English
People Are Coming Back
People are coming back to their villages and towns. They return home, even though they often no longer have one. Their homes turned into skeletons. A few walls and a pile of ash several centimeters high — it’s all that remains from their apartments. Everything burned down to the ground, and you never know how much of this ash is furniture, clothes, and toys, and how much — human flesh.
People are coming back, even though schools are ruined, and nurseries closed. Even though their cars are rotting in car graveyards. Even though roadsides are dotted with signs warning, “Danger! Mines!” Your street is still empty, but every day you come across someone you know who is also back. Most shops are still closed, but some display signs saying: “We’re with you again.” People are coming back.
They return to Rusaniv, just outside Kyiv, which used to be a frontline village where the streets on both sides of the river were bombed. They return to Saltivka, a residential neighborhood in Kharkiv, where every single building in Nataliya Uzhviy Street turned from white to black. They return to Borodianka, where children are playing at a playground next to the wounded Shevchenko and nine-story apartment blocks destroyed by russian air strikes. There is a pond behind the playground where they splash, laughing loudly. Death was here, but life is advancing on it again. It pushes death out of its dominion. It pierces the frontline with children’s laughter.
Some of the returnees live in modular towns. They leave for their vegetable patches in the morning only to return in the evening. Vegetable patches are continuations of their bodies — neat, plowed land plots next to the destroyed houses. Green shoots are already peeking out of the ground — yet another advance on death. Life hides deep down, in the darkness of Ukrainian black soil, in the shadows of Ukrainian trees. It will always find a way up.
People are coming back, even though there are no jobs. The stores where they used to work were bombed. The factories where their parents ‘worked’ were looted. They can’t walk through the woods or fields because they have not been cleared of mines yet. You feel like you return to nowhere, but this ‘nowhere’ has its name, its history, its smell. You grew up in it; you wish to die here someday. You feel like a trunk without branches since everything you’ve become overgrown with over the years was burned or taken away. People are coming back, anyway.
The bigger distance from the wounds, the harder it is. The farther from the frontline, the larger your inner front. Sometimes, it feels more peaceful right next to the war. Peace must be the norm of human life, but when war is raging around you, peace becomes an anomaly. Laughter, smiles, jokes, joy — they all become symptoms of a disease. You look at happy, carefree people as if they were terminally ill. You feel sorry for them. A healthy person cannot be happy after anything like that.
It’s not that it was terrible out there that you’re coming back. It’s not that you weren’t accepted. It’s not that you have no prospects. You are coming back because you just can’t live without these places. You can’t walk down other streets. You can’t learn other names and toponyms. You can’t swim in other rivers. You can’t drink other H2О. When someone takes away your home, you feel like a part of you has been amputated.
People are coming back, even though they risk losing their lives here. But the risk of losing their lives-here, in their home country is bigger. Life gets intertwined with a particular place; it takes root in it.
People are coming back because they feel like cells of one blood system, like red blood cells. They have hated their neighbors secretly their whole lives, only to realize they won’t survive a single day without them. And so they move like little ferries from one neighbor to the next, carrying bags of things people need at the other end of their street, their town, their country. They become part of a larger whole and thus rediscover themselves. Their faces mirror back millions of others. Thousands of names shine in their eyes.
People are coming back because we are plants, too. Because our motherland is the garden of divine songs. We fear strangers more than death. We fear losing our roots more than losing our arms or legs.
After all, we know they are always waiting for us here. Our soil is waiting for us. Its smell, its firmness, its uncompromising attitude. And if there are people and soil, there will always be a garden — the garden of songs, divine and human.
The Ukrainian version of the text was written for the Ukrainian weekly magazine “Krayina”, translated into English for the “Wars. Ukrainians. Humanity” programme and published with the consent of the author.
Written on: 20.05.2022
First published within “Wars. Ukrainians. Humanity” on: 04.10.2022
Author: Volodymyr Yermolenko
Translator (from Ukrainian to English): Hanna Leliv
Illustrator: Nastia Haidaienko
Copy Editor: Yuliia Moroz
Proofreader: Tetiana Vorobtsova
Content Editors: Maryna Korchaka, Natalia Babalyk, Oleksii Pryimak
Programme Directors: Julia Ovcharenko and Demyan Om Dyakiv-Slavitski
Original language: Ukrainian
Translation language: English
Українська (Cyrillic)
Люди повертаються
Люди повертаються до своїх селищ і міст. Їдуть додому, хоча часто цього дому немає. І дім став скелетом самого себе. І від квартир лишилися тільки кілька стін і кілька сантиметрів попелу. Усе вигоріло, і ти не знаєш, скільки в цьому попелі меблів, одягу, дитячих іграшок, а скільки — людської плоті.
Люди повертаються, хоча школи розбиті, а садочки зачинені. Хоча машина твоя — на цвинтарі автівок. Хоч обабіч доріг стоять таблички: «Обережно, міни». Хоча на вулицях твоїх досі порожньо, але ти щодня зустрічаєш нових знайомих, які теж знову тут. Хоча багато магазинів досі зачинено, але на деяких із них висять таблички: «Ми знову з вами». Люди повертаються.
До Русанова біля Києва, крізь який ішов фронт і вулиці якого обабіч річки розбомблені. До харківської Салтівки, де на вулиці Наталії Ужвій немає жодного будинку, який би з білого не перетворився на чорний. До Бородянки, де біля пораненого Шевченка й знищених російськими авіаударами дев’ятиповерхівок — дитячий майданчик, на якому грають діти. А позаду нього — ставок, у якому вони купаються й голосно сміються. Тут була смерть, але на неї знову наступає життя. Витискає цю смерть з її володінь. Прориває лінію фронту дитячим сміхом.
Дехто з повертанців живе в модульних містечках. Зранку вони йдуть до своїх городів, увечері ночують тут. Городи — це продовження їхніх тіл. Біля зруйнованих будинків — акуратні зорані ділянки. Тут уже все проростає. Це теж наступ на смерть. Життя ховається десь глибоко внизу, у темряві українського чорнозему, у тіні українських дерев. Воно завжди знайде шлях нагору.
Люди повертаються, хоча тут досі немає роботи. Магазини, у яких вони працювали, розбомблені. Заводи, на яких працювали їхні батьки, розкрадені. У лісах і полях бути не можна: тут досі не розміновано. Тобі здається, що ти повертаєшся в нікуди, але це «нікуди» має назву, має ім’я, має історію, має запах. У ньому ти виростав, тут ти захочеш колись померти. Ти почуваєшся стовбуром без гілок, бо все, чим ти обріс за ці роки, згоріло чи забрали. Але люди повертаються.
Що далі від ран, то важче. Що далі від лінії фронту, то більший фронт усередині. Інколи біля війни спокійніше. Мир має бути нормою людського життя, але коли навколо війна, мир стає аномалією. Сміх, усмішка, жарт, радість стають симптомами хвороби. Ти дивишся на щасливих, безтурботних людей як на людей смертельно хворих. Ти їм співчуваєш. Бо після цього всього здорова людина не може бути щасливою.
І ти повертаєшся не тому, що десь там погано. Не тому, що тебе не прийняли. Не тому, що в тебе немає перспектив. Ти повертаєшся, бо не можеш без цих місць. Бо не вмієш ходити іншими вулицями. Не можеш вивчити інших назв і топонімів. Не можеш плавати в інших річках. Не можеш споживати іншої H₂О. Бо, коли в тебе забирають твій дім, тобі здається, немовби ампутували частину самого тебе.
Люди повертаються, хоча завжди є ризик втратити тут життя. Але страх втратити життя тут, життя на своїй Батьківщині, виявляється більшим. Життя вплітається в місце, пускає в ньому коріння.
Люди повертаються, бо почуваються клітинками однієї кровоносної системи. Її еритроцитами. Усе життя вони потай ненавиділи своїх сусідів, але тепер зрозуміли, що без них не проживуть ані дня. І вони снують маленькими човниками від одних до інших, несучи в собі пакуночки того, чого бракує на іншому кінці вулиці, міста, країни. Вони стають частиною більшого цілого й так віднаходять себе. Їхні обличчя віддзеркалюють мільйони інших облич. У їхніх очах світяться тисячі різних імен.
Люди повертаються, бо ми також рослини. Бо наша Батьківщина — це сад божественних пісень. Чужинців ми боїмося більше, ніж смерті. Втратити коріння ми боїмося більше, ніж втратити кінцівки.
Зрештою, ми знаємо, що на нас тут завжди чекають. На нас чекає наша земля. Її запах, її твердість, її безкомпромісність. А там, де є людина й земля, завжди буде сад. Пісень, божественних і людських.
Українська версія тексту написана для українського щотижневого журналу «Країна», англійською мовою перекладено в межах програми «Wars. Ukrainians. Humanity» та опубліковано за згодою автора.
Текст написано: 20.06.2022
Вперше опубліковано в програмі Wars. Ukrainians. Humanity: 04.10.2022
Автор: Володимир Єрмоленко
Ілюстраторка: Настя Гайдаєнко
Літературна редакторка і коректорка: Тетяна Воробцова
Відповідальна редакторка: Юлія Мороз
Контент-редактори: Марина Корчака, Наталія Бабалик, Олексій Приймак
Програмні директори: Юлія Овчаренко та Дем’ян Ом Дяків Славіцькі
Ukrainian (Latin)
Transliteration: the BGN/PCGN 1965 System for Ukrainian
Lyudy povertayut’sya
Lyudy povertayut’sya do svoyikh selyshch i mist. Yidut’ dodomu, khocha chasto ts’oho domu nemaye. I dim stav skeletom samoho sebe. I vid kvartyr lyshylysya til’ky kil’ka stin i kil’ka santymetriv popelu. Use vyhorilo, i ty ne znayesh, skil’ky v ts’omu popeli mebliv, odyahu, dytyachykh ihrashok, a skil’ky — lyuds’koyi ploti.
Lyudy povertayut’sya, khocha shkoly rozbyti, a sadochky zachyneni. Khocha mashyna tvoya — na tsvyntari avtivok. Khoch obabich dorih stoyat’ tablychky: «Oberezhno, miny». Khocha na vulytsyakh tvoyikh dosi porozhn’o, ale ty shchodnya zustrichayesh novykh znayomykh, yaki tezh znovu tut. Khocha bahato mahazyniv dosi zachyneno, ale na deyakykh iz nykh vysyat’ tablychky: «My znovu z vamy». Lyudy povertayut’sya.
Do Rusanova bilya Kyyeva, kriz’ yakyy ishov front i vulytsi yakoho obabich richky rozbombleni. Do kharkivs’koyi Saltivky, de na vulytsi Nataliyi Uzhviy nemaye zhodnoho budynku, yakyy by z biloho ne peretvoryvsya na chornyy. Do Borodyanky, de bilya poranenoho Shevchenka y znyshchenykh rosiys’kymy aviaudaramy dev’yatypoverkhivok — dytyachyy maydanchyk, na yakomu hrayut’ dity. A pozadu n’oho — stavok, u yakomu vony kupayut’sya y holosno smiyut’sya. Tut bula smert’, ale na neyi znovu nastupaye zhyttya. Vytyskaye tsyu smert’ z yiyi volodin’. Proryvaye liniyu frontu dytyachym smikhom.
Dekhto z povertantsiv zhyve v modul’nykh mistechkakh. Zranku vony ydut’ do svoyikh horodiv, uvecheri nochuyut’ tut. Horody — tse prodovzhennya yikhnikh til. Bilya zruynovanykh budynkiv — akuratni zorani dilyanky. Tut uzhe vse prorostaye. Tse tezh nastup na smert’. Zhyttya khovayet’sya des’ hlyboko vnyzu, u temryavi ukrayins’koho chornozemu, u tini ukrayins’kykh derev. Vono zavzhdy znayde shlyakh nahoru.
Lyudy povertayut’sya, khocha tut dosi nemaye roboty. Mahazyny, u yakykh vony pratsyuvaly, rozbombleni. Zavody, na yakykh pratsyuvaly yikhni bat’ky, rozkradeni. U lisakh i polyakh buty ne mozhna: tut dosi ne rozminovano. Tobi zdayet’sya, shcho ty povertayeshsya v nikudy, ale tse «nikudy» maye nazvu, maye im’ya, maye istoriyu, maye zapakh. U n’omu ty vyrostav, tut ty zakhochesh kolys’ pomerty. Ty pochuvayeshsya stovburom bez hilok, bo vse, chym ty obris za tsi roky, zhorilo chy zabraly. Ale lyudy povertayut’sya.
Shcho dali vid ran, to vazhche. Shcho dali vid liniyi frontu, to bil’shyy front useredyni. Inkoly bilya viyny spokiynishe. Myr maye buty normoyu lyuds’koho zhyttya, ale koly navkolo viyna, myr staye anomaliyeyu. Smikh, usmishka, zhart, radist’ stayut’ symptomamy khvoroby. Ty dyvyshsya na shchaslyvykh, bezturbotnykh lyudey yak na lyudey smertel’no khvorykh. Ty yim spivchuvayesh. Bo pislya ts’oho vs’oho zdorova lyudyna ne mozhe buty shchaslyvoyu.
I ty povertayeshsya ne tomu, shcho des’ tam pohano. Ne tomu, shcho tebe ne pryynyaly. Ne tomu, shcho v tebe nemaye perspektyv. Ty povertayeshsya, bo ne mozhesh bez tsykh mists’. Bo ne vmiyesh khodyty inshymy vulytsyamy. Ne mozhesh vyvchyty inshykh nazv i toponimiv. Ne mozhesh plavaty v inshykh richkakh. Ne mozhesh spozhyvaty inshoyi H₂O. Bo, koly v tebe zabyrayut’ tviy dim, tobi zdayet’sya, nemovby amputuvaly chastynu samoho tebe.
Lyudy povertayut’sya, khocha zavzhdy ye ryzyk vtratyty tut zhyttya. Ale strakh vtratyty zhyttya tut, zhyttya na svoyiy Bat’kivshchyni, vyyavlyayet’sya bil’shym. Zhyttya vplitayet’sya v mistse, puskaye v n’omu korinnya.
Lyudy povertayut’sya, bo pochuvayut’sya klitynkamy odniyeyi krovonosnoyi systemy. Yiyi erytrotsytamy. Use zhyttya vony potay nenavydily svoyikh susidiv, ale teper zrozumily, shcho bez nykh ne prozhyvut’ ani dnya. I vony snuyut’ malen’kymy chovnykamy vid odnykh do inshykh, nesuchy v sobi pakunochky toho, choho brakuye na inshomu kintsi vulytsi, mista, krayiny. Vony stayut’ chastynoyu bil’shoho tsiloho y tak vidnakhodyat’ sebe. Yikhni oblychchya viddzerkalyuyut’ mil’yony inshykh oblych. U yikhnikh ochakh svityat’sya tysyachi riznykh imen.
Lyudy povertayut’sya, bo my takozh roslyny. Bo nasha Bat’kivshchyna — tse sad bozhestvennykh pisen’. Chuzhyntsiv my boyimosya bil’she, nizh smerti. Vtratyty korinnya my boyimosya bil’she, nizh vtratyty kintsivky.
Zreshtoyu, my znayemo, shcho na nas tut zavzhdy chekayut’. Na nas chekaye nasha zemlya. Yiyi zapakh, yiyi tverdist’, yiyi bezkompromisnist’. A tam, de ye lyudyna y zemlya, zavzhdy bude sad. Pisen’, bozhestvennykh i lyuds’kykh.
Ukrayins’ka versiya tekstu napysana dlya ukrayins’koho shchotyzhnevoho zhurnalu «Krayina», anhliys’koyu movoyu perekladeno v mezhakh prohramy «Wars. Ukrainians. Humanity» ta opublikovano za zhodoyu avtora.
