the stage. People were everywhere. And it was impossible not to notice Tymofiy Koryhin among them. Confident walk, long and slender arms, slightly tangled hair. The reincarnation of Glenn Gould, no doubt. Masha sat down on a chair, watching Tim politely talking to the sound engineer. As if sensing her gaze, he patted the man on the shoulder and started to walk toward her. When there was less than a meter left between their bodies, he came up to the chair next to hers and took a gray jacket, completely ignoring her.

“I never thought you could be so sensual, Tymosha. You pretend to be a slab of ice but in fact…”

“Don’t you dare to call me that name,” Koryhin snapped, tensing up like a string of a violin.

“Antonova! If you’re not in the string section in five minutes, I’ll call Dafna on stage. She knows your part, anyway. Did you hear me?” the director said, her voice indifferent. She gave Masha her violin and, yelling something at someone else, disappeared behind the stage.   

Tim was still standing with his eyes closed, trying to pull his helpless thoughts together.

“Listen. I wrote that in the first few days after my mother’s death. It’s been ten years now. The war is over. I’m trying to fucking move on, can’t you see that? So, let’s pretend you never found that damn notebook, alright?” He stretched his hands forward and fixed her with a piercing stare. “Don’t stuff your head with information you don’t need.”

“Sure. Who am I to know things like that about you.”

“I’m glad we agree at least on something…”

“Do you love her?”

Silence descended backstage. All the people—in the corridors, in the hall, on the stage—seemed to have vanished. Tim’s eyes widened in surprise, and his hands began to tremble. Sirens howled in his head with a quiet “try” between them. Only a desperate whisper escaped him:

“What?”

“Musicians don’t live underground,” she said, smiling vainly, thin rivulets appearing on her cheeks. “The tattoo on your chest. It’s her who told you that, right? Sonia? And she’s also a violinist. Well, looks like it’s your type, Koryhin. Is she dead, too?”

“Don’t you dare…”

“Antonova! Where the bloody hell have you been? We start in a minute! Go to your damn seat!” the director yelled, running toward them.

Masha grabbed the violin, adjusted the earbud, and spit into Tim’s face:

“You love her.”

“Don’t get started, Masha.”

“It was not a question, Koryhin. That’s the answer I gave instead of you.”  

Masha hurried to take her seat, despite the veil of tears before her eyes. The curtain rose, and the music began to play, the spotlights directed at the grand piano waiting for him. The only one waiting for him now. With his hands shaking, Tim walked onto the stage to thunderous applause. He tried to enjoy the moment of triumph without looking at the blonde violinist in the orchestra or searching for another violinist in the audience.

Do, Re, Mi, Fa, Sol, La, Si. Do. The octave. Tim’s hands took the shape of chords. The first sounds of “Time” emerged from under his fingers. Diving into the sounds of the grand piano, Tim took a deep breath and looked up. The bald woman in the first row copied his gesture.

“It’s for you, mum and Alina,” the man whispered, chasing the fear off his hands.

“It’s for you, Tim,” the woman whispered, not letting herself fall into a merciless sleep.

 

* This essay was written in 2022 for Antytvir, a writing contest for teens. It is an educational project of Mystetsky Arsenal within the International Book Arsenal Festival. Its goal is to promote creative writing among high school students and create a platform for expressing yourself in a non-standard way. The organizers designed this project in 2020 and 2022 to support Ukrainian youth in highly stressful situations by allowing them to write and make their voices heard. Translated into English and illustrated by Cultural Hub NGO within the Wars. Ukrainians. Humanity program.

 

Written on: 06.05.2022 

First published within “Wars. Ukrainians. Humanity” on: 04.01.2022

 

Author: Anastasiia Klymenko, 15 years

Translator (from Ukrainian to English): Hanna Leliv

Illustrator: Nastia Haidaienko

Proofreader: Tetiana Vorobtsova

Copy Editor: Yuliia Moroz

Content Editors: Maryna Korchaka, Natalia Babalyk, Oleksii Pryimak

Programme Directors: Julia Ovcharenko and Demyan Om Dyakiv-Slavitski

 

Original language: Ukrainian

Translation language: English

Українська (Cyrillic)

Музики не живуть під землею

«Мамо, мамо, мамо, мамо, мамо, мамо, де ти, мамо, де Аліна, де ви, мамо, мамо, мамо! Візьми слухавку, мамо, тільки візьми слухавку», — прошепотів я, стискаючи в руках телефон і рухаючись за потоком людей у метро.

Телефонні гудки й биття серця перебивали одне одного, неначе мої батьки під час сварки, зовсім не зважаючи на мене — малого хлопця, який і тоді, і тепер чекає тиші, міцно замруживши очі й стуливши тремтливі вуста.

— Усе буде добре, хлопче, не трусись, як осиковий лист! — пробурмотів біля вуха скрипливий голос. — Усе з твоєю мамою гаразд, ти, головне, не бійся, а опануй себе й будь чоловіком!

Тремка, усипана тоненьким лабіринтом зморщок рука плеснула мені по плечі — й одразу ж слова оператора в телефоні вдарили по барабанній перетинці набагато сильніше: «Абонент недоступний. Зателефонуйте, будь ласка, пізніше».

— Почекай ще трохи, може, просто зв’язку нема, або телефон розрядився в матусі твоєї, або вона просто не чує. Моя донька теж постійно пропускає всі важливі дзвінки. Прошу її: «Став завжди телефон на найвищу гучність! Стеж, щоби був заряджений!» — а вона як завжди: «Та чого ти хвилюєшся, що зі мною станеться?». Що з них узяти: підлітки. Вважають, що їм нічого не загрожує. Може, хоч це покоління зрозуміє, що ніхто не застрахований.

Коли кільканадцятий дзвінок знову обірвався, я все-таки повернув голову до незнайомця. Він зовсім не був старцем з напівкруглою спиною та сивим волоссям, як я собі уявив. Чоловік був у білій сорочці з брудно-синьою краваткою та в коричневих штанах. Він дивився на мене суворо й водночас із ледве помітною усмішкою. Неймовірне поєднання дорослої тривожності й дитячої безтурботності.

— От чого ти на мене вилупився, га? Я питаю, як тебе сюди занесло, хлопче? З друзями гуляв чи з дівчиною? — усмішка витягнулася в криву лінію, а очі виразно дивилися на мене.

— Нині не дуже до прогулянок, знаєте, — мій голос затремтів, а рум‘янець залив майже все обличчя. Останні два місяці я себе оточував лише стінами кімнати й мурами власних думок, а не друзями.

— Чого не до прогулянок? Глянь, яка погода на вулиці! Розумію, війна війною, але ви, підлітки, маєте бути розважливими й відповідальними, а не боягузливими. Ще одне «втрачене покоління» світ не переживе.

Чоловік знову посуворішав і втупився в книжку дитячих казок, яку хтось покинув на станції метро як непотріб. Щось, що не має більше ніякої ціни.

— То як тебе занесло сюди, якщо ти не був на прогулянці? — знову пролунав його голос.

Перед очима з’явилися чорні плями з тонкими смужками між ними. Я так уважно слухав чоловіка, що навіть не помітив, як пальці послабшали й відпустили лямку наплічника. Білі аркуші вилетіли з нього й опустилися на бетонну підлогу, мов обірвані пелюстки ромашки.

— Ні, ні, ні, ні, — я впав на підлогу, не звертаючи уваги на дивні погляди жінок, на лайку жебраків, на сміх чоловіка біля мене.

— От скажи, ти завжди такий незграбний, чи це я на тебе так погано впливаю? — запитав чоловік, дивлячись на мене згори.

— Я, ні, я… я зараз усе зберу. Не чекайте на мене, я ж вас затримую!

— Е ні, краще почекаю та проведу тебе до виходу. Ще бракувало, щоб ти на рейки повалився. Від вас, музикантів, можна всякого сподіватися, — усміхаючись, промовив чоловік.

— Я, не… — склавши ноктюрни Шопена й етюди Гульда, я піднявся на ноги, — не всі піаністи такі. Не треба розчаровуватися в музикантах, спираючись лише на ваше враження від мене, — зашарівшись, пробурмотів я.

На чоловічому обличчі застиг подив, а потім вирвався знайомий хрипливий сміх:

— Любий хлопче, я встиг розчаруватися в музикантах, ще коли працював у консерваторії. Повір, це неодмінний досвід будь-якого викладача сольфеджіо, — чоловік оминув кількох людей, рухаючись у бік сходів, а я слухняно послідував за ним, — тож не хвилюйся, я…

— Чекайте, ви працювали в консерваторії? Викладачем сольфеджіо? — перебив його я, оговтавшись від секундного подиву.

— Ти ж музикант, а такий поганий слух. Як тебе ще з музичної школи не вигнали?

Уперше за останню годину тягар тривожності не давив так сильно на груди й дав вирватися щирому сміху. Чоловік, заклавши руки за спину, рухався за потоком людей у метро. Навколо було чути балачки з відлунням полегшення, гавкіт маленьких собак і дзвінкі дитячі голоси. На мить, лише на коротку мить здалося, ніби я повертаюся ввечері з музичної школи. Перед тим як зайти на станцію метро «Поштова площа», я купив лимонний кренделик, а у вагоні познайомився із цим чудернацьким чоловіком. Ось та дівчина з гітарою через плече повертається з репетиції своєї групи. А хлопець у діловому костюмі — зі свого офісу після важкого робочого дня. Усі ці люди їдуть додому, до своєї родини, до друзів, до коханих, щоб цілуватися, обійматися, кохатися, лежати й дивитися телевізори, щоб готувати вечерю або готуватися до іспитів. Щоб просто жити.

На секунду все здається саме таким, поки вагон не застигає в часовому просторі, покинута книжка з дитячими казками не видніється на підлозі, а я не зустрічаюся очима з маленькою дівчинкою. Вона налякана тим, що відбувається там, назовні. За межами кам‘яного сховища, у новій абсурдній, але нашій реальності.

— Я завжди нервуюся й поводжуся трохи незграбно й безглуздо, коли перебуваю в стресовій ситуації або знайомлюся з новими людьми, — відірвавши погляд від дівчинки, сказав я.

— І тебе це лякає, правильно?

— Що? Ні, я…

— Ну, це ж лякає, коли ти почуваєшся трохи дурнувато серед людей. Особливо в найвідповідальніші миті. Як зараз пам’ятаю, коли складав свій перший академічний концерт. На мене дивився цілий актовий зал, спостерігав за кожним моїм рухом. Не знаю, як я тоді не надзюрив у штанці зо страху. І як не забув першого вступного акорду тої клятої польки? Досі не розумію, — на його вустах з’явилася ностальгійна усмішка. — Пам’ятаєш, що я казав про ваше покоління?

— Що? Я… ні, не пам’ятаю.

— Із пам’яттю проблеми, зі слухом. Цікаво, який із тебе вийде піаніст, — чоловік знову лукаво всміхнувся й повів далі: — Я казав, що ви не маєте бути боягузами. Вам свободу в генетичний код закладено, тож бережіть її як зіницю ока, хлопче. Вона вам ще не раз знадобиться, головне не боятися нею користуватися.

Ми вже піднялися до напису «вихід», поки я ще обдумував слова чоловіка. Раптом на моє плече опустилася чиясь маленька й тендітна рука. Зупинившись посеред потоку людей, я побачив Соню, мою таку рідну Соню, яка все ще тримала мене за плече й усміхалася.

— Тіме, так і знала, що то ти плетешся в натовпі. У кого ж іще стирчатимуть пом’яті ноти з наплічника. Бачила б Ольга Анатоліївна, було б тобі…

— Соню! — я притягнув її до себе, поклавши підборіддя на коротке каштанове волосся подруги й не звертаючи уваги на людей, що зачіпали наші лікті-плечі-тіла. Не звертаючи уваги на мого нового знайомого, який зацікавлено дивився на нас, а потім сказав:

— Тім? Серйозно? От чого не можна нормальними іменами дітей називати, га? Андрій, Микола, Сергій, наприклад, — він закотив очі й відчинив металеві двері з наліпками про майбутні-минулі концерти.

— Я… я просто Тимофій, саме тому…

— Почекайте, а ви взагалі хто? — перебила мене Соня й послідувала за чоловіком, притримуючи двері для мене.

— Сонь, не починай… — тихо пробурмотів, випустивши її з обіймів і в’юрком проскочивши у вихід.

— Як же вас тоді звати, га? — не слухаючи мене, вона поставила те запитання, до якого я, дурень, досі не спромігся.

— Мене звати Аркадій. Для вас, міледі, Аркадій Олександрович, — на його обличчі знову з’явилася маска невдоволення, з-під якої, як промінь сонця крізь щілину між шторами, вибилася ледве помітна усмішка.

— Добре, Аркадію, а чим вам не подобається ім’я Тім? — ідучи за чоловіком до сходинок з підземного переходу, повела суперечку далі Соня. Я ж послідував за ними, навіть не намагаючись більше зупинити завзяття своєї подруги.

— Бо неможливо зрозуміти, яке його справжнє ім’я. Тимур, Тимофій? Знаєте, не люблю невизначеності.

— Справді? Ніколи не подумала б, що люди з музичного світу не люблять невизначеності.

Аркадій Олександрович зупинився на одній зі сходинок, здивовано подивившись на Соню.

— У вас, Аркадію, пальці піаніста, а ще коли жестикулюєте, то складаєте долоню в «яблучко», — вона трохи звела фаланги пальців, ніби й справді взяла в руки яблуко. — Я з родини вчителів музики, тож для мене такі дрібниці дуже помітні.

— Непогано, Шерлоку. Я, безперечно, вражений. А чого ж ви не тримаєте так руки? Чи пішли проти сімейної традиції? — Ми піднялися нагору й крізь людей, що розбігалися хто куди, я знову побачив своє піаніно. Неушкоджене, з блискучим оксамитово-брунатним покриттям.

— Ну, професійна деформація не до всіх так безжальна, знаєте, — десь щебетала Соня, поки я рухався до інструмента, гублячи її голос і голос тверезих думок.

Мною керував лише інстинкт самозбереження. Затримуючи дихання під водою, ми неодмінно прагнемо вибратися на сушу — до повітря. Правда ж? І тоді я теж прагнув вдихнути таке бажане повітря й на мить забути про монотонний автовідповідач у слухавці. Я прагнув хвилинного почуття безпеки, як кілька хвилин тому в обіймах Соні чи зранку на кухні з мамою. І побачивши заповітне поєднання чорного й білого, відчувши старшу за мене слонову кістку, я нарешті його отримав.

Сівши на стілець за піаніно, я втупився в кілька нотних аркушів, що залишив після сирени на пюпітрі. Подушечки пальців проводили по кожному довгому й короткому прямокутнику, намагаючись насолодитися м’якістю клавіш. Я окреслював кожну лінію, уявляв, як вони сплітатимуться в таємну мову ноктюрна чи симфонії, і зовсім не помічав уважного погляду, спрямованого на мене. Соня стояла зі схрещеними руками на грудях і незмінною лукавою усмішкою на обличчі.

— Дала нарешті спокій Аркадію Олександровичу? — піднявши очі на неї, спитав я.

— Я, на відміну від інших, дізналася не лише його ім’я, а й у якій консерваторії він працює. Якщо ти забув, то ми випускники, а від можливості мати впливових знайомих у вишах я не відмовлюся, — вона взяла один з нотних аркушів, удаючи, ніби уважно вивчає мої недбалі помітки.

— Знайомого? Ти знаєш його п’ять хвилин, якщо не менше.

— Мене можна запам’ятати й за меншу кількість часу.

— Не сперечаюся, Смурфо, не сперечаюся.

— Не смій згадувати це прізвисько, ясно тобі? — вона спрямувала на мене гострий кут аркуша.

— Авжеж, ти тільки ноти не мни, а поклади їх до інших. Добре, Смурфо?

Соня вдарила мене по голові аркушами, заливаючись сміхом.

— Був би ти таким безстрашним не лише зі мною, а й з іншими — ціни тобі не було б, — сказала Соня, скуйовдила моє волосся й поклала нотні аркуші на пюпітр.

— Якби ж то, Соню, якби ж то, — зітхнув я.

На мить між нами запала пауза, яку я силувався ігнорувати. Намагався втекти від такої потрібної нам розмови, ховаючись, як завжди це робив, за нотами, за своїм інструментом. Але Соня була достатньо сміливою, щоб цю розмову нарешті почати.

— Ти встиг хоч щось зіграти перед тим, як почалася сирена?

— Ні. Тільки сів — вона відразу заволала. Знак долі, не інак…

— Господи, тільки не вмикай знову цю шарманку, гаразд? — подруга роздратовано закотила очі.

— Я не вмикаю, Соню. Зауваж, це ти починаєш роздувати з мухи слона, — тихо промовив я та взяв її зовсім бліду, майже прозору, трохи липку й тремтливу через гнів руку. Така типова Соня — з піною в роті, але обстоїть свою думку, навіть не помічаючи, як сама її всім накидає. — Розумію, що тобі не подобається, у що я вірю, але…

— Тіме, та до чого тут це? Вір у що заманеться, хоч в інопланетян, але перестань щоразу виправдовувати своє боягузтво знаками долі, ось і все!

Останнє речення вона вигукнула так гучно, що люди навколо почали на нас озиратися.

— Я не бачила тебе два місяці, Тіме, — її обличчя спотворилося гримасою безсилля. — Усі ці два місяці я боялася: за себе, за маму, за тата, за Богдана, за тебе. Особливо за тебе, Тіме. Я боялася, що коли тебе знову побачу, то просто… не впізнаю. Ти завжди так робив, коли щось ставалося: ховався глибше й глибше під землю, далі від світу, далі від мене! — вона знову схопила мене за рукав, зробила глибокий вдих і промовила: — Я боялася, що ти зариєш себе, свій талант, своє право на щастя так глибоко, що ніхто вже не дістане його. Навіть я. Тож, будь ласка, сядь за піаніно й зіграй хоча б чортову гаму в до-мажорі. Я не можу жити в постійному страху, що втрачу тебе не лише як друга, а й як музиканта. Не хочу більше боятися.

У її очах застигли сльози, що вдарили, немов кувалдою, по моїй голові не гірш від тисячі сирен, які звучать одночасно. «Вона не має плакати. Не має, не має, не має!» — подумав я, повертаючись до подруги спиною. Я думав, кричав у своїй голові це «не має», але, зітхнувши, повів далі:

— Соню, якщо почнеться сирена…

— Ми знову спустимося в метро, як це вже робили.

— Соню, ти ж розумієш, що це просто нераціонально?

— Навіщо тоді взагалі приїхав, якщо вважаєш, що це нераціонально?

— Я помилився, піддався миттєвому бажанню й дуже про це шкодую. Тож ти мені краще…

— Ні! — вигукнула Соня й почала трясти руками. — Ні! Ні! Ні! Ти нікуди не підеш, Коригіне! Ти ніколи, чуєш, ніколи не грав на вулиці, навіть до війни. Ти завжди грав у порожніх переходах і молився, щоб ніхто не дивився на тебе довше за секунду. А зараз, ти… ти ж сам вирішив сюди приїхати, — вона всміхнулася крізь сльози й поклала свої долоні на мої червоні гарячі щоки. — Тіме, — вона видихнула, так і не відпускаючи мого обличчя, — я тобі казала це тисячу разів і скажу ще стільки само. Музики не живуть під землею. Вони літають високо-високо навіть тоді, коли щось або хтось прагне їх збити. Особливо коли щось або хтось прагне їх збити. Тож, будь ласка, заради мене…

— Соню…

— Просто спробуй, я ж не прошу тебе…

— Соню, стій…

— …грати під кулеметну чергу. Тіме, будь ласка!

— Я не гратиму на дурнуватому піаніно, поки моя мама, може, десь лежить і помирає, Соню!

Я вигукнув ці слова їй в обличчя, сподіваючись, що хоч так вона мене нарешті почує. Лице пекло, але приємний холод її долонь більше не відчувався. Соня вмить відскочила від мене із соромом і непорозумінням в очах.

— Що ти маєш на увазі, Ті…

— Вона перестала відповідати о п’ятнадцятій годині п’ять хвилин. Я тоді їй уперше зателефонував після того, як сюди приїхав. Ти ж чула той вибух, перед тим як бігти в метро. Пам’ятаєш, о котрій він пролунав?

— Я, ні… здається…

— О п’ятнадцятій, Соню. О п’ятнадцятій годині дня. Ти ж кмітлива й розумна, Соню, можеш додати два плюс два? — прошепотів я тремтливим голосом, різкими рухами збираючи ноти назад до наплічника.

— Тіме, я…

— Не розумію, чому я взагалі досі тут стою та слухаю твої філософські виступи про музикантів, мотиваційні заклики, — я, мало не розірвавши останні нотні аркуші, запхнув їх до наплічника, поки телефон у кишені вібрував.

— Тіме, постій!

— Ну хто це ще телефонує?

Відповідь застигла клубком у горлі, поки я натискав на заповітний зелений вогник надії.

— Мамо! Боже… чому ти не відповідала весь цей час, мамо! — я вже зірвався на наповнений диким полегшенням крик, зовсім забувши, де перебуваю. — У тебе все гаразд? Ти чула вибухи?

Краєм ока я подивився на Соню, у якої, здавалося, серце теж на мить зупинилося.

— Синку, у мене все гаразд, інакше не може бути. То просто телефон розрядився, я, дурепа, його вчасно не зарядила, потім сирена, потім узагалі про нього забула, сам розумієш, а потім… — мама затараторила, як це завжди робила, коли була переповнена почуттями й емоціями.

— Мамо, усе гаразд, не хвилюйся. Головне, що з вами все добре.

— Так, усе гаразд, усе гаразд, не турбуйся за нас. До речі, а ти скоро вже вдома будеш, синку?

— Так, скоро, десь за годинку, а що?

— От і чудово, — проігнорувавши моє запитання, сказала мама. — Твоя сестра нарешті вирішила подорослішати й готує для нас капустяний пиріг. Таку подію не можна пропустити.

— Ну, мамо, не починай! — почувся тоненький дівочий крик з телефона.

— Що «не починай», я тебе, навпаки, хвалю. Ну от скажи, хіба не моя правда, Тимоше?

Від скороченого імені, яким мене називала тільки мама, стало тепліше в грудях. Ліворуч від мене почувся заливчастий сміх Соні, яка сто відсотків усе почула.

— Хто це в тебе там сміється? Це дівчина? То ти на побачення поїхав?

— Так, усе, мамо, скоро буду, чекай на мене.

— Звісно, чекатиму, але коли приїдеш, розпитувань тобі не уникнути!

— Добре, бувай, мамо, — я скинув дзвінок, знову почервонівши до кінчиків волосся. 

Соня дивилася на мене й лукаво усміхалася.

— Ти сказав, що аж за годину повернешся додому. Невже так довго від станції «Майдан Незалежності» до станції «Печерська», Тимоше?

— Навіть не думай називати мене…

— Дякую, що погодився залишитися. Справді дякую, — на мить її очі посерйознішали, і подруга знову наблизилася до мене.

— Не хвилюйся. Я роблю це, щоб відтягнути свою болісну смерть від капустяного пирога Аліни.

— Переконуй себе далі, — не перестаючи усміхатися, сказала Соня. Вона витерла маленькі краплинки сліз у кутиках очей, а потім поклала руку на моє плече й прошепотіла:

— Може, тоді ще й зіграєш «Time» Циммера, га?

— Що?

— Циммера. Ти ж не гратимеш усе життя свого Гульда? Хоч іноді розбавляй свою програму іншими композиторами. Ну, я не знаю, хоча б Шопеном?

— Ти не можеш без суперечок прожити довше ніж годину, Соню, ти це знаєш? — я почав знову діставати ноти з наплічника, розкладаючи їх на верхній кришці піаніно.

— Я так жила цілі два місяці, навіть не смій скаржитися, мені це потрібно, як тобі — піаніно, — вона скорчила образливу гримасу й вихопила з моїх рук один нотний аркуш. — Ось, знайшла! — вигукнула моя подруга, розмахуючи папірцем із жирним написом «Time».

— Добре, але з тебе зелений чай і…

— …вівсяне печиво, я пам’ятаю. Тоді налаштовуйся, а я піду, — вона плеснула мене по плечі й знову перейшла на шепіт: — Спробуй хоч раз у житті використати піаніно не як щит, а як меч, Тіме. Просто спробуй.

Я знову почав розкладати ноти на пюпітрі, намагаючись установити чітку послідовність, але слова Соні все ще відлунювали в моїй голові. За останню годину вона стільки разів повторила слово «спробуй», ніби я справді мав вибір. Ніби дивлячись на неї — таку сильну й хоробру, але готову будь-якої миті розчинитися між фалангами моїх пальців і втекти із цього світу, утекти від мене, — я міг учинити інакше. Ніби стежачи за її фігурою, що зникала за дверима кав’ярні, я не уявляв, як вона перетворюється на порцелянову ляльку через усі ліки, лікарні, лікарів та інші «лі» в її житті. Ніби я можу знову дозволити собі сховатися за краплинами чорнил на нотних станах, гіпнотизуючи їх, як це робив донині.

Перевірив, чи під’єднано підсилювач. До-мі-соль. До-мажор. До-ре-мі-фа-соль-ля-сі-до. Октава. Кожна клавіша лунає гучно, навіть гучніше, ніж я міг подумати, коли купував це обладнання до війни. Здається, що клавіші втомилися мовчати й тепер теж хочуть кричати. Краєм ока побачив, як біля мене зупинилося декілька осіб, але не розгледів хто. По руках пробігли дрижаки, як завжди перед початком виступу. Але цього разу все відчувалося трохи інакше. Неначе я стояв на порозі порожньої темної квартири — ні меблів, ні світла, ні душі — і мав зробити вибір: залишитися в ній чи втекти назад у своє маленьке підземелля, де ніхто мене не знайде і де я спокійно боятимуся. Згадуючи, як Соня бігла на мої виступи відразу після хіміотерапії, а хтось біжить назустріч танкам, щоб не боятися, я зрозумів, що цей вибір зобов’язаний зробити. Зобов’язаний усім тим, хто цього вибору ніколи не мав.

Пальці набувають форми акордів, очі заплющуються, ніби зачиняються двері квартири, у яку я все-таки заходжу. Перших басових терцій я торкався повільно, м’яко, боячись завдати піаніно шкоди. Кожна нота глухо виривалася з динаміків, стаючи щоразу голоснішою.

Я не бачив, як дедалі більше людей почало збігатися на звуки, що їх видобували мої пальці. Що тут казати, іноді здавалося, що я й сам себе не бачив, провалюючись у сіру зону між болісною реальністю й нестерпною фантазією. Руки самі почали відігравати скрипкові вісімнадцяті, поки я намагався боротися з усіма картинками, які атакували. Соня, що купує новий смичок для віолончелі, бо старий зламався під час бійки з однокласником. Мертві тіла на дорогах знайомих міст. Знову Соня, яка задуває свічки на торті на свій п’ятнадцятий день народження. Дівчинка в метро з наповненими жахом очима. Книжка з дитячими казками, що валялася на землі, під ногами всього людства.

Пальці різкіше й сильніше почали натискати на клавіші, а я не міг уторопати, чому замість музики чув волання сирени. Упавши назад у реальність, як у ванну з водою, я нарешті побачив свої руки: довгі й тонкі фаланги, невеликий мозоль на правому середньому пальці. Вони били по клавішах, поки сирена повітряної тривоги вила, мов навіжена, намагаючись перекричати звуки музики. Я знову згадав, як мої батьки сварилися, коли я був ще дитям. Мені тоді так хотілося тиші, так хотілося сховатися десь. Лише усвідомивши, що ховатися більше нікуди, я зрозумів, що не хочу такої тиші й мовчання. Тому грав. Стиснувши губи, зуби, усе тіло, свій страх, я грав і грав.

— Юначе, повітряна тривога, негайно спускайтеся в укриття!

Випасти з реальності більше не виходило. Навпаки, усе стало ніби чіткішим, я розбирав кожну лінію, кожен звук у цьому світі. Бив по клавішах, точно завдаючи їм величезного болю, за який потім буде соромно. Але вперше в житті мені нарешті здалося, наче я більше не боюся. Наче після ще одного удару все зміниться, я захищатиму тих, кого люблю, а не чекатиму, коли вони розчиняться поміж моїх пальців і злетять угору, коли я сиджу під землею.

Сирени вили, поліціянти кричали, а я побачив бліду тендітну руку, що так само сильно відстукувала акорди в третій октаві. Не треба було й дивитися, щоб зрозуміти, кому належала ця рука, і відчути, що Соня теж боїться. Але щодня, устаючи з ліжка, не плаче й не ховається, торкаючись волосся, якого стає дедалі менше, а бере в руки смичок і відбивається ним від смерті, наче справжнім мечем.

«Музика може сказати те, що не скажуть слова», — часто казала мама, а я завжди чекав, коли ж зрозумію це. І залишаючи останній акорд літати в повітрі, усвідомив, що нарешті дочекався цього.

Після чергового крику поліціянтів і глухого звуку удару десь неподалік Палацу спорту я нарешті підвівся й побіг разом із Сонею в підземелля. Ми сиділи на підлозі, притиснувшись одне до одного, ніби сплітаючись у морський вузол. Вона міцно тримала мене за руку, поклавши голову на моє плече. Її шкіра знову здалася мені занадто блідою і тонкою, наче будь-якої миті пальцями я можу її пошкодити, але руку так і не відпустив. Ми мовчали, може, хвилин тридцять або й більше, знаючи, що будь-які речення, слова, літери точно будуть зайвими. Нашу тишу зруйнували телефони, які майже водночас задзвонили в обох. Ми заледве розплелися й подіставали їх, уже розуміючи, що це не зелені вогники надії, а попереджувальні знаки про небезпеку.

— Алло. Мамо, що сталося? — скрикнула Соня, поки я слухав увесь той потік, що лився крізь динамік до моїх вух.

«У будинок на вулиці Лобановського шість “А” потрапив снаряд. З вісімнадцятого по двадцятий поверх усі квартири зруйновано. Тимофію Миколайовичу, ви мене чуєте? Ви проживаєте в сто сорок п’ятій квартирі з мамою Валентиною Сергіївною Коригіною та сестрою Аліною Миколаївною Коригіною? Треба приїхати розпізнати тіла. Тимофію, ви мене чуєте?» — уривки фраз доносилися з динаміка, поки хтось тряс мою руку й голосно плакав поряд. Я сидів на бетонній підлозі, жінка в трубці говорила, світ руйнувався, хтось тряс мене за плечі, торкався мого обличчя й кричав.

Я насилу зміг піднятися на ноги, поки чиєсь тіло чіплялося за мене. Десь пролунав ще один вибух. Поряд хтось репетував: «Тіме, Тіме, подивися на мене». А я дивився лише на сходи, які ведуть назовні. Біжучи по них, відштовхуючи всіх, хто був на моєму шляху, я знав, що мене там уже чекає не піаніно. Мене чекає сонце, що засліплює до болю, і наслідки вибору, з якими доведеться змиритися. З якими я житиму до кінця свого життя.

 

***

— Тіме… — прошепотіла Маша, поки краплинки сліз падали на старий папір, — Боже, Тіме! Твої мама із сестрою, вони…

— Так. Снаряд поцілив прямісінько в нашу квартиру, тож там було без шансів. Як ти розумієш, капустяний пиріг я так і не скуштував, — молодий чоловік криво всміхнувся, поправляючи метелик перед дзеркалом гримерки.

— Пішли вже, Машо, нам час на сцену. Ми мріяли про Нью-Йорк з консерваторії, тож не смій навіть думати зараз про щось інше, крім нашого тріумфу, зрозуміла? — він ледве всміхнувся й притиснувся до губ дівчини. — Ну, ще про мене можеш думати, це теж непогано.

— Почекай, Тіме, а мій тато знав? — відсторонившись від музиканта, прошепотіла вона.

— Ні, він не знав, не треба його звинувачувати, — сказав Тім, закотивши очі.

— Але він же був там, ти сам про це писав!

— Це не означає, що він знає, ясно? — не затримуючи погляду на дівчині, Тім уже зібрався йти до дверей, але на секунду зупинився. — Після їхньої смерті мій «любий папаша» забрав мене до Польщі. Аркадій Олександрович був там, знає про вибух, але про маму з Аліною — ні. Усе? Запитання закінчилися? А тепер пішли вже за куліси, скоро початок.

Маша видихнула й почала поправляти помаду на губах.

— Машо, ти серйозно? — роздратовано запитав Тім.

— Ти знав, що після поцілунку треба підмальовувати губи. Тож дай мені три секунди й не будь кретином, гаразд?

Тім суворо подивився на дівчину й вийшов із гримерки, грюкнувши дверима. Маша глибоко вдихнула й видихнула, натиснула на перенісся й почала підмальовувати вуста. В одному Коригін точно мав рацію: вони мріяли про цей вечір останні дев’ять років. Не можна дозволити своїм почуттям усе зруйнувати. За кілька хвилин дівчина вийшла з гримерки, узявши із собою смичок. У коридорах люди були в навушниках, у залі — у вишуканих костюмах, а на сцені — з інструментами. Повсюди були люди, люди, люди. І серед них неможливо було не помітити Тимофія Коригіна. Упевнена хода, довгі й тонкі руки, трохи заплутане волосся. Реінкарнація Гленна Гульда, не інакше. Маша присіла на стілець і спостерігала, як Тім люб’язно перемовляється зі звукорежисером. Ніби відчувши її погляд, він поплескав чоловіка по плечі й став наближатися до неї. Коли між їхніми тілами лишилося менше ніж метр, він, не звернувши на дівчину уваги, узяв сірий піджак на сусідньому стільці.

— До речі, ніколи не думала, що ти можеш бути таким чуттєвим, Тимоше. Прикидаєшся крижаною брилою, а виявляється…

— Не смій мене так називати! — вигукнув Коригін, напружуючись, як струна скрипки.

— Антонова, якщо через п’ять хвилин тебе не буде серед струнників, покличу грати Дафну, вона знає всю твою партію. Зрозуміла? — байдуже мовила режисерка, віддала Маші скрипку й, крикнувши на когось, одразу зникла за іншими кулісами.

Тім стояв із заплющеними очима, намагаючись зібрати безвольні думки докупи.

— Слухай. Я написав цей текст у перші дні після смерті мами. Уже минуло десять років. Війна закінчилася. Я, чорт забирай, намагаюся жити далі, якщо ти цього не бачиш. Тож вдаймо, що ти не знаходила цього клятого блокнота, добре? — він виставив руки вперед і виразно подивився на дівчину. — Не забивай собі голову непотрібною інформацією.

— Ну, звісно, хто я взагалі така, щоб знати твою біографію.

— Я радий, що хоч у чомусь наші думки…

— Ти її кохаєш?

Тиша заповнила куліси. Усі люди — у коридорах, у залі, на сцені — ніби зникли. Тімові очі збільшилися з подиву, а руки почали тремтіти. У голові лунали сирени з тихеньким «спробуй» між ними, тож із хлопця вирвався лише сповнений відчаєм шепіт:

— Що?

— Музики не живуть під землею, — дівчина самовдоволено посміхалася, аж поки тоненькі доріжки не з’явилися на її щоках, — твоє татуювання на грудях. Це ж вона тобі тоді сказала, ця Соня. Вона ще й скрипалька, та в тебе типаж, здається, Коригіне. Вона теж мертва?

— Навіть не смій про неї…

— Антонова, де тебе чорти носять? Початок за хвилину, швидко йди на своє місце! — прокричала режисерка, біжучи прямо до них.

Маша швидко взяла в руки скрипку, поправила вушний моніторинг і кинула в обличчя Тіма:

— Ти її кохаєш.

— Машо, не починай…

— Це було не запитання, Коригіне. Це я за тебе відповідь на нього дала.

Маша швидко пішла до свого місця, не зважаючи на заволоку сліз перед очима. Завісу підняли, музики заграли, а світло софітів спрямували на рояль, який чекав лише на нього. Тепер точно тільки рояль. З тремтливими руками Тім вийшов на сцену під оплески залу, намагаючись насолодитися моментом тріумфу, не дивитися на біляву скрипальку серед оркестру й не вишукуючи іншої скрипальки серед глядачів.

До-ре-мі-фа-соль-ля-сі-до. Октава. Тімові руки набувають форми акордів. З-під рук виходять перші звуки «Time».

Пірнаючи у відгуки рояля, Тім глибоко вдихнув і поглянув угору. Безволоса дівчина в першому ряду повторила за ним цей жест.

«Це для вас, мамо, Аліно», — прошепотів чоловік, проганяючи страх зі своїх рук.

«Це заради тебе, Тіме», — прошепотіла дівчина, не дозволяючи собі впасти в невблаганний сон.

 

 

* Оповідання написано 2022 року для підліткового літературного конкурсу «Антитвір». Це освітній проєкт Мистецького Арсеналу в межах Міжнародного фестивалю «Книжковий Арсенал». Він покликаний стимулювати розвиток креативного письма серед учнів старшої школи й створювати майданчик для висловлення в нестандартний спосіб. У 2020 й 2022 роках проєкт, за задумом організаторів, став способом підтримати українську молодь у надзвичайних стресових ситуаціях через можливість писати й бути почутими. Перекладено англійською мовою та проілюстровано ГО «Культурний Хаб» у межах програми «Wars. Ukrainians. Humanity».

 

Текст написано: 06.05.2022

Вперше опубліковано в програмі Wars. Ukrainians. Humanity: 04.01.2022

 

Автор: Анастасія Клименко, 15 років

Ілюстраторка: Настя Гайдаєнко

Літературна редакторка: Леся Кропотова

Коректорка: Тетяна Воробцова

Відповідальна редакторка: Юлія Мороз

Контент-редактори: Марина Корчака, Наталія Бабалик, Олексій Приймак

Програмні директори: Юлія Овчаренко та Дем’ян Ом Дяків Славіцькі

Ukrainian (Latin)

Transliteration: the BGN/PCGN 1965 System for Ukrainian

 

Muzyky ne zhyvut’ pid zemleyu

«Mamo, mamo, mamo, mamo, mamo, mamo, de ty, mamo, de Alina, de vy, mamo, mamo, mamo! Viz’my slukhavku, mamo, til’ky viz’my slukhavku», — proshepotiv ya, styskayuchy v rukakh telefon i rukhayuchys’ za potokom lyudey u metro.

Telefonni hudky y byttya sertsya perebyvaly odne odnoho, nenache moyi bat’ky pid chas svarky, zovsim ne zvazhayuchy na mene — maloho khloptsya, yakyy i todi, i teper chekaye tyshi, mitsno zamruzhyvshy ochi y stulyvshy tremtlyvi vusta.

— Use bude dobre, khlopche, ne trusys’, yak osykovyy lyst! — proburmotiv bilya vukha skryplyvyy holos. — Use z tvoyeyu mamoyu harazd, ty, holovne, ne biysya, a opanuy sebe y bud’ cholovikom!

Tremka, usypana tonen’kym labiryntom zmorshchok ruka plesnula meni po plechi — y odrazu zh slova operatora v telefoni vdaryly po barabanniy peretyntsi nabahato syl’nishe: «Abonent nedostupnyy. Zatelefonuyte, bud’ laska, piznishe».

— Pochekay shche trokhy, mozhe, prosto zv’yazku nema, abo telefon rozryadyvsya v matusi tvoyeyi, abo vona prosto ne chuye. Moya don’ka tezh postiyno propuskaye vsi vazhlyvi dzvinky. Proshu yiyi: «Stav zavzhdy telefon na nayvyshchu huchnist’! Stezh, shchoby buv zaryadzhenyy!» — a vona yak zavzhdy: «Ta choho ty khvylyuyeshsya, shcho zi mnoyu stanet’sya?». Shcho z nykh uzyaty: pidlitky. Vvazhayut’, shcho yim nichoho ne zahrozhuye. Mozhe, khoch tse pokolinnya zrozumiye, shcho nikhto ne zastrakhovanyy.

Koly kil’kanadtsyatyy dzvinok znovu obirvavsya, ya vse-taky povernuv holovu do neznayomtsya. Vin zovsim ne buv startsem z napivkruhloyu spynoyu ta syvym volossyam, yak ya sobi uyavyv. Cholovik buv u biliy sorochtsi z brudno-syn’oyu kravatkoyu ta v korychnevykh shtanakh. Vin dyvyvsya na mene suvoro y vodnochas iz ledve pomitnoyu usmishkoyu. Neymovirne poyednannya dorosloyi tryvozhnosti y dytyachoyi bezturbotnosti.

— Ot choho ty na mene vylupyvsya, ha? Ya pytayu, yak tebe syudy zaneslo, khlopche? Z druzyamy hulyav chy z divchynoyu? — usmishka vytyahnulasya v kryvu liniyu, a ochi vyrazno dyvylysya na mene.

— Nyni ne duzhe do prohulyanok, znayete, — miy holos zatremtiv, a rum‘yanets’ zalyv mayzhe vse oblychchya. Ostanni dva misyatsi ya sebe otochuvav lyshe stinamy kimnaty y muramy vlasnykh dumok, a ne druzyamy.

— Choho ne do prohulyanok? Hlyan’, yaka pohoda na vulytsi! Rozumiyu, viyna viynoyu, ale vy, pidlitky, mayete buty rozvazhlyvymy y vidpovidal’nymy, a ne boyahuzlyvymy. Shche odne «vtrachene pokolinnya» svit ne perezhyve.

Cholovik znovu posuvorishav i vtupyvsya v knyzhku dytyachykh kazok, yaku khtos’ pokynuv na stantsiyi metro yak nepotrib. Shchos’, shcho ne maye bil’she niyakoyi tsiny.

— To yak tebe zaneslo syudy, yakshcho ty ne buv na prohulyantsi? — znovu prolunav yoho holos.

Pered ochyma z’yavylysya chorni plyamy z tonkymy smuzhkamy mizh nymy. Ya tak uvazhno slukhav cholovika, shcho navit’ ne pomityv, yak pal’tsi poslabshaly y vidpustyly lyamku naplichnyka. Bili arkushi vyletily z n’oho y opustylysya na betonnu pidlohu, mov obirvani pelyustky romashky.

— Ni, ni, ni, ni, — ya vpav na pidlohu, ne zvertayuchy uvahy na dyvni pohlyady zhinok, na layku zhebrakiv, na smikh cholovika bilya mene.

— Ot skazhy, ty zavzhdy takyy nezhrabnyy, chy tse ya na tebe tak pohano vplyvayu? — zapytav cholovik, dyvlyachys’ na mene zhory.

— Ya, ni, ya… ya zaraz use zberu. Ne chekayte na mene, ya zh vas zatrymuyu!

— E ni, krashche pochekayu ta provedu tebe do vykhodu. Shche brakuvalo, shchob ty na reyky povalyvsya. Vid vas, muzykantiv, mozhna vsyakoho spodivatysya, — usmikhayuchys’, promovyv cholovik.

— Ya, ne… — sklavshy noktyurny Shopena y etyudy Hul’da, ya pidnyavsya na nohy, — ne vsi pianisty taki. Ne treba rozcharovuvatysya v muzykantakh, spyrayuchys’ lyshe na vashe vrazhennya vid mene, — zasharivshys’, proburmotiv ya.

Na cholovichomu oblychchi zastyh podyv, a potim vyrvavsya znayomyy khryplyvyy smikh:

— Lyubyy khlopche, ya vstyh rozcharuvatysya v muzykantakh, shche koly pratsyuvav u konservatoriyi. Povir, tse neodminnyy dosvid bud’-yakoho vykladacha sol’fedzhio, — cholovik omynuv kil’kokh lyudey, rukhayuchys’ u bik skhodiv, a ya slukhnyano posliduvav za nym, — tozh ne khvylyuysya, ya…

— Chekayte, vy pratsyuvaly v konservatoriyi? Vykladachem sol’fedzhio? — perebyv yoho ya, ohovtavshys’ vid sekundnoho podyvu.

— Ty zh muzykant, a takyy pohanyy slukh. Yak tebe shche z muzychnoyi shkoly ne vyhnaly?

Upershe za ostannyu hodynu tyahar tryvozhnosti ne davyv tak syl’no na hrudy y dav vyrvatysya shchyromu smikhu. Cholovik, zaklavshy ruky za spynu, rukhavsya za potokom lyudey u metro. Navkolo bulo chuty balachky z vidlunnyam polehshennya, havkit malen’kykh sobak i dzvinki dytyachi holosy. Na myt’, lyshe na korotku myt’ zdalosya, niby ya povertayusya vvecheri z muzychnoyi shkoly. Pered tym yak zayty na stantsiyu metro «Poshtova ploshcha», ya kupyv lymonnyy krendelyk, a u vahoni poznayomyvsya iz tsym chudernats’kym cholovikom. Os’ ta divchyna z hitaroyu cherez pleche povertayet’sya z repetytsiyi svoyeyi hrupy. A khlopets’ u dilovomu kostyumi — zi svoho ofisu pislya vazhkoho robochoho dnya. Usi tsi lyudy yidut’ dodomu, do svoyeyi rodyny, do druziv, do kokhanykh, shchob tsiluvatysya, obiymatysya, kokhatysya, lezhaty y dyvytysya televizory, shchob hotuvaty vecheryu abo hotuvatysya do ispytiv. Shchob prosto zhyty.

Na sekundu vse zdayet’sya same takym, poky vahon ne zastyhaye v chasovomu prostori, pokynuta knyzhka z dytyachymy kazkamy ne vydniyet’sya na pidlozi, a ya ne zustrichayusya ochyma z malen’koyu divchynkoyu. Vona nalyakana tym, shcho vidbuvayet’sya tam, nazovni. Za mezhamy kam‘yanoho skhovyshcha, u noviy absurdniy, ale nashiy real’nosti.

— Ya zavzhdy nervuyusya y povodzhusya trokhy nezhrabno y bezhluzdo, koly perebuvayu v stresoviy sytuatsiyi abo znayomlyusya z novymy lyud’my, — vidirvavshy pohlyad vid divchynky, skazav ya.

— I tebe tse lyakaye, pravyl’no?

— Shcho? Ni, ya…

— Nu, tse zh lyakaye, koly ty pochuvayeshsya trokhy durnuvato sered lyudey. Osoblyvo v nayvidpovidal’nishi myti. Yak zaraz pam’yatayu, koly skladav sviy pershyy akademichnyy kontsert. Na mene dyvyvsya tsilyy aktovyy zal, sposterihav za kozhnym moyim rukhom. Ne znayu, yak ya todi ne nadzyuryv u shtantsi zo strakhu. I yak ne zabuv pershoho vstupnoho akordu toyi klyatoyi pol’ky? Dosi ne rozumiyu, — na yoho vustakh z’yavylasya nostal’hiyna usmishka. — Pam’yatayesh, shcho ya kazav pro vashe pokolinnya?

— Shcho? Ya… ni, ne pam’yatayu.

— Iz pam’yattyu problemy, zi slukhom. Tsikavo, yakyy iz tebe vyyde pianist, — cholovik znovu lukavo vsmikhnuvsya y poviv dali: — Ya kazav, shcho vy ne mayete buty boyahuzamy. Vam svobodu v henetychnyy kod zakladeno, tozh berezhit’ yiyi yak zinytsyu oka, khlopche. Vona vam shche ne raz znadobyt’sya, holovne ne boyatysya neyu korystuvatysya.

My vzhe pidnyalysya do napysu «vykhid», poky ya shche obdumuvav slova cholovika. Raptom na moye pleche opustylasya chyyas’ malen’ka y tenditna ruka. Zupynyvshys’ posered potoku lyudey, ya pobachyv Sonyu, moyu taku ridnu Sonyu, yaka vse shche trymala mene za pleche y usmikhalasya.

— Time, tak i znala, shcho to ty pleteshsya v natovpi. U koho zh ishche styrchatymut’ pom’yati noty z naplichnyka. Bachyla b Ol’ha Anatoliyivna, bulo b tobi…

— Sonyu! — ya prytyahnuv yiyi do sebe, poklavshy pidboriddya na korotke kashtanove volossya podruhy y ne zvertayuchy uvahy na lyudey, shcho zachipaly nashi likti-plechi-tila. Ne zvertayuchy uvahy na moho novoho znayomoho, yakyy zatsikavleno dyvyvsya na nas, a potim skazav:

— Tim? Seryozno? Ot choho ne mozhna normal’nymy imenamy ditey nazyvaty, ha? Andriy, Mykola, Serhiy, napryklad, — vin zakotyv ochi y vidchynyv metalevi dveri z nalipkamy pro maybutni-mynuli kontserty.

— Ya… ya prosto Tymofiy, same tomu…

— Pochekayte, a vy vzahali khto? — perebyla mene Sonya y posliduvala za cholovikom, prytrymuyuchy dveri dlya mene.

— Son’, ne pochynay… — tykho proburmotiv, vypustyvshy yiyi z obiymiv i v’yurkom proskochyvshy u vykhid.

— Yak zhe vas todi zvaty, ha? — ne slukhayuchy mene, vona postavyla te zapytannya, do yakoho ya, duren’, dosi ne spromihsya.

— Mene zvaty Arkadiy. Dlya vas, miledi, Arkadiy Oleksandrovych, — na yoho oblychchi znovu z’yavylasya maska nevdovolennya, z-pid yakoyi, yak promin’ sontsya kriz’ shchilynu mizh shtoramy, vybylasya ledve pomitna usmishka.

— Dobre, Arkadiyu, a chym vam ne podobayet’sya im’ya Tim? — iduchy za cholovikom do skhodynok z pidzemnoho perekhodu, povela superechku dali Sonya. Ya zh posliduvav za nymy, navit’ ne namahayuchys’ bil’she zupynyty zavzyattya svoyeyi podruhy.

— Bo nemozhlyvo zrozumity, yake yoho spravzhnye im’ya. Tymur, Tymofiy? Znayete, ne lyublyu nevyznachenosti.

— Spravdi? Nikoly ne podumala b, shcho lyudy z muzychnoho svitu ne lyublyat’ nevyznachenosti.

Arkadiy Oleksandrovych zupynyvsya na odniy zi skhodynok, zdyvovano podyvyvshys’ na Sonyu.

— U vas, Arkadiyu, pal’tsi pianista, a shche koly zhestykulyuyete, to skladayete dolonyu v «yabluchko», — vona trokhy zvela falanhy pal’tsiv, niby y spravdi vzyala v ruky yabluko. — Ya z rodyny vchyteliv muzyky, tozh dlya mene taki dribnytsi duzhe pomitni.

— Nepohano, Sherloku. Ya, bezperechno, vrazhenyy. A choho zh vy ne trymayete tak ruky? Chy pishly proty simeynoyi tradytsiyi? — My pidnyalysya nahoru y kriz’ lyudey, shcho rozbihalysya khto kudy, ya znovu pobachyv svoye pianino. Neushkodzhene, z blyskuchym oksamytovo-brunatnym pokryttyam.

— Nu, profesiyna deformatsiya ne do vsikh tak bezzhal’na, znayete, — des’ shchebetala Sonya, poky ya rukhavsya do instrumenta, hublyachy yiyi holos i holos tverezykh dumok.

Mnoyu keruvav lyshe instynkt samozberezhennya. Zatrymuyuchy dykhannya pid vodoyu, my neodminno prahnemo vybratysya na sushu — do povitrya. Pravda zh? I todi ya tezh prahnuv vdykhnuty take bazhane povitrya y na myt’ zabuty pro monotonnyy avtovidpovidach u slukhavtsi. Ya prahnuv khvylynnoho pochuttya bezpeky, yak kil’ka khvylyn tomu v obiymakh Soni chy zranku na kukhni z mamoyu. I pobachyvshy zapovitne poyednannya chornoho y biloho, vidchuvshy starshu za mene slonovu kistku, ya nareshti yoho otrymav.

Sivshy na stilets’ za pianino, ya vtupyvsya v kil’ka notnykh arkushiv, shcho zalyshyv pislya syreny na pyupitri. Podushechky pal’tsiv provodyly po kozhnomu dovhomu y korotkomu pryamokutnyku, namahayuchys’ nasolodytysya m’yakistyu klavish. Ya okreslyuvav kozhnu liniyu, uyavlyav, yak vony splitatymut’sya v tayemnu movu noktyurna chy symfoniyi, i zovsim ne pomichav uvazhnoho pohlyadu, spryamovanoho na mene. Sonya stoyala zi skhreshchenymy rukamy na hrudyakh i nezminnoyu lukavoyu usmishkoyu na oblychchi.

— Dala nareshti spokiy Arkadiyu Oleksandrovychu? — pidnyavshy ochi na neyi, spytav ya.

— Ya, na vidminu vid inshykh, diznalasya ne lyshe yoho im’ya, a y u yakiy konservatoriyi vin pratsyuye. Yakshcho ty zabuv, to my vypusknyky, a vid mozhlyvosti maty vplyvovykh znayomykh u vyshakh ya ne vidmovlyusya, — vona vzyala odyn z notnykh arkushiv, udayuchy, niby uvazhno vyvchaye moyi nedbali pomitky.

— Znayomoho? Ty znayesh yoho p’yat’ khvylyn, yakshcho ne menshe.

— Mene mozhna zapam’yataty y za menshu kil’kist’ chasu.

— Ne sperechayusya, Smurfo, ne sperechayusya.

— Ne smiy zhaduvaty tse prizvys’ko, yasno tobi? — vona spryamuvala na mene hostryy kut arkusha.

— Avzhezh, ty til’ky noty ne mny, a poklady yikh do inshykh. Dobre, Smurfo?

Sonya vdaryla mene po holovi arkushamy, zalyvayuchys’ smikhom.

— Buv by ty takym bezstrashnym ne lyshe zi mnoyu, a y z inshymy — tsiny tobi ne bulo b, — skazala Sonya, skuyovdyla moye volossya y poklala notni arkushi na pyupitr.

— Yakby zh to, Sonyu, yakby zh to, — zitkhnuv ya.

Na myt’ mizh namy zapala pauza, yaku ya syluvavsya ihnoruvaty. Namahavsya vtekty vid takoyi potribnoyi nam rozmovy, khovayuchys’, yak zavzhdy tse robyv, za notamy, za svoyim instrumentom. Ale Sonya bula dostatn’o smilyvoyu, shchob tsyu rozmovu nareshti pochaty.

— Ty vstyh khoch shchos’ zihraty pered tym, yak pochalasya syrena?

— Ni. Til’ky siv — vona vidrazu zavolala. Znak doli, ne inak…

— Hospody, til’ky ne vmykay znovu tsyu sharmanku, harazd? — podruha rozdratovano zakotyla ochi.

— Ya ne vmykayu, Sonyu. Zauvazh, tse ty pochynayesh rozduvaty z mukhy slona, — tykho promovyv ya ta vzyav yiyi zovsim blidu, mayzhe prozoru, trokhy lypku y tremtlyvu cherez hniv ruku. Taka typova Sonya — z pinoyu v roti, ale obstoyit’ svoyu dumku, navit’ ne pomichayuchy, yak sama yiyi vsim nakydaye. — Rozumiyu, shcho tobi ne podobayet’sya, u shcho ya viryu, ale…

— Time, ta do choho tut tse? Vir u shcho zamanet’sya, khoch v inoplanetyan, ale perestan’ shchorazu vypravdovuvaty svoye boyahuztvo znakamy doli, os’ i vse!

Ostannye rechennya vona vyhuknula tak huchno, shcho lyudy navkolo pochaly na nas ozyratysya.

— Ya ne bachyla tebe dva misyatsi, Time, — yiyi oblychchya spotvorylosya hrymasoyu bezsyllya. — Usi tsi dva misyatsi ya boyalasya: za sebe, za mamu, za tata, za Bohdana, za tebe. Osoblyvo za tebe, Time. Ya boyalasya, shcho koly tebe znovu pobachu, to prosto… ne vpiznayu. Ty zavzhdy tak robyv, koly shchos’ stavalosya: khovavsya hlybshe y hlybshe pid zemlyu, dali vid svitu, dali vid mene! — vona znovu skhopyla mene za rukav, zrobyla hlybokyy vdykh i promovyla: — Ya boyalasya, shcho ty zaryyesh sebe, sviy talant, svoye pravo na shchastya tak hlyboko, shcho nikhto vzhe ne distane yoho. Navit’ ya. Tozh, bud’ laska, syad’ za pianino y zihray khocha b chortovu hamu v do-mazhori. Ya ne mozhu zhyty v postiynomu strakhu, shcho vtrachu tebe ne lyshe yak druha, a y yak muzykanta. Ne khochu bil’she boyatysya.

U yiyi ochakh zastyhly sl’ozy, shcho vdaryly, nemov kuvaldoyu, po moyiy holovi ne hirsh vid tysyachi syren, yaki zvuchat’ odnochasno. «Vona ne maye plakaty. Ne maye, ne maye, ne maye!» — podumav ya, povertayuchys’ do podruhy spynoyu. Ya dumav, krychav u svoyiy holovi tse «ne maye», ale, zitkhnuvshy, poviv dali:

— Sonyu, yakshcho pochnet’sya syrena…

— My znovu spustymosya v metro, yak tse vzhe robyly.

— Sonyu, ty zh rozumiyesh, shcho tse prosto neratsional’no?

— Navishcho todi vzahali pryyikhav, yakshcho vvazhayesh, shcho tse neratsional’no?

— Ya pomylyvsya, piddavsya myttyevomu bazhannyu y duzhe pro tse shkoduyu. Tozh ty meni krashche…

— Ni! — vyhuknula Sonya y pochala tryasty rukamy. — Ni! Ni! Ni! Ty nikudy ne pidesh, Koryhine! Ty nikoly, chuyesh, nikoly ne hrav na vulytsi, navit’ do viyny. Ty zavzhdy hrav u porozhnikh perekhodakh i molyvsya, shchob nikhto ne dyvyvsya na tebe dovshe za sekundu. A zaraz, ty… ty zh sam vyrishyv syudy pryyikhaty, — vona vsmikhnulasya kriz’ sl’ozy y poklala svoyi doloni na moyi chervoni haryachi shchoky. — Time, — vona vydykhnula, tak i ne vidpuskayuchy moho oblychchya, — ya tobi kazala tse tysyachu raziv i skazhu shche stil’ky samo. Muzyky ne zhyvut’ pid zemleyu. Vony litayut’ vysoko-vysoko navit’ todi, koly shchos’ abo khtos’ prahne yikh zbyty. Osoblyvo koly shchos’ abo khtos’ prahne yikh zbyty. Tozh, bud’ laska, zarady mene…

— Sonyu…

— Prosto sprobuy, ya zh ne proshu tebe…

— Sonyu, stiy…

— …hraty pid kulemetnu cherhu. Time, bud’ laska!

— Ya ne hratymu na durnuvatomu pianino, poky moya mama, mozhe, des’ lezhyt’ i pomyraye, Sonyu!

Ya vyhuknuv tsi slova yiy v oblychchya, spodivayuchys’, shcho khoch tak vona mene nareshti pochuye. Lytse peklo, ale pryyemnyy kholod yiyi dolon’ bil’she ne vidchuvavsya. Sonya vmyt’ vidskochyla vid mene iz soromom i neporozuminnyam v ochakh.

— Shcho ty mayesh na uvazi, Ti…

— Vona perestala vidpovidaty o p’yatnadtsyatiy hodyni p’yat’ khvylyn. Ya todi yiy upershe zatelefonuvav pislya toho, yak syudy pryyikhav. Ty zh chula toy vybukh, pered tym yak bihty v metro. Pam’yatayesh, o kotriy vin prolunav?

— Ya, ni… zdayet’sya…

— O p’yatnadtsyatiy, Sonyu. O p’yatnadtsyatiy hodyni dnya. Ty zh kmitlyva y rozumna, Sonyu, mozhesh dodaty dva plyus dva? — proshepotiv ya tremtlyvym holosom, rizkymy rukhamy zbyrayuchy noty nazad do naplichnyka.

— Time, ya…

— Ne rozumiyu, chomu ya vzahali dosi tut stoyu ta slukhayu tvoyi filosofs’ki vystupy pro muzykantiv, motyvatsiyni zaklyky, — ya, malo ne rozirvavshy ostanni notni arkushi, zapkhnuv yikh do naplichnyka, poky telefon u kysheni vibruvav.

— Time, postiy!

— Nu khto tse shche telefonuye?

Vidpovid’ zastyhla klubkom u horli, poky ya natyskav na zapovitnyy zelenyy vohnyk nadiyi.

— Mamo! Bozhe… chomu ty ne vidpovidala ves’ tsey chas, mamo! — ya vzhe zirvavsya na napovnenyy dykym polehshennyam kryk, zovsim zabuvshy, de perebuvayu. — U tebe vse harazd? Ty chula vybukhy?

Krayem oka ya podyvyvsya na Sonyu, u yakoyi, zdavalosya, sertse tezh na myt’ zupynylosya.

— Synku, u mene vse harazd, inakshe ne mozhe buty. To prosto telefon rozryadyvsya, ya, durepa, yoho vchasno ne zaryadyla, potim syrena, potim uzahali pro n’oho zabula, sam rozumiyesh, a potim… — mama zataratoryla, yak tse zavzhdy robyla, koly bula perepovnena pochuttyamy y emotsiyamy.

— Mamo, use harazd, ne khvylyuysya. Holovne, shcho z vamy vse dobre.

— Tak, use harazd, use harazd, ne turbuysya za nas. Do rechi, a ty skoro vzhe vdoma budesh, synku?

— Tak, skoro, des’ za hodynku, a shcho?

— Ot i chudovo, — proihnoruvavshy moye zapytannya, skazala mama. — Tvoya sestra nareshti vyrishyla podoroslishaty y hotuye dlya nas kapustyanyy pyrih. Taku podiyu ne mozhna propustyty.

— Nu, mamo, ne pochynay! — pochuvsya tonen’kyy divochyy kryk z telefona.

— Shcho «ne pochynay», ya tebe, navpaky, khvalyu. Nu ot skazhy, khiba ne moya pravda, Tymoshe?

Vid skorochenoho imeni, yakym mene nazyvala til’ky mama, stalo teplishe v hrudyakh. Livoruch vid mene pochuvsya zalyvchastyy smikh Soni, yaka sto vidsotkiv use pochula.

— Khto tse v tebe tam smiyet’sya? Tse divchyna? To ty na pobachennya poyikhav?

— Tak, use, mamo, skoro budu, chekay na mene.

— Zvisno, chekatymu, ale koly pryyidesh, rozpytuvan’ tobi ne unyknuty!

— Dobre, buvay, mamo, — ya skynuv dzvinok, znovu pochervonivshy do kinchykiv volossya. 

Sonya dyvylasya na mene y lukavo usmikhalasya.

— Ty skazav, shcho azh za hodynu poverneshsya dodomu. Nevzhe tak dovho vid stantsiyi «Maydan Nezalezhnosti» do stantsiyi «Pechers’ka», Tymoshe?

— Navit’ ne dumay nazyvaty mene…

— Dyakuyu, shcho pohodyvsya zalyshytysya. Spravdi dyakuyu, — na myt’ yiyi ochi poseryoznishaly, i podruha znovu nablyzylasya do mene.

— Ne khvylyuysya. Ya roblyu tse, shchob vidtyahnuty svoyu bolisnu smert’ vid kapustyanoho pyroha Aliny.

— Perekonuy sebe dali, — ne perestayuchy usmikhatysya, skazala Sonya. Vona vyterla malen’ki kraplynky sliz u kutykakh ochey, a potim poklala ruku na moye pleche y proshepotila:

— Mozhe, todi shche y zihrayesh «Time» Tsymmera, ha?

— Shcho?

— Tsymmera. Ty zh ne hratymesh use zhyttya svoho Hul’da? Khoch inodi rozbavlyay svoyu prohramu inshymy kompozytoramy. Nu, ya ne znayu, khocha b Shopenom?

— Ty ne mozhesh bez superechok prozhyty dovshe nizh hodynu, Sonyu, ty tse znayesh? — ya pochav znovu distavaty noty z naplichnyka, rozkladayuchy yikh na verkhniy kryshtsi pianino.

— Ya tak zhyla tsili dva misyatsi, navit’ ne smiy skarzhytysya, meni tse potribno, yak tobi — pianino, — vona skorchyla obrazlyvu hrymasu y vykhopyla z moyikh ruk odyn notnyy arkush. — Os’, znayshla! — vyhuknula moya podruha, rozmakhuyuchy papirtsem iz zhyrnym napysom «Time».

— Dobre, ale z tebe zelenyy chay i…

— …vivsyane pechyvo, ya pam’yatayu. Todi nalashtovuysya, a ya pidu, — vona plesnula mene po plechi y znovu pereyshla na shepit: — Sprobuy khoch raz u zhytti vykorystaty pianino ne yak shchyt, a yak mech, Time. Prosto sprobuy.

Ya znovu pochav rozkladaty noty na pyupitri, namahayuchys’ ustanovyty chitku poslidovnist’, ale slova Soni vse shche vidlunyuvaly v moyiy holovi. Za ostannyu hodynu vona stil’ky raziv povtoryla slovo «sprobuy», niby ya spravdi mav vybir. Niby dyvlyachys’ na neyi — taku syl’nu y khorobru, ale hotovu bud’-yakoyi myti rozchynytysya mizh falanhamy moyikh pal’tsiv i vtekty iz ts’oho svitu, utekty vid mene, — ya mih uchynyty inakshe. Niby stezhachy za yiyi fihuroyu, shcho znykala za dveryma kav’yarni, ya ne uyavlyav, yak vona peretvoryuyet’sya na portselyanovu lyal’ku cherez usi liky, likarni, likariv ta inshi «li» v yiyi zhytti. Niby ya mozhu znovu dozvolyty sobi skhovatysya za kraplynamy chornyl na notnykh stanakh, hipnotyzuyuchy yikh, yak tse robyv donyni.

Pereviryv, chy pid’yednano pidsylyuvach. Do-mi-sol’. Do-mazhor. Do-re-mi-fa-sol’-lya-si-do. Oktava. Kozhna klavisha lunaye huchno, navit’ huchnishe, nizh ya mih podumaty, koly kupuvav tse obladnannya do viyny. Zdayet’sya, shcho klavishi vtomylysya movchaty y teper tezh khochut’ krychaty. Krayem oka pobachyv, yak bilya mene zupynylosya dekil’ka osib, ale ne rozhlediv khto. Po rukakh probihly dryzhaky, yak zavzhdy pered pochatkom vystupu. Ale ts’oho razu vse vidchuvalosya trokhy inakshe. Nenache ya stoyav na porozi porozhn’oyi temnoyi kvartyry — ni mebliv, ni svitla, ni dushi — i mav zrobyty vybir: zalyshytysya v niy chy vtekty nazad u svoye malen’ke pidzemellya, de nikhto mene ne znayde i de ya spokiyno boyatymusya. Zhaduyuchy, yak Sonya bihla na moyi vystupy vidrazu pislya khimioterapiyi, a khtos’ bizhyt’ nazustrich tankam, shchob ne boyatysya, ya zrozumiv, shcho tsey vybir zobov’yazanyy zrobyty. Zobov’yazanyy usim tym, khto ts’oho vyboru nikoly ne mav.

Pal’tsi nabuvayut’ formy akordiv, ochi zaplyushchuyut’sya, niby zachynyayut’sya dveri kvartyry, u yaku ya vse-taky zakhodzhu. Pershykh basovykh tertsiy ya torkavsya povil’no, m’yako, boyachys’ zavdaty pianino shkody. Kozhna nota hlukho vyryvalasya z dynamikiv, stayuchy shchorazu holosnishoyu.

Ya ne bachyv, yak dedali bil’she lyudey pochalo zbihatysya na zvuky, shcho yikh vydobuvaly moyi pal’tsi. Shcho tut kazaty, inodi zdavalosya, shcho ya y sam sebe ne bachyv, provalyuyuchys’ u siru zonu mizh bolisnoyu real’nistyu y nesterpnoyu fantaziyeyu. Ruky sami pochaly vidihravaty skrypkovi visimnadtsyati, poky ya namahavsya borotysya z usima kartynkamy, yaki atakuvaly. Sonya, shcho kupuye novyy smychok dlya violoncheli, bo staryy zlamavsya pid chas biyky z odnoklasnykom. Mertvi tila na dorohakh znayomykh mist. Znovu Sonya, yaka zaduvaye svichky na torti na sviy p’yatnadtsyatyy den’ narodzhennya. Divchynka v metro z napovnenymy zhakhom ochyma. Knyzhka z dytyachymy kazkamy, shcho valyalasya na zemli, pid nohamy vs’oho lyudstva.

Pal’tsi rizkishe y syl’nishe pochaly natyskaty na klavishi, a ya ne mih utoropaty, chomu zamist’ muzyky chuv volannya syreny. Upavshy nazad u real’nist’, yak u vannu z vodoyu, ya nareshti pobachyv svoyi ruky: dovhi y tonki falanhy, nevelykyy mozol’ na pravomu seredn’omu pal’tsi. Vony byly po klavishakh, poky syrena povitryanoyi tryvohy vyla, mov navizhena, namahayuchys’ perekrychaty zvuky muzyky. Ya znovu zhadav, yak moyi bat’ky svarylysya, koly ya buv shche dytyam. Meni todi tak khotilosya tyshi, tak khotilosya skhovatysya des’. Lyshe usvidomyvshy, shcho khovatysya bil’she nikudy, ya zrozumiv, shcho ne khochu takoyi tyshi y movchannya. Tomu hrav. Stysnuvshy huby, zuby, use tilo, sviy strakh, ya hrav i hrav.

— Yunache, povitryana tryvoha, nehayno spuskaytesya v ukryttya!

Vypasty z real’nosti bil’she ne vykhodylo. Navpaky, use stalo niby chitkishym, ya rozbyrav kozhnu liniyu, kozhen zvuk u ts’omu sviti. Byv po klavishakh, tochno zavdayuchy yim velycheznoho bolyu, za yakyy potim bude soromno. Ale vpershe v zhytti meni nareshti zdalosya, nache ya bil’she ne boyusya. Nache pislya shche odnoho udaru vse zminyt’sya, ya zakhyshchatymu tykh, koho lyublyu, a ne chekatymu, koly vony rozchynyat’sya pomizh moyikh pal’tsiv i zletyat’ uhoru, koly ya sydzhu pid zemleyu.

Syreny vyly, politsiyanty krychaly, a ya pobachyv blidu tenditnu ruku, shcho tak samo syl’no vidstukuvala akordy v tretiy oktavi. Ne treba bulo y dyvytysya, shchob zrozumity, komu nalezhala tsya ruka, i vidchuty, shcho Sonya tezh boyit’sya. Ale shchodnya, ustayuchy z lizhka, ne plache y ne khovayet’sya, torkayuchys’ volossya, yakoho staye dedali menshe, a bere v ruky smychok i vidbyvayet’sya nym vid smerti, nache spravzhnim mechem.

«Muzyka mozhe skazaty te, shcho ne skazhut’ slova», — chasto kazala mama, a ya zavzhdy chekav, koly zh zrozumiyu tse. I zalyshayuchy ostanniy akord litaty v povitri, usvidomyv, shcho nareshti dochekavsya ts’oho.

Pislya cherhovoho kryku politsiyantiv i hlukhoho zvuku udaru des’ nepodalik Palatsu sportu ya nareshti pidvivsya y pobih razom iz Soneyu v pidzemellya. My sydily na pidlozi, prytysnuvshys’ odne do odnoho, niby splitayuchys’ u mors’kyy vuzol. Vona mitsno trymala mene za ruku, poklavshy holovu na moye pleche. Yiyi shkira znovu zdalasya meni zanadto blidoyu i tonkoyu, nache bud’-yakoyi myti pal’tsyamy ya mozhu yiyi poshkodyty, ale ruku tak i ne vidpustyv. My movchaly, mozhe, khvylyn trydtsyat’ abo y bil’she, znayuchy, shcho bud’-yaki rechennya, slova, litery tochno budut’ zayvymy. Nashu tyshu zruynuvaly telefony, yaki mayzhe vodnochas zadzvonyly v obokh. My zaledve rozplelysya y podistavaly yikh, uzhe rozumiyuchy, shcho tse ne zeleni vohnyky nadiyi, a poperedzhuval’ni znaky pro nebezpeku.

— Allo. Mamo, shcho stalosya? — skryknula Sonya, poky ya slukhav uves’ toy potik, shcho lyvsya kriz’ dynamik do moyikh vukh.

«U budynok na vulytsi Lobanovs’koho shist’ “A” potrapyv snaryad. Z visimnadtsyatoho po dvadtsyatyy poverkh usi kvartyry zruynovano. Tymofiyu Mykolayovychu, vy mene chuyete? Vy prozhyvayete v sto sorok p’yatiy kvartyri z mamoyu Valentynoyu Serhiyivnoyu Koryhinoyu ta sestroyu Alinoyu Mykolayivnoyu Koryhinoyu? Treba pryyikhaty rozpiznaty tila. Tymofiyu, vy mene chuyete?» — uryvky fraz donosylysya z dynamika, poky khtos’ tryas moyu ruku y holosno plakav poryad. Ya sydiv na betonniy pidlozi, zhinka v trubtsi hovoryla, svit ruynuvavsya, khtos’ tryas mene za plechi, torkavsya moho oblychchya y krychav.

Ya nasylu zmih pidnyatysya na nohy, poky chyyes’ tilo chiplyalosya za mene. Des’ prolunav shche odyn vybukh. Poryad khtos’ repetuvav: «Time, Time, podyvysya na mene». A ya dyvyvsya lyshe na skhody, yaki vedut’ nazovni. Bizhuchy po nykh, vidshtovkhuyuchy vsikh, khto buv na moyemu shlyakhu, ya znav, shcho mene tam uzhe chekaye ne pianino. Mene chekaye sontse, shcho zasliplyuye do bolyu, i naslidky vyboru, z yakymy dovedet’sya zmyrytysya. Z yakymy ya zhytymu do kintsya svoho zhyttya.

 

***

— Time… — proshepotila Masha, poky kraplynky sliz padaly na staryy papir, — Bozhe, Time! Tvoyi mama iz sestroyu, vony…

— Tak. Snaryad potsilyv pryamisin’ko v nashu kvartyru, tozh tam bulo bez shansiv. Yak ty rozumiyesh, kapustyanyy pyrih ya tak i ne skushtuvav, — molodyy cholovik kryvo vsmikhnuvsya, popravlyayuchy metelyk pered dzerkalom hrymerky.

— Pishly vzhe, Masho, nam chas na stsenu. My mriyaly pro N’yu-York z konservatoriyi, tozh ne smiy navit’ dumaty zaraz pro shchos’ inshe, krim nashoho triumfu, zrozumila? — vin ledve vsmikhnuvsya y prytysnuvsya do hub divchyny. — Nu, shche pro mene mozhesh dumaty, tse tezh nepohano.

— Pochekay, Time, a miy tato znav? — vidstoronyvshys’ vid muzykanta, proshepotila vona.

— Ni, vin ne znav, ne treba yoho zvynuvachuvaty, — skazav Tim, zakotyvshy ochi.

— Ale vin zhe buv tam, ty sam pro tse pysav!

— Tse ne oznachaye, shcho vin znaye, yasno? — ne zatrymuyuchy pohlyadu na divchyni, Tim uzhe zibravsya yty do dverey, ale na sekundu zupynyvsya. — Pislya yikhn’oyi smerti miy «lyubyy papasha» zabrav mene do Pol’shchi. Arkadiy Oleksandrovych buv tam, znaye pro vybukh, ale pro mamu z Alinoyu — ni. Use? Zapytannya zakinchylysya? A teper pishly vzhe za kulisy, skoro pochatok.

Masha vydykhnula y pochala popravlyaty pomadu na hubakh.

— Masho, ty seryozno? — rozdratovano zapytav Tim.

— Ty znav, shcho pislya potsilunku treba pidmal’ovuvaty huby. Tozh day meni try sekundy y ne bud’ kretynom, harazd?

Tim suvoro podyvyvsya na divchynu y vyyshov iz hrymerky, hryuknuvshy dveryma. Masha hlyboko vdykhnula y vydykhnula, natysnula na perenissya y pochala pidmal’ovuvaty vusta. V odnomu Koryhin tochno mav ratsiyu: vony mriyaly pro tsey vechir ostanni dev’yat’ rokiv. Ne mozhna dozvolyty svoyim pochuttyam use zruynuvaty. Za kil’ka khvylyn divchyna vyyshla z hrymerky, uzyavshy iz soboyu smychok. U korydorakh lyudy buly v navushnykakh, u zali — u vyshukanykh kostyumakh, a na stseni — z instrumentamy. Povsyudy buly lyudy, lyudy, lyudy. I sered nykh nemozhlyvo bulo ne pomityty Tymofiya Koryhina. Upevnena khoda, dovhi y tonki ruky, trokhy zaplutane volossya. Reinkarnatsiya Hlenna Hul’da, ne inakshe. Masha prysila na stilets’ i sposterihala, yak Tim lyub’yazno peremovlyayet’sya zi zvukorezhyserom. Niby vidchuvshy yiyi pohlyad, vin popleskav cholovika po plechi y stav nablyzhatysya do neyi. Koly mizh yikhnimy tilamy lyshylosya menshe nizh metr, vin, ne zvernuvshy na divchynu uvahy, uzyav siryy pidzhak na susidn’omu stil’tsi.

— Do rechi, nikoly ne dumala, shcho ty mozhesh buty takym chuttyevym, Tymoshe. Prykydayeshsya kryzhanoyu bryloyu, a vyyavlyayet’sya…

— Ne smiy mene tak nazyvaty! — vyhuknuv Koryhin, napruzhuyuchys’, yak struna skrypky.

— Antonova, yakshcho cherez p’yat’ khvylyn tebe ne bude sered strunnykiv, poklychu hraty Dafnu, vona znaye vsyu tvoyu partiyu. Zrozumila? — bayduzhe movyla rezhyserka, viddala Mashi skrypku y, kryknuvshy na kohos’, odrazu znykla za inshymy kulisamy.

Tim stoyav iz zaplyushchenymy ochyma, namahayuchys’ zibraty bezvol’ni dumky dokupy.

— Slukhay. Ya napysav tsey tekst u pershi dni pislya smerti mamy. Uzhe mynulo desyat’ rokiv. Viyna zakinchylasya. Ya, chort zabyray, namahayusya zhyty dali, yakshcho ty ts’oho ne bachysh. Tozh vdaymo, shcho ty ne znakhodyla ts’oho klyatoho bloknota, dobre? — vin vystavyv ruky vpered i vyrazno podyvyvsya na divchynu. — Ne zabyvay sobi holovu nepotribnoyu informatsiyeyu.

— Nu, zvisno, khto ya vzahali taka, shchob znaty tvoyu biohrafiyu.

— Ya radyy, shcho khoch u chomus’ nashi dumky…

— Ty yiyi kokhayesh?

Tysha zapovnyla kulisy. Usi lyudy — u korydorakh, u zali, na stseni — niby znykly. Timovi ochi zbil’shylysya z podyvu, a ruky pochaly tremtity. U holovi lunaly syreny z tykhen’kym «sprobuy» mizh nymy, tozh iz khloptsya vyrvavsya lyshe spovnenyy vidchayem shepit:

— Shcho?

— Muzyky ne zhyvut’ pid zemleyu, — divchyna samovdovoleno posmikhalasya, azh poky tonen’ki dorizhky ne z’yavylysya na yiyi shchokakh, — tvoye tatuyuvannya na hrudyakh. Tse zh vona tobi todi skazala, tsya Sonya. Vona shche y skrypal’ka, ta v tebe typazh, zdayet’sya, Koryhine. Vona tezh mertva?

— Navit’ ne smiy pro neyi…

— Antonova, de tebe chorty nosyat’? Pochatok za khvylynu, shvydko ydy na svoye mistse! — prokrychala rezhyserka, bizhuchy pryamo do nykh.

Masha shvydko vzyala v ruky skrypku, popravyla vushnyy monitorynh i kynula v oblychchya Tima:

— Ty yiyi kokhayesh.

— Masho, ne pochynay…

— Tse bulo ne zapytannya, Koryhine. Tse ya za tebe vidpovid’ na n’oho dala.

Masha shvydko pishla do svoho mistsya, ne zvazhayuchy na zavoloku sliz pered ochyma. Zavisu pidnyaly, muzyky zahraly, a svitlo sofitiv spryamuvaly na royal’, yakyy chekav lyshe na n’oho. Teper tochno til’ky royal’. Z tremtlyvymy rukamy Tim vyyshov na stsenu pid oplesky zalu, namahayuchys’ nasolodytysya momentom triumfu, ne dyvytysya na bilyavu skrypal’ku sered orkestru y ne vyshukuyuchy inshoyi skrypal’ky sered hlyadachiv.

Do-re-mi-fa-sol’-lya-si-do. Oktava. Timovi ruky nabuvayut’ formy akordiv. Z-pid ruk vykhodyat’ pershi zvuky «Time».

Pirnayuchy u vidhuky royalya, Tim hlyboko vdykhnuv i pohlyanuv uhoru. Bezvolosa divchyna v pershomu ryadu povtoryla za nym tsey zhest.

«Tse dlya vas, mamo, Alino», — proshepotiv cholovik, prohanyayuchy strakh zi svoyikh ruk.

«Tse zarady tebe, Time», — proshepotila divchyna, ne dozvolyayuchy sobi vpasty v nevblahannyy son.

 

 

* Opovidannya napysano 2022 roku dlya pidlitkovoho literaturnoho konkursu «Antytvir». Tse osvitniy proyekt Mystets’koho Arsenalu v mezhakh Mizhnarodnoho festyvalyu «Knyzhkovyy Arsenal». Vin poklykanyy stymulyuvaty rozvytok kreatyvnoho pys’ma sered uchniv starshoyi shkoly y stvoryuvaty maydanchyk dlya vyslovlennya v nestandartnyy sposib. U 2020 y 2022 rokakh proyekt, za zadumom orhanizatoriv, stav sposobom pidtrymaty ukrayins’ku molod’ u nadzvychaynykh stresovykh sytuatsiyakh cherez mozhlyvist’ pysaty y buty pochutymy. Perekladeno anhliys’koyu movoyu ta proilyustrovano HO «Kul’turnyy Khab» u mezhakh prohramy «Wars. Ukrainians. Humanity».